Это цитата сообщения Meine_Musik Оригинальное сообщение
Пiсня про Довбуша.
Музикою чарівної карпатскої землі для мене стала пісня про Довбуша, що звучала увечері напередодні Івана Купала високо в горах, над самою Стежкою на той світ. Її чудовий протяжний наспів схожий на душу, яка поринає в небо.
Ой по-під гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.
Він на ніжку налягає,
Топірцем ся підпирає.
Ой, ви, хлопці, свистом-свистом,
Замітає стежку листом.
Ой, ви, хлопці, бігом-бігом,
Замітає стежку снігом.
Аби Кути не минути,
До Космача повернути.
До Космача, та й до Дзвінки,
До Штефанової жінки.
Добрий вечір Штефанова,
Чи вечеря вже готова?
А вечеря не готова,
Бо Штефана нема вдома.
Штефан пішов на роботу,
Повернеться у суботу.
Чи будеш нам відкривати?
Чи самим ся добувати?
В мене двері тисовії,
В мене замки сталевії.
Не поможуть замки твої,
Як підставлю плечі свої.
Довбуш начав налягати,
Стали двері ся ламати.
Довбуш двері відкриває,
Штефан в Довбуша стріляє.
Як устрілив в праве плече,
А з лівого кровця тече.
Бо знав добре поціляти,
Довбуш буде помирати.
Ой, ви, хлопці, ой, ви мої,
Візьміть мене з хати тої.
Ой, ви, хлопці, ви, молодці,
Беріть мене на топорці.
Беріть мене на топори,
Занесіть мя в чорні гори.
Занесіть мя в Верховину,
Де родився, там най згину.
Там родились тато й мати,
Там я буду спочивати.
Сріблом-златом поділіться,
Та й за мною не
Неординарний витвір найтиражнішої української письменниці з першої і до останньої сторінки просякнутий дуальним змістом самої назви. Мати все хоче кожен герой, кожен докладає шалених зусиль, і рідко коли тверезий розум керує їх діями. Щоразу важко передбачити, до чого доведе нестримне бажання досягнути мети, і ніхто ніколи не зважує, яка порожнеча його чекає за підкоренням наміченої вершини. І ще мати, матір, і материнська любов взагалі – яка вона може бути і як вона може перетворитись на мішень для полювання, коли порожнеча чорнильною плямою заливає уявлення про сенс життя.
Тема друга. Хороша і погана людина. Два центральних персонажі наприкінці оповіді обмінюються цими ярликами. Чи може так бути? Прецінь шляхетність душі впродовж декількох місяців (основна дія відбувається від зими до літа 2009 року) неможливо ані набути, ані цілком втратити. Отже така цінна і рідкісна риса людського характеру іноді ховається за найбрутальнішими вчинками, і скороспілі судження про людину виявляються помилковими.
Тема третя. Людина, як річ. В нашім суспільстві нереально. Хто зна, чи ментальність народу і була така, чи роки незалежності якось подіяли? Малу людину витягли зі страхітливих злиднів до золотої клітки не силоміць, ледь відчутний доторк до елітного світу багатіїв встиг опалити її, але вона втікає, прихопивши найдорожче, незважаючи на смертельну небезпеку невідомості, бо не в змозі бути річчю. Хоч і платить за це життям, та в своєму короткому житті ловить те саме «все» і тому певно ні про що не шкодує. Вибір людини – рабство гірше за смерть.
Світ «абсурду людського існування» - так характеризує тривимірну картину цього дивного простору невідома блоґерка зі сторінки http://blog.i.ua/user/507419/592341/ , простору, який складається з чотирьох стін двох квартир на київському Подолі, повсякденного маршруту з Подолу через Контрактову площу, Андріївський узвіз та вул.Володимирську і маленького хутірця близ села Петрівка, що в трьох годинах їзди від столиці
Реальність. "..Нікого. Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші, біліє, мокнучи, старий столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає серед своєї самотності"
Это цитата сообщения ФАКтично_Янгол Оригинальное сообщение
коли власне повторюється у рядках наступників:
__________00:01:63__________
.міряю метри квадратні самотнього простору,
.то дивлюсь телевізор, то читаю старі газети,
.а в колонках Бумбокс наспівує «знати б де ти?»,
.але ти наказав триматись від тебе осторонь.
.лікую душевні рани, гарячим зеленим чаєм,
.витираю із памяті дати, наші найкращі миті,
.а в колонках Бумбокс продовжує «знати б з ким ти»
.але з ким ти цю ніч коротаєш – я добре знаю.
.десь там в глибині, у одвічній труні твоїх спогадів,
.я для тебе залишусь вчорашньою, або колишньою,
.і за волею долі, а може по волі Всевишнього,
.розійшлися з тобою – кожен своїми дорогами.
.відкриватися світові, спершу маленькими дозами,
.щоб не було передозу , від чогось раптового,
.хтось інший розкаже, як стати щасливою знову,
.ти залишишся просто гіркою частинкою досвіду.
