- Гей-гей!!! Ти чого не на тренуванні? Хто твій учитель?! – шум та галас збили Вайро з сідла, вона стомлено зістрибнула у натоптаний пил і невизначено махнула рукою.
Вона поспіхом рушила до головного намету, аби знайти там Елас та, по можливості, не втрапити на очі ніяким тренерам чи старійшинам.
Однак Елас знайшла її сама. Вона порівнялася з Вайро та потріпала їй волосся.
- Ну що, Стоор, награлася в доросле життя?
- Награлася.
- Більше не тягне?
- Не тягне. – щиро зізналася дівчина. Вона часто думала про ці два тижні, і чим більше згадувала, тим більше накручувала сама себе. Тепер їй було гидотно з того, що нею так брутально скористалися. Хотілося по швидше спалити остогидлу валофукоську одежу та викупатися у альварських озерах, аби навіть запаху від міського життя на ній не лишилося.
- Це добре, Стоор. Бо мені намагалися влаштувати нагоняй за тебе, однак не на ту натрапили, хе-хе. Я їм одразу сказала, що ти не сьогодні – так завтра повернешся. А вони давай волати, мов, видасть, видасть!
- О! Ви б знали, що то було за життя! – захоплено вигукнула Вайро, готова випалити усю розповідь як є на духу. Випускаючи хіба що маленькі деталі. Однак Елас спинила її жестом руки.
- Зараз даю тобі годину, аби відпочити та прийти до тями. Після того чекаю на тебе, люба моя учениця.
Вайро похнюпилася і рушила геть. Здавалося, Елас вважала, що мандрувати кілька днів підряд – така собі забавка. Однак наставниця, ніби прочитавши думки келькійки, додала їй вслід.
- Ти носа не вішай і не нарікай на втому! А уяви собі, що у тебе важлива битва після багатоденного походу! Що тоді, а?!



Вайро схопилася за голову, мружачи очі від тупого болю. Однак Елас не давала їй відпочинку, а продовжувала рубати її по плечах та боках, доки Вайро не прийшла до тями та не почала слабко захищатися.
- Зберися, Стоор! Що ти вся, мов желе? Чи тобі боляче? Ти ж хотіла альварського життя!
Вайро загарчала, та відчайдушно кинулася у бій. Вона зі свистом розсікала повітря, однак жоден удар не досягав тіла Елас, котра просто виверталася від ударів, навіть не ставлячи блоки мечем.
- Ти смішна. – сказала вона. – Твої дії дуже легко угадати, ти зовсім не даєш ходу різним обманним випадам та фінтам. Саме тому досвідченому бійцю не потрібно буде багато зусиль, щоб вберегтися від тебе. Захищайся!
Елас в кілька кроків опинилася біля Вайро.
- Ти забуваєш про дистанцію!
Вайро кивнула, не збавляючи темпу. Тепер вона не підпускала Елас близько, швидко відступаючи.
- Правильно. А тепер спробуй при кожному моєму нападі робити крок вперед до мене, та перехоплювати мої руки з мечем, тим часом наносячи свій удар...
Альварка, побачивши, що Вайро саме занесла меча для удару в голову, різко пірнула під її руки, та вхопилася за рукоятку Вайриного меча, тим часом смачно полосуючи своїм живіт противниці.
- Принцип зрозуміло?
Піт тік у три потоки, в’їдливі мушки лізли в очі та в носа. Бій набирав динаміки, однак не хаотичної, а зладжено-красивої, і тоді вперше Вайро зрозуміла, що це її. Це те мистецтво, якому вона присвятить себе.
Ніщо навколо не існувало, лише очі противниці, лише танок двох тіл. І це було щастям.
- Елас! – постать Тенако вималювалася надто раптово. Вона була чимось схвильована, і легкий рум’янець скрасив її м’які щоки.
- Що трапилося? – Елас опустила меч та відкинула волосся з очей.
- Осорія! Вона приєдналася до Союзу! – випалила Тенако і стомлено опустилася на траву. – Весь наш план провалено!
- Як так “приєдналася”? З чого враз? – Елас сіла поруч.
- Валофукос надіслав Осорії ультиматум! Або вони входять до складу Імперії, або Валофуконакан, хе-хе, - Тенако нервово пирснула, - їх розчавить.
- Так, так... А тепер по-порядку. По-перше. Невже вони справді об’єдналися? Як ти сказала? Валофуконакан?
- Ну, звісно це не їхня офіційна назва. Однак вони таки зробили це. Нещодавно. Просто відомості дійшли тільки зараз.
- Звідки?
- Коррон, альварка Міра Сокен.
- Серйозно. І?
- І ось. Осорія без зайвих рипань прийняла усі надиктовані умови...
- Боягузи! – гукнула Вайро, однак швиденько зам’ялася під суворим поглядом Елас.
- Знаєш, Тенако, якби світ був без таких придурків, як ми – він був би нудним. Справді, не на те поставили! Потрібно було робити випад з боку наших союзників, тоді, розізлившись від такої нахабності, Валофукос мовчки пішов би у наступ.
- Послухайте... – Вайро підсунулася ближче до сестер. – А як на мене, то Осорія зараз м’яка, як тісто. Вони поставлені у такі умови, що вибирати сильно їм не доводиться. Я говорила з Лашу Кавоу – вони бідні, налякані та безправні. Тож, я думаю, з легкістю підуть за тим, хто більше запропонує. А якщо більше запропонують “наші”, то Осорія так само легко “позеленіє” на нашій мапі. І ось тоді Валофукос лусне зі злості!
- І піде війною зовсім не на Осорію, як це потрібно нам, а на ту саму Гарону, яка є умовним центром нашого Об’єднання. І прок з цього?
- Ну, а все командування та центр буде перенесений в Осорію! До противника ж дійдуть слухи, що Об’єднання Читать далее...

