))))
[489x699]

...

[496x662]

Блин как мне нравится эта картинка)
[460x698]

Печаль замалюю фломастером з сонця,
Тюльпан поцілую, забувши біду.
У шпарці замкну я свого охоронця
Й холодного неба тихенько поп’ю.
Отаке-то щось про кохання у Львові. Не моє. Чиєсь.
Пройдешнє ачи прийдешнє. Кому як пасує.

Розділ 1

Стара тихенько щось лупотіла собі під ніс. Зовсім як бабуся – подумала Марія. Вона могла лупотіти так годинами. Тобто лупотіти могла бабуся, а от на рахунок старої Марія ще не була стовідсотково впевнена. Але чомусь дівчина відчувала, що так воно і буде. Стара дорівнює бабуся. Складна арифметика людської натури, коли мінус на мінус дає мінус, а зовсім не плюс. Так просто, мимоволі, супроти нашого бажання. Не любила Марія свою бабусю, не сподобалася Марії й ота сухенька, зморена львівськими трамваями, тітонька.
Двері прочинилося і у кімнату зайшов принц без білого мерса, який відкликався на кумедне, на думку Марії, ім’я Антон. Антон посміхнувся своїми сумними очима і також щось почав лупотіти. Сім’я лупотистів – знову подумала Марія і також щось пролупотіла. Ну, таке щось на кшталт до побачення.
Потім вона втекла у місто, холодне і зісохле од людських печалей. Сіла у жовтий трамвай, який колись давно зморив оту стару тітоньку, а потім їхала. Їхала довго. Потім вийшла на передостанній зупинці і вирішила зайти до темної кав’ярні.
Марія уже почала нудьгувати над мороком чашки, коли до кнайпи увійшов Концепольський. Поляк – подумала Марія і замовила ще кави. Концепольський сів поряд з якимись розмальованими кралями і почав щось торочити про сніг і про Новий Рік. Новий Рік у серпні – – знову подумала Марія. Вона уважно глянула на поляка (ну й жіноча інтуїція!!!) і замовила ще кави. Вона завжди пила каву, коли їй не вистачало сексу ачи просто сильного плеча. Поляк не був, на жаль, жінкою, одначе володів тим ж незрозумілим провидінням, що є таким собі життєвим дороговказом – він також замовив каву. Спочатку собі, а потім й Марії. А ті кралі кудись зникли. А може їх і взагалі не було. У Новорічну Ніч всяке буває – подумала Марія. Навіть якщо Новий Рік розпочинається у серпні.
Поверталися “додому” вони разом. Тільки сіли не в жовтий, а у синій трамвай. Поляк-патроіт. Марія сама до себе посміхнулася і чомусь згадала Антона із його сумними очима. У Концепольського очі не були сумними, скоріше навпаки – якимись навіженими. Як у тієї тітоньки. Щоправда поляк не лупотів. І то вже було добре.
...Антон посумніло спостерігав за Марією та Концепольським. Поляк якраз крутився біля пляшки червоного вина, а дівчина зі занадто вже байдужим поглядом спостерігала за цим дійством.
Концепольський залишився у Марії на ніч. Тітонька щось невдоволено пролупотіла, однак промовчала. А Антон взявся за малювання. Це означало, що йому не на жарт погано. Яке сумне слово “погано”, подумала Марія і посміхнулась поляку...
...Антон любив і вмів малювати, а особливо вдало у нього траплялося з портретами. Малювання не було його хобі. Воно було його життям. Хоча гроші на існування він заробляв зовсім не так. Працював кондуктором у синьому трамваї. Марія цього не знала. Вона ж бо їздила завжди жовтим. А цього літнього вечора у Антона був вихідний.
Секс без кохання – штука невдячна. Особливо зранку. Особливо влітку. Особливо у Львові. Марії не хотілося прокидатися, однак Концепольський сам здійснив цю неприємну місію – він потиснув руку реальності, подякував за каву та пішов геть. Антон також подякував за каву. До того ж він запросив Марію покататися на трамваї. Жовтому, звичайно.
Вони каталися довго – проїздили маршрут мабуть разів зо п’ять. Не тому, що прагнули усамітнитись і побути разом. Просто Антон і Марія любили трамваї та вечірнє місто. Ага, ось що любила вона більш за життя, пиво та поляка. Оце вечірнє холодне і зісохле місто. Воно ж то було її. Цілком і повністю, Марія у будь-яку мить могла випити його до дна. А хіба це не знак повної оддачі – дозволити володіти собою до останньої краплі? До того ж дівчині недовго залишилось до кінця. Незабаром Пекарська і всілякі інші примхи стануть пожовклими, а потім й посірілими споминами. А воно й добре так...
...Антон написав до цього часу не один портрет Марії. Як завжди для цього він обирав нейтральну територію та улюблені ментолові цигарки. Марія ж не курила. І не тому, що їй не хотілося. Дівчина боялася, що коли одного разу розпочне, то ніколи не зможе кинути. Зрештою це і є основною причиною, що стримує людей, що не палять, од цієї солодко-гіркої спокуси. Та й не тільки цієї...
...Після двогодинного позування у якомусь темному підвалі Марія зі своїм особистим генієм увійшла до вчорашньої кав’ярні. Хто шукає, той завжди знайде. Концепольский спробував замовити їй каву, проте щось стримало Марію од миттєвої слабкості і вона попросила пива. Львівського. Світлого.
“Додому” вони їхали утрьох синім трамваєм. Концепольский втік на передостанній зупинці, а Антон з Марією Читать далее...

