От же дідько, другу ніч підряд сняться жахливі, страшнющі сни. Знову прокидаюсь в сльозах і судорожно шукаю когось поряд, щоб торкнутись-притулитись-відчути присутність...але нема. Не хочеться навіть сьогодні засинати.

Сидіти отут біля підвіконня могла б хоч до ранку - у цій тихій істериці. Спокійні істерики - найстрашніше, що буває. Відутність в погляді, в думках, у відчуттях. Наче довбаний манекен.

Сьогодні ніщо не рятує від цього беземоційного болота, яке так пооооовільнооооо засмоктує. Настільки, що відчуваєш як секунди розсипаються, пересипаються одна в одну. Вони надокучливо шурхотять, навіть гучніше за музику з навушників. Час сьогодні взагалі завис десь під стелею і знущається з мене. Не хоче відпускати цей жалюгідний день з мого життя. А мені якнайшвидше б... 

Ех, переживу, де дінусь, не вперше. Все ж, мені хотілось би бути сильнішою, ніж я є насправді.