...дія мала відбуватись у тамбурі. бажано, поїзда, але можна й електрички. для того наша знімальна група прошкандибала на Видубичі і озадачила касиршу заявою: дайте там будь ласка квитки на найближчу електричку у будь-якому напрямку - на дві зупинки. напрямок виявився - на Гребінку. ну, Гребінка та й Гребінка, нас не гребе... влізли ми, значить, а там аншлаг. прямо на нас і чекають. запах такий... електричковий... бабці... гопніки... наступним квестом виявилось - знайти вільний тамбур. це було нелегко, бо ледь Влада з Дімичем займали позиції а Настя налаштовувала камеру, одразу ж намальовувався гопнік, жаждущій покурити. ми хутхо мігрували у інший тамбур і знімали до наступного гопніка або зупинки. коли знято було достатньо (а проїхали ми далеко не 2 оплачені зупинки), вирішено було покидати корабель. Ми зійшли у першому-ліпшому "порту" і опинились у засніженому, майже незайманому лісі. обрали найпривабливішу стежку, на якій майорив Лис (що не вівся на бублики, "вів" нас досить довго). вийшли до порожньої зупинки із табличкою "Шлакоблок". десь геть осторонь зупинився порожній автобус. не зрозуміло, чи була там санкціонована зупинка, але ми туди вскочили і знов покатили у невідомому напрямку (ми піддороги були єдині пасажири). водій морозився, і на питання, чи йде автобус до Києва, хмикнув: "До Одеси". Тим не менше, їхали ми їхали, поки не опинились... на рідному Подолі. і вирішили ми, що якщо ми день обираємо випадкові напрямки, а нас виводить у бажане місце, така вдача дана нам для зйомки іще однієї сценки. вирішено - зроблено. Познімали на Подолі, потім поїхали знімати до Дімича. Де знімальний процес плавно переріс у незаплановану посиденьку з гітаро-тамтамамо-гармоніко-чайо-шоколадами і сплашной крєатіффф... далі буде...

у коментах - пара фоток знімального процесу...

але сумно. котрий за рахунком мій мікросвіт обривається?....

просто гріх не поділитись зі світом такою знаходкою! звісно, я теж - націоналіст і фемініст (у певному смилслі), але в порівнянні з цим дядьком - жалюгідний лузер...
Україна - батьківщина слонів, а амазонки заснували козаччину...
от ця безсмертна статейка (уривки):

"АМАЗОНКИ (КОСАЧІ, КОСАЧКИ) - войовнича община давньоукраїнського жіноцтва III - І тисячоліття до н. е.
Заселяли низ Дніпра, причорноморські й приазовські степи та багато інших територій.
За сучасною гіпотезою, стародавня жіноча вольниця утворилася як опозиція патріархатові, що прийшов на зміну матріархатові.
А. займалися скотарством (надто - дбали про коней), мисливством, рибальством, хліборобством, ремісництвом та військовим добутництвом.
За свідченням Геродота (484-425 рр. до н. е.) та інших античних істориків, А. - вправні вершниці, хоробрі, витривалі, дужі воячки, які добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком і стрілою. Африканські, острівні та південноамериканські А., що походять від причорноморських, знали також морську справу. (За Андре Теве).
Носили довгу дівочу косу як ознаку вільної, незалежної жінки. Звідси - українська назва амазонок - КОСАЧКИ, КОСАЧІ (на старовинній китайській гравюрі зображено постаті амазонок з товстими косами, що спадають через ліве плече до землі).

За сучасною гіпотезою, А. - засновниці української козацької вольниці. Підтвердженням цього - горельєфне зображення давньоукраїнського козака з "оселедцем" (на тім'ї) та довгою косою, що спадає на плече. Це зображення, що знайдене в гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н. е.), підтверджує припущення про походження назви "козак" від слова КОСА.
Щороку на свято ЯРИЛА амазонки мали шлюб з молодими скіфами. Виховували А. лише дівчаток. Хлопчиків віддавали скіфам або вбивали (за Геродотом) чи зумисне травмували (за Гіппократом). В п'ятнадцятирічному віці дівчаткам випікали праву грудь, аби молода войовниця могла б вільно володіти мечем і луком (звідси назва "амазонки" - "безгруді")......"
nu, i tak dali...


