за абсолютно випадковою розмовою С. підняв старезне болюче питання, яке я наївно вважала вирішиним... вибір - зробленим, а життя - цілком задовільним. "це все школярство - те, як ви дивитесь на життя...". чорт, треба було так влучити... недаремно я вважала його одним із своїх вчителів.
враз зрозуміла, що в голові повний бардак.
...думала, все правильно. фіг. так мені і треба...

...хочеться зробити щось дурне. і не властиве. поголитись під нуль. чи хоча б пофарбуватися в чорне... і купити, нарешті, чорне пальто...

ця байда почалась за день до початку навчання. оскільки воно, навчання, в мене нове і мега-нелегке, доненавна я не мала аж ніякої можливості приймати участь в розборках... трохи втішало, що цим зяйнялась мудра Тенако - ясно, що справи це повністю не врятує, але легше жилося з думкою, що хоч хтось активно не мовчить... але тепер "втягнулась" і я...

йдеться про знищення (пардон, реконструкцію) Андріївського. цей ідіотський проект, який так і не обнародували публічно (тобто, досі ніхто достаменно не знає повного плану цього вандалізму, але нічого втішного він не обіцяє... робити). урочисті "громадські слухання" з підписанням гордої резолюції, на другому засіданні яких мені "пощастило" побувати у складі лічильної комісії (де факто - море амбіцій і лайна...), як ми і підозрювали, виявились до одного місця...

а річ ось у чім: сьогодні, коли ми мирно паслися узвозом у пошуках місця для зйомок, Тала наполегливо попросила пройтися трохи вище і зазняти те, що там робиться. "Куди саме?" - питаю. "Іди вперед, поки не вистрибнуть два амбали і не вимагатимуть припинити зйомку". Те, що я побачила, добряче похитнуло бруківку під ногами: там, де ще донедавна був старий будиночок (хай там і був мажорський ресторан, але ж було красиво і в тему) на горі руїн орудували екскаватори. охороняли це мародерство зелений паркан та чорні мордовороти - на ньому і навколо. на "автоматі", я нагло витягла фотік і стала знімкувати під носом у варти. "Што ви дєлаєтє?! Зачєм?" "Вас на пам*ять знімаю!!!" - рявкаю я з ненавистю...

опитування "місцевого населення" дало дві вельми абсурдні протилежні версії: перша - "тут будуватимуть столову для бомжів" (нафіга було дім руйнувати?!), друга - "готельний комплекс"...
звісно ж, горили у чорному ні на які контакти не йдуть...

словом... початок покладено. що буде далі?

деякі фото у коментах. на жаль, не дуже вдалі, але ж...

"Якщо тобі холодно, це означає, що комусь холодно без тебе"...

Это цитата сообщения Angelina_Golie Оригинальное сообщение

[182x320]
Четыре свечи спокойно горели и потихоньку таяли...
Было так тихо, что слышалось как они разговаривают.

Первая сказала:
" Я СПОКОЙСТВИЕ
к сожалению люди не умеют меня сохранить
Думаю, мне не остается ни чего другого как погаснуть!"
И огонек этой свечи погас.

Вторая сказала:
" Я ВЕРА
к сожалению я никому не нужна.
Люди не хотят ничего слушать обо мне, поэтому нет смысла мне гореть дальше"
Едва произнеся это, подул легкий ветерок и загасил свечу.

Очень опечалившись, третья свеча произнесла:
" Я ЛЮБОВЬ
у меня нет больше сил гореть дальше.
Люди не ценят меня и не понимают.
Они ненавидят тех которые их любят больше всего - своих близких."
Долго не ждав и эта свеча угасла.

Вдруг...
в комнату зашел ребенок и увидел 3 потухшие свечки. Испугавшись он закричал:
" ЧТО ВЫ ДЕЛАЕТЕ!
ВЫ ДОЛЖНЫ ГОРЕТЬ -
Я БОЮСЬ ТЕМНОТЫ!"
Произнеся это, он заплакал.

Взволнлванная четвертая свеча сказала:
" НЕБОЙСЯ И НЕ ПЛАЧ!
ПОКА Я ГОРЮ,
ВСЕГДА МОЖНО ЗАЖЕЧЬ И ДРУГИЕ ТРИ СВЕЧИ:
Я - НАДЕЖДА"

...це коли п*єш коктейль із шурхоту листя на подільських бруківках, міцнючої кави, нічних зубрінь за компом, творчих пошуків, випадкових зустрічей у кнайпах і дзвону китайських паличок на люстрі... смачно...
[700x472]

...завела собі ЖЖ - для читання тамтешніх друзів. щоденника не вестиму, але скидатиму всякі фото, картинки, вірші, пісні, байки, тощо... свої, чужі, і все, що трапиться під гарячу руку. то ж буде незле признатися всім, хто там прописаний, як можна знайти... а ось і "нава квартира":)
http://v-dorozi.livejournal.com/
велкам!

