[400x327]
TO BE

"Скажем прошлому -Отвяжись,
будет принц значит будет Дания
пусть нас вылечит доктор Жизнь
в пику доктору До-Свидания

Пусть не плачут по нас холоп
ни вельможа что здесь проездом
не целуй осторожно в лоб
страшно сделаться лобным местом

Пусть плечом подопрёт медбрат
медсестра поцелует в губы
и раствор под названьем Март
вгонит в вену. Еще три куба..."

Іспит з історії української журналістики. Питання про давнього публіциста С. Єфремова. Оскільки якраз Єфремова я щойно згризла з чаєм, то ж в пам*яті все свіжо і я радісно потираю руки...
Сонний дідок блимає очима... натхненно і гучно, дивлячись в очі, заводжу пісню про "геніяльного українського діяча" і т. п., обережно змішуючи лірику з конкретикою, переказую твори Є. і раптом з жахом розумію, що дідок зараз блукає десь в інших світах... принаймні, не в аудиторіі точно... коли я доспівала, закінчивши докладний опис його матеріалів, дідок, дивячись скрізь моє плече (а може там хтось сидів - на плечі?), мурмотить: "Ну да, матеріалів ви його ж, напевно, ніяких не читали...". І з відсутнім видом зобразив в заліковці "добре"...

мені чомусь навіть матюкатись не хочеться...

Читаю Кобо Абе "Жінка в пісках"... на рідкість гнітюча, хоч і класна річ... йдеться про життя селища на пісчаних дюнах. Пісок посійно насуває і поступово будинок опиняється на дні глибокої ями... з якої НЕМА ВИХОДУ!!! І постійно мешканці мусять відгрібати пісок, щоб їх не засипало, перетворюючись на його рабів. Більше того: якщо бодай хтось припинить ці каторжні роботи, будинок засипле і загине все село... на мотузці їм щодня спускають воду і все необхідне. і вони, що найжахливіще, задоволені положенням...

Тепер відчуваю себе - на дні піщаної ями...

"Песок, не имеющий своей собственной формы, кроме среднего диаметра в одну восьмую миллиметра... Но ничто не мжет противостоять этой этой сокрущающей силе, лишенной формы... А может быть, как раз отсуствие формы и есть высшее проявление силы..."

Хай живе мороз, від якого стигнуть зуби і мізки, та вітер, що зриває залишки даху! Хай живуть похмурі фури і залізні каши з авто на дорогах! Хай живе злючий вахтер у гуртожитку і добрі тьоті з бібліотеки, у якій також панує мм-м-м-ороз... І нарешті - хай живуть і тримаються за стілець всі викладачі, яким я щось повинна!!! Я вертаюсь у реальний світ. Ура.

Вітаю зі святом всіх, хто вірує у весну - бо ж за народними прикметами, якщо не плутаю, мороз на хрещення означає ранню весну і жирні врожаї!

"Бог слепил человека из глины, и остался у него неиспользованный кусок.
Что еще слепить тебе? спросил Бог.
Слепи мне счастье, попросил человек.

Ничего не ответил Бог, и только положил человеку в ладонь оставшийся кусочек глины".

[400x300]

...де ви, хіппі?...
[350x235]

[250x333]
В колонках играет - Нічні Снайпери

Сховаю в хвору постіль
Я пам’ять висоти,
І завітає в гості
Який-небудь не-ти.

А десь чужа столиця...
Півнеба за коня!
Нехай тобі насниться
Яка-небудь не-я!