одного лише не може збагнути (як фехтувальник): яким боком груди могли завадити володінню мечем? і чому, у такому разі, видаляли лише одну з них?

особливо про вбивання хлопчиків потішило)))) от, мабуть, тому саме їх зараз так мало навколо...

повний текст тут: http://ukrlife.org/main/minerva/plachinda21.htm

все досконало. тільки от до зелених чортиків хочеться здерти всю теперішню реальність, на сто відсотків, як здираюсь старі шпалери, і наклеїти новеньку, чисту і білу...
[525x700]

що треба зробити, щоб стати моднім рок-гуртом?
треба хлопців з довгими світлими патлами, і щоб вони тими патлами еротично вимахували, судомно посмикуючи при цьому плечима. вокаліста, теж з патлами, щоб неодмінно прикривали одне око (навіть коли нахиляється чи стрибає - одне око лишаєтсья неодмінно прикритим - може, воно по факту одне?!). Ведучого - патли до плечей, чорні окуляри, напіврозстібнута широка сорочка, легка "небритість" і, найголовніше - злегка приглушений (як, до речі, у пікаперів-початківців) голос. Апаратуру помощнєє, щоб же ж звуком здувало зі стільця. Текст і музика - дєло дєсятоє, головне, аби вокаліст не забував постогнувати час від часу в мікрофон, і щоб траплялись слова "любофф" і "адіночєства". і всьо, сльози і квіти від юних нефольмальчєгов забезпечені...

раніше політика милого моєму серцю гурту "Атмасфера" дивувала - щоразу на концерті, перед своїм виступом, випускати юних мальчєгов-дебютантів. потім я думала, що це так задумано - щоб їхня власна музика сприймалась краще - на контрасті. а вчора я просікла інший, значно глибинніший смисл такого балагану...

...декілько сворінь із енним відсотком смуру в крові пришкандибало на концерт і зосереджено застигло в очікуванні дози "вічного-доброго-світлого", а натомість вийшов описаний вище колектив (під назвою "Сьомий поверх" - запам*ятайте, кому в житті буде сумно - дуже раджу!), та ще й з архетипною тургєнєвською дєвушкою, що, мовчки посидівши на стільці з ведмедиком, пересіла за синтезатор, посиділа трохи там, поклала та нього голову, потім підвела, позіхнула і прошепотіла: "О! Дихання відкрилось!". не знаю, це було схоже на магічнгу істерику - ми ржали і майже падали під лавки - ну шо за прєлєсть?! скидалось на покальчуківське шоу "не наступайте на кота" (пардон, на любоф). настільки це все було картинно, пафосно і абсурдно, і головне, ну абсолютно неочікувано, що у нас просто здали гальма... а коли той таки ведучий тим таки приглушеним голосом оголосив: "я думаю, це зрозуміє кожен, хто відчував хоч раз у житті... (кілька пауз підряд по Станіславському, молодці, хороші дітки, гарно вивчились, потім одне позіхання...) любоффф!!" тут чувака стало просто шкода, бо здоровим живильним сміхом вибухнув весь зал...

а потім була вистава - у стилі того ж концерту, а потім, як пом*якшений перехід до драйву - "Чужа ДНК", а коли дійшло до "Атмасфери", всім було ніштяково, все зайве й темне було викинуто до краплі, і матнри, що співалися зі сцени, наповнювали очищену середину живою цілющою силою, і потім довго не могло ся збагнути, чому ж останні дні було настільки хрєново...

(там було дуже-дуже смішно... місцями)

Правдами і неправдами,
Жовтнями і листопадами,
Кримами та Карпатами
Суне парад зими.

Вкривши всю землю латами,
З нас данину збиратиме,
Гривнями і каратами,
Ґудзиками й слізьми.

Небо крильми незаймане;
Боги зимують зграями;
В норах тепла – незгаяно,
З кранів тече вино...

