Щось на рідній мові. Нібито так, мозок відмовляється сприймати дійсність, на грунті чого з'являються такі ось глюки у вигляді рядків.

Механізм життя запущений у дію. Тисячі людей, мільйони хвилин, мільярди дротів. Зелені цифри на чорній безодні ведуть зворотній відлік. Десять, дев’ять, вісім…

 Сім…кажуть, щасливе число, «боже» число. В бога ми не віримо, як і він у нас. Тому вся магічність числа втрачає будь-який сенс. Сімома нотами викладене звукове щастя, що спасає під зоряною стелею у навушниках.  Сім літер  хвилюють, з’являючись на моніторі, сім літер заставляють спітнілі долоні тремтячи набирати просте «привіт», сім літер як сенс буття.

 Шість…шість…шість…механізм дає збої, висвічуючи три диявольські шістки. Все одно ми помремо, доволі таки недовго чекати. І якщо існує те,  у що ми не вірили…ми таки попадемо до пекла. Або просто безслідно помремо. Нічого не має сенсу, життя не має сенсу, шістка також не має сенсу.

 П’ять…п’ять днів я можу протриматись без спілкування, саме на п'ятому завжди мають місце всі нервові зриви,  істеричні сльозі та депресивна музика. П’ять кутів має кожна власноруч вирізана з фосфорного паперу зірка. У всіх казках та дитячих віршиках лічать до п’яти. Чомусь саме п’ять літер важче за все відправляти тобі у повідомленнях.

 Чотири…якась пам’ятна дата, що не тримає її мій безглуздий мозок. Чотири грошові одиниці на рахунку, чотири щойно відправлені смс майже не другу. Чотири рази мене намагались заставити ненавидіти. Чотири невдалі спроби.

 Три…всього три кроки на зустріч. На другому чекатиме стіна, скляна стіна з непорозуміння. Скло крихке, кроки невпевнені. Незвіданий смак твоїх губ, запах твого волосся, дотик твого тіла. І нікому непотрібні почуття, несуттєві вагання, прозорі натяки, безсонні ночі. Тікай, ховайся, забувай, стирай, вбивай…мене.

 Два…всього дві речі – новий номер стільникового телефону та новий номер icq. І мене немає в твоєму житті. Занадто просто для виходу. Хочу вихід шукається достатньо просто. Льодяна сталь леза, шершавий канат на люстрі, альтернатива – смерть у білих пігулках. Трохи присмаку болі – а далі вічність, якою смакують черви на кладовищі  похованих надій.

 Один…всього лише секунда, щоб оцінити життя. Щоб зрозуміти його ціну, ціну вже втрачених років. Всього лише секунда, щоб попрощатись зі своїми мріями, надіями, з рідними, з ворогами, зі світом. Все життя у секунді. Мабуть, лише вона має якийсь сенс. Кордон між життям та смертю. Не буде тебе, не буде мене. Зникає все, що не мало особливого значення.

…бах.