Так, мені сумно. Чи я можу про це писати? Можу, без навіть єдиної краплини сумніву, чи міліметра сорому. Здається. Бо мені не має бути соромно ні перед ким за те, що природньо. Це ж не карається кимось? Ну хіба-що за слабкість, так? За слабкість справді можна отримати. З неї хтось може і потішився б, хтось підживився б. Але ж я не слабкий, мені просто сумно. Це емоційна складова, не діагноз. Явище, яке не характеризує ані фізичне, ані психічне, це лише субєктивне відчуття. Така ситуація лише природньо ліквідується, самостійно. Тому не соромно. Я справжній і навіть посміхаюся, коли сумую. Більше того, настрій може бути гарний. Він, доречі, і є такий. Це ж нормально? Ясна річ, без єдиної краплини болю. Це лише самотність. Так? Сумно, бо самотньо. І не соромно.
Треба ще два дні і дві ночі переплисти. Скоро знову обійматиму вас, як раніше. Ми разом будем засинати і прокидатися також. Втрьох.