Мені вже не потрібні фізичні стосунки,
бо діти з пробірок на світі живуть.
Для мене бридота – оті поцілунки
і вся та любов. Де її суть?

Мене відновили із клаптика шкіри,
що я про запас у сейфі тримав.
І от знову я в просторій квартирі,
оновлюю свій вже запилений stuff.

Зв’язатись із нею – натиснути ґудзик,
і вмить я побачу й почую її.
Але я не кваплюсь, і слухаю music
вмонтований в вуха маленькі мої.

Мене вже не ваблять ні губи, ні груди,
ні будь-які інші оздоби дівчат.
Любов, як на мене, не ліпше застуди,
та й я вже дано напівавтомат.

Моя механічна частина працює
від струму з розетки чи з Durasel.
Я функціоную, а се б то існую,
і настрій завжди very well.

Я був індивідуум – тепер дівідуум,
з дрібненьких клітиночок складений я.
Я вічно щасливий, чого ще хотіти?
Одвічна розвага моє пост-життя.

Для мене не має вже змісту хотіти,
та й зміст – то релікт прадавніх часів.
Я буду одвічно на цій Землі жити,
інакше кажучи, просто live.

Мені не потрібно стогнати в куточку,
коли я сумую, бо суму нема.
Я присвячую останню строчку
www.dragomania.ho.com.ua

Boring faces are around:
seems it’s going be the fight.
Don’t look for way out:
stand with us for Right.

Take away your frighten soul:
all of us are here!
Sword and shield you own:
use to fight for what is dear.

Planning future don’t forget
that tomorrow can be end:
while somebody is let
to decide what’s good or bad.

Having weapon: use it friend:
help to heal this crazy land.
Leave your foot-step on the sand:
as we have already said.

Changing you – is changing all.
One is all, and all means one.
Did you hear this screaming call:
revolution has been done!

Краплі на моєму мониторі:
не то червоні, не то прозорі.
У тілі вирує вогонь.
Не треба торкатись долонь.

Пальці мої із криги.
Над клавішой "Enter" застигли.
Думка кружля по кімнаті.
А тіло зібралося спати.

Очі твої з пласмаси,
як 40 уколів від сказу.
І фото твоє оживає.
Кохає чи не кохає?

Кохає, мене кличе
її підступне обличча.
Піду по той бік єкрану,
притисну до себе кохану.

О, ця ніч, Halloween,
темні сили збере,
з під рад`янських руїн
всіх агентів ГБ.

Всіх партійних і ні,
анархістів з Махно,
і тих польских панів,
що душили село,

лихварів і жидів,
салоїдів і тих,
хто в своєму житті
наробив різних лих,

кілька відьом і пан
(тільки гірших із них),
що брахали батькам
і любили базік,

і русалок-дівок,
і кікімор з лісів
об`днає в танок,
розпочнуть вони спів.

І червоно-криваві
барви ядерних бомб
в цій пекельній виставі
будуть замість зірок.