Готичний рок – музика складна, до неї повертаєшся, коли мозок вже відпочив від денних турбот, але відмовляється заколисуватись у безжурний сон. Британські Сестри милосердя – це уламки життя, яке давно прагнуло відкрити майбутнє і раптово зрозуміло, що майбутнє теж лишилось позаду, а життя твоє виявилось таким, що своїми початками зачепило класику культури твоєї епохи. Слухаючи Баха чи Моцарта, ми відчуваємо початки культури всього людства, а The Sisters of Mercy – початок культури власне себе.
З мережевих рецензій: «Історія склалася так, що "First And Last And Always" дійсно став першим і останнім монументальним твором "чистого" готичного року і, судячи з усього, назавжди ним і залишиться. Починаючи з грандіозного вступу до "Black Planet", що несе в собі загрозу і страх глобальної ядерної катастрофи, тривожне очікування і напруга поступово наростають через щемливу історію "Marian", кельтські гітари і несподіваний
хаос "First And Last And Always", глибоку печаль "Nine While Nine " і аж до
останньої ноти епічної "Some Kind Of Stranger", досягаючи краю, який і не снився Хічкоку..»
. . . .
(Нехай Аллах благословить народ Чечні)
Особлива філософія української, але трохи іншої людини. Прагнення війни за волю там, де воно могло бути втілено зі зброєю в руках. Генний спадок воїна-характерника, що десь поодиноко унаслідується окремими людьми. І відчуття справедливості, як відчуття Бога незалежно від того, як і де його звуть.
- А що ти залишиш по собі на цьому світі?
- Нічого, - Скіф посміхнувся якоюсь мандрівною, сутенілою, але вільною від прихованого сенсу посмішкою, і повторив, звертаючись у порожнечу: - Нічого
[551x699]невеликий екскурс в історію:
В одному зі своїх листів російському цареві генерал Єрмолов ділився своїми планами щодо майбутнього Чечні: «Посіявши на Кавказі хаос, ми непомітно підмінимо їх цінності на фальшиві і примусимо їх у ці фальшиві цінності повірити. Шляхом підкупу, ми знайдемо своїх однодумців, своїх помічників і союзників серед них. Минуть роки, і відбудеться загибель цього найнепокірнішого на землі народу, незворотне остаточне згасання його самосвідомості. Ми нав'яжемо їм світську мораль і поступово витравимо з них релігійну сутність. (Проведена політика Росією, слово до слова відповідає цьому:-Malsagov-) Ми будемо насаджувати пияцтво та розпусту, насильство і крадіжки, користолюбство і шахрайство, доносительство і зраду, та зіпсуємо їх так, що від цього народу збережеться лише назва. Мірилом порядності для них стане суперництво в кар'єрі, добробуті та надбанні матеріальному, так що вони зневажатимуть один одного. Серед них з'являться гордії й заздрісники. Доброчесність буде висміюватись як непрохідна дурість, і вони самі кинуть її в забуття. Той, хто насмілиться виступити проти цього, буде оголошений тюхтієм, та від нього відвернуться. Цивілізацію ми насаджуватимемо спритно і непомітно. Починати нашу витівку слід з молоді, і з малих років розкладати, розбещувати і розтлівати її. Ми зробимо з них зрадників, донощиків, підглядачів і перетворимо їх в особини без віри і покаяння. Таким чином ми будемо розхитувати чеченців з покоління в покоління, до тих пір, поки не доб'ємося бажаного. Зрештою, великий государ, не ми, то наші нащадки побачать, як вірно вони служитимуть короні російської імперії і вірнопіддано воюватимуть за те, щоб називатися росіянами»
втім щось залишив Скіф, чеченці згадують нас, не в піснях, так у спогадах
Центральною фігурою шестисерійної стрічки попри інші тут виступає постать малолітнього імператора Петра ІІ, яку у порівнянні з багатьма історичними особами епохи Руїни можна вважати навіть позитивною. Історична достовірність картини не наводить на серйозні сумніви, режисерський домисел і відтворення колориту місця подій та епохи майже не хибують, тому все це переглядається з цікавістю. В одному з епізодів, зникнувши з поля зору опікунів Долгоруких, у компанії двох улюблених псів на ранковому полюванні Петро прохопляється бажанням їхати до України. Чому України, коли до тих часів на наших землях діяла Малоросійська колегія, що ними керувала? Відповідь знаходимо у Чернігівському літописі, з якого бачимо, що онук тирана України Петра І не зовсім поділяв його імперські реформаторські погляди на південні землі:
[364x512]«1727 року в місяці сентеврії Малоросійська колегія, з прибуттям у Глухів з Санкт-Петербурга таємного радника і міністра пана Федора Васильовича Наумова, скасована, і побори, які на козаків і на старшину, і на духовних законом від оної Колегії були покладені, указом монаршим відмінено теж. І гетьманом у Глухові став місяця октоврія 1 числа полковник миргородський Данило Апостол, для вибрання якого указом монаршим, через того ж міністра пана Наумова оголошеним, зібрані були зо всіх полків українських полковники з полковою старшиною, з сотниками, з отаманством городовим й курінним і з козаками, з полковими знаками і з музикою.. По всьому тому приїхав з великим оршаком в шестивіконній кареті багато вбраний вищезгаданий міністр пан Наумов разом з електором паном полковником миргородським. А за приїздом їх велено від усіх полків полковникам, старшині полковій і сотникам, також бунчуковим і значковим, і духовному чину приступити ближче до вказаного столу. І за тим приступили, ставши (той секретар, котрий віз монаршу грамоту) на столі підготовленому, прочитав ону грамоту всім вголос голосно, в котрій написано, що великий государ, його імператорська величність, Малу Росію і всі права малоросійського народу у всьому по тому неодмінно зберегти обіцяє як приступив з Військом Запорізьким під високу державну руку предків його величності попередній гетьман Богдан Хмельницький, і на його статтях дозволяє вільними голосами вибрати гетьмана, і які побори від колегії були знову поставлені, тим усім скасованими бути повелів»
[419x550]Декого може пробити на сльозу несправедливість монарха до генералісимуса Меншикова, який ймовірно був щирий з Петром до певної межі, але з висоти ХХІ століття можна вбачати в засланні сподвижника Петра Першого належну спокуту гріхів великих, і ним самим так і не усвідомлених.
