...увірвалась до моєї нори, нагло і серед ночі. Як належить у нармальних казках, їду туди, не знаю, куди, шукати щось, не знаю що... Міжнарожний волонтерсткий семінар-трегінг, що мав відбутись у жовтні в кримських горах, раптом нагадав про себе вчорашньої ночі. Тільки замість обіцяних гостей з Європи (Англія, Данія, Голандія, Чехія...) стоять країни Росія і Молдова... А замість Криму - якість під-києвські хащі... Весело, хай йому грець: замість ознайомлення з далекими цивілізованими культурами сидітиму в лісі з москалями (це без образ:0) й молдаванами... Їхати після завтра на 10 днів... Але хай там як - все одно це будоражить...

Кажуть, як стрінеш рік, так і проведеш... а перший день цього року я провела в дорозі з ранку до ночі, та ще й перетинаючи кордон!!!

Не знаю, що там буде... трохи стрьомно - їду одна, нічого й нікого не знаю... ЙО-ХО-ХО і пляшка рому!!!

*Дорога
пришла к человеку домой,
Дорога
пришла и сказала: "Ты мой!"*
(с) Умка

залізла на сайт Могилянки, перечитала програми вступу, вимоги... почуття безнадійної нудоти - я не зможу... крім журналістики, на яку я "милю лижі", треба обрти якусь спеціальність "про запас"... а більше нічого мені не годиться... чи, швидше, я більше ні на що не гожуся... гидотно... мені ТРЕБА туди вступити. По заріз. А з якого боку підходити до підготовки, не знаю. Хапаюсь за щось наосліп, а виявляється не те... Мля...

(взагалі він переказував епізод якогось фільму, а я потім натрапила на щось подібне у східних притчах. Але Женьчна інтерпретація прикольніша:о)

Шторм викинув на берег неймовірне число різних морських створінь, що були приречені загинути, коли хвилі відступили. По узбережжю ходила Дівчинка і викидала тваринок назад у море. До неї підійшов Чоловік і сказав:
- Навіщо ти це робиш? Немає сенсу! - і він вказав на нескінченну берегову смугу, вкриту шаром нерухомих тіл.
- Зате для тих, хто врятується, це матиме сенс...
[700x256]

[247x259]
Однажды воины Хрумба шли через узкое темное ущелье. И услышали впереди за поворотом странный пугающий шорох.
Вождь послал вперед самого смелого воина, посмотреть, что там. Прошло некоторое время, и воин вернулся из-за поворота, весь окровавленный; он смог только сказать: "там был пещерный медведь, я убил его!" - затем упал и умер. Но шорох не смолк, и встревоженный вождь послел другого воина - посмотреть, что же теперь шуршит.
Второй разведчик тоже вскоре вернулся весь в крови, прошептал: "там прятался тигр, я его убил!" - и тоже умер. Но шорох не смолк, и воины Хрумба встревожились еще больше, никто не хотел идти дальше. Тогда вождь решил послать самого никчемного из своих воинов. Этот отсутствовал всего несколько минут, а зетем шорох смолк. Воин появился из-за поворота, держа за хвост убитую крысу: "Путь свободен, можно идти."
Этот воин стал считаться величайшим героем племени. Ибо всякий мужчина Хрумба может отыскать и убить прячущегося тигра. Но не всякий сможет опознать и убить страх.

[400x300]
Все в твоих руках

Давным-давно в старинном городе жил Мастер, окружённый учениками. Самый способный из них однажды задумался: "А есть ли вопрос, на который наш Мастер не смог дать ответа?" Он пошёл на цветущий луг, поймал самую красивую бабочку и спрятал её между ладонями. Бабочка цеплялась лапками за его руки, и ученику было щекотно. Улыбаясь, он подошёл к Мастеру и спросил:
— Скажите, какая бабочка у меня в руках: живая или мертвая?
Он крепко держал бабочку в сомкнутых ладонях и был готов в любое мгновение сжать их ради своей истины.
Не глядя на руки ученика, Мастер ответил:
— Всё в твоих руках.

[200x360]
Чудо-Юдо тягає шкарпетки. Неодмінно брудні. Витягає їх на білий світ із найпотаємніших кутків шафи, вперто і вірно. Не раз отримувало чималого прочухана, проте роками зберіга цю вірність...

...Кожен виражає любов, як уміє...

зателефонував друг дитинства - ще дошкілького... виявив бажання навідатись в Київ (вчиться в Москві, мовляв, геть забув укр. мову)... Не бачились років так мабуть 7...

перед очима - двоє малих чортенят, одне - в ніжно-блакитному платтячку й хусці, інше - у драних шортах і до вух вимазане мазутом. Екскурсія по звалищу. "Урра! Ми знайшли Машину Часу... стій... не натискай на кнопку!... зараз вибухне..." іржавий аккумулятор доставлено на бабусіну лялькову клумбу... а потім Сергійко (за моїм проханням) видрав у сусідки зелений мак з городу... ВЕССЬ... розборки з мєнтами і підозри у наркоторгівлі... а ще - найкльовіше - у зливу мандрівка (чи втеча з дому?) за місто... "Я тобі покажу справжній Ніагарський водоспад!... Чесно!" "Вау... як тут казково..." війни, синці, халабуди, хлоп*ячі тусівки і собачо-котячі компанії... йой, були ж часи...