- Як це так?! Ти лишила дівчинку з бозна-ким у ворожому місті?..
Онто Каса свердлила діру в Елас своїм поглядом.
- Ти про що думала?
- Мудра старійшино, – спокійно відповіла Елас, - я ручаюся за свою ученицю. А, якщо дозволите додати, думала я про те, що їй дуже потрібен досвід. Як майбутньому розвіднику.
- Ти вже її в розвідники вирішила віддати? – лукаво запитала Онто Каса. – А чи не рано?
- Вона здібна дівчинка. Чудово фехтує, легко навчається.
Онто Каса глянула на решту альварок.
- Із завданням справилися, я так розумію, успішно.
- Вся необхідна інформація була зібрана. – відповіла Топук.
- Я думаю, що не слід відкладати напад. – сказала Тенако.
- Погоджуюся з Правителькою. – кивнула Елас. – Мир тріщить по швам, і нам дорогий кожний день. Чим швидше ми діятимемо, тим менше Валофукос та Накан матиме часу на воєнну підготовку.
- Погоджуюсь. – кивнула Топук.
- Добре. Позавтра здійснимо намічену операцію. – сказала Тенако. – Я поручу Рупав особисто зайнятися відбором людей для нальоту. Я теж хочу взяти в ньому участь.
- Правителько, не дури. – фиркнула на сестру Елас. – Я буду там, і боротимуся за нас двох.
- Мені набридло сидіти у таборі! – сплеснула руками Тенако.
- Правителько, однак це ваш обов’язок. – вставила Онто Каса. Радниці також погодилися з Елас та Старійшиною.
- Добре. – зібралася з думками та заспокоїлася Тенако. – Піду віддам необхідні вказівки.



Посеред кімнати із величезними вікнами стояла лава, застелена вибіленим полотном. Стіни кімнати були завішані ескізами та рисунками, по периметру стояли картини, написані маслом. Вся підлога майоріла засохлими капками фарби та обрізками паперу.
Вайро лежала на лаві, розчервоніла та задоволена. Сонце гралося на її шкірі яскравими плямами, особливо любовно обсмоктуючи крихітні світлі волосинки на руках та ногах. Вона жила з Аваро вже два тижні, Аурітія стала чимось далеким. Хоча інколи Вайро і пролежувала безсонні ночі в картанні самої себе.
Аваро був ласкавий до неї, однак останнім часом він повністю перейшов у режим “бути самим собою”. А це означало робити “музами” усіх більш-менш симпатичних дівчат, які з’являлися на його шляху. Спершу Вайро абсолютно спокійно ставилася до цього, як прихильниця вільних стосунків. Вона була щаслива, що поруч з нею такий собі файний хлопака, однак якби він враз вирішив відпустити її - вона б пішла. Його було так багато, що вона навіть раділа, коли якась частинка вічно захопленого любовними чарами Аваро виливалася в когось іншого. Однак тепер Аваро ставився до неї як до чогось, що завжди є, що нікуди не може подітися, бо він чудово відчував, як все більше дівчина прив’язується до нього. І ось наступив момент, коли його закоханість плавно перейшла в дружбу. Художник проводив із дівчиною години занять по живопису, він малював її, розмовляв про дрібниці. Однак як жінка вона його все рідше цікавила. Вайро почала розуміти, що у ній оживає ревність, що вона досадує і злиться цілодобово. В такі моменти Аваро вирішував її заспокоїти, що йому вдавалося вельми ефективно, і ось вже вся дратівливість кудись никала, а сама келькійка так ось ніжилася на сонці.
Часом він казав їй:
- Ти сама себе накручуєш. Ти ще маленька, і тобі потрібно, аби заради тебе робили чудеса. І це прекрасно! Твої почуття такі чисті!
- Тобі може й прекрасно, - зітхала Вайро, - а мені все-таки боляче.

Вайро не хотілося вставати, не хотілося думати і говорити. Аж раптом до майстерні забіг молодший брат Аваро, і Вайро блискавично схопилася на ноги, аби хоч чимось прикритися.
- Вибач... – засоромлено відвернувся хлопчик.
- Що трапилося? Чого ти так гарсаєш?
- Ось, вирішив сказати... На нас напали осори! На шахти! Вони перебили усіх охоронців та людей в управлінні, і звільнили рабів! Уявіть! Зараз осори увірвуться в місто та влаштують різанину!
В ту мить увійшов Аваро, збираючи у хвоста щойно вимиті коси.
- Маячня. З якого це враз осори здуріли? Цим же вони нариваються, як останні дурні. Наша реакція у відповідь зітре їхню країну в порошок.
- Нічого собі! – обурилася Вайро. – Ви що, за рабство?
- Тьху ти. – махнув рукою Аваро. – Люба, я, звісно, проти рабства. Проти людського рабства. Однак коли я знаю, що це осори...
- Так! – підтвердив хлопчик. – Вони огидні та дурнуваті. Вони навіть не розуміють, що вони у рабстві. Вони ж.... нелюди!
Вайро скрутило всередині від таких слів. Враз закортіло з усієї дурі загамселити цим двом бовдурам по мармизах аби довести, що вони не праві. Однак, бачте, вона альварка, і , хай йому грець, має стримуватися.
- Я знала одного осора. Вони дуже розумні та чутливі... – замість зичного “хуку” по макітрі спокійно сказала Вайро.
- Це все може бути... у одного чи двох представників. Однак у загальній масі....
Враз Вайро відчула, як боляче стискається серце. Вона ж наче знала цього дженджика. Це ж той Аваро, на якого вона так запала!
І тоді дівчина зрозуміла, що пора іти. Альварки закінчили свою справу, і тепер, якщо Валофукос здогадається якимсь чином, що Читать далее...

“Дійсно, зовсім не видно, що ми альварки...”

