народ.. помогите плиз!!!
зайдите по сЦылочке
http://www.antharas.ru/partner/j/?u=393

Недавнішній концерт гурту “Esthetic Education” став подією, яка не вкладалася ні в які рамки розуміння. Здавалося б – нетипова музика, нетиповий соліст, нетиповий підхід до сцени та іміджу... Ну як це заморське диво викликало настільки непідробний інтерес у непримхливої нерозбірливої публіки?
Український шоу-бізнес довго потерпав без своїх героїв. Вже якось і солодкі модні хлопчики набридли, і напомаджені безголосі дівчатка видаються черговим витвором інкубатора без фантазії.
Аж гульк – з туману виринула з’ява! Це був богемний, незрозумілий та артистичний соліст , який сказав – “Любіть мене!”. І його полюбили...
Ой, як його полюбили. У нічний клуб “Ринг”, де на днях відбувся концерт гурту, прийшла маса народу, не зважаючи на тисняву, дороговизну квитків та темну ніч. Луї Френк, амбіційний, випещений і незвичний актор та режисер з Цюріха, сколотив команду, і перетягнув у неї двох учасників з “Океану Ельзи” (Юру Хусточку та Дмитра Шурова). Творчий тандем вприснув до української музики нове звучання та забарвлення: живе виконання, нестандартні англомовні тексти із деяким акцентом, присмак європейської андеграундної музики 80-их... Луї був на висоті. Він претензійно одягався і носив непопулярну до того часу зачіску а ля Пушкін, він робив на сцені з мікрофоном те, що не снилося ніякому Вакарчуку чи Тайлеру...
Спершу публіка не зрозуміла. Зате журнали з претензією на “струйовість” та “бомондність” взялися розкладати та збирати гурт Esthetic Education по кісточках. І коли “естети” виступали в Палаці Спорту на підігріві у Мобі рік тому, їм відчайдушно свистіли та проганяли зі сцени... Тоді, вочевидь, киянам не прийшовся до смаку рожевий шкіряний комбінезон Луї, який ніжно огортав його тіло...
Тоді у голову приходила одна думка – ні, українці не приймуть таке чужорідне швейцарське диво, і “Esthetic Education” лишаться на радість поколінню “London after midnight” чи навіть “Doors”. Але пройшов лише рік, і концерт у клубі “Ринг” жирною лінією перекреслив усі домисли стосовно майбутнього естетичного квартету. Люди перетворили клуб на дідову рукавичку, розтягнуту до самого неможу. Відвідувачі концерту – молодь певної категорії, так званий український псевдо-бомонд. Своєю нетиповою поведінкою та одягом вони створили доволі однотипну масу із перлового намиста, витіюватих чоловічих шарфиків, темних окулярів та “багаторівневих” кофтинок.
Чесно кажучи, я звикла слухати музику не так. Ну не можу я проникнутися, коли вижчать на вухо, відтоптують ноги, штовхають та лізуть на голову. Оцінити якість виконання вдалося завдяки спасінню, яке прийшло від темної та заваленої декораціями комірки під сходами клубу, у яку я протиснулася та сиділа сама: нарешті сама та нарешті сиділа. Хлопці грали якісно, нову та стару програму, але від того, що творилося “на поверхні” (на танцмайданчику та навколо сцени), розуміла одне: їх музику краще слухати вдома у плеєрі.
Прихильники вирували, кричали, божеволіли, впадали в істерику, билися у конвульсіях. Від побаченого ставало моторошно – яким чином сталося так, що абсолютно незвична для української сцени музика, без коріння та асоціацій, за які можна ухопитися, враз стає ідолом для цілого покоління.
Цей феномен можна проаналізувати, і, глянувши на культуру комплексно, таки докопатися до причини. Раніше ми жили за принципом більшості, нелюбові до так званих “білих ворон”. Важливо було одягатися як всі, думати як всі, і йти з поколінням в ногу. А потім все перемінилося. Як гриби після дощу почали рости ті, хто протиставляв себе масі, відносив до богеми, слухав інакшу музику, інакше одягався, іншим цікавився. І, звісно, прагнув іншої музики. “Не такі як всі” прийняли Esthetic Education на “ура”, бо гурт давав порцію музичного інтелектуального стьобу на противагу примітивним завиванням “про любов”. Та і “про вічне” свіженький гурт співав по-новому – із французько-англійським “гламуром”. Скоро кількість “особливих” молодих людей настільки зросла, що бомондність (чи, радше, псевдо-бомондність) стала масовим молодіжним явищем і призвела до неабиякої істерії навколо мистецьких явищ, які хоч якось виокремлюють себе від маскультур. Esthetic Education стає такою собі першою ластівкою, яка віщує, можливо, нове обличчя українського популярного мистецтва. Культурна “влада” і “опозиція” поволі міняються місцями. Хоча, жалітися нема на що. Якісна музика, якісне виконання в суміші із якісними текстами – невже колись популярна музика буде славитися такими “нетиповими” ознаками?