Хвороба і смерть царственого отрока не карою була йому за вчинки негідні, з цього важко щось закинути, не тільки в цьому фільмі, а й за історичними свідченнями Петро ІІ не був поганою людиною, необережність, надто легковажна розкутість і довірливість згубили його і засвідчили, як небезпечно бути царем у 12 років.
Те, що показано у фільмі, відноситься до того, що я для себе не можу пояснити нічим.
Це ніяк не можна внести в рамки людського. Всього лише за годину фільм розгортає
перед глядачем безодню пекла, без багать і киплячої смоли, але з невгасимими стражданнями
душі.
Закони революційного та й не тільки революційного часу вимагають того, щоб у злочинів
не залишалося свідків. Відтого молодому лейтенанту НКВC, якому вперше довелося командувати
розстрілом "ворогів народу", свідком якого стало сільське весілля, що випадково опинилось на місці страти,
доводиться вибирати: підкоритись наказу або ж самому незабаром опинитися на місці тих,
хто тільки що дивився на нього з ями з ненавистю і одночасно благаючими очима. І він
підкоряється наказу. Здавалося б, усе просто, на війні як на війні, і накази обговорювати
не прийнято, а інстинкт самозбереження змушує забувати про моральні принципи. Але насправді
все дуже непросто. Люди, що дають накази про знищення невинних і люди, що покірно виконують
ці накази - це верх божевілля цього світу. Я не розумію, як тисячі людей могли бачити в
цьому щось належне. Я не розумію, як може навіть майнути думка про те, щоб у людей, з
якими ти хвилину тому розмовляв, які дивилися на тебе своїми живими очима, які дихали і
рухалися, думали про щось, мріяли і жили, раптом за одним твоїм словом хлине кров з
грудей і скрижаніє погляд. Я не розумію, як можна не померти в ту ж мить після цього.
Він думав, що обрав життя, а насправді він обрав два пекла - прижиттєвий і посмертний.
Він вибрав смерть тому, що навіть залишившись тілесно живим, він помер сам для себе,
тому, що знаючи про те, що зробив, він, як людина, перестає поважати сам себе, а життя
без самоповаги - розчинення кислотою.
Все це можна було б хоч якось пояснити, якщо б не один момент, який наштовхує на
справжнє усвідомлення суті того, що відбувається. Тільки у злочинів не повинно бути
свідків, а ті, хто щиро вважають себе правими, не будуть приховувати своїх діянь.
А вони приховували. Отже розуміли, що творять зло, але все одно творили. Світ, де люди
з повним усвідомленням творять зло, відчуваючи за собою не стільки провину, скільки страх
перед ймовірністю тримати відповідь, навіть не можна назвати світом. Це Чорна Порожнеча.
[309x435]
(відгук блоґґера, що побажав залишитись невідомим)
Осінь.. Як сумно на світі!
Осінь - це наша печаль.
Вітер розгойдує віти,
Крики воронячих зграй
Цю картину неможливо дивитись без відчуття внутрішнього тепла, яке наповнює єство
справжністю того, що відбувається саме сьогодні, і без нашарування нав'язаними всякою
балакливою телевізійною наволоччю гнилими голубими пристрастями. Це майже моє провінційне місто
з його тихою мелодійною музикою і сезонною самотою, яка стає тим привабливішою, чим
холодніші кожного разу вечори. Такі різні персонажи, з протилежними поглядами на світ і схожими бажаннями здатись у полон примарі щастя. Божевілля, як стан души найнормальнішої людини, яка надто далеко зайшла у своєму бажанні просто жити. Хитка гармонія ангельської душі ще нестарої самотності, гармонія, що тримається на тонкій нитці кужелі, яку не так же й впевнено тримають неслухняні руки, гармонія, що пахне медовим духом осінніх яблук і весняним цвітом щораз воскресаючої надії.