Грудень прийде з лопатами,
З нас данину збиратиме,
Ми ж бо тряхнемо патлами,
Й ніц йому не дамо!

Это цитата сообщения Tenako Оригинальное сообщение

Когда они смеются

Они смеются – ты тоже слышишь? Они нас делят на инь и янь, зовут молиться, гулять по крышам, в кусты заталкивать свой рояль, гореть в кострах фанатичной веры, тонуть в болотах любви слепой… Они измажут полнеба серым, а что достанется нам с тобой? В кладовке заперты банки с краской, я знаю место, где спрятан ключ, но ты читаешь ребенку сказку, а я расплакаться не хочу.

Они меняют свои расклады и прячут козыри в рукава, а мы так громко кричим «не надо», что глушим собственные слова. Они, эстетствуя, строят замки, разносят хижины в пыль и грязь. Внутри на стенах – стальные рамки, куда нас втиснули, не спросясь, а мы стремимся обратно слиться, сдирая кожу об их края. Искрится сон на твоих ресницах, в котором царствует злой ноябрь, в котором стылый прозрачный воздух пластает горло осколком льда. Еще немного – и будет поздно, и мы разделимся навсегда.

Они, конечно, совсем не злые, им вечность высветлила глаза. Они сжигают свои мосты и боятся даже взглянуть назад, где было (не было? было?) счастье, и поцелуи до вспухших губ, и подвозивший бесплатно «частник» до забегаловки на углу, где крепкий кофе горчил полынью и звезды падали с люстры вниз…

И мы, которые были ими, еще пытаемся вновь срастись.

(с)Светлана Ширанкова

тут: http://v-dorozi.livejournal.com/23412.html?mode=reply

А я зашию рани травами
І не повірю у дощі,
Якими лучать в нас за хмарами
Із саморобної пращі.

А я спечу з мигдалем печиво,
Й по першій вирушу траві
Туди, де істин ще не речено,
Де ми ще босі та живі...
(с)

сперто з ЖЖ у Тігри...
[225x240]

скільки вже зарекалася тут флудити, аж нє, такий колоритний бардак пропустити не можу... мабуть, якби я прочитала такий брєд деінде, то чесно звинуватила б автора у невиправданій гіперболізації. але таке було...

передісторія
отож, приїхала я з чергового вояжу. дві ночі без сну, але хвіст морквиною. а вдома - рефератисько. на завтра. предмет і прєпод - найпаскудніші з курсу. ну, і здати це дєло - кров з носу. я завзято всілася за справу, прочесала наявну літературу, вибрала тему, оцінила обсяг роботи, накатала 50% реферату, і зрозуміла, що на сьогодні ліміт подвигів вичерпано. за біоритмами я жайворонок, і нічна робота ніколи не була моїм сильним місцем, а після 2-х безсонних ночей... хм... словом, поставила я будильник на 5 ранку і вирубила реальність. а далі був жир...

