Єдність та боротьба протилежностей - диалектичний постулат, почутий ще в радянській школі, є одним з небагатьох законів існування живої розумної природи, що підтверджується незалежно від панування суспільних ідеологій. В такій великій за обсягом системі, якою є наша країна, загальний філософський закон порядкує життя під себе, хочемо ми цього, чи ні. Один народ з двома діаметрально протилежними способами мислення. Все, що цінно для однієї половини суспільства, викликає шалене неприйняття для іншої. Що насправді і з якою метою робили монументальні історичні постаті, цінні для першої половини, зовсім не цікавить представників другої половини, яким необхідно лише ганьбити і втоптувати в бруд. Житомирські комуністи називають генерала Шухевича вбивцею українських жінок і дітей, деякі учасники лірушної спільноти "Ізраїль" в унісон галасують про його участь у вбивстві євреїв, і навіть коли про факт переховування дружиною Шухевича єврейської дівчини у 1942 році (вона дожила до наших часів) заявив в пресі відомий український поет єврейського походження, для них це не буде аргументом. Велика система існує у вічній боротьбі, вся історія тому приклад. Ми можемо говорити тільки про рівень культури людини. Будь-яка нація представлена людьми високої культури і - десь на протилежнім боці системи людьми без певного уявлення про культуру людини. 16-серійна стрічка "Важкий пісок" демонструє певний зріз прошарку єврейского ремісного люду з малого українського містечка, і якщо ніхто в очі не бачив євреїв з найвищим ступенем загальнолюдської культури і простої мудрості, то їх можна побачити на екрані.
Місто Сновськ Чернігівської губернії. Наприкінці ХІХ ст. там мешкало 35%євреїв, 36%українців і 16%росіян. Я не зрозумів тільки одного, чому автори фільму, демонструючи досить широке полотно тогочасного життя, не вивели жодного українця. В фільмі беруть участь тільки євреї і росіяни
[354x497]

І ще про "велику систему" - Україну. Навесні 1987 року талановитий художник Василь Гнатович Непийпиво в інтерв'ю журналу "Радянська жінка" зненацька проронив ніби риторичне питання: "Зрештою хіба в Радянської влади є інша мета, окрім цієї - зробити всіх щасливими?" Будь-який школяр сьогодні б остовпів, почувши таке з уст людини, що малювала землю, осяяну сонцем. Отака діалектика українського суспільства ХХ-ХХІ століть. Найвищий рівень абстрагування, щоб зберегти хоч щось.

"Деякі епізоди картини є досить провокаційними у моральному плані і викликають особливе занепокоєння, зважаючи, що фільм передусім, спрямований на молодіжну аудиторію. На нашу думку, в цих фрагментах простежується тенденція до розпалювання міжнаціональної ворожнечі та суб'єктивний погляд на історичні події.
На підставі вищезазначеного, Міністерство культури і туризму не рекомендує фільм «Ми з майбутнього 2» в такому варіанті для перегляду на території України." - з постанови Міністерства культури і туризму України.
Отут я не поспішу погодитись з Міністерством. Жанр фільму оголошено, як бойовик, пригоди, фантастика. Останній момент досить переконливо виправдовує нечисленні історичні похиби, як то: під Бродами влітку 1944 року не могло бути дієвих частин УПА тому, що там були дивізійники, а по-друге, фантастичний епізод розстрілу упівцем людей в ямі, тих самих людей, які підтримували вояків харчами, притулком і т.п., але фільм російський, до того ж фантастичний, це вже дає привід припинити обговорювання теми історичної достовірності. Заради чого варто його дивитись: відтворення атмосфери подій, знову таки не найвищий бал, але матеріалу маємо небагато, особливо в Росії, для якої прямо можна сказати: імперський шовінізм в стрічці майже відсутній. Героїзація радянських вояків відчутна порівняно з "недалекими і без певної мети" упівцями, однак жоден склоокий комісар з ненавистю до усіх, крім товариша Сталіна, на передній план не вискочив. Більш того, громадянин Росії, петербуржець, підступно лупить по пиці радянського офіцера і краде вантажну автівку в радармійців. Негероїчно з погляду на події 2-ї світової сьогоднішнього кремлівського керівництва. Дивакуватий історик, ризикуючи життям, кидається попередити майора Дьоміна про прорив німців з оточення, ніби без нього хід подій був би інакшим. А в цілому автори фільму чітко відзначили, що є москалі, і від них нікуди не дітись. Тендітна сестричка, що обізвала місцевого розбишаку фашистом, могла б цого не робити, і не була б тоді москалицею..
[361x500]