юлЫбочку =)))


[187x293]
Сижу можно сказать так нечерта не делаю, почитываю Жадана ( харковский писатель ). Фу гад - веет от тебя наглым, гнилым, засраным, надаевшим всем песимизмом! Когда писатели научатся писать безчерных красок, наглово бухалова и курения травы, не уж то сейчас весь этот мир крутится на этой теме? Лично я ответить не могу скажу только ... а хрен его знает! И замечаю, чем больше в книге матов, о наркотиках, бухле и сексе, тем книга популярнее и её быстрее берут - нда... где же классики пропали устарели? Тогда что читать? А сново же ... хрен его знает!

3 ЖОВТНЯ
Сьогодні починається моє життя, мої батьки ще цього не знають, але я вже є, я дівчинка. У мене буде світле волося і голубі очі. Уже все визначено, і навіть те, що я буду дуже любити квіти.

19 ЖОВТНЯ
Дехто каже, що я ще не справжня людина, що існує лише моя мама. Але я справжня, як і малесенка крихта хліба, яка є справжнім хлібом. Моя мама є, і я є.

23 ЖОВТНЯ
Мій ротик уже відкривається. Тільки подумати, що всього за рік я буду сміятися, а потім балакати. Я знаю, що моїм першим словом буде - мама!

28 ЖОВТНЯ
Сьогодні моє серце починає битися зовсім самостійно. З цих пір воно буде битися усе моє довге і щасливе життя, і ніколи не зупинятися. І тоді я помру, але це буде ще не дуже скоро.

10 ЛИСТОПАДА
Я зростаю по трохи кожен день. Мої ручки та ніжки починають прибирати форми. Та мені доведеться довго чекати, перш ніж ці маленьки ніжки піднімуть мене, щоб я могла досягти до маминих рук, перш ніж ці маленькі ручки зможуть збирати квіти і обіймати тата.

15 ЛИСТОПАДА
На моїх ручках починають формуватися крихітні пальчики. Смішно, які ж вони маленькі! Я
зможу пестити ними мамине волося.

20 ЛИСТОПАДА
Лиш сьогодні лікар сказав моїй мамі, що я живу тут, під її серцем. Ой яка ж вона, мабуть, щаслива! Ти щаслива дорогенька моя мамочко?

28 ЛИСТОПАДА
Мої мама і тато, мабуть, думають як мене назвати. Але ж вони, навіть, не знають, що я маленька дівчинка. Я хочу, щоб мене назвали Катя. Я вже стаю такою великою, що скоро матиму своє ім'я.

10 ГРУДНЯ
У мене росте волосся. Воно таке гладеньке, гладеньке, світле та блискуче. Цікаво, а яке волося у мами?

15 ГРУДНЯ
Я вже трішечьки можу бачити. Навкруг мене темно. Коли мама принесе мене у світ, він буде повен сонячного світла і квітів. Так, чого я хочу більш за все, так це побачити мою маму. Яка ж ти моя мамочко?