Тут списочок із тих фільмів, які у мене зараз на руках (мої)
Ще десь є купа фільмів, які я дала комусь подивитися і не забрала...
Режисерів мені було писати ліньки, я думаю, що хто цікавиться - сам розберетсья, де чиє творіння.

1. Міамото Мусасі (перша частина)
2. Тот самый Мюнхгаузен
3. Dr. Strangelove
4. Лоліта (Кубріковська)
5. Ті, що знаходяться у пошуку
6. Крадущийся тигр, притаившийся дракон
7. Мамай
8. Мистер Бин
9. Возвращение
10. Франкенштейн (старий)
11. Spaceballs
12. Приключения Врунгеля
13. David Lynch short films
14. Служба доставки Кікі (Міатзакі)
15. Старлкер
16. Зеркало
17. Солярис
18. Святые
Читать далее

Сьогодні в столичному Будинку художника (вулиця Артема, 1-5) о 16:00 відбудеться офіційне відкриття виставки живопису відомого київського художника, дисидента-шестидесятника Веніаміна КУШНІРА (1926 – 1992 рр.).
«Я український художник, і моя творчість має бути національною», - так визначив Веніамін КУШНІР своє кредо у мистецтві. Україна як ідея у митця була фундаментальною основою мистецького світогляду. Картини «Плотогони», «Кобза» та «Червоні маки» розкрили Веніаміна КУШНІРА як талановитого та багатогранного митця. А найвідоміша його робота «Трембіта» стала своєрідним уособленням епохи 60-их – романтичної та водночас трагічної доби для України.
Крах суспільних ілюзій початку 60-тих, переслідування та арешти дисидентів в Україні постали на його полотнах як тяжка особиста драма. Картини «Розстріл», «Скерно» («Ґвалтована Україна»), незважаючи на різні роки створення, стали свідченням пристрасного протесту митця проти розправ та насильства над борцями за українську ідею. Однак біль та протести втілено без пафосу та зайвих метафор. Але ця простота лише загострює почуття.


(спасибі Їжакові за інформацію)

Група ентузіастів звернулася до українського політикуму, влади та громади із відкритим листом...

Малоросизація суспільства
є загрозою для національної безпеки України
ЗВЕРНЕННЯ
до громадськості, політичних сил та державної влади України
(Відкритий лист)


Не будучи суб’єктами виборчих перегонів й не представляючи інтереси жодної з політичних партій чи блоків, вважаємо за необхідне оприлюднити це звернення з єдиною метою – привернути увагу громадян, політиків та державної влади до однієї з найголовніших проблем українського суспільства – проблеми, зволікання з вирішенням якої загрожує, на нашу думку, повномасштабною катастрофою для держави та суспільства.

Читать далее

13, 15, 17 лютого Майстер-клас з українського автентичного співу . Запрошуємо Вас на заняття. Вони проходитимуть у понеділок середу та п'ятницю. Учасники майстер-класу зможуть познайомитись традиційною пісенною культурою Полісся, здобути базові практичні навики та осягнути основи традиційної виконавської культури. Є групи для початківців і досвідчених. Заняття проводить етномузиколог, викладач та методолог техніки фольклорного співу, художній керівник фольклорного гурту "Древо" Евген Ефремов. Довідки за тел. 8 067 507 50 19. Адреса: Державний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, вул. Володимирська 23-В.(Дякуємо Марії Коротченко за інформацію)
Заняття проходять о 15.00 та о 17.00, розподілу на групи поки немає.
Дякую за інформацію А_фішці та Марії Коротченко.
[500x363]

Вчора мою увагу звернули ось на що: чому я кажу про Максфраєвське місто "Ехо", якщо воно читається як "Єхо"?
Я подумала: це я одна дурна, чи це всі такі? як правильно звучить:
Ехо чи Єхо?
Бо за правилами росмови виходить, що Єхо... А це якось ріже слух... і незвично...

