історія говорить, що марія антуанета була марією антуанетою, і аж ніяк не кірстен данст. від того банальне розчарування. і гра у пошуки рококо в сьогоднішньому пластиковому гламурі. воно збуджує кінцівки так, ніби не спермою, а кольорами бризкати. із закритими очима. лише дзеркалку і можливість бути мало помітним. тоді відкрив би більше ніж в очах кірстен данст. і повідкалупував би повні кишені мушлі, і ледь блакитний, ледь рожевий колір заклав би між легенями. зубами вигризаючи не нав’язливі містичні поєднання асиметричних забаганок тодішньої молоді. а ще заграти на гітарі. у версалі, у вісімнадцятому столітті. а canon знімав би серією фрегати на головах фрейлін марії антуанети. вишукані манери і м'яку тональність. фарфор і прозорий блиск. матовий глянець. де смак без фотошопу. божеее, це прекрасно. і водночас далеко настільки, що відчути без допінгу ту красу неможливо. і не насниться ж навіть. і злизував би сік із вічно спітнілих дерев в стилі рококо. вічно.