В колонках играет - Ультра
Настроение сейчас - колбасит

Вечір. Він знов повертається до дому, не помічаючи раптовий січневий мороз. Що там мороз? Хоч би й нуль за Кельвіном! Зараз він найщасливіша людина на світі! Щойно проводив кохану до дому. До дверей парадної, розвернувся, як то кажуть, на каблуках і не помітно для себе опинився на тролейбусній зупинці.
Навколо повно людей. Всі закутані у шарфики, у довгих пальто, тремтять від всепронизуючого холода. А він весь аж сяє від щасття. І цей натовп, дивлячись на нього, ніби зігрівався. Хтось дивився із заздрістю. І більше не через щасливий вигляд парубка, а через його потріскані губи: бачно, що цілувався на морозі. І, певно ж, довго. Але більшість була десь далеко. І якщо хлопак був на сьомому небі від щасття, то всі інші були трохи понижче. Хто думав про теплі капці, хто про повну ванну гарячої води, а хто й про собаку, якого ще треба буде вивести хоч на п*ять хвилин на цей неймовірний мороз.
Але ментал закінчився із появою рогатого привида південного походження. Всі, не змовляючись, зкупчились, посунулсь блище до бруківки. А він дивився на небо. Можливо, роздивлявся ті кілько зірок, що де-не-де можна було разгледіти у нічному сяйві міста. А можливо, що й ні.
Хай там як, а відірвався він від цього заняття тільки тоді, коли вільною лишалась лише остання сходинка металевого привида, вкритого партіархом українського бомбінгу, паном Морозом, варіаціями на тему народного визерунку. Герої-коханець скочив на неї.
Металева щелепа відразу зачинилась, ледь не відкусивши добрячий шмат його шкіряної куртки.
Усі навколишні були вимушені вдихати сморід один одного. (Хоч холодно, а потові залози працюють). І лише він стояв, все ще відчуваючи чарівний запах її тіла. На порепаних губах й досі відчувався смак кокосового коктеля її губ. А в голові кружляли солодкі мелодії її пісенного голоса.
Аж раптом у штанях відчулася вібрація мобілки. І він без задньої димки, не зважаючи, на людей, що з усіх боків притислись до нього, відштовхуючи їх, поліз у кишеню. Це має бути повідомлення від неї!
І дійстно, на екрані припис: Сонечко.
Але якийсь дивний текст. Хлопець зі швидкістю світла повертається у наш земний простір і ще раз перечитує це транслітероване страхіття:
Ya dol*na tebe skazat`, poka eto ew,e ne zawlo sliwkom daleko, 4to ty ne tot. Ya dumala, 4to tot, no net.
Раптово весь тролейбус задрижав ніби від землетрусу, разом із хлопцем. Але то була всього навсього канава у щойно відремонтованому Московському мості.
Все сяйво відразу зникло. Що це означає? Як це взагалі можливо? Чи це вона? Номер... 8 - 097-... Так, він його ні на хвильку не забуває...
Мобільний знов у кишені. З боків голоса: На наступній не виходите? Ні? Ну, то посуньтесь.
Його штовхає не одне товариське плече, і він опиняється десь у чреві рогатого, ногою притиснутий до металевої рейки. Нема чим дихать. Його лице стає червоним і от вже бабусі починють скоса дивитись на бідолашного.
Менше пити треба.
От молодь пішла.
А може він з*їв щось не те?
Знов вібрація. Якраз у затиснутій нозі.
Та посуньтеся ви!
Знову від неї.
Lapo4ka, ty ne otve4aew`? Nu, ty * ne dumal, 4to TAK budet vsegda. U menya svoya *izn`, a u tebya svoya. Ya syta toboj, xo4u novogo bluda.
Хлопець відчув, як його ситна ресторанна вечеря підступає до горла. Холодець, яєшня, півпляшки червоного...
Бідолашна бабуся!
Але вона сама пропонує Ромео носовичка. Дякую. Дякую.
Але він зтирає тілки з лиця. Кидає погляд на вікно і, не відчувши ніякої естетичної насолоди від роботи Мороза, розуміє, що він десь на лівому березі. Далі кінцевої не заїде. Хутко дістає цяцьку і слизькими пальцями набиває текст:
Ya, mabut`, maru. Ty ne mo*ew tak zrobyty. Ya * tvoya muza. Kogo tepet ty maluvatymew? Z kym budew po ve4orax do teatru?! Ya ne toj? Xto * todi ya?
Дуже погано. Що там було на обід? Ага. Через хвильку про це дізнався вже вісь тролейбус.
Місце поруч хоч і брудне, проте вільне. Тіло, яке ще нещодавно було володарем восьми світів, мішком з картоплею впало на вогке "крісло".
Хтось скоса дивиться на це видовисько. Подивиться-подивиться і відвернеться, похитавши головою та прошепотівши: Нащо ж стільки пити?
А простір і час таки втратили зміст. Вікна втратили своє функціонльне значення, а на зеленуватий екран мобільного він не може дивитись. Будь на його місці не такий тюхтій, а справжній хвілосов, то він би замислився над цим. Зробив би кілька припущень, замислився б над безкінечністю буття, подумав би про Богів, Бога, Людину.
А в цього жалюгідного підлітка до горла підступають... сльози.
І на додачу сверблячка у штанях. Знову вона. Сонечко, бл*.
Ty sam vse isportil. Zaxotel vsego i srazu. A ya liw` beru. Tebe ni4ego ne ottam... Prow,aj.
Як би було куди заховатись, він би це зробив та тихенько б собі заплакав. Але присутність людей, що хоч і з неохотою, але Читать далее...