24 ГРУДНЯ
Цікаво, а чи мама чує стукіт мого серця? Деякі діти приходять у світ хворими, але моє серце сильне і здорове. Воно б'ється так рівнесенько: "Тук! Тук!" У тебе буде маленька, здорова донечка, мамо!

29 ГРУДНЯ
сьогодні моя мама вбила мене...

[300x225]
Кавуська з горнятка, обпекла мені язика, так що я, висунула його та почала ковтати холодне повітря, але я не закричала, тільки зморщилася від болю і притупила очі. Примостилася на підвіконнику, немов березнева кішка. Дивлюся в вікно, все ж тими притупленими оченятами, невже я тебе дочекалась „мій пухнатику”. Інколи я бачила тебе уввісні. Я вже навіть не чекала тебе, думала, що ти вже не прийдеш до мене. А зараз ти стукаєш своїми пухнатими лапками у моє віконце. Ти справжній. Хочу відчинити вікно і впустити тебе в мою оселю, пригостити смачною кавуською, але цим я тебе погублю. Моє тепло – твій страшний ворог. Твоя краса і загадковість, з якими ти огортаєш наші тіла та душі чудова та дивовижна. Ти холодний, але вмієш гріти серця, залишати тільки теплі і дивовижні спогади про себе. Я люблю неповторність твого візерунку. Я люблю коли ти супроводжуєш мою дорогу. Люблю бродити під твоєю красою. Беру тебе до рук, хочу вловити тебе, але ти танеш і в руках залишаеться тільки водиця, від твого дотику. А сніг все йде та йде.

)
[661x699]

Что за жизнь без блеска глаз твоих?
Без нежных рук твоих?
Без вкуса губ твоих - она ничтожна!

Пиканье будильника открыло мне окно в новый день.
- Эх, ну, что за жизнь.
Я сладко потянулась, проводя рукой по пустому месту кровати, раньше там лежал ты, храпя на бочку мне на ухо.
Натягиваю тапочки и выхожу к кухни. Я поставила кружку кофе на стол и присела в раздумье, когда-то рядом с моей стояла и твоя красная кружка - горячего чая. Ты любил пить его с утра, но теперь нет ни чая, ни кружки, да и в прочем тебя тоже нет. Я поднимаю глаза на ту фотографию, где мы вместе, в тот "Наш день". Мне наверно никогда не было хорошо так на свете. Каждое утро ты встречаешь меня своей улыбкой, медленно беру фото и мило тебе отвечаю. Воспоминания мгновенно плывут, донося грусть в сердце. Я вспоминаю тот день, всё у нас было тогда гладко в тот момент. Мы беззаветно улыбнулись старичку на пристоне, который любезно согласился на нашу просьбу, клацнуть нас и сделав дело, мы взялись за руки и побрели дальше, не обращая внимания больше на любезность старика, который всё продолжал нас провожать своим взглядом, любуясь на чувства, которые когда - то были подвластны ему.
А потом, потом... в тот день, когда ты ушёл, а скорее это был вечер, ты всё так же мило, как и на фото, мне улыбался, как ни в чём, ни бывало, на все вопросы отвечал тихо и смирно - с опаской, а потом... А потом ты просто достал сумку с собранными предварительно вещами и положил ключи мне на стол, всё с той же кроткой и милой улыбкой, что и на фото протянул своё коронное – прощай, и хлопнул дверью.
Сначала я подумала, что это всего лишь шутка, потому я села смирно и зажмурилась, что бы, не пропустить того, как ты снова войдешь в наш дом и обнимиш меня ... успокоишь. Но когда ты не пришёл домой через неделю, я поняла, что это безнадёжно - ждать!
Каждое утро я просыпалась с надеждой увидеть тебя снова, что ты всё таки откроешь эту клятую дверь и переступишь порог, но этого не происходило и я вновь, ложилась в кровать одна, без тебя. Я не пыталась тебя найти, ты бы просто отталкнул меня, не хотелось бежать за тобой, удерживать, но мне труднее с каждым днём.
В начале я, не понимала тебя, потом плакала, билась об стены, вновь и вновь оправдывала тебя, за тем ненавидела всей душой, потом просто ждала, а сейчас всего лишь надеюсь, но ты не вернешься, я слишком хорошо тебя знаю…
Я ждала любой весточки от тебя, будь то звонок или письмо. Я хотела, чтобы мы встретились, хотела узнать, как ты жил без меня, а я без тебя. Я написала много писем тебе, но адреса у меня не было и поэтому, я складывала их просто в ящик своего стола, что бы отдать тебе пре нашей встречи.
По правде мне нечего рассказать тебе. После твоего ухода, жизнь пошла на перекосят... Я стала чахнуть, увидать. Я спрятала себя в четырёх стенах нашей крепости и закрывалась медленно в себе. Днём работала, а ночами... Ночами я погружалась в виртуальный мир. Паутина её возможностей засосала меня, как муху. У меня появилось много "друзей", неизвестного мне происхождения, врущих: о своей карьере, досье и социальном положении в обществе. Найти правду в этом лабиринте лжи было очень трудно, по началу я боролась с этим, а затем и сама увязла в вранье и языкословии. Вирт заменил реальность очень быстро, можно сказать мгновенно... Появились жилетки для плаканья, глупости, приятные разговоры - доходящие до реальных встреч, но всё это заканчивалось ни чем, я просто выталкивала их из своего окружения, как ты когда - то вытолкнул меня. Они не были тобой и в этом они виноваты. Я хочу тебя вычеркнуть, но у меня не выходит, может просто ты, ещё не вычеркнул меня из своего списка "старых знакомых"? Ну, вот ещё одно письмо мне в копилку. Знай, я жду тебя!
[503x623]

