Спека у столиці стає дедалі нав’язливішою і важкою. З кожним днем розпечений під сонцем пил і газоподібні викиди тиснуть сильніше. Втекти неможливо, і залишитись боязко. Блювотний рефлекс активізовується навіть під увімкненим кондиціонером, достатньо лише визирнути за вікно з шостого поверху на бульварі Лесі Українки. Тут я до сімнадцятої нуль-нуль. Сьогодні, у середу. І Вас запрошую взяти у часть у атракціоні із видом на Печерськ та лівий берег. А може в мені це бризкає через те, що звик ненавидіти. Може і не настільки блюється, наскільки хочеться урізноманітнити схожі дні. Можливо, десь я не діджей, а риболовецьке судно у водах баренцевого моря. Схожий на кед, із запахом лосося.
Банальні плоди самотності. Із суботи і до нині. А сьогодні вже середа, двадцять перше травня. Дві тисячі восьмий рік. Дванадцята година дня.
Факін час, що плине так повільно і не бажає наближати коннект. Так от з ранку і до вечора милуюся своїм маля на екрані напіврозрядженої nokia і збуджую бажання обійняти, притиснути і наповнитися змістом. У наповненому до країв автобусі я читатиму Ієна Бенкса, чи слухатиму плейер. Там вже тиждень грають Nine Inch Nails і, відчуваю, робитимуть це ще довго, бо індастріал в мені пульсує у спекотні дні наче саундтрек до серіалу. А вдома Royksopp, чи може Beck. Чай, багато шоколадних кексів, інтернет і фото.
Традиційно ненавиджу Київ із його не виправданою глобальністю і масштабами. Вони зачаровують спочатку, потім зїдають і нищать в кінці. Та попри це, я тут живу за власним бажанням. Хоча і тимчасово.