Смешно. Я сегодня проснулся от маминого возгласа: А разве сегодня не Пасха?
В принципе, это языческий праздник, так что ничего не имею против...
А потом вдруг вспомнил, что у меня есть дневник и решил его немножко возродить... Так что: Алелуя!

В колонках играет - radio Ultra
Настроение сейчас - выходной!

“За крок до щасття”

Присвячується їй.

Час збігає нам на користь,
І скоро настане пора:
Зчезне печаль і натомість
Радітиме наша дітвора.

18:45. Метро «Университет». Я пришёл раньше. Ещё целых пятнадцать минут. Ничего. Я так долго ждал этого момента, что каких-то жалких пятнадцать минут я подожду. Но ведь я так мало про неё знаю. Наверно следовало побольше познакомиться.
Следовало.
Но мне не терпелось.
Это одиночество не могло больше продолжаться.
Конец.
А я боюсь.
Я могу ей не понравиться.
Но ведь может
случиться и хуже.
Она может
не понравиться мне.
Но я не какой-нибудь красавчик, так что не буду привередничать. Главное – это то, что я уже не прикован к этому компу. Этот Интернет – это не жизнь, это подлог. Мне необходимо было избавиться от него. Я хочу РЕАЛЬНОЙ жизни. Разве это много? Думаю, что нет.
18:50. Это на моих часах. На табло в метро – тоже самое. Уже пять минут безумия прошло. И отчего моё сердце так бьётся, словно хочет выскочить из груди? Надо было захватить валерьянки. Хотя это рискованно. Она должна вот-вот появиться, а меня валерьянка не просто успокаивает, а даже отмораживает. А тут вокруг и так отморозков хватает. Сердце, сердце, успокойся. Ведь так можно и не дожить! А именно сейчас я бы не хотел умирать.
Я не хочу УМИРАТЬ.
Раньше, наверно, хотел.
Но сейчас нет.
Сейчас я жду ЕЁ.
18:55

Говорят, это патология, если считаешь свою Возлюбленную Богиней, неземным существом и так к ней и относишься – как к прекрасному чуду. Но что такое Возлюбленная? Что такое любовь и можно ли влюбиться через Интернет? Говорят, что это очень глубокое чувство и вот так, с бухты-барахты оно не появляется. Но почему же тогда… Почему же тогда это моё сердце так бьётся? Нет, это не спроста.
Нужно было попросить ЕЁ фото, ведь я могу и не узнать в этой пёстрой толпе? Вон сколько разных девушек вышло из вагона.
Нет, все прошли. Значит, она ещё в пути.
Я верю, что она приедет, ведь мы договорились.
МЫ ДОГОВОРИЛИСЬ.
Попрыгать на месте? Ещё милиция подойдёт, а она как раз приедет… Лучше не рисковать. Я уже и замёрз: такой тут холодный воздух. И только сердце всё грюк- грюк, да тук-тук.

19:00
Может, она ждёт в другой части станции? Нужно проверить.