Это цитата сообщения aranrut Оригинальное сообщение

сама делала)
[699x498]

мдя, давно слід було зробити... та через силу-силенну самих праведних насущних проблем (нескінченним списком яких не ображатиму мізки читачів) відкладала на потім... хочу вірити, що ще не пізно...
отже, є ідея провести кінопосиденьки у мене на хаті в п*ятницю. ідея трохи ускладнюється сімейними обставинами, на жаль, як хотілось, спокійної вписки не вийде:( є два варіанти: або сидимо весь вечір "до упору" і розходимось, або сидимо всю ніч, стрічаємо (або ні - як захочеться) у лісі світанок і розбігаємось десь о сьомій. не дуже прикольно, але від мене, на жаль, не залежить...
але мені дійсно хочеться провести цей вечір. і якщо мою волю розділять віртуальні (і деякі позавіртуальні) особи, то думаю, силою спільного бажання, все вийде:)
що скажете?:)

мабуть, не світить мені серйозне, врівноважене, аскетичне життя, покладане на жертовний алтарь науки - і слава небу! коли, в обов*язковому лекційному порядку ми облазили 2 музеї з важкелезнгим бегом (до того, як завжди, проспала кілька годин), я думала, що все, от він і кінець... але, коли мої подальші справи дивом самоліквідувались і раптом виник шмат вільного часу, мені й на думку не спало йти додому відпочивати. поблукавши подолом, підчепила нову "болячку" - школа укрїнської пісні! душевний дівчатник (майже:-), але водночас - ВОГОНЬ!!! нарешті надибала акорди до народних пісень, а також шанс позбутися страху співати на людях. а ще - новий погляд на давно-давно знане...

три тисячі зелених чортів!!!!!!
з такою кількістю матюків я давно не вривалася в день...
тільки не кажіть, що техніка - мертві залізні механізми. це живі трварюки, які мене люто ненавидять... чи то просто виконують моє потаємне нелюдське бажання виспатись і плюнути на все... грррр... не спрацювало 2 будильника - і тепер світу навколо належить впасти остаточно... дірку в небі над ними, трясця... купа ранкової работи для жайворонкак - корові під хвіст... все пропаааало:(((((

...подарований моїм теплим божевільним містом. поки переконувала себе, що працюватиму на благо науки, дехто вивіз мене з лайбрері і потяг просто на лиску. і було море спогадів (СКІЛЬКИ там лишилось мене-колишньої?!), гремуча суміш відчаю і радості, вогнище, обличчя друзів... біг щосили, щоб швидше закрутити землю... випадкові зустрічі. з лиски вляпалась (зрештою, всього треба скуштувати, навіть завідомо несмачного) в мажорний клуб на паті. тобто, поки там були баварські танці, життя в тому жуткому місці здавалось терпимим, а далі ця грішна дискотека, я - у футболці і драних кедах, і натовп "вершків", і жутка (хоч і якісна) музика, і всі на головах... на сцені йожились дівчата в трусиках, і я подумала, що це несправедливо: чому чоловіків у цьому закладі збуджують, а дівчат - ні?! де поділи дядька в плавках:)? зрештою, деремнути захотілось з першої ж миті, не прощаючись... але впертість - звірська штука. змусила себе побути ще трохи, наступаючи на відточені носики лискучіх чобітків і намагаючись зрозуміти, чому народу так весело. тупо скакала з ноги на ногу - інакше все одно не розвернутись. мля... верніть мені шешори!!! аааа!!! чемно пояснивши милій людині, що мене запросила, що на сьогодні досить, пірнула в темряву і посунула порожнім містом. давно не було так легко і вільно - порожні зачаровані вулиці, скрипучі гойдалки, брєговіч і повне примирення зі світом. мене несло на бж, де, за розрахунками, мали бути барабани й гітраи. звісно ж, нікого уже не було. у вьсому космосі стрілось єдине чудовисько, яке виявилось тагіро. ми просто спіткулись одне об одного в темряві. "знаєш, меллон, світ таки кудись котиться... я стаю цивільним хлопчиком - тепер працюю..." моя щелепа боляче відбила пальці. воістину, нема нічого сталого... легко, мов бачились вчора, теревеніли про Фрая, спільних друзів (порозлітались, хто куди), їхали додому (благо, живем поруч). застуджені, за законами жанру, точили морозиво, а на завершення "концерту по заявкам" перед наші очі намалювався п*яний тип, що поцікавився, чи ми не з рибалки вертаємось... на що мій друг сказав, "саме так", і півгодини я насолоджувалась віртуозною імпровізацією на тему "як я тягав щуку на блєсну"... розстались ці двоє кровними братами... а нам лишилась люлька миру і, власне, сам мир...

Это цитата сообщения Tenako Оригинальное сообщение

Вибрала собі вірша для пісні, яку напишу. Гарний вірш. Під нього навіть написала шикарний бандурний програш і навіть (!) записала його нотами (!!!!). Такого звірства над собою я не проробляла доволі давно, але якщо вже пре - то пре.
Тепер ще стоїть питання перевезення моєї гітари з Харківського на Нивки. Стоїть справа лише за цим. Спина болить тяжесті таскати.

