В колонках играет - kd lang

Моя дружина смачно готує. Бебік стрімко підростає. Мені посміхаються, і все, наче, позитивно. Однак через це я не можу творити. Мені потрібна трагедія. Не те, щоб бажано чи дуже необхідно. А просто, як факт. Не те щоб молити Бога, аби той спромігся на темну смугу для мене. Факт. Факт. Факт. І Київ. З одного боку – я емігрант. І у Мелітополі, за 40 кілометрів від Запоріжжя, емігрант. І все наче рухається, якось інакше видихається. Однак і стоїть на місці одночасно. Київ – надто мертве місто. Тут «все» трапляється одночасно і багато. Тут все глобально, але, змішуючи події, місто стоїть на місці. Наче колесо автомобіля, яке на великій швидкості з боку - «нон стоп». Таке моє життя. Я все частіше ловлю себе на думці - «сімейний чоловік – це діагноз невиліковний». І в той момент розумію – лікуватися не хочу. Просто НЕ хочу. Більше того – я кінчаю від однієї тільки думки про те, що вдома на мене чекають мої киці!
Умовні умовності останнім часом не дають спокою. Ми всі «заради когось», «заради чогось», кожен з нас не є одиницею. Ми тільки елементи, які існують цілісно з тими кому необхідні, з тими, хто необхідний нам. Не варто розглядати себе, як індивідум. Індивідум – це родина. Чи партія. Або коктейль.