Ще один печальний штрих нашої мандрівки, з яким досі не можу примиритись. Виїдаючи до Польщі, ми зависли у Львові та маленькому містечку Золочів, що славиться своїми замками, зокрема – Китайським замком (виконаним у відповідному стилі). Це довга історія, там було чимало в’язниць і жахів, але... зараз там музей східного мистецтва. Представлені всі східні країни, а в кінці – коротко про видатних українських діячів Сходу... Були там і Роксолана, і Кульчицький, але найбільше вбила мене історія про Олега Єрошенко... Геніальний поет і письменник, що закохався у культуру Японії, спершу досліджував її на Україні, а пізніше провів кілька десятків років у „країні сонця, що сходить”. Він творив і українською, і японською мовами і був зарахований до десятки (чи іншого числа, точно не згадаю) кращих поетів Японії! За всю історію країни! Звісно, у нас він був вигнанцем. Коли він відчув близьку смерть, вирішив вернутися на батьківщину. Впорядкувавши всі свої твори та обережно перев’язавши їх стрічкою, заповів це у фонд музею. Коли ж помер, миттєво з’явились люди в штатському, забрали всі його праці і... спалили на площі за селом... на очах у всіх... А він, наївний, так хотів, щоб всі його твори лишились на Україні...

Чорт забирай... чому я не народилась в той час і не змогла перегризти всім горлянки??? Чому цьому дозволили статися?! Я розумію, що мій гнів тупий і позбавлений сенсу, але... я просто фізично не можу прийняти цю реальність... ЦЕ-НЕ-СПРА-ВЕД-ЛИ-ВО!!! Рукописи, кажуть, не горять... а в ношої історії відібрали ще одного митця.

Малюнок Галини Бодякової (її графіка продається часом на Узвозі). Вірш - гадаю, всі самі знають, чий...
[633x399]

[130x309]
"Как-то в одно селение пришел и остался жить старый мудрый человек. Он любил детей и проводил с ними много времени. Еще он любил делать им подарки, но дарил только хрупкие вещи. Как ни старались дети быть аккуратными, их новые игрушки часто ломались. Дети расстраивались и горько плакали. Проходило какое-то время, мудрец дарил им совсем другие игрушки, еще более хрупкие.

В один день родители не выдержали и пришли к нему:
- Ты мудр и желаешь нашим детям только добра. Но зачем ты делаешь им такие подарки? Они стараются как могут, но игрушки все равно ломаются, а дети плачут. Но они так прекрасны, что не играть в них невозможно.
- Пройдет совсем немного лет, - улыбнулся старец, - и кто-то подарит им свое сердце. Может быть, это научит их обращаться с этим бесценным даром хоть немножечко аккуратней?"

Нелюдам

І мертвим, і живим, і ненарожденним...
(Т. Шевченко)

Місяцем мічені,
Травами травлені,
Літом полічені,
Спрагою справджені.

Благословенні
І благо-розпущені,
Благо-повернені
Дахом і душами.

Росами зрощені,
Босі й божественні,
Прокляті й прощені,
Хворі і хрещені.

Ранком поранені,
Січнем посічені,
Травами травлені,
Місяцем мічені...

В колонках играет - Blackmore's night (вибач, Тоббі, це твій диск...)
Настроение сейчас - зелене

Опановую нове для себе мистецтво боді-арту - за допомогою зеленки... Виходить вельми симпатично, шкода тільки, що сиджу в ізоляції і нема кому оцінити... Зелене все - і я, з вух до п*ят, і моє лігво, і повітря в очах...
Коли до скрюченого від температури й болю тіла донесли радісну звістку "У тебе вітрянка", я мало не виконала ритуалу сепуку, та вчасно згадала, що катана не гостра... Я пропускаю іспити в універі і на курсах, а потім весь місяць своїх канікул, розпланованих на усілякі мандри, обиваю пороги, доводячи, що "я не жираф" і "приймісь великодушно у мене, грішної, іспит"... До того ж мультик, дозволу на зйомку якого я добивалась з початку вересня і який отримала вчора, власноруч встановивши декорації під камерою, накривається великим мідним тазом... Словом, якказав великий поет в законі Роман Скиба, ПОВНИЙ МИСТЕЦЬ..