П’ять вершниць поважно в’їхали в місто. Чотири альварки: Елас, Топук, Лашу Кавоу та однолітка Елас, неймовірно вродлива жінка на ймення Ту, і п’ята, зіщулена, мов клоп, Вайро, що відчувала себе чимось маленьким, незграбним та страшним, у порівнянні з величчю попутниць. Через це Вайро сутулилась і потупляла погляд.
П’ятірку було видно за кілометр по чудернацькому одягу та надто гордій поставі, рідко коли властивій жінкам у цих краях. Щоправда, у Ландоторі та Гароні існувала ціла каста жінок-воїтельок, тому дивні чужинці в місті сприймалися саме як представниці цієї касти. І тому чоловіки, уздрівши Елас і Ту, лише розчаровано зітхали: ходило немало анекдотів про цнотливих воїтельок ворожих країн зі спотвореним шрамами тілом, аби воно в наготі своїй слугувало нагадуванням того, що не для втіх воно, а для жорстокої боротьби.
Набодські солдати, теж розцінивши п’ятірку, як ворожих воїтельок, ледь стримували запал: зараз вони не мали права оголити зброю, адже підписаний мир стримував їх.
- Здається, ми привертаємо надто багато уваги. - з жалем промимрила Вайро, порівнявшись з наставницею. – Це може напсувати і мені в моїх справах, і вам у ваших...
- Ну ти й егоїстка! Про себе думаєш в першу чергу. – похитала головою Елас.
- Я ж сказала: “І вам у ваших”, - ще більше спохмурніла дівчинка.
- Нам у наших це не завадить. Ми скоро розійдемося і змінимо вигляд. Однак зараз це дає нам змогу дізнатися, наскільки вороже ставляться в Валофукосі до тепер вже “мирних” їм земель.
Елас догнала Топук, і поглядом запитала у координатора про їхні подальші дії. Топук кивнула.
- Сестри, зараз ми роз’їдемося. Ми з радницею Лашу вирушимо жебракувати під стіні шахтарських поселень і з’ясуємо всі необхідні для налету деталі. Елас – дізнайся якомога більше інформації про те, де можна надибати найбільших шишок шахт та місцевого управління. Ту – на твою долі, хех, сама знаєш: корисні і дуже інформативні знайомства. А ти, мала, виконуй свої справи і обіцянки. Тільки будь обережна.
Вайро кивнула. Елас спішилася і жестом підкликала Вайро до себе. Коли келькійка підійшла, вона простягнула їй маленький мішечок.
- Слухай уважно. Ти розтлумачила мені суть своєї справи, і я так зрозуміла, що ваш з тим хлопцем план доволі корявий і, скоріш за все, приречений на провал. Однак я хочу допомогти тобі. Візьми це: тут достатньо грошей. Ти їх потратиш на скромне, але дороге вбрання, і таке, щоб тобі личило просто неймовірно. Потім зроби щось з отим шматтям, яке у тебе, пані, іменується волоссям. І ні в якому разі не йди до матусі свого знайомого сьогодні. Дочекайся мене в кав’ярні “Золоті веселки” (запитаєш, де вона знаходиться). Зрозуміло?
- Ага.
- Гаразд.
Елас махнула рукою на прощання і заскочила на Тотсу. Лашу похитала головою.
- Балуєш ти її, Елас.
Однак жінка незворушно посміхнулася:
- Я схожа на людину, яка когось балує?
- Знаєш... – Лашу притримала ібулога. – Це твоя перша учениця, для тебе це ново. Саме так я пояснюю собі те, що з нею ти сама на себе не схожа. Елас. Нам потрібна твоя незворушність. Ти – ідеальна у всіх планах альварка. Ти – те, що повинні бачити в нас люди. Нехай вважають, що альварам не властиві слабкості. Боюся, що якщо ви разом потрапите у якусь халепу, тобі вже не вдасться так контролювати себе, як раніше. Мало того, твої “наставляння” не лише впливають на тебе, вони ще й псують та розбещують її. Елас, життя не буде панькатися з Вайро. Саме тому ми всі відвиклі від ласки.
- Не вчіть мене. – відрізала Елас. – Їй важко. Їй важко, як і всім тим, хто приходить до нас із зовнішнього світу. Я хочу дати їй хоч трішки тепла.
- А! – Лашу махнула рукою. – Вчиняй, як знаєш. – І вирвалася вперед.


.....

Місто оточувало Вайро з усіх сторін. Було жарко, і вона скинула з себе усе, окрім короткого шкіряного комбінезона та високих м’яких мокасинів.
Її очі розбігалися від розмаїття лавок та магазинчиків, від барвисто одягненої публіки та сновигання дітей. Так, Набод був не просто прикордонним шахтарським містом, це був ще й рай для торгашів, контрабандистів та перекупок. Вайро одразу ж купила собі льодяника, вибрала чудову шкіряну прикрасу: нашийник із металевими заклепками, підібрала премилий срібний кулончик у формі квітки шофуо для Уї, потім подумала, і придбала точно такий для Аелі.
Вона проходила крізь десятки вітрин, і ось нарешті натрапила на швацьку лавку. Коли дівчина увійшла, продавець окинув її оцінюючим поглядом, після чого поцікавився, що їй, власне, потрібно.
Вайро пояснила суть справи: так і так, хочу щоб мені дуже личило, однак було скромно і зі смаком, і щоб годилося для такої урочистої події, як знайомство з батьками нареченого. Ціна не хвилює. Швець подумав, потім пішов у комірчину і виніс звідтіля чарівне плаття, настільки чудове, що навіть Вайро, яка дуже холодно ставилася до жіночого гардеробу, не могла не замилуватися.
Плаття було пошите із тонкої-тонкої матерії, в яку були вплетені срібні ниточки, від чого воно наче аж сяяло Читать далее...