18:45. Метро „Університет”. Перший раз, коли я прийшла на застріч раніше. А його, звісно, немає. Нічого. Усього-навсього п`ятнадцять хвилин. Лише п`ятнадцять хвилин. Ні, я не нетерпляча. Хіба що трошки. Ну припхалась раніше, щоб пошвидше побачити його. Мабуть, не треба було так квапитись.
Не квапитись.
Побільше про нього дізнатись.
А то якось...
Та ні, я б не стерпіла.
І, я таки нетерпляча.
Так, дуже нетерпляча.
А головне, я вже довго одна.
Вже не можу бути одна.
Я не звикла бути довго одною.
Тож, чим можна себе зайняти на цілих п`ятнадцять хвилин? Ні, звичайно, добре, що http://www.liveinternet.ru/click;dnevnik_928280замість віртуального спілкування я нарешті отримаю щось справжнє. Бо цей Інтернет – бридота. БРИДОТА. Головне – це розслабитись, бо можуть з`явитися зморшки. Хоча, це не головне. Хоча, що ж тоді головне? Зачіска? Одяг? Треба було запізнитись, як завжди. Та чи буває це „завжди”? Ми з подругами запізнюємся дуже синхронно, тож...
Я просто боялась,
що він не дочекається мене,
а поїде назад, до дому.
А так би знов почалась ця віртуальщина.
А вона вже остогидла.
Годі віртуальщини!
18:50. Зазвичай не ношу годинника. А тут так зручно, це червоненьке табло. Чудово. Я вже п`ять хвилин тут стою, а він й досі не з`явився.
Ні, я розумію, в наш час молоді люди не надто пунктуальні, але ж хотілося б.
Чесне слово, ніколи б у житті не чекала б його, як би не ця порожня кварира, тупе телебачення, гіпнотичний інтернет... І так далі.
Хіба не буває, щоб щасття з`явилося саме тоді, коли його чекають і вже завжди було поруч із тобою?! Невже кожної миті НОРМАЛЬНОГО – ЩАСЛИВОГО життя треба чекати, як сонця взимку чи шоколаду ввечері?! Я так не згодна жити. Та й хто погодиться бути арлікіном, який тільки й потерпає від життєвих незгод?!
Де ти,
мій лицарю, на своєму
розкішному, біленькому коні?
Я вже не можу чекати,
приїджай та рятуй,
твоя Рапунцель не може вже чекати!!!
18:55. Залишилось п`ять хвилин. Це дуже мало. Ось заспіваю зараз пісню з рад`нського новорічного фільма: „Пять мінут, пять мінут, ето мноґо ілі мало? Пять мінут промєнут...” – але ж коли вони проминуть?! Сил не маю чекати, ніг не маю стояти, нетерпляча, нетерпляча.
Кожна хвилина дорогоцінного життя наближує старість, немічність, а значить, тугу та відчай. Цей час, я ніколи не збагну, як він спливає. Буває, що він біжить мов гірський струмок, а буває, що тягнеться, як жувальна гумка. І головне, що йому не Читать далее...

Цвинтар.Влітку це чудове місце! Навколо, за червоним парканом, плавиться асфальт, ходять люди, вдихаючи бридкі випаровування, скажено носяться авто, не зважаючі на зморених перехожих, а лиш виконуючі накази своїх не менш зморених володарів. Просто таки юдо-християнське пекло!
А тут, серед чудових велетнів кленів та акацій, рятунок стомленій душі. Усюди, де не росте щось більш-менш культурне, буйним цвітом розкинулась кропива та інший бур*ян.
І десь у бік від центральної алеї, поміж покинутих могил, в яких на монументах із часом змилася фарба, і написи на них стало майже неможливо розрізнити, сидить на лавочці чоловік років тридцяти. Тихо сидить, прислухаючись до буйства природи посеред центру міста. Хіба ж хто зайде погуляти по цвитарю серед літа? Та ще й в робочій день?
А цей чоловік сидить, уважно прислухаючись до звуків.
То дятел застукає по дереву, то собака-охоронник забреше в далечині.
Гарні вуха, гарний слух - безцінні дари людини! Слава тому, хто вміє їх використовувати!
Тож довгий літній день все ж таки закінчився. А цей "відвідувач" все ще сидів на своєму місті.
Як тільки навколо стало настільки темно, що тільки кішка змогла б тут станцютати румбу, дивак підвівся і підійшов до огорожі однієї з могил, пермахнув через неї і придивився до напису біля чудового жіночого личка на чорно-білому керемічному овалі.
"Марія Кучерницька 1965-1992".
- Зовсім молода ти була, пишноока красуня. Ще сок твого життя не встиг перебродити і перетворитись на кислувате вино, а ти вже потоваришувала із Хароном, цим підступним дядьком. І, бачу, твій чоловік не довго сумував за тобою. Давно вже тут нікого не було. Тож твоя огорожа мені підходить.
І цей хвілософ поклав свої руки на серед огорожу, зроблену з непоганого металу: якщо здати, то не будеш ображений.
- Пробачте, пані. Не маю звички брати в борг. Та й ніхто мені й не дасть. Тому доводиться займатися цією брудною справою. Та ви не хвилюйтеся. Я все віддам. Все віддам. Тільки трохи пізніше...
Поки він вибачався перед бідолашною заручницею його "злочинної волі", його вузлуваті руки досить вправно виламали кілька довгих прутів із огорожі.
- Не дуже любите незнайомців? Ну що ж, давайте знайомитись. Я Василь Свербигуз, доктор філологічних наук... Ох, а ви ще й брудні!
І ввічливий пан дістав із задньої кишені своїх потертих брюк носовичка і ніжно протер керамічне обличча. Воно від цього мов засяяло, трохи розігнавши таємничу темряву, що панувала на цвинтарі.
Взагалі, світло мало б йти з центральної алеї, але ті лампи вже півроку ніхто й не думав замінювати, тож темрява вкривала майже весь цвинтар, де-не-де розриваючись підмигуючим ліхтариком з центральної алеї.
Доктор дуже ввічливо поводився з огорожою. Він виламував лише по два-три прутики з кожного боку, щоб вона не втрачала свого контуру. Ось що значить виховання!
- Це чудова ніч! Не повірите, пані, але мене тягне на лірику. Хочеться зачитати один з моїх юнацьків віршів, послухаєте?