Не відволікаючись особливо на булгаківське авторство сюжету,
треба відзначити силу натуралізму стрічки, від якого хочеться
не відвернутись, а придивитись ближче, ніби до медичного препарату,
що незважаючи на непривабливість, додає знань і уявлень про
відображену епоху. Село у нетрях російської глибинки. Углічський
повіт Ярославської губернії. Люди різних угрупувань, цілковито
звиклі та призвичаєні до свого способу життя із достатньо
зрозумілими нам звичаями та нахилами. Вони щось чули про зміну
влади в центрі і роблять спроби "інтелігентного обговорювання" подій.
Трохи поодаль хитрувато-щуряча фігура члена РСДРП, який чомусь
хизується, що він хрещений єврей, і наче у відповідь йому глузливо
дорікають, що не схожий на робітника, хоч робітничий партієць.
Кому було пояснити, що до влади проштовхатись саме час під
робітничою назвою, бренд набув ваги. І ось дискусії припинені. Людям,
які не вміли і не хотіли робити ані мізками, ані руками, дали зброю
і поставили простеньке завдання: вбивати на свій розсуд. Маєток з
"хатніми філософами" випалено мабуть тому, що вихідок господарів був
комфортніший, і в іншому місці, ніж для слуг, інших утисків "простого народу"
режисер показати не зволів. Головний герой, талановитий в своєму фахові,
схоже не знаходить собі місця у поєднанні бурхливого вирію революційного часу
з провінційною течією шпитальної буденщини. Він спромігся на декілька
героїчних вчинків за основним фахом, при цьому використавши не найкращий
засіб у якості стимулятора. Буревій епохальних змін певно штовхав у спину,
не даючи час на роздуми. Чотиривідсотковий розчин морфіну-гідрохлориду вбиває
в герої людину, це його вибір не дивитись і не бачити, як вбивають інших
людей нелюди, що дірвались до зброї.
Я чув колись гасло сценариста фільму: "Сила в правді, хто відстоює правду, той
сильніший". Фільм неслабкий, він відображає правду. А героїн допомагає тяжку правду
не побачити.
[515x699]

К.Попович - поетка-провидиця, близька учениця Івана Франка, його муза і надія. Через свою любов, таку суперечливу зовні, вона дивилась на люд свій, зусібіч дивилась, і сум, і жаль огортав свідомість.
>Окрилюють лелеки береги.
І чайки викигикують у лузі.
Над витоками вічної снаги
Втирає жінка сльози своїй Музі. font>
(Г.Петрук)
Вона спостерігала за життям і бачила причини, чому всі зайди, не встигнувши скочити до хати, гупали ратицями об стіл, вимагаючи негайно їсти-пити й свинячий писок цілувати. А причина в тому, як себе поводить розчарований наш чоловік. Він ображається. Просто ображається і б'є свого. А через деякий час не може додумати, чому в нього відібрали все - і мову, і землю.
Іде чутка по всім селі, у двір забігає,
Пан до пані за обідом стиха промовляє:
"І ти кажеш, хлопи - люди! Ні, моя кохана!
От бач, вдень п'є, вніч жінку б'є до самого рана!
Де ту прошу гідність людська? Ах, мені бже збридло
Все товкти: нема душі в них! Хлоп - це тілько бидло"
[393x584]