[300x228]
Ах, как тихо кругом. Осень. И этим всё сказано. Под ногами хруст опавших листьев будет старые совсем не забытые воспоминания и чувства о тебе, о человеке моего счасливого прошлого. Говорят всё можно забыть, но чем больше я живу, убеждаюсь, что это не правда. Шорохи. И опять до боли приятные воспоминания о тебе. Нет уже не воспоминания, а это ты. Это ты идёш ко мне. Я схожу с ума, нет – нет, - это точно ты. Тот же глубокий грустный взгляд, те же полные губы, та же походка, тот же запах. Да, это ты, это ты! Но где я – это не мой мир... Это мир моих грёз, ты стал его неотъемлемой частью. Нет я не могу к тебе подайти, слишком поздно, я слишком долго старалась тебя выкинуть из своей жизни. Это не ты, это лишь твой образ, который поселился в моём сердце, вернее я сама туда тебя пустила и закрыла дверь на засов и не пускаю обратно. Наверное потеряв тебя в первый раз, я просто боялась утратить тебя во второй раз в моём мире. И теперь ты бунтуешь против меня, ты хочешь свободы, ты хочеш вырваться из моего сердца, которое стало клеткой для тебя. Но тебе не уйти, теперь ты мой навсегда.

когда же я добирусь до конца этого тунеля? иногда я просто думаю что это не возможно и что это ещё никому не удавалось!

В колонках играет - Linkin Park

Новий Рік на Пекарській


Печаль замалюю фломастером з сонця,
Тюльпан поцілую, забувши біду.
У шпарці замкну я свого охоронця
Й холодного неба тихенько поп’ю.

Отаке-то щось про кохання у Львові. Не моє. Чиєсь.
Пройдешнє ачи прийдешнє. Кому як пасує.

