Перші дні минулорічного червня мали особливі кольори і запах. Вологе повітря пліснявою по-літному малювало відтінки у вагонах метрополітену. Я відтоді усміхнений переходив на станцію Хрещатик і рухався із заплющеними очима у напрямку світла. Ми одне одного не впізнавали, знайомились щогодини і закохувалися у рідні, але щоразу нові очі. Здавалося, жодна хвиля солоного не розмиє нашого тодішнього світу. І не розмила. Лише додала гостроти, соковитого усвідомлення великого в контексті існуючого. Щастя, його достатньо навіть в клітинах, не маючи квадратних метрів. Там сумніви без змісту.