Доля наблизила її до Каменяра, передчуваючи оту близкість, поет завчасно перестерігав, що яке б не було побожнювальне ставлення до жінки у великої людини, але певних умов для гармонії стосунків не уникнути, вона чула, але не здолала.. навіть вона не здолала
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко.
В серці чутливий потайник укритий:
Хто тебе видить, той мусить любити.
Тільки не гнівайсь за щиреє слово.
Світ і життя ти береш поверхово,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.
Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все: боротьбу та ідеї,
Працю для тих, що їх тиснуть окови —
Вір мні, дівчино, не варт він любови!
Сли ж, крім очей і крім співу дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не загрієш і ран не загоїш,
Вір мні, й сама ти любови не стоїш.
Блиск чародійних очей потускніє,
Зміниться голос і гнів заніміє.
Сли в твоїм серці і мислі пустинно.
Чим ти тоді причаруєш, дівчино? - (І.Франко)
На сході життя ми одмірюємо собі певні висоти, а не маючи сили перестрибнути, погоджуємось на гній, або не погоджуємось ні на що
„Не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі. Бо доля, на яку ми любимо так жалітися, не має іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти".

compromat.ru/page_25182.htm

Все ж таки небезпечно сусідствувати з державою, в якій служба безпеки воює з власним народом. В нашій країні цим займаються депутати, але не систематично і випадково, так що популяція "народ України" живе і має непогані шанси

А тим, котрим здається, що суспільні відносини можна змінити, як одіж, ті не знають, що тим спровадять лише кроваву катастрофу, нічого не досягнуть ані для себе, ані для загалу, та стануться лише жертвою свого хвилевого блуду, знарядом в руках людей, що гонять за почестями. Мало вона з того розуміла, але віщувала серцем, що се стоїть в якійсь зв'зі з тим, що вона чула з уст свого сина і єго товаришів. І з того може вийти щось дуже-дуже зле. Бог очевидно опустив тих, котрі його зневажають і ідуть на бездорожя, непросвічені його мудрістю та ласкою. Затрясеся земля від шуму боротьби, гуку тяжких ударів; одні впадуть трупами на місці, інші зависнуть у повітрі, лише круки закричать над їх трупами, вони зогниють у бездонних гирлах тюрем, завалених залізними брамами
[250x337]

Это цитата сообщения Измельчитель_пней Оригинальное сообщение

А вот чего нашла. Украинская Talvisota



30 листопада 1939 року розпочалася війна СССР з Фінляндією — большевицькі війська атакували кордон цієї незалежної країни. Втім, намагання Москви проковтнути свого північного сусіда обернулося, в черговий раз, величезними втратами з москвинського боку і повною поразкою агресора.
Згадуючи ту «Зимову війну» (фінською — Talvisota), варто згадати і тих українців, які використовували її як можливість долучитися до справи визвольної боротьби з совєтським поневолювачем України.
Українські підрозділи, що воювали на фінському боці, були сформовані 1940 року в Фінляндії. Добровольці здебільшого набиралися з полонених совєтських військовослужбовців і озброювалися фінською та совєтською зброєю. Однострої були фінськими з чорними кашкетами, хоча в багатьох випадках українці продовжували носити совєтську уніформу, доповнюючи її мазепинками (Ukrainian Bergmutze). На мазепинці кріпився знак Тризуба; деякі вояки мали значки, діягонально розділені на синю та жовту смужки. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції.

Хоча нам дуже небагато відомо про кількість і розташування українських добровольців у Фінляндії, більше відомо про командира одного з підрозділів — Юрія Горліс-Горського (відомого автора роману про повстанську антибольшевицьку боротьбу в Україні «Холодний яр»; його справжнє прізвище — Городянин-Лісовський). Він народився 14 січня 1898 року неподалік Полтави у Східній Україні. Воював у Першій світовій війні, будучи старшиною Армії УНР, брав участь у славетному Зимовому поході 1919-20 року.
Коли Україна була окупована большевиками, Юрій продовжував боротьбу в підпіллі. Був захоплений, знаходився під розстрілом, але зміг урятуватися і продовжити війну. Знову був захоплений 1922 року, але цього разу не знайшлося доказів його вини і його було звільнено. За наказом українського підпілля вступив до ЧК і став подвійним агентом. Був розкритий 1924 року, але зумів удати божевільного. 1932 року втік з Херсонської психіятричної лікарні і через Москву та Білорусь дістався Західної України (тоді під польською окупацією) й оселився у Львові. У 1930-і роки здобув славу успішного письменника. 1938-39 року Юрій брав участь у збройній боротьбі Карпатської України проти угорських загарбників, після чого через Малу Азію й Північну Африку дістався Франції. Маючи можливість емігрувати до Канади, він волів залишитися у Европі, міцно вірячи у справу визволення України. Коли розпочалася совєтсько-фінська війна, він взяв участь і в ній; після війни очолив Український радіоцентр у Берліні. 1942 року Юрій повернувся до України і оселився в Рівному, працюючи в якості журналіста. З наступом совєтів він повернувся до Львова; кінець війни зустрів у Західній Німеччині. Був убитий совєтськими агентами 27 вересня 1946 р. в місті Новий Ульм.