Остервеніло, злісно та безжалісно дві стрункі постаті зійшлися у двобої, збиваючи ногами стовпи пилу. Брязкіт мечів розбивав денну тишу, а альварки лякливо сторонилися збожеволівшої парочки, аби не потрапити їм під гарячу руку.
Елас вдало провернула меча Тенако, схопилася руками за його рукоятку та спрямувала лезо противниці їй же в живіт. Кінчиком свого меча альварка чиркнула по смуглій шиї сестри, пустивши цівочку крові, що змішувалася з потом та текла під перемазану одежу.
- Скинула жар? – спокійно запитала Тенако, утираючи чоло. Вона швиденько приводила в норму своє дихання спеціальними вправами.
- Не скинула. – відцідила Елас. – Хотіла б я, щоб на цьому ось місці стояла Онто Каса...
- Тихше, сестричко.
- Хай чують! – сплюнула альварка.
- Ти впевнена?...
Мовчанка.
- Ти права. Треба бути обережнішою, - Елас повільно стерла піт з чола.
Тенако сіла на запилений спориш і відкинула зі змоклого лоба волосся, дозволяючи вітрові холодити розпашілу шкіру.
- Я тобі дивуюся, Елас. – сказала Правителька, не розплющуючи очей. – Ти, холоднокровна та незворушна воїтелька, що змила з своїх рук кров не однієї сотні ворогів, що не втрачала голови в ситуаціях, коли інші божеволіли, - і ось тепер ти біснуєшся, мов мала дитина, через якусь Онто Касу!
Елас тихо загарчала.
- Так, я біснуюся! Бо що вона собі надумала? Хто вона така?! Тенако, як ти можеш дозволяти їй робити з тебе слухняну ганчірку?!
Правителька бачила, як горіли очі сестри, як її трусить від обурення.
Тенако спохмурніла і зітхнула.
- Вона подавляє мене.
- Я це помітила, - з насмішкою процідила Елас.
- Вона мудра і досвідчена.
- Тенако... – Елас присіла навпочіпки біля сестри. – Але ж ТИ правителька. Не вона.
- Я знаю. Але я безсила.
Чорнява жінка відкинулася на спину і крізь мереживо вій дивилася на небо.
- Плюнь на неї. Дій, як знаєш. Ігноруй її... – не вгавала Елас і легко тормосила впрілу та втомлену сестру за рукав.
- Легко сказати, - не обертаючись сумно промовила Тенако.
- Ти справишся, люба. Нам треба відпочити...
Високо в небі, на шаленій швидкості, летів птах. Елас бачила по польоту, що це була її учениця. Тільки Вітер та її власний ібулог могли так літати.
- Он і Вайро біснується. Давай доженемо її і задамо прочуханки!
Враз Елас залилася сміхом, ніби скинула із себе непосильний тягар, махнула рукою до Тенако і гукнула:
- Вперед!
Елас зірвалася з місця, на ходу засовуючи в піхви свого меча, і свистом підкликала птаха Тотсу. Те саме зробила Тенако, однак птаха їй довелося спершу відв’язати. Жінки заскочили на ібулогів та стрімко злетіли ввись, лишивши альварок дивуватися на землі настільки незвичній поведінці дочок Санно.
За мить правителька та Елас наздогнали келькійку. Сестри вистроїлися обабіч дівчинки на деякій відстані, та конвоювали її, повторюючи кожен маневр. Вайро бачила, що за нею летить Елас, однак другу альварку ніяк розгледіти не могла. Враз Елас проробила складну фігуру на птахові, і Вайро розцінила це як запрошення до гри. Вона в точності повторила всю комбінацію, викликавши у Елас схвальні вигуки. Вони біснувалися на ібулогах, паралельно пускаючись все нижче до кришталевого лісного озера, що приймав у себе підземні води цих земель. Нарешті Елас була так низько, що її птах крильми здіймав хвилі на дзеркалі озера, і тоді вона проробила на птахові щось зовсім неймовірне з області акробатики. Келькійка спробувала вторити їй, однак не втрималася та з матюками гепнулась у холодну воду, здійнявши стіни бризок. З реготом жінки пострибали прямо в одежі за нею.
Вайро, відпльовуючись, дивилася крізь краплини на віях на сонце, і настрій підіймався, а прохолода озера дарувала свіжість та бадьорість. Під водою пірнала Елас та смикала ученицю за ноги, тягнучи на дно, однак Вайро відчайдушно брикалася і намагалася реготати та не захлинутися одночасно. Час від часу біля неї виринало засміяне лице...Правительки, однак тепер, у веселій забаві, вона постала не в образі „вищої істоти”, як про себе напівжартома-напівсерйозно називала її Вайро, а в образі молодої грайливої альварки. Вода іскрилася на сонці, стікала струмками з чорного волосся Тенако, заливала їй очі та носа. Однак саме неймовірне було все ж спостерігати за Елас. Ніколи Вайро не могла подумати, що її наставниця ще уміє ось так бавитися. І всі плани “тікати і повертатися додому” моментально розвіялися під натиском сміху та гри.
Нарешті, геть втомившись, Вайро намацала ногами муляве дно та вибралася на берег, стікаючи водою.
- Уф, ну ви даєте... – протягнула келькійка, шукаючи хоч одне освітлене сонцем місце між деревами, що тісним кільцем оточили озеро.
- Ми були злі, так само, як і ти. І вирішили розвіятися. – сказала Елас, трусячи волоссям зі сторони в сторону, та розсипаючи навсібіч сріблястими намистинками води.
- Інколи корисно повертатися в дитинство... – зітхнула Тенако. – А ти, Елас, дуримарка. Якого дідька зі зброєю в воду стрибати? Тепер мені ще з мечем панькатися.
- Ага. Ось юній Стоор легше. Вона свій меч викинула. Читать далее...

Вайро втомлено відсапувалася після тренівки, поклавши собі на обличчя великого лопуха. Він ніби вбирав жар розпашілої шкіри і дарував прохолоду.
Аглех присіла навпочіпки біля подруги і з ходу поділилася новинами.
- Ці божевільні валофукосці не мають ні стида, ні совісті! Ось щойно з Валофукосу повернулася одна моя знайома. Каже, що бачила провінційні шахти... Вона ж у провінції була, у Набоді.
- І? – ліниво поцікавилася Вайро, якій зараз було глибоко фіолетово до якихось шахт.
- І сказала, що там працюють нещасні осори з ранку до ночі у жахливих умовах!
Вайро підвелася на лікті, знявши з очей зелене покривало.
- А чому саме осори?
- Це ж сама безправна раса у світі! Хто за них заступиться? От їх і використовують як можуть. До речі, кажуть, що ото до нас колись ще до тебе приходила дівчина. Її так і не взяли. Але вона прилітала з осором. Так того осора схопили і продали на копальню! Бідній дівчині прийшлося самій додому повертатися... Так розвідниці казали.
Вайро, лишивши очі у тонюсіньких шпарочках повік, тихо запитала:
- Аглех, ти що, знущаєшся наді мною? Чи сама не тямиш, що кажеш?
- Та мабуть друге... Бо інколи я хочу над тобою познущатися, але ж не зараз! – обурилася дівчина.
- Ти розповіла... про мого Оліва... Про мого зниклого друга...
Вайро підвелася і, забувши про втому, посунула вздовж табору. Аглех пробувала окликнути її, однак даремно. Вайро не хотіла розмірковувати. Вона вже вирішила, що робитиме...

