не потрапила на шешори. прощавай, траса, вітер, хороводи і зорі над карпатами. прощавай, літо.
тест з англійської жахливий. зате тепер вільна. після завтра знатиму, чи я студент...
життя чудове... в вимірах "десь-колись", в які вхід - лише обраним...

гружуся думками про навчання, мабуть, гружу цим і тих, хто поруч. вибачте...
дуже боюсь не потрапити туди.
а ще була "країна мрій" і було чудово. для щастя потрібно дуже мало - на годинку відірватись від наукових робіт і навали всесвітніх проблем, скинути сандалі і розвалитися на траві.

а ще озирнулась (вкотре за останній час) назад і зрозуміла, що з першого курсу моє коло друзів зовсім змінилось. це чудово, бо з*явились нові, надзвичайні, дивовижні створіння поруч, але... трохи боляче, коли розумієш, що для тих, кому ти колись був другом, ти став просто знаоймим... і ще багато справ, які провались (як то театральна студія...)
чим більше здобуваєш життєвого досвіду - тим менше лишається життєрадісності.
а може, це просто тому, що я прихворіла і температурю. і все насправді ніштяк... просто на якийсь час втратилась здатність це відчувати...

В колонках играет - Д*ркін - не запускається:(
Настроение сейчас - повне отупіння...

за один день (і ніч) я маю народити:
- статтю про філософа до 16 тис. знаків (вже щось виродила)
- наукову роботу на історично-археологічну тематику на мінімум 12 сторінок і 10 джерел
- повні текстографії Шевчука і Ірванця, які несподівано вирішили включити в видання автори довідника (це при тому, що у нас забрали студентські і з ними - право піти в бібліотеки і дістати цих авторів)...

а тепер, друзі, підніміть, будь ласка, руку ті, хто вірить в дива...

Люди, хто-небудь може дати красивий літературний переклад на російську словам "передумови" і "новочасний"? це для статті...

нє, таки відшукала краплинку світла в цій книзі! щоправда, вона там лише цитується, але...

"Природа всіх істот обмежена і підкорена примусу законів, що ми їх встановили. Ти, не підкорений жодним обмеженням, керований власною вільною волею, в руки якої ми тебе віддали, сам встановиш межі своєї природи (!). Ми поставили тебе в центрі світу, аби зручніше тобі було звідти спостерігати світ. Ми не зробили тебе ані небесним, ані земним, ані смертним, ані безсмертним, задля того, щоб, маючи свободу вибору та чесит, ти, немовби власний творець і формувальник, мав змогу набувати ту форму, яка тобі буде до вподоби".

(с) Піко, промова Бога до Адама (ду-уже маленький шматочок)
головне, в тему...

гружуся з черговим філософом. сучасний, американський, що, певно, потребує "розкрутки". приавильний і примітивний. дивно, мої знання в галузі філософіїї вельми обмежені, проте навіть при цьому я відчуваю, НАСКІЛЬКИ це повторюється... проблеми "буття-небуття" піднімав Сартр, проблеми моральних цінностей - ще Сократ, проблеми "тунелей реальності" - Роберт Уілсон... і зрештою приходить нехороше відчуття, що все це - нікому не потрібно. красива гра словали та ідеями, яка може хіба трохи (не більше, бо природу не переломиш) вплинути на свідомість, але коли людина стоїть на краю прірви, ніякі мудрі слова й істини не допоможуть. і от тепер, чи то від втоми, чи від накопиченого скептизму, не дає спокою в*їдливе вічне питання: "А СМИСЛ?.."

Володимир Висоцький та Михайло Шемякін страждали на алкоголізм. Це була справжня хвороба, а не шкідлива звичка. були і дорогі лікарні, і підшивання, і кодування... якось сталося їм стріти тибетського монаха, який розповів їм притчу. притча досить проста, і іншим присутнім видалась непереконливою. я також читала її у книзі. цікаво, але не потрясає. але чомусь саме тих, кому це було адресовано, ці слова пройняли до спинних нервів, і вони довго після цього не торкалися спиртного. виходить, однієї яскравої думки замало. потрібно дещо більше, щоб вона мала дію.

[показать]

Installation completed. Ваша стена загружена.

Это стена пожеланий. Вы — лёгкий в общении человек. Жизнь подарила Вам множество воспоминаний, способных вызвать на лице весёлую и даже счастливую улыбку. У Вас много друзей. Вы любите рисковать. И, зачастую, не признаёте никаких огранчений. [показать]

Пройти тест

[300x241]
Лісова фієста - дійство, на яке я чекала як на ковток свободи, далі ж бо виїхати найближчим часом не світить... але хоч і ненадовго, то була таки дорога... і бег за спиною, важкість якого на радостях не помічаєш, і свята пилючка трас, і рідні пики нелюдів, яких не бачив вічність... на одну добу можна було забути, що таке робота, навчання, взуття, чиста вода і сон. сам концерт сподобався 50 на 50 (порадувала Ягенка з Оленою, Елайф, Кіна і ще купа друзів, що там виступали серед молоді, наступного року, гадаю, ми теж туди запишемось:-), але поїздка - красота. шкода лише, що так швидко скінчилось, поставивши крапку на Великому Тижні Дуркування, який я відкрила після захисту диплому. і спати хочеться божевііііільно............