джерело

[320x225]

Підрозділ українських добровольців у Фінляндії

 

За рефлексіями С.Процюка (№2УЛГ)
Немає меж витонченій підступності пам"яті, що пропонує нам, коли найменше того бажаємо, або тліючі уривки травматичного досвіду, або ідилійні картинки з життя наших, вімріяних ідеальним Я, лубкових біографій.
Булімія, як наслідок нестачі любові. На цій нестачі базується кожен душевний дискомфорт. Невроз. Трагічне невезіння. Криводзеркалля усередині та зовні. Переважно носії нестачи любові є людьми надвразливими щодо навіть дрібних невдач, відмови, осуду чи несхвалення тощо. Вони переважно шляхетні і чесні, мають загострене відчуття справедливості.
Коли мефістофелівська Банкнота бачить приклади самопожертви чи некрикливого альтруїзму, то намагається замовчати або висміяти. Адже майже кожна людина боїться глуму. Чи остерігається, хоче уникнути. Ніхто не певен дії глуму на власну психіку. А от варварська оргія Банкноти всередині наших душ не боїться нічого. Були такі, хто зумів уберегти свою душу від колінкування перед фригидною царицею, чи можлива нічия в такому поєдинку? Душа безсила перед молохом Банкноти, але остання безсила перед часом. І якби Душа повірила у власне безсмертя в часі...
Щасливі - глухі і переважно байдужі до навколишнього, і за це не можна осуджувати. Інші старанно маскують власні порожнини фасадами благопристойності та ознаками вдалого життя, а щасливих жеребків ніколи не вистачить на всіх, наслідок - болісний пласт розчарування та прихованої агресії, жаска самотинність повільного в"янення.
Тягарі пристрастей та обов"язків інколи можуть розчавити. Те, що ми називали Порожнечею, є лише грою світлотіней цього згустка великої таємниці. Зір не витримає Порожнечі.

 

Зима - це рай дитинства, світ урочистості, звідки дитину викинули в дорослий світ. Але це й відмирання бажань, коли в 40 років уже не хочеться того, чого хотілося в 20 років. Чи повернуться ті бажання, чи це вже атрофія?

[484x698]

Сучасна зоологія визначає єдиний вид з роду «людина розумна» - це власне людина, але спробуємо уявити існування ще одного виду, у якого прагнення до свободи зберегло властивість перетворення у звіра. Це приклад радикальної свободи, коли колективний розум не спроможний дістати від неї найвищу гармонію, що ні в якому разі не доступна людині звичайній. І ось з колективного розуму народжується стереотип, який руйнує і особисте щастя, і саме життя. «Стереотип ворога» не піддається жодній спробі його переосмислення. За рідкісними випадками. Я часто спостерігаю вовкулаків в тому середовищі, де живу сам. Вони не бажають відроджувати в собі людське.
[700x311]

Панове громадо, я в розпачі, шеф витягнув мій мозок абортовними щипцями через ніздрі і замкнув в особистий сейф. Тому що мої підлеглі не відзвітували за день і повимикали телефони. Усі разом. І випити не можна, я ліки приймаю. Жити нецікаво, вмерти - вороги зрадіють. Чую скрегіт своїх зубів

