Іноді так прикольно буває прийти на роботу в суботу чи неділю.
Тиша, спокій, благодать, ніхто не заважає зосередитися...

Ось так і сьогодні: на вулиці з періодичністю в годину то паде, то перестає
падати дощ, теплий літній дощ. В лабораторії прохолодно, втрачається відчуття
часу, бо вікон нема (часто абсолютна темнота є запорукою успішного експерименту).

Обробляю на компі дані, що наміряв впродовж тижня, в навушниках слухаю музику.
І робота іде якось без напряга, ллється ніби вода по накатаному руслу.
Люблю такі моменти: нема турбот про завтрашній день (хехе, бо завтра неділя:)),
нікуди не спішиться, дивно, але навіть їсти не хочеться.
Мобільний телефон мовчить, ніби води в рот набрав.
З фотки в рамці на столі дивляться рідні обличчя моєї сім*ї і вселяють ще
більший спокій і впевненість - я знаю, що мене десь далеко люблять і чекають.

І одразу прийшла думка, що треба би вже починати планувати зимову подорож
додому, на Україну, в рідні Карпати. Треба підібрати якими авіакомпаніями
летіти, узгодити дати поїздки з кінцем осіннього семестру і початком весняного,
переговорити з науковим керівником і спеціалістом з еміграційних питань в
офісі міжнародних студентів, щоб не було потім ніяких проблем на кордоні.

Ну добре, буду вже закінчувати і писанину, і роботу: треба йти додому, вихідний
як-не-як :) Ще може трохи пробіжусь ввечері, подихаю арканзаським душним і
вологим повітрям, але зато м*язи скажуть спасибі за розминку.