ранок підняв мене і повідомив, що світла вдома нема. немає також води, опалення (ну і як наслідок - шансів на ранкову каву, бо ж плита електро...). вся родина - голодна, замерзла і брудна. мобілка не зарядилась. а півреферату, наукові статті, а ще МЕГАВАЖЛИВА доповідь на Зубаря - все безнадійно поховано в компі, і дістати його ніяк... хряпнувши холодного молока із вирубленого холодильника, було вирішено брати системний блок і чухати до татка на роботу. робота знаходиться в Коцюбинському. щоправда, взяли ми вінчестер, а не весь блок, спустились сходами з нашого 16-го (ліфт бо здіх), і пішли в гараж. на дорозі сталася нам аварія, що перекрила виїзд машини із гаража. довелося розвертатися і чемчекувати на зупинку буса. там були позбавлені життя світлофори, і як наслідок - повний безнадійний армагедон на дорозі. після півгодини стояння стало ясно, що шансів поїхати - нуль. пішли назад до гаражу. якимось боком із нього таки виїхали по сугробах. тільки но вирулили на дорогу, як виявилось, що наш шлях перекрито радісним зеленим парканом - копають... покружлявши застиглими під снігом вулицями у пошуках алдьтернативи, таки виїхали з Києва. доїхали до роботи. місце для парковки поховано під шаром снігу - тато іде до двірника, лопатою розчищає стоянку, паркується, після чого дізнається... що світла немає і тут. а вже минуло півдня. реферат УЖЕ мав бути готовий. з вінтчестером в зубах поїхали на роботу до мами. системщик критично оглянув вінчестер і сказав, що він холодний, треба чекати зо півгодини, поки нагріється, бо інакще згорить... ще година коту під хвіст. отримавши нарешті заповіну інформацію, пересуваюсь на роботу до тітоньки, де можна здобути на пару годин вільний комп і таки закінчити роботу. нелегально вписуюсь у Американській бібліотеці. а у тій самій бібліотеці висить хибний годинник, який, за відсутності інших, збиває мене з пантелику. я певна, що часу до дедлайну маю вагон, обідаю з тітонькою, розслабляюся, дороджую реферат і... бачу, що можу із чистою совсістю запхати його собі в одне місце, бо час уже безнадійно втрачено. лечу з усіх ніг в універ. виявляю, що кафедра знаходиться не в тому корпусі. через сугроби навпростець жену в інший корпус. звісно ж, на кафедрі зачинено. в коридорі ловлю якусь зарозумілу тітку, що ніби знає мого прєпода і готова передати йому реферат та підтвердити, що здала я його саме сьогодні.

розв*язка.
стрічаю після всього кобіту з того ж курсу. запитую про реферат (бо на минулій парі не була). і чую ліниве: "ага, ну та... реферат... та ліньки мені було ото у вихідні, по такій погоді, вилазити з дому у Вернадку... все одно ВСІ ЗДАВАТИМУТЬ РЕФЕРАТИ НЕ РАНІШЕ, НІЖ В СЕРЕДУ..."

завіса...

сніжно-ніжно-сонно-молочно-музично, і ще рефератово-дедЛайново...

Это цитата сообщения Грета_60 Оригинальное сообщение

от Натальи_46

Еще одно письмо ...

Мой друг прислал мне следующее и попросил меня разослать это по всему миру. Если хотя - бы кто-то запомнит эту несложную информацию, мы сможем спасти жизни некоторым людям. Это правда…  Прочитайте, пожалуйста, следующую информацию:

ИНСУЛЬТ: Запомните всего три первых шага...   Читать далее

 

Ага. весь спектор думок і почуттів від "все-хрєново-більше-ніколи-в-житті-не-поїду-на-жодну-презентацію" до "хух, таки вдалося... все добре"... звісно ж, всім респект і спасибі. не знаю, як хто, а я отримала від поїздки купу адреналіну і задоволення, аж не сподівалась стільки...
конструктив і висновки - потім...
і ще схудла на кілька кг)))
фотки в коментах
[700x525]

для всіх, кому не пофіг.

ПОВСТАНСЬКИЙ КАРНАВАЛ, 17 листопада, 15-00
Повстанський карнавал:
Битва проти бульдозерів і парканів -
мирна і весела акція з урахуванням ст.5 Конституції: влада належить народові

Формуйте загони!
Приходьте в масках та уніформах, відрощуйте бороди, куріть сигари!
Приносьте фарби та спреї, дудки і барабани, прапорці та конфетті!

Збір 17 листопада, в суботу, о 15.00
на Пейзажній алеї біля дерев’яних сходів.

Діємо методом партизанського маркетингу:
прочитав сам - передай іншим

дуже стрьомно писати такі речі. щоб, боронь, Боже, не злякати те позитивне, яке так важко далося. тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити. але хочетсья таки сказати (не все ж про негатив говорити!). може, комусь це також додасть, перепрошую за пафосність, віри в людей.
останні події в історії міста - це абсолютно неадекватні наїзди влади на осередки культури та історичні пам*ятки. забудова і продаж земель на території культурно-заповідних зон (Узвіз, Поділ, Пейзажна алея...), закриття книгарень, картинних галерей, і т. д. Але, як показує практика, боротьба з беспрєдєлом можлива. навіть без наявності високих посад, грошей і зв*язків. боротися вдається піснями, віршами, вуличними перформенсами. статтями у ЗМІ. ентузіазмом.
так, було відвойовано рік тому книгарню "Сяйво". якщо не скасовано, то бодай відкладено вирок щодо Узвозу (вулицю таки не закрили...). а от нещодавно зусиллями поетів, музикантів та діячів "Опори" врятовано від перетворення на бутік книгарню "Знання".