Это цитата сообщения Tenako Оригинальное сообщение

:)
[600x450]

уря! вчора з Хоббітом купили казанок. армійський, зелений, плаский, легкий із кришкою-сковорідкою. а то в нашому віці ходити з каструлею якось не личить уже...:)

а ще з*явилось неприроднє для мене бажання спокою. прокинутись якось у хаті із солом*яним дахом і випити кухоль свіжого молока... з домашнім хлібом... і побути там хоча б день-два. дивно. може справді роки беруть своє, чи втома накопичилась, чи нескінченна смуга негараздів... чи просто погода
боюся, не вистачить енергії на останній ривок. не можна розслаблятись. а я попускаю себе...

"Привет! Меня зовут Ча. Я шел по твоим следам. Кто ты?"
(с) Веня Д*ркин
[699x487]

Это цитата сообщения CAPRICE_des_DIEUX Оригинальное сообщение

В длительных поисках истины, веры и боли,
Кто-то верхом, кто-то просто c дорожной клюкой,
Мы уходили из дома по собственной воле:
Мы презирали уют и матрасный покой.
Под облаками мы рвали кольцо парашюта,
В юность входя под его белоснежным венцом,
Веруя в жизнь. Но порой выпадало кому-то
Вниз, в перехлестнутых стропах, в ромашки лицом...
Гнали коней мы, отчаянно-нетерпеливы,
Нас проносящих сквозь годы, сомненья и быт.
Если же кто-то не мог удержаться за гриву -
Как мы спешили спасти его из-под копыт.
Что мы узнали? Как пахнут сгоревшие травы,
Как останавливать кровь и стрелять на бегу,
Как нелегко быть всегда убедительно-правым,
Старых друзей оставляя на том берегу...
Но расправлялись нам вслед ковыли понемногу.
Память о доме, таясь, согревалась в груди.
Что мы успели? Найти горизонт и дорогу,
С вечною песней о той, что нас ждет впереди.
А. Белянин

[300x400]
[250x418]
...захист диплому. відмінно. отримала індульгенцію, розписку, згідно з якою маю право тулити на всі чотири сторони і ніколи не озирнутись на ті стіни. маю право читати, що мені хочеться, а не навчальну літературу. маю право, зрештою, спокійно спати по ночах, а не висіти за компом.
...я йшла з універу, з якого мріяла піти (хоч там багато такого, за чим сумуватиму), і не відчувала жодної радості. за спиною висів меч (Свєтік, що прийшла мене підтримати, принесла після вчорашньої тренівки), над головою простягався дощ (що за останні дні став мені зовсім рідним), а попереду невідомість. "новий поворот, что он нам несет...". влаштування на нове навчання і нову роботу. побудова нового світу.
...але в той момент я просто не знала, куди мені йти... просто як у казці - "лицар на роздоріжжі", млін... і не лишилось майже ні мрій, ні бажань, ні натхтення... порожнеча і спокій. але змусила себе йти в Могилянку. там у мене з*явився іще один (поки не вточнюю) цікавий варіант влаштування подальшої долі. щодо магістратури. я пройшла співбесіду і мені сказали: не хвилюйся. вважай, що тебе взяли (не образно, а цілком реально). хочеться. і страшно. страшно вратити свободу і хочеться нарешті таки поглиьити хоч в якійсь галузі свої знання...

...словом, я в роздумах. тепер мені лише мрії, плани, і нові змагання...
поживемо - побачимо. а насамперед хочеться виспатись. принаймні, йде час великих змін...