..а також про раба, про розпусного невігласа, який перший вдряпається на драбину з ножицями в руках і розідре світлий лік великого ідеалу в ім’я рівності, заздрості і травлення..
Офіційна програма ленінізму - рівність. Рушійна сила - заздрість. Правдива мета - заспокоєння найнижчих інстинктів збунтованого раба.
Усе, що досі уважалось за сильне, величне і гарне - стягнути в діл, наклеївши ярлик насильства (весь мир насилья м разрушим)
Усе, досі нікчемне і погорджуване, піднести до значення нових моральних цінностей - змішати все поетичне з болотом і опоетизувати проституцію і бандитизм (м наш, м новй мир построим)
І потрібна була теорія, яка б вказала на Зло, порівняно з яким, їх світ видавався Добром. Автором теорії став Ленін, геніальний демагог і казуїст, а геніальна демагогія живуча.
Він поділив людство на два класи: буржуазію, зачислюючи до неї і людей праці, коли вони мали чисті руки і не знали сороміцької лайки; пролетаріат, зачислюючи до нього фахових нероб, каторжників і повій, цілу бакунінську «простонародну наволоч». Їх боротьбу назвав соціальною революцією, а «країну негідників» царством свободи і справедливости.
Програма «Рівність» мала виправдати органічну нездібність «нових людей» шанувати чужі особистості. Все, що хоч трохи підноситься над загальним рівнем мало бути спрощено і згладжено. Всі спротивні його нівелюючому ідеалові сили оголошувались буржуазними і ворожими. Всяка ієрархія – духова, економічна, політична повинна бути скасована «в ім’я рівності». Приклад зі світової історії – спалення каліфом Олександрійської бібліотеки (коли в ній є те, що в Корані, вона зайва, коли що інше – непотрібна)
Другий член ленінської формули – заздрість. Ленінська соціальна революція – не повстання ображеної в своїм праві, свідомої своєї гідності вільної людини, а п’яний бунт хама. Не в ім’я усвідомленого права, що не соромиться денного світла, лише в ім’я заздрості, що мститься за свою нікчемність, намагаючись зтерти сліди крові з рук. «Ви вітаєтесь, не поважаючи, - ми наступатимемо на ноги, не перепрошуючи». Це хворобливе бажання нікчеми насолити комусь, наробити збитків вищому від себе, занурити його в своє болото, лише це стремління, позбавлене всяких інших вищих мотивів, але задумане в величезному обсягу великої революції – ось були ті рушійні сили, які викликали до життя більшовицький Молох.
Травлення, або шлунок над усе. За словами Леніна суто кримінальне минуле для більшовика не мало жодного значення, аби лише вона склала молитву на «Капіталі» та вміла працювати. Він апелював до найпримітивніших сторін людської свідомості, граючи на заспокоєнні її найпримітивніших потреб. Матеріальна користь мас стояла у нього понад усякі абсолютні цінності, понад усякі загальнолюдські постулати. Родини, рідний край, релігія, особиста честь, - хто має їх собі за Бога, є небезпечним масі, бо ставить щось над нею і її примітивними пожаданнями. А кожна релігія, в тому числі і большевицька, забороняє творити собі кумира, окрім одного-єдиного. І стала любов сексуальним апетитом, національні прапори ганчірками, почуття власної гідності бандитизмом.

Кожна з його книжок - це продукт боротьби добра зі злом. Із цих скарбів він не прочитав і четвертої частки. Зате за кожною зі своїх книжок він довго полював, а спіймавши, гортав перед сном і знаходив їй почесне місце на полиці. І за це вони день і ніч вірно несуть йому службу. Як військо на полі битви. На фронті нескінченної війни за долю людини. За нього. Навіть, не сходячи з полиць, книжки через палітурки випромінюють свій зміст. І від того, якщо спинитися і напружити слух, , можна почути, як кімната наповнюється спершу звуками, тоді ритмами, і нарешті мелодіями.

Это цитата сообщения ФАКтично_Янгол Оригинальное сообщение

__________00:01:36__________



Досить пафосних слів і гарно підібраних речень,
Ти поет України, ти живеш на її території
Може мої слова стануть темою для суперечок,
Але часто поети незнають навіть історії

Здається вже час подивитись на світ по новому,
Навіщо писати, що мова у нас "солов"їна"?
Якщо на російській звертаєшся ти в продуктовому,
Бо з такими поетами згине твоя Україна

У владі вбачаємо суцільну брехню й спекуляцію
Але варто погодитись - маємо те,що маємо
Та чи можемо щиро гордитись своєю нацією,
Якщо своїх ненавидимо, а чужим довіряємо

Коли надають нам слово, говорим про патріотизм
Насправді давно забули, що то таке - відвага,
Ви можете звинуватити мене за різкий цинізм,
Тільки у нашої нації зникає самоповага

Хоча я не вірю в те, що зникли справжні герої,
вони серед нас живуть, їм на зміну приходять інші
Їхні руки за свою країну завжди готові до бою
Тільки чомусь про них ми не пишемо свої вірші

Вони люблять свою країну і їх серця незрадливі,
Вони знають, що Україна - була, є і буде наша
І у своїй державі почувають себе щасливо....
Я вірю, що так має бути....але бачу чомусь інакше...