можливо, якщо бути ну дуже вже оптимістом, за декілька подібних акцій київська влада нарешті зрозуміє, що ну не пройде номер із знищенням міста, його найкращих місцинок та осередків мистецтва й культури. принаймні, дуже-дуже хочеться у це вірити... (знов таки, тьху-тьху, і тричі по дереву...)

о, сьогодні я таки збагнула, в чому коріння всіх моїх хоботів...
починаючи десь з 10 класу, кожну мить свого життя я усвідомлено сприймала, як СВІЙ ВИБІР, кожну ситуацію - як ту, якій я влсноруч дозволила скластися. які б хобота зі мною не траплялися, це усвідомлення своєї свободи і свого вибору лишалося, і ніколи я ні про що не шкодувала...

от. а тапер, з якогось моменту, я зрозуміла, що більше не контролюю ситуації. ні трохи. якось моє життя перестало мені належати, воно розподіляєтсья між іншими, і я ну нічого не можу вдіяти, крім як дозволити собі розчинитись (бо найменший супротив - боляче, і без сенсу). нє, я не можу сказати, що це негатив, просто... ну, незвично... і не по собі... коли ми починали роботу над журналом, нас було страшенно мало (Настя, я і ще кілька душ співчуваючих. ), роботи було дофіга і важко, але всьо було чьотко і ясно, і звісно ж, захоплювало... а тепер процес нагадує сніжний ком... і все вийшло з-під контроля... тобо, самим журналом займатись я не встигаю фізично, я днями лише спілкуюся та готую презентацію.... от сьогодні випадково встряла в якесь інтерв*ю, просто зайшовши на акцію у книгарню "Знання"... - ужос, про двохтисячників і журнал... смси і дзвінки не закінчуються ні на парах, ні ночами. юні даровання шлють свої шедеври, я не всигаю не те, що їх прочитати, а й відписати "спасибі за співпрацю" (потім ті ж люди пишуть і дзвонять по другому колу із питаннями, чи я отримала їхні листи і що я з цього приводу думаю). з*являються люди, що готові працювати на ентузіазмі - це неймовірно тішить, навіть окрилює, але ж не встигаєш ввести їх у курс справи... і приходять все нові і нові пропозиції... і страшно засинати із думкою, що про щось забув чи чогось не встиг та когось підвів... при тому практично корисної речі за день не зробила жодної - весь час пішов на переговори, пересилання накладних, і т. д....
думаю, це таки діло звички. тобто, по-любому. розрулиться воно, бо довго так жить ніззя. до того ж навалюється сесія. і диплом. і лікарі (щодня...) так що доведеться терміново активізувати ще пару відсотків мозку, що не задіяний у процесі.

натомість я вже знаю, що, як тільки з*являться гроші, я найму першим ділом прес-секретаря. і це буде вельми престижна і високооплачувана посада! так!!!

за давньою індоєвропейською традицією приходить завжди непомітно. такого западла не було ще з часів мого шкілького хронічно-хворого минулого... і питається, якого ляду це западло саме зараз, коли треба рятувати світ, коней, книгарню, готувати на завтра доповідь, писати диплом, випускати номер, готувати презентацію і давати життя своїм творчим проектам, що настирно лізуть в голову... а тут - повна двістівідсоткова відсутність присутності життєдіяльності... мля...

чергова (здається, 5та) вписка. У Кота.
[700x525]

рекламую концептуальну спільноту: коти з різних мандрів! от воно:
http://www.liveinternet.ru/community/2038102/