Розділ 1

Стара тихенько щось лупотіла собі під ніс. Зовсім як бабуся – подумала Марія. Вона могла лупотіти так годинами. Тобто лупотіти могла бабуся, а от на рахунок старої Марія ще не була стовідсотково впевнена. Але чомусь дівчина відчувала, що так воно і буде. Стара дорівнює бабуся. Складна арифметика людської натури, коли мінус на мінус дає мінус, а зовсім не плюс. Так просто, мимоволі, супроти нашого бажання. Не любила Марія свою бабусю, не сподобалася Марії й ота сухенька, зморена львівськими трамваями, тітонька.
Двері прочинилося і у кімнату зайшов принц без білого мерса, який відкликався на кумедне, на думку Марії, ім’я Антон. Антон посміхнувся своїми сумними очима і також щось почав лупотіти. Сім’я лупотистів – знову подумала Марія і також щось пролупотіла. Ну, таке щось на кшталт до побачення.
Потім вона втекла у місто, холодне і зісохле од людських печалей. Сіла у жовтий трамвай, який колись давно зморив оту стару тітоньку, а потім їхала. Їхала довго. Потім вийшла на передостанній зупинці і вирішила зайти до темної кав’ярні.
Марія уже почала нудьгувати над мороком чашки, коли до кнайпи увійшов Концепольський. Поляк – подумала Марія і замовила ще кави. Концепольський сів поряд з якимись розмальованими кралями і почав щось торочити про сніг і про Новий Рік. Новий Рік у серпні – – знову подумала Марія. Вона уважно глянула на поляка (ну й жіноча інтуїція!!!) і замовила ще кави. Вона завжди пила каву, коли їй не вистачало сексу ачи просто сильного плеча. Поляк не був, на жаль, жінкою, одначе володів тим ж незрозумілим провидінням, що є таким собі життєвим дороговказом – він також замовив каву. Спочатку собі, а потім й Марії. А ті кралі кудись зникли. А може їх і взагалі не було. У Новорічну Ніч всяке буває – подумала Марія. Навіть якщо Новий Рік розпочинається у серпні.
Поверталися “додому” вони разом. Тільки сіли не в жовтий, а у синій трамвай. Поляк-патроіт. Марія сама до себе посміхнулася і чомусь згадала Антона із його сумними очима. У Концепольського очі не були сумними, скоріше навпаки – якимись навіженими. Як у тієї тітоньки. Щоправда поляк не лупотів. І то вже було добре.
...Антон посумніло спостерігав за Марією та Концепольським. Поляк якраз крутився біля пляшки червоного вина, а дівчина зі занадто вже байдужим поглядом спостерігала за цим дійством.
Концепольський залишився у Марії на ніч. Тітонька щось невдоволено пролупотіла, однак промовчала. А Антон взявся за малювання. Це означало, що йому не на жарт погано. Яке сумне слово “погано”, подумала Марія і посміхнулась поляку...
...Антон любив і вмів малювати, а особливо вдало у нього траплялося з портретами. Малювання не було його хобі. Воно було його життям. Хоча гроші на існування він заробляв зовсім не так. Працював кондуктором у синьому трамваї. Марія цього не знала. Вона ж бо їздила завжди жовтим. А цього літнього вечора у Антона був вихідний.
Секс без кохання – штука невдячна. Особливо зранку. Особливо влітку. Особливо у Львові. Марії не хотілося прокидатися, однак Концепольський сам здійснив цю неприємну місію – він потиснув руку реальності, подякував за каву та пішов геть. Антон також подякував за каву. До того ж він запросив Марію покататися на трамваї. Жовтому, звичайно.
Вони каталися довго – проїздили маршрут мабуть разів зо п’ять. Не тому, що прагнули усамітнитись і побути разом. Просто Антон і Марія любили трамваї та вечірнє місто. Ага, ось що любила вона більш за життя, пиво та поляка. Оце вечірнє холодне і зісохле місто. Воно ж то було її. Цілком і повністю, Марія у будь-яку мить могла випити його до дна. А хіба це не знак повної оддачі – дозволити володіти собою до останньої краплі? До того ж дівчині недовго залишилось до кінця. Незабаром Пекарська і всілякі інші примхи стануть пожовклими, а потім й посірілими споминами. А воно й добре так...
...Антон написав до цього часу не один портрет Марії. Як завжди для цього він обирав нейтральну територію та улюблені ментолові цигарки. Марія ж не курила. І не тому, що їй не хотілося. Дівчина боялася, що коли одного разу розпочне, то ніколи не зможе кинути. Зрештою це і є основною причиною, що стримує людей, що не палять, од цієї солодко-гіркої спокуси. Та й не тільки цієї...
...Після двогодинного позування у якомусь темному підвалі Марія зі своїм особистим генієм увійшла до вчорашньої кав’ярні. Хто шукає, той завжди знайде. Концепольский спробував замовити їй каву, проте щось стримало Читать далее...

В колонках играет - DISTURBED
Настроение сейчас - ожидание...

