Ми застрягли у пасивності і потребували свіжої порції емоцій. Отримали їх і почалася паніка. Збудження в свідомості. Приток адреналіну додав якісного інгредієнту у безлике буття. Стало весело. Стало смачно жити, щелепи почали рухатися активніше. Епідемія спровокувала жування і ковтання. Шлунки почали виділяти більше соку. Фекалії стали фіолетовими.

Ми любимо війну, і завжди її любили. Ми народжуємось з цим знанням: що ми народилися для війни. Ми любимо хвороби. Ми любимо рак. Любимо землетруси. В цій кімнаті сміху, в цьому великому луна-парку, який ми називаємо планетою Земля, ми обожнюємо лісні пожежі. Розлиття нафти. Серійних вбивць.
Ми любимо диктаторів. Терористів. Викрадачів літаків. Педофілів.
Господи, як же ми любимо новини по-телевізору. Кадри, де люди стоять на краю довгої загальної могили перед солдатами, в очікуванні розстрілу. Яскраві фотографії у глянцевих журналах: скривавлені частини тіл невинних людей, розірваних на шматки бомбами терористів-смертників.
Ми любимо авіакатастрофи. Ми обожнюємо забруднення повітря. Кислотні дощі. Глобальне потепління. Голод.

Ми збуджуємось, коли підглядаємо за смертю. Як вона знімає одяг. Але боїмось дивитися смерті в очі. Ходимо по лезу і оргазмуємо у марлевих повязках. Свято.