Пост.Скриптум. Запропонували поїхати на літературний конкурс/зібрання (я не вникла в суть) "Мій рідний край"... Патріотичних віршів нема.... Те, що з школи "під заказ" малювалося брати не хочеться....
Хоча те, що "під заказ" намалювалося тепер, не думаю, що багатьом "псевдолітературнобогЄмнимпатріотам" сподобається.... =)

Людство мало потребу унаочнити зло - з абстрактного поняття перетворити його на образ, зрозумілий широкому, й до того ж неписьменному загалу. Християнський світ традиційно втілив образ зла в Диявола та його служників. У Князя Пітьми виокремились характерні риси, за якими його легко впізнати. Образ Диявола увібрав добре впізнавані риси язичницьких богів, зокрема сатирів і Пана, - роги, ратиці, пазурі, цапину борідку,а інші прикмети, наприклад крила, належали до християнської традиції, вказуючи на первісно ангельську природу демонів та нагадуючи про їх небесне походження. (с) - цитата Катерини Диси
Отже Зло християнської релігійної традиції є не чим іншим, як то: 1) запереченням дохристиянських об'єктів поклоніння; 2) уособлення непокори усталеним традиціям та кара за це у вигляді навішування ярлика "злого духа" і вигнання. Таким чином "традиційне" за уявленням Зло виявляється зовсім не злом у його теперішньому уявленні, а формою протесту. І тоді ж Сатана стає куміром протестуючих субкультур. А Зло лишається Злом завжди, незалежно від уособлень і традицій

"Убивать, убивать и убивать! Без промедлений и без всякой волокиты"
(В.И.Ленин)

Цитувати вождя світового пролетаріату мене наполегливо привчала шкільна вчителька історії Олена Олександрівна, не зважаючи на те, що у 50-томному зібранні творів ідеолога сучасних російських політологів часто траплялись настанови, які трохи суперечили моральному кодексу будівника комунізму. Вчителька української літератури на запитання про сенс тичининого заклику "всіх панів до дної ями" змінилась в очах, її очі стали злі, вона відказала, що охоронці чистоти партійних рядів добре розуміли, хто пан, а хто пропав, і на цьому тримається Радянська держава.
На поч ХХ ст не було комп'ютерів і програмованих роботів, але технології тодішніх програмистів успішно діяли на цнотливих вінчестерах людських мізків, і команда "винен! на розстріл" не викликала заперечень масово. І це не єдиний приклад устрою суспільства, коли люди втрачають природний інстинкт самозахисту, завжди готові підкоритись команді Delete. Задум авторів фільму вочевидь запитати у глядача: "хочемо ми жити в такому суспільстві? що може до цього знову привести? хто винний у байдужості сьогоднішніх громадян, вони самі, чи ленінські програми, що працюють в їх мізках та передаються у спадок?"
[267x400]