Але виявилось, що життя не таке й огидне... Щастя ще можливе - навіть для таких нелюдів, як я. Щастя - коли вперше за довгий час ти можеш вільно дихати. Коли можеш твердо стояти на ногах (не падаючи під ноги пасажирам у громадському транспорті, як траплялось останні дні). Для щастя, виявляється, не потрібно ні лаврів. ні перемог, щастя - це коли життя (і що в ньому хорошого, досі не збагну?) вертається з ковтком пустого чорного чаю... І коли вистачає сил зеленими пальцями натискати кнопки компу...
Попереду - кілька тижнів домашнього ув*язнення (раніше мені здавався безглуздо втраченим один день, проведений вдома). Але трохи тішить філософська думка, що кількість зелених цяток, які можуть вміститись на тілі, обмежена! А отже - життя прекрасне! Амінь...

Это главный герой мультфильма, который я должна была снимать...
[525x700]

"Великий японский воитель Нобунага решил однажды атаковать врага, который десятикратно превосходил числом его солдат. Он знал, что победит, но солдаты его уверены не были. В дороге он остановился у синтоистского храма и сказал:
- Когда я выйду из храма, то брошу монету. Выпадет герб мы победим, выпадет цифра проиграем сражение.

Нобунага вошел в храм и стал безмолвно молиться. Затем, выйдя из храма, бросил монету. Выпал герб. Солдаты так неистово ринулись в бой, что легко одолели врага.
- Ничего не изменить, когда действует рука судьбы, - сказал ему адъютант после сражения.
- Верно, не изменить, - подтвердил Нобунага, показывая ему поддельную монету с гербами на обеих сторонах".

Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмов и баров,
мимо шикарных кладбищ,
мимо больших базаров,
мира и горя мимо,
мимо Мекки и Рима,
синим солнцем палимы,
идут по земле пилигримы.
Увечны они, горбаты,
голодны, полуодеты,
глаза их полны заката,
сердца их полны рассвета.
За ними поют пустыни,
вспыхивают зарницы,
звезды горят над ними,
и хрипло кричат им птицы:
что мир останется прежним,
да, останется прежним,
ослепительно снежным,
и сомнительно нежным,
мир останется лживым,
мир останется вечным,
может быть, постижимым,
но все-таки бесконечным.
И, значит, не будет толка
от веры в себя да в Бога.
...И, значит, остались только
иллюзия и дорога.
И быть над землей закатам,
и быть над землей рассветам.
Удобрить ее солдатам.
Одобрить ее поэтам.

Настроение сейчас - а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а.........................

Якщо переживу наступні два дні - небо, я буду найщасливішою примарою в світі! Ну чому за такий маленький шматок хорошого доводиться так по-дурному розплачуватись?!

Все, не нию, а поринаю у глибоку медитацію... ом-м-м-м....

Поки ще зовсім не стерлося все з пам*яті, хочу зобразити деякі штрихи мандрівки в Європу, на батьківщину Сапковського, - в сиве і просолене (адже соляні шахти Вєлічки знаходяться саме там, і сіль, без перебільшень, з доісторичних часів стала серцем і золотом країни) місто Краків...

