Для того, щоб показати свою музику, її необхідно конвертувати, тобто створити фізично. Записати на магнітну плівку, або відбити у цифрі, стиснути у mp3. Музику можна подати LIVE. Наживо, але у формі. Із металевими струнами, пластиковими барабанами та клавішами. Із всім тим мотлохом, якого не існує в наших головах. З тим, чого не буває первинно у нашій психіці. І таких форм багато. Кімнат, куди запхано ритмічні вібрації, розмиті мелодії під впливом сонячної активності або під натиском повітря. Вагони метро. Затори. Човни під мостами. Лінії електропередач. Таким чином стає зрозуміло, що дати «чесну» музику іншій людині неможливо фізично.
Людина-музикант, яка усвідомлює відповідальність за всі ті звуки, що переплітаються в його голові, намагається бути максимально чесною. Однак і робить неможливе. Максимально наближено до оригіналу копіює мелодії, подає їх без форми «в оболонці». Та все марно. Ми ж не чуємо гітарними звуками, ми більш розвинені. В нас лунають цілі звукові світи.
Спроби відворити ці світи максимально чесно колись називалися Indie. Indiependent. Незалежно. Від лейблів, медіа форматів, інструментів, комерційних зисків і потреб більшості. Але єдиного бачення терміну не сталося. І десятки варіацій псевдо-меломанів на цю тему реалізують деградаційний процес. Ефект, коли словом Indie свою музику називають тисячі примітивних колективів і Димна Суміш в тому числі.
Ходіння на межі матеріалізації із абстракцією, копирсання у внутрішніх світах з метою подальшого вивільнення. Приблизно так я колись уявляв собі Indie-музику. До того моменту, як INDIEpendent став залежним від творчого дебілізму.