З 1 вересня 20% іноземних фільмів у прокаті будуть дублювати українською мовою [13/01/2006]
Уряд встановив квоту обов’язкового дублювання, озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів, які розповсюджуються для показу в кінотеатрах, публічного комерційного відео та домашнього відео в Україні. Про це заявив віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко, повідомили в прес-службі віце-прем’єра.

Відповідну постанову Кабінет Міністрів України ухвалив на своєму засіданні 11 січня.

За словами Кириленка, „йдучи на зустріч представникам дистрибуції та прокату, Уряд ухвалив рішення, відповідно до якого квоти на дублювання, озвучення чи субтитрування українською мовою будуть запроваджуватися поетапно. З 1 вересня 2006 року це буде не менше 20% від загальної кількості копій по кожному фільму; з 1 січня 2007 року – не менше 50%; і з 1 липня 2007 року – не менше 70%”.

Згідно з постановою, озвучення або субтитрування державною мовою повинно здійснюватися на фільмокопіях в оригінальній мовній версії.

Віце-прем’єр наголосив, що таке рішення є необхідною передумовою для початку формування повноцінного національного кінопростору та розвитку українського кінематографу.

Як зазначає прес-служба, 12 жовтня 2005 року під головуванням Кириленка відбулася нарада з питань розвитку української кінематографії. Зокрема, учасники наради обговорили питання обов’язкового дублювання, озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів.

У засіданні взяли участь Міністр культури і туризму Дмитро Ліховий, Володимир Войтенко, Андрій Дончик, Олександр Санін, Олесь Янчук, Іван Гаврилюк, Борис Савченко, продюсери, представники дистрибуції та прокату.

(взято на www.sumno.com)