...........

- Божевільна задумка!.. – процідила крізь зуби Аглех, розтираючи у ступці зелений порошок разом із дивним слизом. – І ти божевільна. Наші виженуть тебе взаший.
- Не виженуть, Аглех, – запевнила її Вайро, гидливо озираючись на вміст посудини. - Я на хорошому рахунку.
- Але! Тікати без дозволу заради якогось самця...Та ще й вирядившись у напівосорку... Маячня. А якщо не виберешся?.. Не хочу тебе засмучувати, але ти ще меча в руках нормально тримати не навчилася... А вже щось про себе надумала...
Вайро втягнула повітря та відкинула голову, намагаючись не вийти з себе від настирливого капання на мізки.
- Я нічого не надумала... І зважую свої сили.
- З шахт ще ніхто не тікав! Це вірна смерть!
Келькійка закотила очі та протяжно зітхнула.
- Гаразд. Вчиняй, як знаєш. Готова?
Вайро кивнула і швиденько роздяглася. Аглех занурила руку у малоприємне місиво зеленого кольору та почала втирати його у шкіру подруги. В повітрі повис терпкий запах, шкіру холодило і стягувало. Келькійка кривилася і гидливо їжачилася.
Полог шатра привідкрився, дівчата здригнулися, але заспокоїлися, побачивши Ую. Білявка тримала у руках слоїк.
- Ви двоє – хворі. – сказала вона, простягнувши баночку з рідиною Вайро.
- А як воно діє?
- Можеш хоч зараз спробувати. Повторюй процедуру раз на 12 годин. А. Іще. Зір трохи стає розпливчатим зблизька.
- Дуже? – стривожилася Вайро.
- Я ж сказала – трохи.
Уя відкрила слоїк та вмокнула у рідину паличку, на якій повисла тягуча краплина. Обхопивши рукою голову Вайро та закинувши її назад, альварка капнула в кожне око трішки зілля. Вайро скривилася та зажмурилась.
- Пече! Трясця...
Коли Вайро розплющила очі, вигляд у неї був прямо-таки приголомшливий. Зіниці розширилися настільки, що їхнє чорне полотно зайняло усе очне яблуко, заховавши під собою блакить очей. Вони неприродно ближчали, ніби очі хворої людини і не реагували на перепади освітлення.
Вайро простягнула вперед руку і здивовано моргнула. Це ж треба: власна рука обернулася на розмиту пляму. Нічого собі “трішки”! Тим часом Аглех вже закінчила обмазувати Вайро зеленою рідотою і відійшла на пару кроків, намагаючись у напівтемряві шатра оцінити якість виконаної роботи.
Підсохнувши, келькійка одягнула зеленавий балахон, і вийшла на сонце. Вона накинула на обличчя капюшон та швиденько попрямувала до лісу, аби заховатися від цікавих очей. В гущавині повернулася до Аглех та Уї.
- Ну як?
- Ну чистої води вийшла напівосорка! Все-таки наші знають досконало мистецтво перевтілення...
І справді, Вайро найменше зараз нагадувала ту, ким була ще донедавна. Жовто-зелене волосся хвилями спадало на плечі, обхоплене на лобі плетеним обручем, шкіра зеленаво світилася, а великі чорні очі, підкреслені блиском, надавали їй ще більш нелюдського вигляду.
- М-м-м-м! Так тобі набагато більше личить, ніж до того! – з дитячою безпосередністю поділилася враженнями Уя.
- Ти ж тільки не купайся...А голова ще довго буде зеленою, о, так! – протягнула Аглех, прискіпливо оглядаючи творіння рук своїх.
- Дякую! Ви, дівки, головне не підведіть. Зробіть так, щоб в очах Тенако я була реабілітована за свій вчинок.
- Ну... – Аглех відкинула своє коротке чорне волосся назад. – Ми, звісно, спробуємо... Однак з тебе смачна вечеря по приїзду.
- Гаразд.
- І привези мені щось миле! Якусь цяцьку на шию... – вставила Уя. Вона соромилася свого захоплення прикрасами, бо альварки, якби дізналися, одразу засміяли б її. Однак із цими двома тринадцятилітня воїтелька почувалася спокійно та просто.
- Постараюся. – Вайро Читать далее...