Чтобы понять значение года, поговорите со студентом, не сдавшим сессию.
Для того чтобы понять ценность одного месяца, поговорите с матерью, родившей недоношенного ребёнка.
Чтобы понять ценность одной недели, поговорите с редактором еженедельной газеты.
Чтобы понять ценность одного часа, поговорите с влюблёнными, ожидающими встречи.
Чтобы понять ценность одной минуты, поговорите с тем, кто опоздал на поезд.
Чтобы понять ценность одной секунды, поговорите со спортсменом, завоевавшим серебреную, медаль на Олимпийских играх.
О наносекунде спросите проектировщика "железа".
Каждая секунда в Вашей жизни - на вес золота ( "Не думайте, о секундах с высока" ) - поищите эту строчку из некогда популярной песни!
Вчера уже история, завтра -вообще непонятно что. Сегодня - это дар. Поэтому оно и зовётся настоящим. Пусть из вчера в завтра... Это путь с небольшой остановкой, которая называется сегодня. Будем беречь время, будем ценить время, будем понимать время, беречь, ценить и понимать!

Тук... тук... тук... Нет, это стучатся не в двери ... Тук... Тук... Тук... Ещё громче... Что это? Сердце... это оно... Всё громче и громче... Мне хочется плакать... биться об пол руками. Но я сижу смирно, как не в чём не бывало. Всё должно быть хорошо, как заклинание всё быстрее и быстрее повторяю я. Вижу твои глаза, слышу твой голос, хрип, кашель, смех, улыбку... вижу в каждом прохожем, в каждом лице, хочу обнять тебя, прижать к себе да поцеловать в конце - концов... но ты, как дух ускользаешь сквозь пальцы... оставляя лишь печаль, слёзы... Мне больно, с каждым днём эта боль растёт... Я не могу сказать тебе, что люблю тебя, я не знаю, люблю ли я, но... просто не могу... Ты отталкнёш меня сразу, сама я не пойму нравлюсь я тебе? Или ты хочешь видеть рядом с собой другую, не такую, как я - глупую! Во мне не понимание... потрясение... почему всё так, почему? Ты мне скажешь или мне придется дожидаться твоего ответа, долгие дни, месяца, годы... Я готова. Не знаю ... наверно, что - то случилось, я забываюсь рядом с тобой... мне хочется видеть всегда твои спокойные, непокорные глаза... смотреть в них, погружаясь, всё глубже и глубже... в глубину твоих мыслей... Но чем дольше я смотрю в них... тем быстрее я привыкаю... Я перестала смотреть в них... перестала к тебе прикасаться, и всегда сторонюсь любых контактов с тобой, будь-то объятие, рукопожатие или легкий дружеский поцелуй... Я флиртую с твоим другом, чтобы вызвать у тебя ревность, но не знаю, действует ли это?!
Хотя когда я вижу тебя рядом с другой... будь это твоя "просто" подруга, девушка твоего друга, меня начинает охватывать жар и я, не знаю, куда деть глаз... Это странно и глупо я знаю... Но я ничего не могу сделать с тобой... Ты словно огонь, но такой холодный, одинокий и непреступный как крепость... Я не знаю, что мне делать...





[481x699]