Коли я купляла квиток на прем’єру «Лев, Чаклунка та Чарівна шафа», то керувалася не рекламним ажіотажем навколо фільму, не обіцяними дорогими спецефектами від творців «Шрека», а тим, що нарешті «Уолт Дісней» екранізував саму яскраву, добру та чарівну книгу мого дитинства.
Цикл Клайва Стейплза Льюіса «Хроніки Нарнії» ще не встиг здобути широкої популярності у нашій країні. Однак на Заході не одне покоління виросло на казкових пригодах дітей, які потрапляють у чарівну країну Нарнія. На днях молоде дніпропетровське видавництво представило книгу, яка має всі шанси полюбитися і нашим юним співвітчизникам – український переклад казки, який отримав назву «Лев, Біла Відьма та Шафа».
Прем’єра українського перекладу повісті відбулася дуже доречно. Світовий прокат фільму по казці Льюіса за перший місяць зібрав 525 млн доларів, і, безперечно, користувався значною увагою і серед українців. Кінопоказ фільму про Нарнію в Україні викликав низку неоднозначних відгуків як критиків, так і просто глядачів. Воно й не дивно: аудиторія від початку була поділена на два табори – тих, хто книгу читав, і тих, хто не читав. Знання тексту пояснювало безліч моментів, недостатньо чітко показаних режисером. Було зрозуміло, що рахат-лукум, який змусив Едмунда зрадити своїм рідним, насправді був зачаклованим, а лев Аслан, показаний доволі блідо, - насправді неосяжне і чарівне божество. А саме головне – тих, хто читав книгу, не дратувало певне моралізаторство, яке насичувало кадри. Не дратувала штучність битв, нарочитість слів. Адже у всьому цьому відчувався Клайв Льюіс, інколи недбалий, але із неодмінним слідуванням Істині та вибору між Добром і Злом.
Режисер здійснив своєрідний подвиг, не піддавшись спокусі зробити фільм «видовищним» і для дорослих. Той же «Гаррі Поттер» іноді змушує відвернутись від екрану навіть дорослих дядечків та тітоньок. А «Хроніки Нарнії» не зраджують собі: у фільмі фактично немає прямо показаної смерті, не кажучи вже про відрізані руки-ноги та море крові. Це був новий подих у світ дитячого кіно, яке стає дедалі більш жорстоким у наш час. А діти все ще хочуть Казки.
Історія книги, яка лягла в основу фільму, розпочинається ще з дитинства Клайва Льюіса. Він народився у 1898 році, а у семирічному віці переїхав до будинку із великими просторими кімнатами, неймовірно цікавим горищем та цілими завалами книг. Так народився дім професора Керка, яскраво описаний у книзі «Лев, Чаклунка та Магічна Шафа». Сам господар будинку з повісті «поселився» туди значно пізніше. Прообразом професора виступив приватний вчитель Льюіса, з яким той займався у 1914-1917 роках. Учителя звали У.Т. Керкпатрік, і він суттєво відрізнявся від садистичних викладачів школи, у якій вчився Льюіс. Пізніше Клайв Льюіс пройшов війну, навчався у Оксфордському університеті, був там викладачем англійської мови та літератури. Популярність «простих» книжечок Льюіса дратувала його колег, тож так і не ставши професором в Оксфорді, Клайв Льюіс перебрався у Кембридж.
Казкова історія про сестер та братів Люсі, Пітера, Едмунда та Сьюзен була написана у 1949 році, відкривши знаменитий цикл «Хроніки Нарнії» і ставши другою по порядку повістю із семи написаних. Чудеса почалися із образу, створеного фантазією Льюіса. Спершу народився самотній фавн із зонтиком у засніженому лісі. Клайв Льюіс зізнавався, що образ фавна плекав із шістнадцяти років. Потім в уяві виникла Біла Чаклунка на санях, запряжених оленями. «Я бачу картини. Не варто їм заважати – спостерігай тихенько, і вони почнуть зливатися воєдино», розповідав Льюіс про свій творчий процес. За словами письменника, навіть продумана у всіх деталях картинка пригод у Нарнії ніяк не могла злитися у щось цілісне, доки Льюіс не вигадав лева Аслана, який і розставив усі шматочки по місцях. Далі казка почала народжуватися легко, повісті так і лилися з-під пера, іноді по три в рік. Саме така недбалість у роботі дратувала друга і суперника Льюіса - Джона Р.Р. Толкієна. Вони познайомилися у 1926 році на зібранні факультету англійської мови та літератури у Мертон-Коледжі (Оксфорд). За кілька місяців чоловіча дружба окріпла. Скоро обидва письменники склали ядро літературного клубу «Інклінги», в якому молоді автори читали одне одному свої ще не надруковані твори. Саме у рамках клубу, під час засідань у Лондонських пабах, вперше було почуто про «Хроніки Нарнії» Льюіса та «Володаря Перснів» Толкієна. Однак Толкієн різко критикував нарнійські повісті друга, його дратувала і швидкість їх створення, і деяка недбалість написання, а, саме головне, – висока популярність Клайва Льюіса, яка виникла завдяки успіху книжки «Лев, Чаклунка та Чарівна Шафа» та інших творів письменника. Сам Толкієн любив трудитися довго, продумуючи кожну деталь, по крупинці створюючи многогранну міфологічну основу світу.
Толкієну постійно здавалося, що Льюіс краде у нього ідеї, про що він не боявся натякати. Скоро друзі почали дедалі більше віддалятися. Однією з причин послужили релігійні суперечки, адже саме Толкієн, переконаний християнин, Читать далее...

http://ruthenia.info/afisha.htm

))
[400x300]

18 січня, середа, Школа традиційного народного танцю в Музеї Гончара. 18:30.

(www.afishka.org.ua)

16 січня Дніпропетровськ новий альбом пісень від „Мертвого Півня”. (разом з "ГМД Вертеп"). Театр ім. Т.Шевченка, вул. Леніна 5, початок о 19.00 Додаткова інформація та акредитація журналістів: Тимофій Хом'як, 8 050 451 20 79, mail@artvertep.dp.ua

19 січня, четвер, Різдвяний концерт «ManSound» та презентація компакт диску «Joy to the World» Консерваторія Менсаунд, 20:00. Квитки – 20-100 грн. Замовлення і бронювання квитків - www.show-ticket.com.ua. http://www.livejournal.com/community/kiev_afisha/

20 січня, п’ятниця, концерт гурту „Брати Гадюкіни” „Десять років по тому”, на розігріві – „Перкалаба”. „Палац Спорту”. Квитки - від 20 грн. www.gady.com.ua З питань акредитації звертатись: М.Київ, вул. Б.Хмельницького, 51-б.Тел.592-89-63. Тел./факс592-89-64 аrtveles@cd maua.com (дякуємо Михайлу Йосифовичу за інформацію).