[616x459]Роман про справедливість і дитяче кохання. Сльозавий хеппі-енд майстерно розбавлений розповідями дільничого за чаркою про кримінальні страхіття селища Гуменюки, яке має бути десь поблизу Білої Церкви, бо вітчим одного з головних героїв ніби то мер самої Білої, інше підходяще місто годі й придумати. В цій книзі мала злодюжка – найпозитивніший герой, в її свідомості ідея справедливості сама собою відточилась гостріше, ніж могла на кращих текстах філософських світил, отож не завжди треба читати багато книжок, щоб стати людиною, тим більш у 12 років. А взагалі для літератури випадок рідкісний – не змальовано жодного безумовно негативного героя, хіба що у коротких абзацах хмільного одкровення чесного міліціянта. Бачення життя очима молодих незагидотжених душ, очима, які бачать і відчувають людей навколо себе, а відтого для них «не всі засоби добрі».
«Усі ми в’язні по життю. Точніше - ув’язнені життям. У нас так багато часу на чекання, на те, щоб пережити тисячі дрібних розчарувань, що однієї великої, але миттєвої радості ми пережити просто не встигаємо. Бо радість завжди миттєва»
Ось що пишуть про авторку:
«…Один із нападників сказав мені: «Ну всьо, тьотка, гані бабки по-харошему!». А я запитала наївно: «А що, коли не по-харошому?» Тоді він: «Значіт, прощайся со своєй вставной чєлюстью!» Може, це й спрацювало, бо в результаті той грубіян позбувся …чотирьох зубів! Не можна жінкам навіть мого віку казати такі компліменти!»
Це сьогодні Ганна Ручай із містечка Біла Церква з гумором розповідає про той випадок. А тієї ночі, коли поверталася додому темним провулком й з-за рогу вийшло троє молодиків, їй було таки не до жартів. «Рєбята» налаштувалися рішуче і були впевнені, що вже одного їх вигляду ця маленька, втомлена й незграбненька, на перший погляд, тітонька злякається і віддасть усе, що попросять. Утім не на ту натрапили. Коли б знали, що пані – володарка чорного поясу з карате…
– Якби я була без підборів і вічної української великої сумки, то ці хлопці залишилися б без травм, принаймні обійшлося без крові, – розповідає вона. – Тому що в карате шотокан я вже шістнадцять років, тож знаю, як ударити правильно, аби людина не знепритомніла. Але цього разу підбори і сумка відіграли фатальну роль у їхньому житті. Та й у моєму теж. Ось уже півтора місяця мене мучить совість, що в одного хлопця тріщина у гомілці і він досі в гіпсі, а інший втратив чотири зуби, оскільки я одночасно махнула й рукою, й сумкою…
Письменниця, яка є і заслуженим тренером України, і майстром лижного спорту, каже, що за всі ці роки їй жодного разу не доводилося застосовувати бойові вміння у реальному житті, хіба на змаганнях з карате. А тут хлопці, що в сини годяться (у самої два – одному 30, другому 21 рік), примусили так вчинити. До того ж на душі було неспокійно, бо поверталася з лікарні від невістки, яка народила недоношену дитинку… Тож жінка мала при собі гроші, що відклала на ліки…
Пані Ганні також дісталося – отримала струс мозку, бо ж третій хуліган, перед тим, як утекти, пожбурив у неї шматком асфальту! Письменницю врятував капюшон, що впав на плечі. «Згодом мені казали в палаті, мовляв, то твоя помилка, що ти стояла до нього потилицею. Але ж якби я повернулася до нього лобом, то він мені голову зніс би, – зітхає. – Вони гадали, що безневинна тітка, яка повзе собі ввечері додому, зсутулившись, жодного опору не чинитиме! Відверта здобич. І раптом отаке…»
Але і це ще не кінець історії. Коли на місце пригоди приїхала міліція, то обидва нападники заявили, що …тітка сама до них причепилася. Мовляв, вона каратистка, то ходить собі по ночах, тренується… Звісно, міліціянти реготали довго. Проте кваліфікували справу як вулична бійка. І позаяк хлопці свідчили, що «тітка сама до них причепилася», то довелося навіть влаштувати очні ставки з продавцями нічного магазинчика, які бачили бойовисько.
Отак 53-річна жінка, зріст якої 157 сантиметрів, завдала серйозних ушкоджень двом дужим хлопцям-хуліганам…
P.S. Ганна Ручай відома як авторка соціально-психологічної літератури для жінок несентиментального напрямку. Герої книжок «Жіночий бокс», «Дикі руські пані», «Школа №13» – жинки сильні, вольові, темпераментні, здатні самостійно захистити себе від життєвих негараздів... У її творах – історії з життя.