і ось тепер це чудо приїде до мене на вписку... і що мені робити?.. чи зводити, по старій пам*яті, на звалище?.. хм...

Сьогодні виявилось, що я стала одним із переможців конкурсу "Гранослов"... і, типу, це означає, що в мене буде власна збірка віршів... моя в шоці... зате у Спілці натусувалась з усіляким кльовим людом, послухала на нашу честь (мамо, як звучить...) ансамбль "На добридень" (знайомі шешорські мотиви, ех...), кобзаря Компаніченка (ще одне потрясіння), гурт "Гуляй-город"...

радує не стільки перемога, стільки те, що вона відкриває нові двері - туди, куди раніше мені було вхід заборонено... двері, що весь час проитягували і зачаровували мій погляд... своєрідний пароль... нові, кльові тусівки... принаймні, хочеться вірити...

з мого життя наразі зникають дорогі мені люди... чомусь... деякі маленькі світи, які не хотілося б втрачати... і це засмучує... але натомість... справді з*являється щось нове. Щось, значення чого я ще не можу осягнути. багато різного нового і ще не зрозумілого...

Схоже, остаточно їду дахом... ур-р-рааа!!!

Зустрічаю хорошу френду, а та й каже, що, типу, хтось їй для мене щось передав... "Хтось" - невідомого походження україномовні хіпуваті типи. "Щось" виявилось пакунком, з відеокасетою з концертом "Кренберіз". Це дивно, бо а) - більшість друзів знає, що в мене нема відика, б) - більшість не знає, що я поважаю "Кр.", в) - всіх моїх знайомих україномовних хіппі (а їх по пальцях порахувати) та пані зна не гірше за мене, а решта живе не в Києві...

всі мої розслідування ні до чого не привели. Лишається тільки знайти в когось відак та подивитись концерт... а раптом там записане ЩОСЬ...

А от сидить зараз якийсь хтось в якомусь десь, і тихо преться, що отак на шару збив мене з пантелику... але ж, зрештою, весело стало... гм...

[350x346]
Буде сумно – приходь до мене на найвищу сосну,
Я тобі напророчу чорну каву і море без меж.
А як змерзнеш – звичайно тоді нагадаю весну,
Й запалю, наче свічки, сотні маленьких пожеж.

Буде тихо – заходь у гості на найбільший бархан,
Ти послухаєш вітер, що ріже піски на шмаття,
Що розпеченим струмом порве синьоокий туман,
Випадково при цьому чиєсь опаливши життя.

Буде темно – приходь, і ти знайдеш мене на горі,
І ми спробуєм світло добути тертям сердець,
Чи хоча б дочекатися ранку в нас на дворі.
Буде сумно – приходь, я скажу тобі, це не кінець...

Ну от, довгомріяний день звільнення настав - тепер аж до 6-го березня можу розправляти вуха та летіти, куди схочу...

тільки от здичавіла, налагоджуючи життя на роботі й навчанні... чи то від капелюха, чи то з інших причин, мене не впізнають старі знайомі... а мені щось заважає підійти та нагадати про себе... дивно... ніколи подібного ступору за собою не помічала... вчора весь вечір сама просиділа в "Трапезній", в той час, як навколо була купа дорогих мені людей... невже старію?

[350x263]
В колонках играет - мелодії з "Амелі"
Настроение сейчас - темно-хоббітське

Бежит маленькая собачка. Быстро так бежит-бежит-бежит, даже думает она, что
летит.
Вдруг смотрит, - а наверху, в небе, птица летит.
Тогда собачка взмахнула своими ушами, замахала быстро-быстро-быстро и
полетела!
Птица очень удивилась! Догоняет она собачку и говорит:
- Ты же летать не можешь, у тебя же нет крыльев!
Собачка обернулась, встряхнула ушами:
- Ну и что? Зато у меня есть уши!

(сочинил Андрей Гришин, 4 года)

Это цитата сообщения bluescout Оригинальное сообщение

от
[460x500]

скільки треба спроб і сили, щоб переплисти басейн із запаленою свічею в руці, не загасивши її?...

Это цитата сообщения Сонце Оригинальное сообщение

Девушка: Помедленней, мне страшно!
Парень: Нет, это весело.
Девушка: Ничего подобного. Пожалуйста, это слишком страшно!
Парень: Тогда скажи мне, что ты меня любишь.
Девушка: Хорошо, Я люблю тебя. Тормози!!!
Парень: Теперь обними меня ОЧЕНЬ сильно.
*Девушка обнимает его*
Парень: Можешь снять мой шлем и надеть его на себя? Он мне надоел....

(В газете на следующий день)

"Мотоцикл разбился о здание из-за неполадки в тормозах. На тот момент на нём было два человека, и лишь один выжил."