КІНО
17 січня, вівторок, Кіноклуб. фільм „Вишивальниці”. Елеонора Фоше (2004). Фільм іде французькою мовою. Кінотеатр "Дружба". 19:00. http://www.livejournal.com/community/kiev_afisha/

19 січня, четвер, фільм „Делікатеси” (1991) Реж. Жене і Каро. Візуальна лабораторія презентує . Ведучий лабораторії – Станіслав Сук ненко. 18:30. Вхід вільний. Державний Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса (вул. Володимирська, 23в)

26 січня, четвер, „Місто загублених дітей” (1995). Реж. Жене і Каро. Візуальна лабораторія презентує . Ведучий лабораторії – Станіслав Сук ненко. 18:30. Вхід вільний. Державний Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса (вул. Володимирська, 23в)

до 1 лютого Виставкa мініатюрних моделей кінопроекційної техніки в кінотеатрі "Жовтень". Автор проекту – Сергій Гавриленко, полтавський кінознавець, історик кіномистецтва, кандидат мистецтвознавства. Нині тут представлено моделі кінопроекторів фірм Ernemann та Cinemecanica. До середини грудня пан Гавриленко планує поповнити експозицію. Три із представлених проекторів адміністратор кінотеатру може увімкнути на прохання відвідувачів виставки, аби видно було, як усе це світиться, крутиться, шумить. Кінотеатр „Жовтень” (вул. Костянтинівська 26) www.kinokolo.ua

Готується до друку 9 номер альманаху "Святий володимир", у якому розміщуються першодруки українських молодих письменників, а також українські переклади світових літературних величин.
Наразі на руках тримаю 8 номер - тут вам і Павло Коробчук...
.. І Фаулз та Еко у перекладі Романа Горбика...
І часом милі, часом експериментальні, часом сопливенькі вірші, проза, есеї...




Ти б ще трохи побув і не йшов так раптово,
Бо без тебе так глухо, пронизливо-срібно.
Ти б послухав мою, як і в тебе, вимову,
Я вже теж замість [с]кажу [ш], щось подібне
В мене теж, як і в тебе, вже губи напружені,
І не усмішка – подив,
І очі засмучені,
І хода вже повільна,
І голос простуджений –
Бачиш, я за тобою по-справжньому скучила.
Ти не йди, ти ще встигнеш, вона почекає,
Я ж чекала, хіба їй не стачить терпіння.
А вона
Ну хіба вона щось відчуває
Їй же байдуже, хто що на кого розмінює.
(с) Віка Черняхівська

[показать]

"У переддень Різдва, 6-го січня, рівно о 19:00, гурт "Тартак" презентує свій останній альбом "Гуляйгород" в музичному проекті tvій формат на телеканалі "М1"...

"...Протягом другої половини 2005 року ТАРТАК активно працював над створенням нового альбому "Гуляйгород", реліз якого відбувся наприкінці грудня 2005 року. Це зовсім відмінний від усіх попередніх альбомів матеріал. Адже до співпраці запрошено фольклорний гурт "Гуляйгород". Почавши з простої підготовки фестивальної програми, тартаківці зрозуміли, що і сама робота в цьому напрямку, та її результат, є дуже цікавими - як для них самих, так і для прихильників. Тому було вирішено поширити спільну роботу з "Гуляйгородом". Цікаво, що спробувавши по-новому опрацювати деякі відомі пісні "Тартака", хлопці зрозуміли, що більшість їх пісень побудовано на традиційних українських ритмах, гармоніях та мелодиці. Тож можна із впевненістю казати, що "Тартак" завжди ховав у собі якусь частку українського фольклору.

Сьогодні офіційно побачив світ новий, четвертий за ліком, альбом "Тартака" під остаточним заголовком "Гуляйгород". Назва, з одного боку, наголошує на питомо рідній співочій складовій, що збагатила новий доробок гурту, а з іншого - нагадує про колектив, який ту складову, власне, і привніс – про народницьку капелу "Гуляйгород".
Перший наклад рок-козацької платівки вже повністю розійшовся. Його розкупили гуртові торговці дисками, аби забезпечити на день виходу альбому, 24 грудня, роздрібну мережу необхідним запасом компактів. Наразі CD "Гуляйгород" не може похвалитися, як дехто, швидкістю своєї ходи у 100 тис. проданих примірників за 6 годин, однак гуртовим покупцям першого накладу явно забракло, а це далеко не ті хлопці, які стануть купувати плити собі у збитки.