Это цитата сообщения Руммата Оригинальное сообщение

Где бы Странник не появлялся, его приглашали к столу, или подавали выпить чего-будь прохладительного, или наоборот, горячительного, и уж тотчас вокруг него три-четыре-пять человек… и вот уже плотным кольцом, затаив дыхание слушают.
А он и рассказчик был отменный. Фонтаны затихали и плескались едва слышно, шепоточком, и птицы смолкали в густых кронах, когда гость странные свои рассказки негромким, хрипловатым голосом вел…
Вечерами же на Странника не смел претендовать никто из простых смертных Королевства, время после ужина он проводил во Дворце (где, к слову сказать, ему с радостью предоставили кров и стол в сколь угодно долгое пользование).
Когда заканчивался неспешный ужин, королевская семья и многочисленные приближенные покидали зал для трапез и переходили в каминный зал. К тому времени там уже были зажжены свечи в рогатых канделябрах, и уютный желтоватый свет наполнял зал. Кресла стояли вкруг на большом ковре, а по ковру были разбросаны подушки, на них устраивались дети. Для Странника предназначалось самое удобное кресло, любовно обложенное подушками.
Начинался неторопливый разговор, расспросы и вскоре оставался только спокойный голос Странника, которому внимали, ловили каждое словечко, шикали на неловко повернувшегося соседа.
[280x408]
Взгляд его скользил по лицам, и всякий раз это плавное скольжение сбивалось, останавливаясь на широко открытых, распахнутых настежь глазах кареглазой Принцессы, устремленных на него снизу - она всегда сидела на ковре, неподалеку от Странника. Все его слушали внимательно, чуть ли ни с открытыми ртами. Но эта девочка удивляла его. Она не просто слышала слова, она будто чувствовала кожей соленую водяную пыль, которую морской ветер бросает в лицо – и рука ее бессознательно поднималась к лицу. А то глаза Принцессы светились сполохами света, поднебесные игры которого Странник видел в Лютой Стране. Она слушала так, как будто он ни забавные истории рассказывал, а сплетал из голоса и слов сети-заклятия, которым она не могла и не желала противиться.
Да вот беда… он сам все более запутывался в этих сетях… Как скоро сделался необходим ему свет карих глаз! Как тепло становилось на сердце от ее взгляда! И он знал, что это – нельзя. Среди всеобщей любви и заботы дышалось ему с каждым днем тяжелее. Чем сильнее хотелось ему остаться еще, подольше, ну хоть ненадолго… тем более росла необходимость уйти.
По утрам он теперь поднимался на самую высокую башню Дворца, выходил на верхнюю площадку и стоял, закрыв глаза, на четырех ветрах. Ветры прилетали к нему и звали в дорогу. Южный сушил губы алым запахом раскаленных песков и ласкал обаняние Странника тончайшим ароматом орхидей из тропического лесу… Северный пел метельно и студил прохладными ладошками виски Странника… Восточный звал окунуться в расплавленные краски восхода… Западный напоминал о закатах и бархатном куполе ночи, расшитом звездной вязью, которую Странник умел читать… Вокруг крутились флюгеры, множество. Они тоже любили ветра, торопились выговориться, кто им песню веселую пел, кто жаловался, что улететь хотел бы, да крепко прибит, давно стал частью Дворца, его собственностью…
В одно из утр поднялся Странник на верхотуру и растерялся – у края круглой площадки, у каменной стены ограждения стояла Принцесса и смотрела вдаль.
Не оборачиваясь, она сказала:
- Каждое утро я боюсь, что проснусь, и мне скажут: он ушел.
Странник стоял с нею рядом и смотрел на узенькие ладошки, на тонкие пальцы, лежащие на сером грубом камне. Вопреки воли он взял ее руку и сплел пальцы со своими. Она повернулась к нему лицом, оказалась так близко..
- Ну уходи… - сказала кареглазая Принцесса. – Если ты уйдешь, я умру…
- Я – Странник… Я не могу оставаться на месте, - с трудом выговорил он, сглотнув комок удушья.
- Ведь это только имя!.. – жалобно проговорила Принцесса. – Правда ведь? Только имя?..
Он молчал и виновато улыбался.
- Тогда возьми меня с собой!
- У каждого своя судьба, - сказал он хрипло. - Ты – Принцесса.
Ветры сегодня не подлетали к нему. Они метались среди флюгеров, затеяв с ними жестокую игру: флюгеры визжали и жужжали. Вместо воздуха Странник с усилием втягивал в себя кокофонию диких звуков, ими нельзя было дышать.
- Что с тобой?! – испугалась Принцесса и метнулась к краю, крикнула звонко вниз: - Лекаря к Страннику! Быстро!
Она обхватила его тонкой рукой, подставила хрупкой плечико…
Следующим утром он ушел. До рассвета. Дорога кошкой ластилась к ногам, ветер фамильярничал на радостях, трепал волосы, бросал их в лицо. Дышалось легко, привольно… Удушье больше не теснило грудь.
[552x293]
А потом он почувствовал какое-то неудобство. Что-то было с ним не так, не правильно… По привычке, скорее, он прижал руку к груди… и понял – там пусто. Сердце ли он оставил во дворце, или Читать далее...