Перше враження - потрапив в середньовіччя. Бруківки, не займані колесами авто (не тільки по вихідних, як у нас, на Хрещатику), відшліфовані до блиску нездійсненими снами королів, похованих у готично-бароково-ренесансних склепах Вавелю, воєвод, святих, іменами яких названо більшість вулиць, студентів, що в історичних костюмах завмирають на площах міста і годинами позують для фотографування... Атмосфера не спотворена ні вавилонськими хмарочосами, ні "модерновими" добудовами, ні біг-бордами... Кожен будинок божевільно хочеться зазняти, зберегти, але його образ тане біля наступного... Час, ніби засолений у банці, зберіг місто недоторканим з далекого, 14 століття... А ще - відчуття безмежного спокою. Зовсім не властиве містам. Здається, ні людям, ні трамваям не знайоме поняття неврастенії чи запізнення. Навіть в ніч на Новий Рік народ спокійно й інтелігентно побив пляшки від шампанського (що було лише традицією, а не хуліганством) і розійшовся додому після 1-годинного рок-концерту на площі Ринок. Жодних політичних спічів, подяк спонсорам, а тільки привітання виконавців і музика. Ми, по нашим міркам, вистрибували на цій площі вельми скромно, але місцеві від нас сахались... А ще вперше побачила старих хіппі - жіночка літ 55-ти, у строкатій бандані та високих строкатих чоботах всміхалась ток сонячно, що постійно привертала увагу... чомусь думається, що мало хто з наших нєфорів "донеформалює" до такого віку... Ще там немає бродячих котів та собак. Тільки голуби і дракони зустрічаються там і сям. І постійно хочеться пити. До втрати глузду. Може, повітня надто солоне? Чорний чай, із присмаком готики 15 ст., бароковий захід сонця на дні Вісли... І на кожному кроці - фігури святих. І янголи з вогників, що бережуть людські сни на бруківках. Найбільш культовим вважається Мар*яцький костьол, що спершу аж відлякує своєю громіздкою величчю. Два входи - один для туристів (за гроші), інший - для тих, хто молиться. Звісно, як нормальні студенти, ми вирішили, що нам краще помолитися... Ви не повірите - мені, неуявно далекій від католицької релігії (та взагалі від будь-якої релігійності), там справді хотілось молитись... може, вперше в житті. У храмі нічого не продавалось, навіть свічки і ті можна було брати так. Ніхто не ходить перед очима і не створює натовпу (ще й простори дозволяють вільно рухатись). Люди не хрестяться, не б*ють поклонів, а просто сидять на лавах із зосередженими лицями, інколи склавши долоні. І - сильна, що неможливо не відчути, енергтика... просто дах зриває... не подумайте, я зовсім не схиляюсь після побаченого до католицизму, але... це була рідкісна святість... Що ще? Решта майже все, як у нас, навіть фєньки такі самі на сувенірних розкладках. Чистота, майже музейна. Навіть місцеві нарки, що ширялись у темному парку, не лишили по собі слідів. Зовсім інакше виглядають там нічні клуби. Вхід на шару і три зали з різною музикою (джаз, рок і щось ще), і приходять туди не їсти, а тусуватись. Аудиторія - студентство з різних куточків Європи, що цілеспрямовано приходять поспілкуватись і познайомитись. На жаль, мені так і не вдалось туди потрапити - була ж бо в компанії філологів, а їх спробуй розкачай на нічний клуб:( Польска траса - це коли на повній швидкості ти наливаєш чай у пластянку по самі вінця і п*єш, не розплюскавши ні краплі. Це ми відчули, одразу перетнувши кордон. А потім було повернення, рідні до синців на п*ятій точці ухаби і стрибки (ур--ра, ми вдома!!!) і бруківки рідного Узвозу, що потроху витіснили бруківки Краківські. Принаймні, той настрій і спокій розчинилось назавжди у шаленій гонитві кудись...

В колонках играет - вже нічого
Настроение сейчас - передсесійний

Вітаю вас на неадекватній і недонародженій сторінці, яку я створила лише тому, що забракло інтелекту зобразити повноцінну домашню сторінку... але, оже це і добре... Сюди я викладаю потроху запаси своєї фотогалереї, де ви можете абсолютно несподівано впізнати свій образ, чи образ своїх друзів. Все ще зелене і глючне, але з поміччю Еру... гадаю, все вирівняється... Тож єта... будете проходити мимо - не забувайте моєї скромної нори Велкам, буду рада

Якщо любові нема -
Не печалься.
Просто буває зима
Час від часу.

Знаю, розтануть сніги
Випадкові.
І доростуть вороги
До любові

Ну от, що називається, докотилася... Буде ще одна самотня віртуальна сторінка... як попсово:)))