Альварки –охоронниці лише тоді зітхнули з полегшенням, коли Рупав впізнала наполегливу та вперту келькійку. Вони трохи побоювалися прочуханки за те, що ослухалися Онто Касу та привели чужинку. Однак Вайро аж ніяк не була схожа на шпигунку...
Рупав ганяла Вайро, як могла. Однак тренеру дуже подобалися вперті дівчата... Тож альварка була з новенькою значно м’якша. І ще з самого початку вирішила, що Вайро пройде випробування...
........
Вайро нервово переминалася з ноги на ногу. Радість вчорашнього дня ще пульсувала в ній, і вона все ще була переконана, що вжитися з альварками та їхнім вільним життям буде нескладно. Вона не повністю усвідомлювала, що переступила межу, за якою весь її попередній світ та особиста історія просто стиралися. Що у неї не було більше родини та дому, що у неї не було більше старих переконань та цінностей. Адже тут, у новому світі, зовсім інше вважалося правильним, а інше – брехнею. Для неї прихід до альварів був цікавою та захопливою пригодою, грою, втіленням мрії. Вона не знала, що туди приходили дівчата та жінки обездолені, озлоблені та нещасні, яким не було чого втрачати. Вайро була звичайнісінькою мрійницею. А зараз вона хвилювалася, бо у неї було саме перше тренування. А хто був тренером? Звісно ж, елі Рупав.
З альварками фехтуванням займалися поперемінно: то у групах, то індивідуально. Найперше її тренування було індивідуальним, і тому особливо страшним. Вайро подавлювала щеміння у животі та слабкість у ногах. А навколо неї вирувало життя: сконцентровані та свіжі, альварки виконували свої ранкові вправи, тренінги та роботи. Вайро не звикла вставати так рано і зразу поринати у активну діяльність, але нові враження зняли сон, як водою.
Ззаду хтось легко торкнувся її плеча.
Вайро обернулася і над собою побачила привітне жіноче лице. У свої 15 Вайро була доволі високою дівчиною, однак ця жінка на голову “перегнала” її. При цьому фігура альварки була ладною та пропорційною.
- Бачу нове лице. – привітно сказала жінка. – Ти, певно, і є моя учениця. Мене звати Тосава, а... а тебе як?
- Вайро... – трохи здивовано відповіла дівчина. – Я думала, мене вчитиме елі...ее...тренер Рупав.
- Рупав – пані різка та жорстка, з нею працюють дорослі.
- А! Зрозуміло...
Тосава витягнула з-за пояса два дерев’яних мечі і простягла один з них Вайро.
- Ти колись тримала зброю в руках?
- Я билася на палках... – відповіла Вайро, згадавши їхні з Аелі тренування.
- Але ж професійного вчителя у тебе не було?
- Не було...
- Що ж, почнемо.
Тосава мовчки стала у стійку, напівзігнувши ноги. Вайро повторила її рух. Вони стояли одне навпроти одного, і дівчині ставало спокійніше. Ця жінка несла у собі купу нерозтраченого тепла. Материнського тепла.
Тосава вдихнула повітря і сказала:
- Найперше, тобі треба зрозуміти, прийняти і навчитися виконувати дві речі. По-перше – відчути свою зброю. – вона провернула меч в руках. – У нашій зброї зберігається наша Сила, наша енергія та наш дух. Ти викуєш собі зброю у свій час... Нікому не давай твого меча! І ніколи не користуйся чужим, лише при крайній необхідності...
Вайро подивилася на свій „меч”.
- Чому?
- Бо ти, як воїн-альвар, мусиш плекати у собі щирість намірів та благородство. Ці почуття будуть вливатися у твою зброю та нести з собою удачу. На кожній речі є шматки енергетики власника. Чи ти хочеш, щоб твоя чиста енергія текла через зброю, зрошеною прагненням убивати?
Вайро похитала головою.
- Меч – продовження руки. – розповідала далі Тосава. – Він єдина з тобою частина, через нього тече твоя енергія. Глянь на свою руку....
Вайро спантеличено зиркнула на аж побілілу від напруження долоню.
- Енергія витікатиме з твоєї кисті, не передавшись в меч. Аби її потік був вільним – нехай лінії будуть плавними, без зламів на місці меча і руки, без кутів ... – і вона вказала на свою руку.
Вайро все сильніше і сильніше дивувалося. Те, що здавалося їй звичайною спритністю та умінням ловити удари, виявилося цілою наукою з якимись енергіями та потоками. Вона думала, що вже швидко нажене одноліток по умінню вправлятися з мечем, однак з кожною хвилиною все більше починала у цьому сумніватися.
- Тримай його... – сказала вчителька. – Грайся з ним, крути його. Нехай він стане тобою. Ти будеш тримати його природно і без напруги, і в той же час – міцно..
Вайро послабила хватку і Тосава посміхнулася, кивнувши.
- Друга річ, котра тобі необхідна – це уміння не боятися меча. – Тосава зробила легкий рух рукою, спрямовуючи удар в голову дівчини, однак зупинилася, не довівши удар. Вайро вся зіщурилася та замружила очі. – От і скажи, люба моя, як ти із закритими очима будеш відбивати удар та атакувати у відповідь? Бій – це танець, в якому ти – і спостережник, і учасник. Як учасник – ти дієш, рухаєшся, захищаєшся. Як спостережник, ти зберігаєш абсолютний спокій і без емоцій вирішуєш, як танцюристу найкраще вигинатися, вивертатися і наносити удари. Це танок! Так само, як ніч сплітається з днем, ви – противники – перетікаєте одне в одного. Стань навпроти мене... Читать далее...

Волосся брудно-червоними пасмами лізло у очі, потертий костюм додавав жалюгідності, а скули так і випирали на колись кругленькому личку.
Вайро влетіла до кімнати Аелі, захлопнувши за собою двері, та закричала:
- Ти не уявляєш, де я була!!!
Чесно кажучи, вона дуже хвилювалася. Однак видавати свої переживання не збиралася нізащо. Саме тому вона довго брела вулицями, тихо радіючи, що все-таки прорвалася крізь охорону столиці, і заспокоювала шалене биття серця. Іноді прихилялася до старих дерев, водила рукою по холодному камінню будинків, побуреному мохом, та прижималася щокою до свого Вітра, аби той не боявся шумної столиці.
Додому йти було страшно. Лячно показуватися на очі мамі, не хотілося чути бурчання Аелі. Зате дід Каро міг би пишатися нею. Він сам би полетів на Залети, якби був молодшим!
Камінці потріскували під ногами, двір її дому – просторий, обнесений дерев’яним тином, із птахарнями ліворуч та господарськими приміщеннями праворуч – нітрохи не змінився за майже три місяці. Лише трава стала старіша.
Вайро прочинила двері під’їзду і хутко забігла до середини, лишивши Вітра прив’язаним біля входу. Босоніж промчалася сходами, ледь чиркаючи долонею перилами, і вихром влетіла на другий поверх – до себе, на третій, вона поспішати не ризикувала.
Елі Нро не було дома, Вайро це знала. А Аелі вже повернулася зі школи. Чулося її тихе мугикання, вочевидь подруга готувала уроки чи малювала.
Вайро спершу приклала вухо до старих дерев’яних дверей, що вели до кімнати Аелі, потім торкнула їх рукою... Набрала повні груди повітря і зобразила відчайдушно-веселий вираз обличчя...
Аелі аж підстрибнула, коли, обернувшись на скрип дверей, побачила усміхнену сяючу мармизу. Таке враження, ніби Вайро не повернулася після півторамісячної відсутності, коли вже всі її подумки поховали, а просто встряла в чергову вуличну бійку.
- Вайро! – лише вигукнула вона.
- Аелі! – Вайро підбігла і міцно обійняла подругу. – Ну запитай, де була?
Аелі не знала, плакати їй чи сміятися, і навіть Вайрин запал не міг захопити її.
- Де ти була, най тебе грім побив, що твоя мати уже всі сльози виплакала, а ми всі скинулися тобі на поминальний вечір?!
Вайро насупилася. Оце так зустріч. Аелі, звісно, перебільшувала щодо поминального вечора, але все одно було не дуже приємно.
- Я ж записку написала... – промимрила Вайро.
- До біса твоя записка...Бідна елі Стоор.
Вайро не піднімала очей. Розповідати одразу перехотілося, і почала мучити совість.
- То де ти була? – запитала подруга.
- У альварок... – без ентузіазму відповіла Вайро.
- Що, жартуєш?
- Ні, не жартую...
- Вони існують?
- Як і ми з тобою... Гаразд, зайду пізніше. Піду до мами.
Аелі лишилося тільки провести подругу очима, і лише тоді закрити рота від подиву. Перо випало їй з руки і замазало аркуш чорнилом. Але сидіти так дівчинка не збиралася, тож натягнувши м’які капці вона помчалася коридорами та сходами на третій поверх, лякаючи бабусь та котів. Однак зайти до Вайриної квартири Аелі не наважилася, тож присіла навшпиньках біля дверей. Там, за дверима, мала початися бурхлива сімейна сцена.
Однак коли елі Стоор побачила свою доньку, то лиш мовчки заплакала. Вона поставила перед Вайро солодку картоплю з м’ясом, поклала виделку і вийшла. Коли зайшла знову, то говорила з донькою так, ніби нічого не трапилося.