Скільки див існує на Землі Ненці, скільки Зірок не Небі безхмарному, скільки риб у морі глибокому, стільки чуток ходить по Світу про нашого сільського попа Юхима. То він з чортами знається, то відьми йому за сестер, а одного разу розповідали, що він на Різдво Христове з самим люципером горілку пив. І хоча з дня загибелі Юхима, царство йому Небесне, пройшло вже добрих двадцять з гаком років, розповідями про нього й досі лякають дітей та дивують мандрівників.
– Почалось це багацько років тому – починає свою розповідь дід Омельян – коли ялинки в нашому лісі були не більшими за звичайну хату. Я, хлопча років восьми, жив своїм чудним дитячим життям, пас худобу, допомагав матері по господарству, ходив з батьком на риболовлю, і любив бавитись з сусідськими хлопчаками. Одного разу покликала мене мати й каже:
– Омельчику, збігай до тітки Ганни, та запроси її до нас на гостини. Але дивись будь чемний з тіткою, не скажи дурниці якої...
– Гаразд мамо – вигукнув я, та блискавкою вибіг з подвір’я.
Тітка Ганна жила майже на іншому кінці села, і шлях до неї пролягав через церкву, що вже сотні років непорушно стояла посеред села. Проходячи повз церкву я, як водиться, перехристився, і рушив собі далі, але раптом ворота церкви відчинилися, і з них вийшов парубок в священицькій рясі. Його довгі руді пасма вкривали тонкі плечі, а рідка руда борідка неохайно стирчала в різні боки. Це був отець Юхим, який змінив на посту Божому отця Михаїла, що вже був занадто старий та немічний щоб читати проповіді...
Повернувшись до дому я розповів матері про зустріч з отцем Юхимом, на що вона посміхнулась та погладила мене по голові, але раптом я почув голос своєї бабці, що сиділа на лаві біля вікна:
– Дізнаєтесь ви ще лиха від цього Юхима, в нього око погане, я таких людей дуже добре відчуваю.
– Мамо, що ви таке кажете? – одмовила до неї моя мати – як може божа людина поганю бути?
– Може, все бути може – на те відказала стара...
Одного разу, десь у кінці квітня сталась в нашому силі дивна подія, свідком якої довелося мені бути. Погода того дня видалась дуже теплою та сонячною, маленькі білі хмаринки повільно пливли по небу, а сонечко гріло землю наче в літку. Ми з хлопцями сиділи на дворі, і розмовляли про свої речі, як раптом якийсь холодний вітерець пробіг нам по шкірі, і в напрямку звідки прийшов цей вітерець почувся тупіт коня. За якусь мить повз нас промчав вершник, весь зодягнений в чорне, в чудернацькій шляпі з пером, та з довгою чорною бородою. Ми так і вклякли на своїх місцях, але через декілька секунд отямились, і побігли за вершником, дуже вже було цікаво, до кого спішить цей гість. Пробігаючи біля церкви ми побачили самотнього коня, що пасся на подвір’ї, хозяїна ніде видно не було. Страх в наших серцях боровся з цікавістю, і врешті цікавість перемогла, і ми повсідались недалечко від церкви і почали чекати. Промайнуло вже декілька годин але нічого не відбувалось. І от, нарешті, двері церкви відчинилися, і з них вийшов незнайомець, заскочив на коня та стрілою помчав далі.
Повернувшись до дому, я нікому ні про що не розповів, а тихенько повечеряв, і почав збиратися до сну, як до мене підішла бабця і спитала:
– Омельчику, а чи ти нікого сьогодні дивного не зустрічав?
– Ні – одказав я.
– Ти мені, старенькій, не бреши – продовжувала вона своїм лагідним тоном – бачу що трапилось щось, ти розкажи, може чим порадити зумію.
З великою неохотою я розповів про чорного вершника, як ми його серед хлопців прозвали. Бабуся уважно вислухала мене і промовила такі слова:
– Це ніхто інший, як чорт приїжджав. В нечистої сили через декілька днів велике свято, от і їздять чорти по селам та містам, запрошуючи не вірних на частування до самого диявола. Але ти не бійся, роби вигляд що нічого не сталося, живи собі далі, тільки старайся якомого рідше з цим Юхимом спілкуватися, він хоч і носить хреста, та віри в нього нема...
Ніч на перше травня виявилась жахливою. Дощ лив як з відра, блискавки різали землю, а вітер, наче голодний вовк, вив за вікнами. Я прокинувся десь о півночі, і декілька годин не міг заснути прислухаючись до негоди...
Вмирала одного разу у нас в селі одна бабця, про яку всі казали, що вона відьма. Ох і тяжко вона вмирала. Корчі били її тіло, стогін та хрип виривалися з її грудей, очі закочувалися... Мені тоді вже років сімнадцять минуло, і я разом з батьком та іншими чоловіками були присутні при цьому. Ми стояли біля її ліжка, і з жахом дивились на неї, не знаючи що робити.
– Відійдіть від неї, і залиште хату – почувся за нишими спинами голос отця Юхима – ви їй не зарадите, їй тільки Господь допомогти зможе.
Ми почали залишати хату старої, я йшов останнім, і вже виходячи на двір почув голос отця Юхима:
– Що, погано тобі? Господар наш тебе до себе кличе? Не хвилюйся, я тобі допоможу швидше до нього дістатись.
На цих словах я зачинив двері, а що далі відбувалось у відьмовій хаті нікому не відомо...
–Щкода не бачили ви нашої старої церкви – віде далі свою розповідь дід Омель’ян – ото церква була. Які розписи, які Читать далее...