(вкрадено на tartak.com.ua та uaformat.com)

[277x300]
«Наша» відповідь «їхнім» Барбі.

Дев’ять місяців – саме стільки народжувалася перша лялька у руках майстрині Ядвіги Василевської. Обличчя Киянки Катерини – таке ім’я отримала незвичайна лялька – Ядвіга ліпила після опрацювання неабиякої кількості фотоматеріалу, виловивши з пам’яті найяскравіші риси «класичного» київського обличчя та перебравши безліч книг. Згодом ляльку одягали 18 майстрів із майстерні Юрія Мельничука. І коли лялька, увібравши в себе неабияку енергетику та любов своїх творців, «народилася» на світ, за нею почалася робота над другою, третьою, четвертою…
Ляльки, представлені на виставці, що триває у «Музеї Івана Гончара» з 16 грудня по 8 січня, мають доволі мало спільного із яскравими красунями, які продаються у дитячих магазинах. Бо у експозиції кожна лялька – унікальна та неповторна, починаючи з рис обличчя і закінчуючи барвистим намистом на шиї. Майстри у своїй колекції поставили перед собою незвичайну ціль: до останньої ниточки відновити народний український костюм таким, яким він був у різних регіонах нашої країни. Тому і взялися за пошиття мініатюрних сорочок, зберігаючи стародавній крій та шов. Заходилися руками ткати плахти та пояси, робити зі шкіри крихітні чобітки, з маленьких намистинок виготовляти прикраси. Навіть вишивка, знята із «великих» оригіналів, була повністю збережена. Тільки стьожка за розміром – якраз під сорочку.
Реконструювали майстри не лише одяг та побутові речі. Відтворювали у своїх роботах характерні риси представниць різних регіонів. Круглощока білява полтавка та чорнява гуцулка, полісянка Анастасія та Буковинка Василина… Але окрім зрозумілих нам яснооких красунь були ще й іграшки стилізовані під українські ляльки-мотанки, зроблені із мотузок. За словами Юрія Мельничука, такі ляльки символізують домашнє благополуччя, а господарям мають принести щастя батьківства.
А почалося все… зі скрині. Ще у 1998 – 2000 роках до майстерні Юрія Мельничука надійшла пропозиція від київської галереї «Пава», котра продавала українські сувеніри – маленькі українські скрині для одягу. Працівники галереї подумали, що продавати порожні скрині – якось не по-українські, і сувенір непогано було б доповнити подаруночком: маленькою плахтою, сорочкою, крайкою… Так і з’явився на світ перший «ляльковий» український вишиваний одяг.
Творці колекції ляльок-українок поділилися деякими секретами. Як виявилося, майстри ніколи не роблять ляльку по чийомусь конкретному образу, так як у чаклунстві часто використовувалися саме ляльки, зроблені за подобою живої людини. Також для ляльки не підходять «людські» зменшені пропорції – одяг для такої іграшки виходить недоладним, смішним. Тому майстри, що роблять ляльки та одяг для них, розробили характерні для іграшок пропорції, підібравши оптимальну величину іграшки для збереження усіх деталей та особливостей одягу – 50 сантиметрів.
А мріють автори незвичайних ляльок налагодити їх промисловий випуск, хоча поки що, за словами Юрія Мельничука, виготовлення таких іграшок є надзвичайно дорогим та складним. Однак всі майстри сподіваються, що колись українські діти гратимуться саме з українською лялькою.
[300x260]

16 грудня у Києві, у музеї Гончара, відкриється виставка ляльок у українських строях. Це не просто ляльки у вишиванках - це повна реконструкція народного костюму за регіонами України. Автор - Юрій Мельник та його сімейство. Чоловік просто унікальний, давно горить вишивкою... Я була у його вишиванці (позиченій) на випускному... чудова енергетика... Не пропустіть! Я бачила ті ляльки, бачила їх і вживу колись, і на фотографіях. Там є на що подивитися, особливо, якщо хтось цікавиться українським.