Вже ввечері, сидячі на горищі у Каро, Вайро заливалася сльозами покаяння.
- Моя мама – просто унікальна людина! Скільки їй доводиться переживати через мене...Краще б вона взяла з Манкуру когось іншого.
- Дурниці!.. – утішала Аелі подругу.
- А як на мою скромну думку.. – вставив своє Каро, - вона тебе любить за те, що в тобі є та нереалізована Стоор, яку вона колись поховала в собі.
- Чому ж вона так гірко плаче?..
- Вона боїться.
Вайро глянула на милу Аелі, на діда Каро... Вона зрозуміла, що їх треба терміново покинути, втекти від них, бо вже зараз вона страждає від того, що страшенно любить маму і сильно до неї прив’язана, а якщо буде замість одних пут одразу три?.. Як би не було їй боляче, однак треба було вириватися. Тікати. Йти на заробітки. Все одно її виженуть зі школи за прогули. Все одно вона завалить іспити. Та і навіщо їй офіційне навчання? Олів вчився сам, і он який розумний! Олів...
Вона зітхнула.
Старий Каро визирнув у вікно, окинувши поглядом вручені йому володіння. Ніхто чужий не мусив без його дозволу увійти сюди.
- І що казали альварки? – запитав трішки з насмішкою він.
- Багато чого! – і Вайро коротко переказала бачення історії Келькії очима Тенако.
Кару пхикнув.
- Добре, що тобі це стороння людина розповіла. Бо мені, старому та дурному, ви, молоді, не повірили б.
Дід аж помолодшав. Очі його світилися, а усмішка була лукава і аж ніби трішечки (зовсім крапельку!) зла.
- Повірили б! Ми вас не вважаємо таким! – вигукнула Аелі і зиркнула на Вайро. Сьогодні у неї був надзвичайно цікавий день, стільки історій та вражень!
Вайро лежала на колінах Аелі і дивилася у скошену стелю. Слова діда Каро вразили її. Він все знав, Читать далее...

Старійшина випустила густий дим з рота, і висипала попіл зі скуреної люльки у невеличку глиняну мисочку. Її очі злегка сльозилися, сиве волосся обрамлювало темний від сонця овал лиця, однак руки були твердими і не тремтіли. Вона була спокійна та сильна, і бачила стільки на своєму віку, скільки ніхто. Серед альварок мало хто доживав до її років, а вона змогла. І навіть ще десять років тому, коли сивина вже побілила її волосся, а лице з’їли зморшки, вона ще достатньо гарно трималася у сідлі, а руки були настільки вправні з мечем, що Старійшина дозволяла собі перервати заслужений відпочинок та розважитися на полі бою. На її шиї висіла керамічна прикраса з переплетеним візерунком, у якому вгадувалося рунічне письмо. Там було написано її теперішнє ім’я: “Онто Каса” – Мудре Око.
Тенако почувалася маленькою дівчинкою проти цієї жінки, і щоразу її починало гризти те, що вона ще недостатньо розумна, аби правити у Альварію та вирішувати долю стількох людей. Онто Каса дозволяла собі невеличкі виговори та докори в сторону правительки, і її слова ніколи не були улесливими. Якщо їй щось не подобалося – вона казала прямо.
- Я ще твоїй мамці радила...І бабі твоїй радила... Не можна пускати в наші ряди будь-кого. Перевірки на силу духу, волі та силу м’язів недостатньо! Відбір бажаючих вступити в наші ряди суворий, однак недостатньо суворий! Потрібно створити окреме поселення, де будуть жити новачки, і приставити до них людей, котрі повинні побільше дізнатися...
- Ви ж радили вісанську курильню...
- О, так! Вісанська курильня дає дурман в голови, розв’язує язики та тьмарить погляд. Однак вороги не дурні, і м’якотілих до нас не зашлють. Я знаю кількох, хто витримував курильню та не розколювався... Треба перестрахуватися, чи не так?..
Тенако облизала губи.
Старійшина поважно висипала в люльку з мішечка ще трави, дістала з багаття головешку та підпалила пахучу суміш, смакуючи солодко-гіркуватий дим.
- Що заважає такому ходу подій, щоб приставлені люди почали “таємно” ділитися з новачками невдоволенням щодо існуючого в Альварії устрою?.. Аби розповідали плани щодо повалення влади?.. хех...Це розв’язало б язик посвяченим в таємницю новачкам куди краще, ніж будь-який дурман та куриво!
Тенако було ніяково, однак вона не могла змовчати:
- Ну, ні, Онто Каса! Я завжди пишалася тим, що між нас немає таємних розмов, шепоту за спиною та недомовок. Нехай і зараз це не входить в моду, навіть в цілях безпеки!
Старійшина процідила крізь зуби п’янкий дим.
- Як знаєш, Правителька Тенако. Я тільки раджу. Ти – наша світла голова. – і скептично всміхнулася.
Тенако поклонилася і вийшла з шатра. Неприємний присмак від розмови осів на цілий день. Однак потрібно було щось вирішувати, бо далі так тривати не мало. Хто знає, скільки ще засланих людей серед її дівчат? Вони зовсім випадково викрили одну з них, жінку, підіслану самим Нуроо, коли вона простудилася і в гарячці почала марити. Саме так вони довідалися про її потаємні плани. Вони виходили жінку та полонили, і тяжко вибивали з неї кожне слово про її завдання, обіцяючи зберегти їй життя, якщо вона розповість. Жінка сказала лише те, що одна із майже посвячених альварок, яка ніби-то загинула при нез’ясованих обставинах під час своєї служби на Альварському кордоні, насправді була посланницею Накану, і видала йому детальний звіт про життя “легендарних” альварок, а також про усі ті коштовності, які належать воїтелькам. Тепер у Накану з’явилася ще одна мета: отримати ті “неземні скарби”, заодно розгромивши ворожих альварок, котрі лізуть не у свої справи і замість того, аби вести власну політику, втручаються у чужу. Аби вберегти людей від нападу, лишалося одне: втекти. Тенако знала, куди. Ліс був неозорно-великим, він тілом своїм дерся у гори і спускався у долини, він був чудовим захистом та рідним батьком альварам. І в його глибинах – там бували лише старійшини та правительки – була долина Раносун Кантуго, Печери Древніх. Місце було таємним і про нього знало небагато. Тенако мала сумніви, і знала, що старійшини її рішення не схвалять, однак чому б не знятися та не перебратися туди? Про те місце ніхто не знає з чужинців, воно чудово захищене горами, там течуть гірські ріки та водоспади. І то – їхня одвічна домівка, де в печерах застиг час та мудрість. Хіба вона не може вчинити так? Старійшини проти...Ну то й що? Її й так вважають м’якотілою. То чому б хоч раз не зробити те, що твердо радить серце?
Тенако покликала до себе свою помічницю та попросила оголосити альваркам, що завтра ввечері буде віче.