Это цитата сообщения Оригинальное сообщение

Відеовідповідь Президента .



[показать]

banderivets.org.ua/index.ph...world/3168

У ніч на середу 29 липня невідомі вандали пошкодили меморіальний будинок Тараса Шевченка у Києві, відомий як Будинок на Пріорці.
Правопорушники виламали хвіртку і, проникнувши на огороджену територію, зірвали ставні з вікон будівлі.
Як повідомили в Національному музеї Тараса Шевченка, в останні роки дім неодноразово піддавався пошкодженням, у зв'язку з чим в 2008 році музей обнесли огорожею.

Так хто при здоровому глузді любить "гостей", які сруть в твоїй оселі?

"..тоне все лихо, все нещастя. вся погать, а що в котрім році була крихітка доброго, то то пізніше в нашій пам'яті росте розростається, обливається барвами веселки і жиє безсмертно. Лиш той бідний, в кого в жаднім старім році серед купи погані і непотрібства не було ані зеренця чистого добра. Для такого старі роки стаються опирями, що не дають спати ані в ліжку, ані в труні по смерти" - І.Франко
І все вже надбано, ніц не треба більше, і було все добреє, що ліпшого й чекати годі, і нема на що чекати

Типи людської спільноти за трьома групами: люди, нелюди і раби. Нелюди не мають совісті, тобто третьої сигнальної системи (за І. Каганцем), що відповідає за людяність. Раби не мають свідомості, бо їм байдуже на кого працювати - аби платили гроші.
І якщо свідомість людську можна змінити, то совість - це категорія біологічна. Всесвітньо відомий французький психіатр і культуролог Макс Нордау називав носіїв нелюдської поведінки „дегенератами вищого порядку" і вважав їх хворими. „Майже у всіх хворих цього роду відсутні почуття моральності й справедливості. Для них не існує ніякого закону, ніякої пристойності, ніякого сорому. З великим спокоєм і задоволенням вони здійснюють злочини й підлості..." - писав він у своїй монографії „Виродження" (1893р.).
Видатний історик і антрополог Борис Поршнєв дійшов висновку, що такого роду моральні виродки взагалі не є людьми. Насправді це окремий біологічний вид людиноподібних хижаків. Він відрізняється від решти людства не лише поведінкою, але й генетично та фізіологічно. Люди і нелюди відрізняються різними біологічними реакціями - з нормальною реактивністю (нормальним виділенням адреналіну) і зі зниженою реактивністю в стресових ситуаціях. Знижена реактивність дозволяє нелюдам обманювати „детектор брехні" (поліграф), адже ця техніка налаштована на „людський формат". У людей, завдяки наявності голосу совісті, свідома брехня викликає стрес, який призводить до зміни частоти пульсу, тиску крові, потовиділення. У нелюдів, через відсутність совісті, стресу не виникає, тому „детектор брехні" не фіксує проявів хвилювання, з чого робиться помилковий висновок, що людина говорить чисту правду. Дослідники Берон і Ричардсон, автори книги „Агресія" констатують, що є сукупність інструментально вимірюваних показників, за якими можна ідентифікувати потенційних насильників чи нелюдів і що таких осіб не можна допускати до керування іншими людьми і прийняття відповідальних рішень.
Цитуючи топ-тему Оксани Романів з http://duhvoli.com.ua/ я згадав власний поділ, яким керувався завжди. В ньому не було рабів. А тому, що з самого себе не до останньої краплі вичавив раба. Втомленій від боротьби з власним рабством людині важко тримати прапор звичайної людяності