Мені відверто хочеться північніше кудись, тут боязко від зайвого напруження. Під тонами асфальтового пилу розвивається надто гаряча культура. Хвороби, відхилення, манії, та не природні збочення. Якась змова, і тони пластмасових героїв. Вони щоразу течуть ріками, коли сонце втрачає чуттєвість і нагріває цю довбану частину кулі. Вони є щасливі. Сповнені радості, бо мають можливість змінювати форму. І мені це, м’яко кажучи, не довподоби. Я не люблю синтетику, коли вона назовні хизується своїми властивостями. Воно має бути всередині нас. Всі ці зміни мають бути на рівні нейронів. І інформацію мають передавати там, а не тут. В середині. Де формуються ваші інді, незалежні погляди, аматорські короткі метри, фестивалі, паті, андруховичі тощо… Ці божевільні постаті та елементи богемного оточення яскраво розливаються каналами психічних розладів. І ви в тому винні, бо формуєте їх в собі назовні, під кислим дощем і деградацією, яку самі ж стартуєте щоранку. Володарі Всесвіту, я хочу Вас позбутися в собі. Дихайте, а я на північ. Подалі від врощених у кісточки бажань нагріти все, що рухається поруч. Від так змінив би дану Богом легкість на залежність від холодних, що розсипані на півночі, снігових баталій. Тоді б у коричневому светрі грівся. Без ваших засобів гарячого пиття та суджень. І заберіть собі свій естетик едюкейшн!