Протягом років письменниця колекціонує історії з життя звичайних людей: сусідів, продавців найближчих крамничок, попутників у транспорті...
http://sumno.com/article/pyatdesyatytryrichna-pysmennytsya-skalichyla-dvoh-/
[439x699]
Читаючи спогади про людину, що стала не просто легендою, а й символом українського часу,
в якому видобувалась незалежність, неабияк дивувався за образ, намальований Григором
Мельником - львівський батяр Стефанко, вдалий на публічні витівки перед очима польської
поліції, та його побратим душею не кривив, нічого малознаний своїм місцем в Організації
перед більшим загалом її членів, Провідник Крайової Екзекутиви не робив дарма. "Гидуй
всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і
не дайся заманити себе в наставлені тенета. Для здобуття ворожої тайни вживай навіть
підступу." Кожне правило життя борця за честь і визволення знаходило втілення в особистих
вчинках цієї Людини.
Зі спогадів Степана Мудрика, члена Проводу ЗЧ ОУН після закінчення 2-ї Світової війни:
"У липні 1997 у Львові була розмова про нашу визвольну боротьбу в 30-х роках.
Ярослав Сватко запитав, чим пояснити, що в згадані
роки молодь так часто включалась у працю, незважаючи на небезпеку втратити волю, а то й
життя. Питання вимагало ширшої відповіді, відтворення образу тодішнього становища
українського народу, зокрема під окупацією більшовистської Москви і шовіністичної Польщі.
Молодь чула від батьків про наші Визвольні змагання і втрату держави 1918-20 років. Молоде
покоління відчувало обов'язок боротися за незалежність і вірило, що мусить довершити
будову держави, вивчивши помилки минулого. Потребу боротьби загострювала дурна
шовіністична політика поляків, які на кожному кроці зневажали гідність української людини.
Польський уряд визискував до українців соціяльно і змагав до винищення українського народу.
ОУН почала активно діяти проти окупанта і здійснювати відплати і акції. Діяльність і розмах
ОУН мав для молоді притягаючу силу. Зокрема ОУН набрала широкий розмах боротьби в часі,
коли на чолі КЕ став Степан Бандера. З огляду на широку конспірацію тоді ще ніхто не знав
прізвища Провідника.." Стіймо. Урок перший: коли діє окупант, не важливо, чи зовнішній, чи
внутрішній, ефективна сильна Організація, коли широкому загалу невідомо, хто нею керує.
Люди мають бачити наслідки роботи, зміни в житті і не перейматись, чиє ім'я потрібно згадувати
у щоденних молитвах. Зараз вулицями гомонять волонтери т.зв."Сильної України". Дехто вірить,
але ж її широко відомий лідер вважає, що сила в грошах, і гроші - його об'єднуюча ідея. Ідея,
а не засіб!
Слово Провідника
Хто будує на невластивих для нашого грунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни.
З москалями нема спільної мови.
Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і не причетного до загального громадського життя, однаково — в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них. Найважливіша справа — здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо усю народну масу.
Коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засада на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується і заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори".
Всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на допомогу західних держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику — йдуть безвиглядними манівцями.
Ідеологічно-політична робота кожного політичного чинника повинна бути прямою і безпосередньою. В національному житті повинно кожне середовище виконувати свою властиву функцію в таких межах, формах і такими засобами, на які воно може спромогтися власними силами та які відповідають його дійсним впливам в українському суспільстві. Кожне серйозне середовище повинно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів.
Не можна робити принципів, політичних засад із того, що важливе тільки в одній, означеній ситуації чи є питанням тактики. Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до основної мети найуспішнішими, найпевнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип.
Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовності, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу.
Якщо уявити дівчину, як витвір компілятивного мистецтва, то це мабуть від втрати інтересу до оточуючих людей
[387x550]
«І річ не в загальній культурі, потребах глядача, і не в мистецтві. А в агресивній випадковості, яка неадекватно заповнила не свою нішу, тим самим впливаючи на смак, створюючи орієнтири, що знищують особистість, з успіхом культивуючи примітивізм майбутніх поколінь» - так в однім з своїх інтерв’ю відізвався Олександр Жовна про український телерадіоефір. І хоч він мав на увазі зовсім не те, від чого в’януть вуха і мозок звужується до розміру волоського горіха, безперечно те, що я повністю поділяю його думку по суті.
«Якого одкровення можна чекати, поєднуючи каву із солодким перцем?» - а будь-яку із збірок Олександра Жовни. Грані життя, такі різні, і кожного разу впізнані, викладаються несподівано реалістично, ніби останній калейдоскоп власних спогадів перед раптовою зустріччю зі смертю. Янгол водив пером автора «Маленького життя», ця коротка новела найсильніша за емоційним впливом, вона переконує, що віра у вищу силу добра робить дива справжні.