Очень многое мне пришлось осознать, понять, ощутить, до очень многого прикоснуться. Я узнала новый мир, которого раньше в будничной жизни не замечала и не догадывалась о его существовании. Хотя раньше … когда-то, я ощущала себя частью этого таинственного мира одним целым, но почему он исчез, растворился во мне, как будто его и не было… И на сердце осталась, не забываемая, неизгладимая полоса надежды на возвращение этого незабываемого света. Да, его можно потерять очень просто и безвозвратно, но если есть сила и разум не отказал, его можно вернуть, но цена велика и не каждый её заплатит, эту цену ты платишь себе, если всё понять, то сердце обязательно откроет тебе дорогу в этот Божественный мир…Это мир без проблем будничного дня…Его можно сравнить с иллюзией, но это грубо, скорее он похож на полёт птицы в просторах бесконечного неба. Каждый приходит к нему по-разному, а не которые познают его лишь в конце жизни, когда бесконечный мир уходит на второй план, а другие никогда не познают, не увидят всю красоту спокойствия безгранного бытия…
Но почему люди прячутся в этом мире, почему? Может их, пугает проблемы грядущего дня, и трудности будущего, почему? Может, спрятавшись в глубь своей души, они осознают в себе, что-то новое, понимают, как они уязвимы перед судьбой, а может их пугает «несправедливый» суд людей «беспощадная» расправа…кто знает. Ах, даже если и кто-то знает, то никогда не расскажет это, никому, потому что это слабость? Нет, скорее это боязнь перед собой, своими ошибками. Мы стараемся запереть себя на замок, не подпуская никого к своему сердцу и не что не должно тревожить нас. Может только так можно прожить, не подпуская к себе никого? Но ведь портал времени не закрыть, и наши минуты плывут очень быстро по потоку жизни. Ведь жизнь это только вспышка, которая, угаснув, быстро забывается. Мы должны прожить так, чтобы не жалеть о прошедшем, а как не жалеть о прошлом, а как не жалеть если ты ничего не понял … кроме пустого одиночества? Это наверно единственное чувство на свете, которым нельзя поделиться. Когда оно к нам приходит, нам больно и горько на душе. Мы не можем объяснить это чувство, его не возможно понять, его можно только почувствовать, пройти через все его стадии. И выдержать. Выдержать его не каждый сможет. Это трудно, когда рядом никого нет и ты один, никто не порадуется твоим успехам, никто не посочувствует, никто не поможет тебе, никто. Почему люди остаются одинокими, может, они сами себя толкают, на это испытание, приводит, может их не понимание, не доверие между друг другом. Почему нам так трудно, понять и простить друг друга? Ведь сами в глубине души ждём поддержки и понимания. Просто мы слепые, мы глупые.
Хотя мы твердим о великих законах квантовой физики и соединениях классической химии, хотя, в сущности, сами не понимаем, что твориться у нас в душе, в нашем сердце. Простые вопросы, а мы не можем на них ответить многие столетия, да и не ответим кому это всё надо. Так теряясь в догадках о простых чувствах, которые нам знакомы и окружают повседневно, мы упускаем что-то главное, то, что не дано понять нашей логике и науке, просто это надо почувствовать, заглянуть в во внутрь своего «Я». А мы боимся, боимся неизвестности, задаёмся вечными вопросами. Сдаваясь, каждый раз, не узнав в чём, состоит суть. Поймём мы это, когда-нибудь…думаю, нет, не то, что нам не дано, просто мы не пытаемся и не хотим довести всё до победного конца, постоянно возвращаясь к началу самой сути жизненного пути.
[700x525]

В колонках играет - КАРНА - БЕЗНАДІЙНО ХВОРИЙ!
Настроение сейчас - Сонное)

Я сиділа поруч з двома бурмилами і трохи нервувала. Бугай-брюнет з невеликими залисинами праворуч і невиразний блондинчик зліва ненажерливо втупилися у мене своїми п’яними очиськами. Мене трохи нудило і мені страшенно хотілось обійняти старого білого товариша.
- Я вийду, - пробурмотіла я.
Брюнет невдоволено засичів, однак заперечувати не став. Блондин ляпнув мене по попі. “На прощання!” – подумала я і десь всередині задоволено хихикнула.
- Зустріла старого друга... – вирвалось у мене.
А потім я повернулася до тієї спальні. Блондинчика вже не було. Бугай-брюнет розкинувся на великому ліжку і хитрожопо вдавав сплячого.
Я вмостилася у древньому совковому кріслі і почала гортати якийсь порножурнал польського виробництва.
Бугай відкрив очиська і невдоволено проскрипів:
- Ти чого?
Я вперто мовчала, хоча знала, що це не допоможе.
Бугай вилаявся і з погрозою зиркнув на мене.
Бидло.

Через годину я сиділа перед дзеркалом і розглядала у ньому своє схудле від регулярних статевих зносин тіло.
- Гарна, гарна, - гидотливо прогавкав бугай, який як раз закінчив приводити до пуття свій гардероб – чорну гопівську сорочку і аналогічні джинси.
- Болить, - коротко промовила я.
- До весілля заживе, - філософськи відрізав бугай.
- Болить, - не звертаючи уваги на філософію, повторила я.
- Та ну тебе, - нарешті зважився він.
І, чмокнувши мене у плече та повідомивши, що завтра ввечері за мною загляне, забрався геть.
Я помізкувала про все ще трохи, а потім вирішила не розпинатися через дрібниці і залізла у ванну. Поніжилась в гарячій воді, випила таблетку анальгіну та одягла свою улюблену рожеву сукню.
- Рожева дівчинка, - не на жарт сподобалась я собі.