Это цитата сообщения Руммата Оригинальное сообщение

[285x435]
Жил-был Странник. Бродил по свету, иногда останавливался ненадолго, если ему нравилось место, или встречались хорошие люди. Но надолго - никогда. Долго он не мог. Начинал привыкать к людям, обрастать связями, обязанностями и терял свободу. А свобода была для него главнее всего. Без свободы он начинал задыхаться. В буквальном смысле. Он мог дышать только волей, воздухом, напоенном ветрами, запахами трав, дороги, дождей и снегов, дымом костра. Воздухом наполненным шепотом звезд и едва различимым перезвоном голубых колокольчиков, выкованных из лунного света…
Такого воздуха не было в городах, и даже в селах. И вообще вблизи людских жилищ.
И вот однажды… (да-да, такое обязательно должно быть в сказке!) Так вот, однажды легло поперек его пути маленькое Королевство. Совсем маленькое. Все подданные в этом Королевстве были между собой знакомы, все отличались приветливостью, нравом веселым и дружелюбным. Они так гостеприимно встретили Странника, что он решил отдохнуть среди них от своих нескончаемых дорог.
Новые люди случались в Королевстве не так часто, и потому Странник оказался в центре внимания. К тому же он знал столько интересного, побывал в таких тридевятых землях, таких диковин повидал… вокруг только изумленно ахали да охали.
продолж. в комментах

Это цитата сообщения Лабр Оригинальное сообщение

Дзен-буддийская мудрость.

О днажды к Учителю пришел юноша и попросил разрешения заниматься у него.

- "Зачем тебе это?" - спросил мастер.

- "Хочу стать сильным и непобедимым".

- "Тогда стань им! Будь добр со всеми, вежлив и внимателен. Доброта и вежливость снискают тебе уважение других. Твой дух станет чистым и добрым, а значит, сильным. Внимательность поможет тебе замечать самые тончайшие изменения, что даст возможное найти путь для того, чтобы избежать конфликта, а значит, выиграть поединок не вступая в него. Если же ты научишься предотвращать конфликты, то станешь непобедимым".

- "Почему?"

- "Потому что тебе не с кем будет сражаться".

Юноша ушел, но через несколько лет вернулся к Учителю.

- "Что тебе нужно?" — спросил старый мастер.

- "Я пришел поинтересоваться Вашим здоровьем и узнать, нуждаетесь ли Вы в помощи"... И тогда Учитель взял его в ученики.
[298x78]

[250x210]
В колонках играет - Мертвий півень

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
- Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб'є дощем.
...Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
- Я вас веду, чи ви мене?
- Хлопче, ти тільки сам.

Это цитата сообщения CAPRICE_des_DIEUX Оригинальное сообщение



В хрустальный шар заключены мы были,
И мимо звезд летели мы с Тобой,
Стремительно, безмолвно мы скользили
Из блеска в блеск блаженно-голубой.

И не было ни прошлого, ни цели;
Нас вечности восторг соединил;
По небесам, обнявшись мы летели,
Ослеплены улыбками светил.

Но чей-то вздох разбил наш шар хрустальный,
Остановил наш огненный порыв
И поцелуй прервал наш безначальный,
И в пленный мир нас бросил, разлучив.

И на земле мы многое забыли:
Лишь изредка воспомнится во сне
И трепет наш, и трепет звездной пыли,
И чудный гул, дрожавший в вышине.

Хоть мы грустим и радуемся розно,
Твое лицо, средь всех прекрасных лиц,
Могу узнать по этой пыли звездной,
Оставшейся на кончиках ресниц...

В. Набоков

...вирішила записати, поки не забулось наніц...
було тренування у якомусь супер-класному клубі. тільки я була не з мечем, а з луком. стояла серед інших "чайників" і намагалась поцілити... а трохи далі тренувались "аси" із купою самої різноманітної чудернацької зброї (якої я не знала навіть назви)... всі яскраві і неповторні... найбільш виділялась дівчина, що також займалась стрільбою, але... без лука! тримала між пальцями стріли, дротики та інші "метальні штуки" (загострені металеві фігурні пластинки, тощо) і запускала їх просто пальцями. і поціляла... чорне волосся, забране в зачіску в японському стилі і заколоте шпильками, що також слугували стрілами, яскраво-зелена (майже фіфська) коротка сукня. але вираз обличчя та манери Справжнього Воїна... помітивши нас, новачків, вона стала цілити в мене. і "випадково" не попадала... довго. ніби глузувала, випробовуючи мою витримку. мені було неприємно і страшно, хотілось підійти і попросити не робити цього, але стримувалась і давила в собі роздратування. потім... вже не пам*ятаю... тренування... і раптом ця дівчина підходить до нас. замість зверхньості й гордості - щира відкрита усмішка і пропозиція випити чаю в японських традиціях! ніби зруйнувався бар*єр, ніби я пройшла своєрідне випробування і прийнята у коло обраних... відчуття трохи образи, захвату і таємниці...