моя осінь два нуль нуль дев’ять вибухає в роті екскрементами оресфеєвої собаки, я ковтаю цукровий сік, а він пече шлунок, хочеться хочеться хочеться води і доводиться пити два три чотири літри на добу. коли читав генрі міллера хотілося і моглося ходити в ефір, я наче з коржів складав у ворді словесні конструкції, і вже online змащував їх жовтим кремом із сечі оресфеєвої собаки. добре говорилося і ще краще кінчалося, в останньому випадку я майже не думав про перше, а сьогодні слухаю дафт панк і взявся за ентоні бьорджеса і його м.ф.. це досить інтелектуальний ребус із надлишком снобізму. очі в вагоні метро бігали, було важко сконцентруватися на книжці, бо все ж бувають складні форми в літературі.