[700x525]
Для мене подорожі були чимось дивовижним, цікавим, практично святом, коли я був малим. Завжди так цікаво: переміни, нові міста і села, нові люди. Взагалі почуття руху якось заворожує. Я вже нічого не кажу про польоти літаком - це було щось далеке, фантастичне і майже нездійсненне.

Це було в дитинстві. Потім подорослішав. Звичайно подорожувати і зараз цікаво. Але це вже стало не просто новими можливостями, це - необхідність, від якої нікуди не дітися.

(На фото: монумент з часів Другої Світової війни, який знаходиться в міжнародному аеропотру Чікаго "O'Hare")

Після стількох перельотів за короткий проміжок часу подорож літаком перестає бути чимось особливим. Воно стає на стільки ж буденним, як для більшості людей їхати на роботу в автобусі, маршрутці чи метро. Спочатку я переживав, як я буду орієнтуватися в чужому великому аеропорту, і це побоювання стосувалося кожного наступного невідомого аеропорту. А в кінці кінців я дійшов висновку, що всі вони (Нью Йорк, Атланта, Чікаго, Франкфурт-на-Майні, Мюнхен) по великому рахунку однакові з середини. Система їх роботи приблизно одна і та ж. Розібравшись один раз, вже можна не боятися любих аеропортів. Єдине, що може стати перешкодою, це коли час пересадки з одного літака на інший дуже короткий. Тоді можна просто не встигнути.

[700x525]
(На фото: Франкфурт-на-Майні після злету)

Дорога... Дорога життя, вона у всіх різна, важка, складна, але цікава. Її треба пройти, проїхати, пролетіти... Комусь випадає на долю багато, може навіть забагато. Хтось за все життя не побуває далі за районний центр і все життя проживе в селі. Але таке життя може бути щасливим, значно щасливішим, ніж у того, хто блукає по світу і не знає де голову прихилити, не має відчуття рідного дому.

Я би хотів, щоб у всіх людей дорога до батьківської хати, до рідної землі ніколи не заростала травою, щоб сама важка і довга дорога завжди приводила додому, тому що це найщасливіше місце на землі.
[700x525]