У новелі «Вдовичка» душа молодої людини у пошуку, вона прагне музи, прикута до своєї Рози Ісаківни,не просто квартирної господарки, а явища, що супроводжує початок і може залишитись з тобою до кінця. «Найнестерпніше ставало тоді, коли місто окутували сутінки і Роза Ісаківна настійно нагадувала, що час вкладатися спати. Вона спочивала у великій кімнаті, на широкому дерев'яному ліжку, над яким висів жовтий трухлявий килим. Голову її облягав вицвілий з мережкою чепчик, і стара була так схожа на гоголівську Коробочку, що мене охоплювало неприємне почуття.» Я сам згадав, читаючи ці рядки, про жахливі хвилини осінніх ночей в Ставрополі, коли це вже моя «Ісаківна» голосно пихкала, а я марно огортав голову широкою подушкою. Картина Я.Ф.Капкова «Вдовичка» була і в мене. Звичайно не сама «Вдовичка», я пам’ятаю «Портрет дочки» Рокачевського в Національному художньому і «Інфанту Маргариту» Веласкеса у тому ж музеї російського мистецтва, де зустрів свою скороплинну зірку герой новели. Моя перспектива була менш райдужною, шансів перестріти замріяну родичку Веласкеса наприкінці ХХ століття практично не лишилось.
«Бабка» певною мірою перегукується з «Людиною в футлярі» великого українського поета А.П.Чехова. І знову власні спогади, мені був 21 рік, я зовсім ще не знав життя, а герою оповідання під сорок, і що ж – він чинить так само, як я у 21. За іншими обставинами і з купою зовсім інших деталей та забарвлень, але ж я пізнаю ті внутрішні заборони і стереотипні забобони пізнього радянського виховання «високоморальної людини».
У «Партитурі на могильному камені» ніби немає нічого містичного, все можна пояснити хворобливою уявою, що страждає на муки сумління, але сама атмосфера оповіді насичена містикою, немов струменями сонячного дощу. Саме так у Едгара По – жодного чаклунства, але таємні закутки людських бажань і страхів виплескують на поверхню картини, що торкають читача прозорими клубами могильного холоду.
«Її тіло, що пахло зимовими яблуками» - варіація інтернет-кохання у доцифрову епоху. Листи, яких довго чекаєш, але справжність яких не викликає сумнівів. І знову майже чеховська розгубленість і невпевненість, а невмолимий час від боязких почуттів залишає самі могили.
«Історія одного похорону» - історія людини-зомбі, «білого комірця» епохи пізньої радянщини, який з молоком радянської батьківщини всотав її моральний кодекс. Запізнюючись на потяг, він полишає на цвинтарі труну з непохованим тілом матері.
«Судний день» - спроба проникнути вглиб душі людської потвори, і виникає думка, що таке жахіття в подобі людини лише подальший розвиток в певному напрямі «білого комірця» з попередньої новели. Канцероген радянського виховання таємно вирощував ракові пухлини.
«Самотній будинок» - тема існування душі в неживому. Людина, для якої річ має духовну цінність, може одухотворити її, вдихнути в неї частку своєї душі, і річ починає жити особистим життям, як сама людина. Я хочу дати життя своєму будинкові, який стоїть самотою, і лише раз на рік-два зустрічає мене докором полупленої стіни.
[484x698]
Это цитата сообщения Морврана Оригинальное сообщение
МАК.
[472x698]
А я стою схвильована й не вірю,
Що маківка твоя не червоніє
Серед городу в зелені садів.
Жилось тобі привільно на грядках.
Родилось щедро і всміхалось добре.
А твоє сонце вже ішло за обрій –
Не пахнуть йому більше в шуликах.
Ну, що ти, маче, наче занімів,
А маковій який, скажи, без маку?
Он секретар сільради вчора зранку
Пройшов дворами й вирвати звелів.
Ну, як тобі поясниш у рядках,
Що зграя гультяїв зварила зілля.
За маківки твої – лихе дозвілля –
Убили дядька прямо на грядках.
Хіба ти винен, маче, що вони
Знайшли в тобі свою безплідну втіху.
Собі на лихо й нам усім на лихо
Лежиш ти винуватий без вини.
І вже на свято пирогів не ждать,
Не подавать маковиків до столу.
Невже ж таки нікому і ніколи
Ні малювать тебе, ні вишивать?
Спита онук колись мій: мак – що це?
А я йому чи зможу пояснити,
Що пахнув мак, немов медами вмитий.
А колір мав, як сорому лице?..
Наталя Баклай.
Традиція шанування маку виникла в Україні за давніх часів, зробивши цю тендітну квітку справжнім символом нашого народу.
Зерна маку були виявлені на території дитинця Райковецького городища. У Києві княжої доби згадуються лаврські городи, на яких вирощували мак. Про хліби з медом та з маком мовиться і в Києво-Печерському патерику. Цю квітку часто вишивали на сорочках, рушниках, використовували для оздоблення хат. Найпереконливішим доказом давності маку в Україні є його повсюдна присутність: у поетичній творчості, піснях, замовляннях, обрядовості нашого народу.
Існує до ста видів маку, однак в Україні найбільше відомі та вживані мак городній та мак дикий, самосійний.
Мак - символ безмежності зоряного світу; Сонця, зорі; сну і смерті; плодючості, заспокоєння; швидкоплинного життя; красивої дівчини; безневинно пролитої крові (у християнстві); надійного оберега від нечисті.