______________________________________________________
На самом же деле, на половине пути по дороге, парень осознал, что тормоза сломаны, но он не хотел, чтобы девушка об этом знала. Вместо этого, он попросил её сказать, что она его любит и обнять в последний раз. Затем он заставил её надеть его шлем, чтобы она осталась жива, несмотря на то, что это означало... его смерть.

*Если вы любите кого-нибудь также сильно, скопируйте это к себе в дневник*

[250x335]
Коли в мене забракне хліба,
Я роздам птахам крихти віршів
І вийду на трасу.

Коли в мене забракне грошей,
Я віддам жебракам всі посмішки Будди
І вийду на трасу.

Коли в мене забракне повітря,
Я подарую землі своє тіло
І вийду на трасу...

...тинятись Узвозомі, начхавши на напряг з грошима, купити давно мріяну гуцульсько-хіппанську торбину...

...сидіти на підвіконні Могилянки (нахабно туди припершись, як додому), читати і гризти крихти краківського шоколаду, підставляючи спину під ніжний сонячний душ за вікном... зализувати рани, які, якщо замислитись, нанесла сама собі, через власну дурість і сліпоту...

...зустрічати купу рідних фейсів, яких не бачив триста років і згадати, як вони тобі дорогі...

...привітати Хоббіта з бьоздиком, побачити Тоббіча...

...пити чай на кожному кроці з піплом різного ступеню рідності, уявляючи себе "свєтской дамой" (ги-ги)...

...швендявши містом, іти просто куди хочеться, завернути на концерт "Рунн", нахабно приписатись до чужої команди (на деякий час, розім*яти кістки) та на кельтські танці... нові знайомства... вирішити навчитись грати на лютні...

...на маленьку, зовсім маленьку мить зрозуміти, що жива. Цим моментом. І що все, як треба. Хоча б трохи...
[400x299]

Шановне людство і нелюдство, що небайдуже до сучасного літ. процесу!
повторюю повідомлення, що вже місяць лишаю на всіх можливих літ. форумах:

щовівторка з 17 і до плюс-нескінченності у видавництві "Смолоскип" відбувається засідання КТМ (клуб творчої молоді) на чолі з "поетом в законі" Романом Скибою! Туди завітають всякі "інтересні лічності" - письменники, драматурги, музиканти, видавці і звісно "нелюди" (так Скиба називає пишучу і читаючу молодь)... Завжди там пасеться Павло Коробчук і Люба, Галя Ткачук, Свєта Богдан, Дмитро Лазуткін, Леся Мамчич і Ко... Бувають літературні спаринги, майстер-класи, і лекції ("Сьогодні ми будемо говорити про те, що таке література і з чим її їдять... а їдять її - запам*ятайте - з водкою чи з кавою" - Скиба :0). Теорія переходить в практику і з видавництва народ дружно рулить до трапезної - дочитати і допити... Словом, купа позитиву і нових вражень, хоч і - хм, дещо своєрідних... Кому не лінь - велкам на Межигірську 21!
[450x338]

*****

В печері зілля варили відьми,
І з терну шили собі плащі.
Той, хто хоробрий, пішов у пітьми
Шукати світла в своїй душі.

Вогонь на площі бажає жертви,
Юрба осліпла, бо ж в очі – дим.
Тобі потрібно лиш раз померти,
Тебе пізніше назвуть святим.

Ламали руки, ламали крила,
А потім легко ставало враз.
Не бійся неба. З тобою Сила.
Це просто Вічність побачив Час...

[500x277]

Сьогодні вперше спробувала себе у овіяній мріями і легендами іпостасі режисера. Режисера-аніматора, якщо точніше. Тобто, чаклую над мультфільмом вже давно, але якщо раніше я носила звання автору сценарія, ініціатора, художника й ще пес-його-зна-кого, то сьогодні урочисто відзняла перший в житті дубль...
В студії ремонт, тому знімаю на одній нозі і переступаючи гори наваленої техніки. В спину немилосердно пече прожектор (освітлення), відчуваю себе в солярії, а не на студії. Напарники злякались холоду і не доїхали, тож виконувала подвійну роботу, бобиком бігаючи від компа до камери. Весь день - поза знаку запитання, спина скрипить і матюкається... У героя постійно відпадають вуха, лапи, хвіст, голова, і всі частини тіла, якими забезпечив його творець (у моїй особі)... пальці болять, мініатюрні декорації щосекунди погрожують завалитися... нерви - на межі ("А-а-а! ніхріна-не-виходить!!!"), очі - на лобі, шість годин поспіль, не відриваючись від знімального майданчика, і нагорода - зклеєний ролик секунд на 5 (в кожній по 25 кадрів!). Свій власний крихітний всесвіт. Оживлена реальність. Реальність, де все не в міру тіпається, неправдоподібно міняється світло (перший млинець, як ведеться...) і купа інших прорахунків. Але - з якої не хочеться йти. Попри все, воно - справжнє. Воно - живе. Воно дороге... почуваюсь майже Богом... і навіть не відчула морозу...

...А завтра на мене чекає дубль два - тої самої сценки...