***
Ця дівчина з півтемного провулка
Вирощує у горщиках ромашки,
Виносить їх надвір, коли не зимно,
Співає під гітару їм баладу.
Бува, втрачає над собою владу,
І з горла вилітає щебіт пташки.
Живе у неї вдома лис вогненний,
Вона гуляти ходить з ним до лісу
І може пропадати там роками,
А якось повернутися вже вітром.
Але таке буває дуже рідко,
Шмат хліба приведе її до тями.
Коли загусне вечір, то сідає
На білого коня і їде містом,
Зубами ледь покусує цигарку,
Вслухаючись, як дзюркотить повітря,
На джинси хлюпотить потоком бистрим,
Долоні сонних лип лоскоче в парку.

liveinternet.ru/users/10263...page1.html

liveinternet.ru/users/78877...page1.html

Володар річок безіменних
З дощів заплітає тенета:
Рушай по дива Ойкумени,
Їх більше ніж сім – по секрету.

І боги кав’ярень вокзальних
Тебе депортують у Вирій,
Ти темряви келих останній
Губами торкнися і вилий.

Коли ж догоратиме листя,
Вберешся у чисту сорочку
Й нічним ескалатором міста
На землю повернешся мовчки.

Это цитата сообщения E_L_E_C_T_R_I_C Оригинальное сообщение

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живемо — у зорях пшениці,
живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба,—
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах!
Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать,
і не стерти кургани, насипані в наших серцях.

Кожен з нас — мов курган край Чумацького битого Шляху,
де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано птахів,
що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.

Кров, як магма скипає у жилах. Темнішають лиця,
блискавками зміїться журба на солоних губах,—
бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця,
По євшаном пропахлих далеких небесних горбах.

Наші чола високі, немов степові небосхили,
і по цих небосхилах, що криють розгадку буття,
час-шуліка летить на твердих перетрудженних крилах,
час-шуліка летить, і немає йому вороття.

Наші груди — це гнізда для грецьких міфічних грифонів,
що уперто для вічності наші серця бережуть.
Простір має кордони.Та час був завжди безкордонний —
у майбутнє з минулого наша прослалася путь.

Наша мить — це краплина, в якій віддзеркалилась вічність.
Вічність — присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі,
в галактичному поросі, на галактичній росі…

Років 10 тому у Сибірі шукачі золота віднайшли... повністю збережене (заморожене) мамонтеня. Хутро у малих мамонтів золотаво-жовте, а з віком темнішає до темно-бурого. саме через це хутро шукачі випадково (не знаю вже, як можна моло помилитись і переплутати мамонта із золотим слитком) "змили" своїми приладами хутро з бідолахи, і той лишився лисим... змите хутро вони склали поруч. ну, поки викликані дослідники добирались до місця знахідки, місцеве населення влаштовувало паломництво - побачити Діму. поміж них була якутська вчителька, що на нартах влаштувала школярам таку собі екскурсією. ну, ознайомившись з ситуацйією, метка жіночка наказала дітям мерщій збирати те розкидале зутро, і - "по конях"... чи то пак, по нартах... питання - навіщо? светрика зв*язати! коли хутра схопились, вчительки вже не було, а шукати її у тих снігових просторах - справа смішна... так, якутська вчителька стала єдиним у світі володарем светра із хутра мамонта, а Діму поселили в музеї, з усіма належними почестями.

чи не вперше отримую задоволення від вивчення мов. навіть не знала, що таке можливо... в могилянці чудова програма з англійської (це, виявилось, обов*язковий предмет), якраз те, що мені требя для вдосконалення мови. спекршу я потрапила в одну з найслабших груп - за невдалими результатами втупного тесту, але тепер я в одній з перших, хоч програма та сама.
а ще вивчаю німецьку на курсах Гете. вирішила таки довчити колись почате. і також сьогодні пощастило перевестись у сильнішу групу (спершу з переляку пішла в початкову). там класна система навчання, тьфу=тьфу, звичайно.
приємно відчувати, як безпроствітна темрява в мізках розкреслюється тонюсінькими краплинками світла...
для повного щася вивчити б ще японську і польську... але то вже після магістерки, не інакше...

потроху будую новий світ. на місці того, що зруйнувався. новий - уже збудований, але ще необжитий. як у новому будинку - холодні бетонні стіни, все чуже і незатишне. але все має бути добре. сподіваюсь...

Это цитата сообщения девушка_Дракулы Оригинальное сообщение

Ты свистни - тебя не заставлю я ждать,
Пусть сходят с ума и отец мой и мать...
Но в оба гляди пробираясь ко мне,
Найди ты лазейку в садовой стене;
Найди три ступеньки в саду при луне
Иди, но как-будто идешь не ко мне,
Иди, будто вовсе идешь не ко мне.
А если мы встретимся в церкви, смотри:
С подругой моей, не со мной говори,
Украдкой мне ласковый взгляд подари,
А больше - смотри! - На меня не смотри!
Другим говоря, нашу тайну храня,
Что нет тебе дела совсем для меня.
Но, даже шутя, берегись как огня,
Чтоб кто-то не отнял тебя у меня!

Если не ошибаюсь стихотворение какого-то поэта 18 века.