Серед літер твоїх слів
я шукав головну ідею.
Відфільтровував гнів,
і рядки про жидів-юдеїв.

Серед поглядів твоїх
я шукав той єдиний - кличний.
Та зламався і не зміг
більш дивитись в твоє обличча.

Серед книг на поличці
і досі збірка твоїх віршів.
Може, в старшому віці
я би їх зрозуміти зумів?!

І знаєте, я таки зрозумів. Ось, як почав лазити по цвинтарях, так і зрозумів. Геніальна була жидівка. Але вже давно залишила милу Вкраїну і поїхала на Ближній Схід... Геніальна! А її очі? Вони були більш затягуючим ніж оповідання раннього Булгакова! Ось послухайте один:

Комунальними ночами наодинці не залишать
таргани, мурахи, блохи, ще раз таргани.
І рад*янська сексуальна тиша
опорожнить всі відунські сни.

Загазовані на кухні сусіди - ветерани
виробництва льону-буряка і тютюну,
знову розкриють партійні рани,
щоб не зраджувати війну.

Цеглянобетонні мури і стіни сумління
знову збудують мої руки-майстрині,
щоб заховати сварки родинні,
втопити їх в крові й глині.

І раритетний ростовський кришталь моїх почуттів
полетить на підлогу після землетрусу.
Я проллю сльози: наповню рів
навколо Горе Союзу.

Наче так, якщо пам*ять мені не зраджує. Ось, ви б це зрозуміли, я в цьому впевненний...
Тут раптом зліва щось блимнуло. Пан Свербигуз злякано озирнувся, проте відразу заспокоївся. То був жирний, гарно розкормленний мишолов.
- Гей-но, котику, йди сюди, дядько дасть тобі молочка.
І насправді щедрий чоловік витяг із валізи блюдце та пакетик молока.
- Не соромся, пий скільки хочеш.
Кіт не змусив себе довго чекати, швидко вилизавши все молоко і, щасливо підмуркуючи, зиркнув своїми велетенськими жовто-мигдальними очами на добродія. Відчувалося, що йому так і кортить порушити табу на розмови з людьскими створіннями та щиро подякувати незнайомцю. Але здоровий глузд переміг і мишлов зник десь у кущах так і не подякувавши нормально.
- Що ж, мені вже час йти, бо незабаром почнеться обхід, а я не хочу бачити, як "вартовий буде ліхтарем розрізати нічну хустину". Геніальна була жидівка!
Бувайте, Читать далее...

Ещё один пустой и никому не нужный дневник...