Мак у міфопоетичних системах світу пов'язувався у першу чергу зі сном та смертю. Римська богиня Церера ходила по землі, і за кожним її кроком виростала вогниста квітка. Зібравши букет маків, богиня засинала. Грецька міфологія змальовує образ вродливого юнака Мікона, перетвореного після смерті у мак. Макова голівка була символом плодючості і заспокоєння, атрибутом Афродіти, Гери, Кібели. У християнській літературі поширений мотив про те, що маки ростуть на крові розіп'ятого Ісуса Христа. Отже, мак - символ безневинно пролитої крові.
Українська символіка квітки маку пов'язана з ідеєю молодості і краси. В народній поезії він є символом не тільки прекрасного, а й дівочої вроди зокрема: "Гарна дівка, як маківка", "Дівчина, як маків цвіт", "Як маківочка", "Як мак процвітає" -про людину у повній силі і красі.
Мико́ла Васи́льович Го́голь, що народився у Великих Сорочинцях на Полтавщині, син праправнука полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя офіційно вважається геніальним російським письменником. Сперечатись з письменницьким генієм Гоголя не варто, і використання ним російської мови для творчості деякі підстави росіянам щодо Гоголя також дає, безліч прикладів, коли російськими письменниками називають будь-кого, хто пише російською і про Росію, візьмемо хоч Іллю Еренбурга чи Осипа Мандельштама, але питали колись самого Гоголя, з яким народом, як письменник, він себе уособлює? Згаяне надолужити неможливо, Гоголь давно помер, і єдиними свідками його внутрішнього світу залишаються саме твори і листи. І що читаємо у листі до його друга, професора Максимовича: «Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину… что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь». Дивно! Вважається, що письменник творив російську культуру, але ж виходить, що він одночасно не любив Росію. Я читав листи Тараса Григоровича Шевченка до друзів, написані з заслання, і вже після нього, так цей геніальний український поет свою Україну любив до нестями, і тоді, і тепер це видається цілком природним.
Інший приклад «.., пов’язаний зі сприйняттям «Вибраних місць листування з друзями». Як тільки не картали російські критики Гоголя за цей твір, причому з різних позицій, починаючи від Віссаріона Бєлінського, «неистового» революційного демократа, до Сергія Аксакова, затятого слов’янофіла. А подивіться, що казали про цю книгу Тарас Шевченко чи Пантелеймон Куліш. Це слова захоплення. У чому річ? Та все в тій же ментальності. В глибокій релігійності української людини, в неприйнятті радикальної зміни картини світу.» (Віталій Коломієць «Українська газета №45, 2008р.)
Різні фахівці підкреслювали безцінний вклад Гоголя в російську літературу, і як же ці твердження конкретизувались: « Гоголю не випадково закидали незнання російської мови, надмір українізмів у творах, …і сьогодні, коли ми не просто читаємо твори письменника, а й знаємо історію розвитку російської мови за останні два століття, то розуміємо, що Гоголь витворив власний стиль російської мови. Він не завжди узгоджується з російською семантикою. Один із перших системних дослідників мови Гоголя, І. Мандельштам, схилявся до думки, що письменник перекладав з української, яку, за свідченням Максимовича, блискуче знав. Не завжди стовідсотково попадаючи в російське слово (часом до цього призводив контекст написаного), Гоголь прищепив російській літературі смак до словотворчості» (дж. попереднє). Так, геній цієї людини міг творити іншу літературу.
І дещо з цього приводу колись (минулого року) казала онука Єлизавети Василівни Гоголь - 93-річна полтавчанка Софія Миколаївна Данилевська: «Геній Миколи Гоголя по крові й за мовою належить трьом великим державам — Україні, Росії та Польщі. А тим, хто огульно звинуватив письменника в зраді рідної мови, Гоголь коротко і ясно відповів ще 1830 року в листі до своєї матері: «Я буду писать на иностранном языке!» Не великоросійською мовою, як заведено було тоді говорити, а саме іноземною. У мого батька, племінника Гоголя, було дев’ятеро дітей. І в нас у паспорті записано, що ми — українці! Слід підкреслити, що в сім’ї Гоголя всі розмовляли рідною українською мовою»
«Чому Гоголь вибрав саме Петербург? Пояснення знаходимо в листі Євгенія Гребінки до М. Новицького, датованому 1834 роком. «Петербург - то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті - повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко «un bonne d’esprit». Про тяжке входження у великосвітське оточення, про те, як він страждав у атмосфері традиційної зневаги до «хохлів», довідуємося з його листа до Михайла Максимовича від 1833 р.: «Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!».
Хтозна, чи не ті муки були пов’язані з вибором мови для творчості. О. Мандельштам, який 1902 року першим видав монографію про стиль Гоголя, довів, що «мовою душі» письменника була мова українська, що не тільки лексика й семантика, а й синтаксис письменника були українськими й що писав він «перекладаючи».
