Я мрію про Ісландію. І маю внутрішнє переконання в тому, що в Ісландії побуваю точно. Рано чи пізно, надовго чи на мало. Інша справа Норвегія чи Швеція. Туди мене відверто кажучи не особливо тягне. А якщо і тягне то зрідка, після перегляду Ларса фон Трієра або після прочитання Ерленда Лу. Але здебільшого немає відчуття єдності. Північ. Північ. Північ. Це так, на раз, на два, на три. А Ісландія – вона завжди була в мені, а я завжди був в ній. І коли мої пальці торкнуться засніженого Рейк’явіка – складеться невидимий пазл. Гейзери вибухнуть гранатовим соком і потечуть Золотим кільцем.

А може пазл і не складеться, все буває. Часто достатньо занурення у фантазію, щоб отримати задоволення. А іноді треба торкнутися, і ніщо не замінить тактильності. Помідор насичується оливковою олією в салаті ще перед тим, як опиняється в роті. А Ісландія насичується мною, і навпаки я насичуюсь Ісландією лише в форматі тет-а-тет в реалі, а не позакутках свідомості. Скоро. Скоро. Скоро.