Я по-злодійськи, дворами, пробралась до кінцевої зупинки нашої маршрутки. Вскочила у переповнену машину, одразу пошкодувавши про це: старі зі своїми смердючими клунками, гопи, просякнуті запахом місцевої пивнички і дибіли-студенти.
Розмістилася поміж бабуською у сивій хустці і дебелим чолов’ягою у шкірянці. У маршрутці стояв невимовно задушливий сморід, живіт несподівано заспівав і я згадала, що сьогодні нічогісінько не мала у роті. Нудило мене капітально. Отак, на силу стримуючись, я промучилась хвилин десять, а потім, відчувши, що вже не можу, вискочила на якійсь взагалі невідомій мені вулиці.
Зробивши у кущах свою справу, я безпомічно озирнулась довкола. Грошей на проїзд назад у мене не було, бо до запланованого місця я не дісталася, очевидно... Залишився один вихід – ловити машину.
Як на зло, ні у одного водія я не викликала ані людського милосердя, ані сексуального потягу. Вже почало було сіріти, як нарешті хтось зверху змилостивився наді мною.
Зелена машина невідомої мені марки пришвартувалася просто поряд моїх ніг. Двері відчинилися, запрошуючи в середину.
На моє запитання, симпатичний водій кивнув. Хлопець-Джага, подумала я.
Він відвіз мене до потрібного місця, сунув у руки візитівку і зник. Отак просто та банально я закохалася.

Наступного дня я була підкреслено ніжна з бугаєм. Він подобрішав і пообіцяв завтра не приходити. Тим я скористалася і спробувала додзвонитися до Джаги. Жіночий голос сказав мені про те, що Джаги немає.
- До дідька! – вирвалось випадково.
Стало нуднувато і я вирішила податися до більярдної. Знову ж таки у рожевій сукні. Я там зустрілась з деякими знайомими, випила звичну порцію коньяку, з’їла плитку чоколядки і вже було хотіла повернутися до спальні, як до кафе увійшов бугай у супроводі Джаги. Як на диво перший був тверезим, а от яким має бути другий о такій порі я наразі не мала ані найменшої уяви.
Бугай почорнів зі злості.
- Ти що? – запитав він мене.
Джага з осміхом дивився на мене.
Я мовчки пройшла повз двох і вийшла з більярдної. Спершу подумала піти, а потім щось всередині йокнуло, як то деколи йокає, інтуїція спрацьовує чи що, і залишилася. Всілася за столик на вулиці, замовила коньяк і стала чекати.
Через хвилину з більярдної виплив бугай і погрозливо гаркнувши “до завтра!”, кудись пропав. А потім в дверях з’явився Джага, він спокусливо посміхнувся, попросив дозволу сісти поруч, і почав щось тріщати про свої мобільні.
- Ах ти Джага... – подумала я.
- Сама така, - спокусливо подумав він.
Ми ще трохи поговорили, я залишила йому свою візитівку і пішла геть.

Джага подзвонив мені десь через тиждень після тої зустрічі. Бугай якраз лежав вдома з нежиттю, тому я була вільною.
Ми зустрілись з Джагою у центрі нової частини міста. Тепло так зустрілись. По-дитячому їли морозиво і курили суперлегкі цигарки. Джага кудись закинув машину, тому каталися ми трамваями. Як студенти. Як оті Читать далее...

" Я не можу розминутися з людиною, я не можу бути самотнім. Признаюся - заздрю планетам: вони маютю свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрік, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадані, влазять у мене, і сама ти в своїй розмаїтності кольорів і форм, застрягаеш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти не тільки ідеш поряд зо мною, ти влазиш всередену в мене. Ти кадаєш у моє сердце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії ісвою розпач. Свою жорстокість, і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш юути моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", і безконечних "мусиш"
Я утомився. "
М.Коцюбинський