«На нашу думку Україна знаходиться на такому етапі свого історичного існування, коли вона може зникнути взагалі. Не тільки як держава, не тільки як країна, але і як місце проживання українців як нації», - з таких слів розпочав свою зустріч з молоддю у місті Лубни Полтавської області відомий український виконавець та шоумен Сашко Положинський. Зустріч ця була невипадкова – адже акція «Не будь байдужим!», організована групою ентузіастів, привезла свої ідеї та свою музику і у цей районний центр.
«Не будь байдужим!» - акція не політична і не має ніякої фінансової підтримки від жодної партії чи організації. Вона має за мету зробити доступною українську музику та українську культуру у невеличких провінційних містах, показати тамтешній молоді, що українське – не означає «селюцьке» або «погане». Що якщо не припинити процесів вимирання української мови та культури як такої – українська нація може зникнути. З цих ідей випливають і відповідні гасла акції: «Не будь іноземцем у своїй країні!», «Ні Малоросії, зроби країну Україною!».
Хоча акція розрахована на усі вікові категорії, однак інтерес, зазвичай, викликає саме у молоді. Лубенський будинок культури був переповнений вщент, глядачі не лише зайняли всі сидячі місця, натовп стояв навіть у проходах та дверях. Неабиякий ажіотаж був спричинений доволі прозаїчною проблемою - Лубни рідко коли радують своїми відвідинами відомі зірки естради. Концерт, на якому можна побачити і почути кілька гучних українських музичних проектів, як от «ФлайzZzа», «Оt V!ntа», «Мотор’ролла» чи «Тартак», викликав у містечку із одноманітним плином життя сильне зацікавлення.
Акція складалася із двох частин: «народної» та «рокової». Нерозбещена лубенська публіка із задоволенням сприйняла обидві. Зазвичай слухачі йдуть на концерт слухати свій улюблений гурт, тут же, хоча більшість відвідувачів знали лише гурт «Тартак», на одному диханні заслухали виступи інших виконавців. Організатори показали слухачам, що таке старосвітська бандура, як виглядає ліра чи «коза». Музиканти Володимир Кушпет та Сергій Захарець продемонстрували гру на автентичних інструментах не лише в народній, але й у сучасній манері, із роковою музичною обробкою. Фольклорний гурт «Гуляйгород», що виконав ряд народних пісень під скрипку, цимбали та бубон, своєю, здавалося б, зовсім «немолодіжною» - за сучасними уявленнями – музикою завів публіку настільки, що, попри відсутність місця, глядачі почали пританцьовувати та підспівувати.
Поза музичними номерами тим, хто відвідав акцію, продемонстрували також традиційні козацькі бойові мистецтва – своєрідну відповідь популярним сьогодні східним школам рукопашної боротьби.
Однак, попри неймовірний успіх акції та той сердечний відгук, який вона знайшла у публіки, деякі слова здавалися занадто ідеалістичними як для тієї ситуації, у якій опинилися провінційні українські містечка. Спонукання ведучих акції Сашка Положинського та Валерія Умрихіна робити свій вибір на користь українських книжок, української музики та фільмів із українським дублюванням звучали доволі фантастично на фоні позбавлених вибору, окрім низькоякісної російської поп-музики та другосортних романів, можливостей мешканців Лубен. Адже навіть у Києві доволі складно відшукати фільм із українським перекладом або торгівельну точку із українською музикою, - а що вже казати про невеличкі містечка з населенням у пару десятків тисяч мешканців?
Однак, попри всі труднощі та аж надто повільні темпи у просуванні української культури до українських районних центрів, тамтешня молодь, принаймні, побачила, що Україна може продемонструвати не лише конкурентоспроможну, але й кращу за російську чи західну музику. Що українська мова – це мова не вимерлих сіл, а сучасних яскравих зірок естради та телеекрану. Що українська історична спадщина насправді має мало спільного із тією «шароварною культурою», якою часто годує радіо та телебачення. І тепер акція з Лубен поїде до Сміли, Білої церкви, Фастова, Умані та Бердичева, аби показати молоді, що українці – талановиті, цікаві та самобутні. І мають право бути собою на своїй землі.
[406x300]

6 грудня 2005 року з 17.00-20.00 в приміщенні ПК Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”відбудеться Всеукраїнська естафета “Обери життя”, яка має соціальне-профілактичне спрямування і направлена на широке інформування молоді щодо негативних наслідків вживання наркотиків.

Всеукраїнська естафета розпочалася виставкою робіт школярів з АРК, присвяченій цій тематиці, у якій взяли участь плакти-переможці конкурсу дитячого плакату - “Діти проти наркотиків” з АРК - робота Ніни Голдирєвої „Наступний ти?”, Артема Половинова, Зареми Еміросманової.

Гостем вечору стане гурт "Друга Ріка".
[444x1019]