Перша маленька книжечка «Ганс Кюхельгартен. Ідилія в Картинках» (під придбаним ім’ям В. Алов), яка вийшла у Петербурзі 1828 року, мала негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав усі примірники цього видання і спалив їх, як невдалу спробу наслідування російської літератури в дусі Жуковського і Пушкіна. Непомітно
Мати Ольги Кобилянської, Марія Вернер, будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Я з глибокою пошаною ставлюсь до таких людей.
Як писали ще й радянські літературознавці, повість О. Кобилянської «Земля» — гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю у буржуазному суспільстві, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. Ми повернулись знову до соціального ладу, на який плювалась прогресивна інтелігенція сто років тому, бо ж зогнив, і бачимо з висоти свого досвіду, де були ті хвороби. Де поділись ті селяни, почуття яких поглинає годувальниця-земля? Що б сказав насильницько спролетарізований селянин з «Банку рустикального», коли б побачив, що в сьогоднішньому суспільстві, незважаючи на зрослу в порівнянні з ХІХ століттям кількість людей, землі вистачає! Тут нема, так є в іншому місці, але реально її стільки, що ніхто не має голодувати. Отже хто мав тоді рацію, соціалісти чи реформісти ліберальні? Важко відповісти, мабуть справа в тому, що тогочасні українські соціалісти і в жахливому сні не бачили світової революції з єдиною панівною нацією росіян і панівним номенклатурним класом всередині. Та повернувшись до «Землі», слід зазначити, що там порушується дуже давня проблема існування людини в будь-яких суспільствах – примусовий відрив від найприроднішого, для чого з 'явилась у світ душа людська. Закони, якими себе захищають різні режими, саме й хибують на поторочення людської душі і природи її.
«Битва» - не тільки реквієм Карпатському лісу під час нашестя варварів з Заходу, а ще й гімн красі народу карпатського, який настільки досконалий, що його не зачіпають чужі судження і оцінки.
[700x446]А найвчасніше мені трапилась новела «Некультурна». Це оповідь про жінку, яка підійшла до етапу незалежності в побудові особистого щастя, незважаючи ані на зовнішні обставини, ані на соціальний устрій суспільства. Її прості і гармонійні, як сама природа, рецепти я підсвідомо застосовую останнім часом сам. Це дуже переконливий приклад, як внутрішній світ людини розвивається за власними законами, лише одному йому властивими, і він самодостатній у природності своїй, і ніякі громадські стереотипи не в силі зсунути його з постаменту. Нема й мови про архаїчність творів Кобилянської. Хто зна, чи виняток гуцулка Параска з її життєвою мудрістю, чи серед люду буковинського винятком вважати треба стару Зою з новели «Вовчиця», яка ніби проклята на життя своє спотвореним розумом гноїти найдорожче для будь-якої людини? Та обидві авторські знахідки крають і чіпляють, як явища не зовсім звичні, проте невід'ємні від світу нашого.
1940 року, коли Північну Буковину було приєднано до Радянської України, у пресі з’явилося кілька життєстверджуючих і пафосних статей за підписом Ольги Кобилянської, яка нібито вітала цю подію. Родичі Ольги Юліанівни стверджують, що вона, на той час уже прикута до крісла, взагалі не цікавилася політикою. Одного разу, розмовляючи з журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він вискочив з кімнати наче ошпарений, пообіцяв мовчати про цей інцидент, а з того часу письменницю родичі саму з чужими людьми не лишали. Саме за ті статті і почала переслідувати письменницю румунська окупаційна влада. Гадаю, як вийде ще один наклад повного зібрання її творів, цих статей там не буде, а останній роман «Апостол черні» нарешті піддадуть належному прочитанню.
[295x413]
Это цитата сообщения Морврана Оригинальное сообщение
Образ калини в народній українській пісні.
[261x400]Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина..
(Т.Г. Шевченко)
Геній українського народу, колись сказав: «Без верби і калини – нема України», з великою радістю, пропоную проглянути бажаючим відображення цієї таємничої рослини в символізмі народної пісні.
Это цитата сообщения Морврана Оригинальное сообщение
Образ тополі в українській народній пісні.
[543x375]Не тополю високуюВітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає.
— Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись.
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають,
І що тойді їм діється,
Я й досі не знаю.
І не знатиму. Ой, мамо,
Страшно дівувати,
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись.
(Тарас Шевченко)
ТОПОЛЯ — міфічний образ-тотем давніх українців, символ дерева життя; оберіг українців; символ рідної землі, свободи, України; дівочої та жіночої краси, стрункості, гнучкості, смутку, самотності; результат міфічного перетворення дівчини, жінки в дерево. Тополя може символізувати воду й вогонь, місяць і сонце, адже листя має різні відтінки зеленого: знизу світлозелений (вода, місяць), зверху темнозелений (вогонь, сонце). В Україні найпоширеніша тополя пірамідальна. Відомі народні порівняння дівчини, жінки з тополею: “Струнка, як тополя”, “Висока, як тополя” (часом із негативною подальшою характеристикою: “…а дурна, як бараболя, варіант — квасоля”), “Тонка, як тополя”, “Гнучка, як тополя”, “Самотня, як тополя”.