Вже перший ранок дав мені відсіч. Типу, хуй тобі а не сльози. Тоді стало порожньо. Уявляєш? Курити шість років, і в одну мить не помітити цього. Пити каву, п’ять-шість-десять чашок на день, і тупо забути аромат. Не відчути. Коли в очах не блимає інстинкт. Ультра умовний інстинкт вказує на вихід. Нам здається ніби залежні і від того маємо спокій. Тупо впевнені у повноті. Ти пригадай лише, коли самотньо було, коли ні до чого було припасти, ні до кого притулитися… Пам’ятаєш? Я ховався під шаром диму, у хмарі нікотиновій занурював ображену сутність… А скільки літрів кави гойдало тіло… І місто… Там музика, їй плакався і рятував свідомість.
Анестезія діяла систематично. Я тішився завжди одними засобами. Аж поки одного разу стало порожньо. У повноті. Тоді ж свідомо викреслив. В секунду. Розумієш?
День за днем, потім тиждень, місяць… Жодної порції болю, краплини бажання…
Чому? А все тому, що відмовлятися немає від чого. Нам. Уяви.