...............

Вайро розв’язали очі. Вона шумно видихнула від враження. Альварки, що видавалися їй чимось на кшталт загону “правильних” розбійників, виявилися далеко не загоном, а цілим народом. Їхній табір був воєнним, але таким величезним, що його можна було б сміливо назвати містом. Шатра утворювали цілі вулиці, у місті був центр, були городи, де вирощували харч, були загони для пташок та патлатих звірюг касинів. Метушня Альварії захопила Вайро. Хтось чистив збрую, хтось кував Читать далее...

[показать] Тонкі пальці Аелі на мить злетіли до рота, і вона злизала з них солодкий мед. Очі повільно закрилися і вона вдихнула вечірнє повітря, що лилося через вікно на горищі у діда Каро. Сам старий сторож майстрував щось із дерева, час від часу усміхаючись до дівчачих розмов. Всі вони такі милі, коли їм 14! Наївні, добрі. Звичні речі для них такі неймовірні. Потім, коли дівчата підростуть, вже не буде у їхніх потаємних розмовах того шарму, тої дитячої привабливості, що зараз.
Каро був сторожем багато-багато років. І у цьому високому кам’яному будинку зростало не одне покоління савучів, тож він був сторожем і їхніх таємниць, хранителем історій їхнього життя. Каро відчував і знав людей, він любив їх, хоча і не розумів. Він пройшов довгий шлях...
І ось, доки Аелі їла смачний мед, привезений подругою із мандрівки, а та перемивала усі подробиці, дід відчував, як щось змінилося у малій шибайголові Вайро. Від неї йшла потужна хвиля дивної енергетики, зовсім нової та незвичної. Від цього потоку раніше йому б знесло голову. Але тепер він застарий. Та-ак, Кару відчував поруч не дівчину, а жінку. І не міг повірити.
Вони такі, як звичайно. Аелі старанно натягує на коліна спідницю вохристого плаття із тонкої тканини, прикрашеного розмашистими аплікаціями. Вона хихотить, крутить головою на всі боки, штурхає Вайро у плече і коситься на діда. Вайро ж сидить поважна і задоволена, вже заспокоївшись після прочуханки, що отримала дома від матері, і поважно відповідає на питання. На ній брудні обрізані шорти, засмаглі пальці ніг збивають з підлоги пил та стружку, а чай, що стоїть поруч, вже давно остиг без уваги дівчинки. Каро дивився на „пацаня”, як він називав Вайро, і вишукував зміни. Зміни сталися. У трішки славніших рухах. У погляді. У мові. Хоча ні, ні... Вона зовсім дитина.
... роздуми перебила Аелі.
- То ти б втекла з ним? Ха, це ж чудово – утекти з коханим!
- Він не коханий, – трішки почервоніла Вайро. – Відчуваю до нього якесь тепло...ну...гм.
- Ой, та ну. Я ж бачу по тобі! Щось в ньому є, у тому Оліві. А я вже думала, що ти з Варано будеш. Непогано ви разом дивилися, до речі.
- Ай, та ну... – Вайро засміялася та грайливо ляснула подругу по голові засмаглою долонею.
Каро глянув на Вайро.
- А це не просто потяг до Оліва? Як до чоловіка?
Дівчинка здригнулася. Їй не хотілося б цього чути. Аелі засміялася:
- Що, правда? Тебе до нього тягне? Уй, ха-ха! Класно!
- Не знаю... - пробурмотіла Вайро і відвернулася.
А Каро ще довго дивився на неї з-під лоба. Так, вона виросла. Просто на очах.

.....

Олів прийшов десь після обіду, коли сонце вже із жовтого обернулося на помаранчеве, а останні булочки до чаю були з’їдені.
Двері відкрила елі Стоор, і побачила перед собою незвичного юнака, що переминався з ноги на ногу, та м’яв поли запиленої туніки. Він запитав, чи тут мешкає еліка Вайро. Стоор впустила його до помешкання.
Вайро лежала на м’якому ліжку і дивилася в стелю. Тихо скрипнули двері, і м’які кроки вирвали дівчинку із мрій.
- Привіт, – почула вона ледь знайомий голос.
Дівчина схопилася і відчула могутню теплу хвилю, що залила її тіло млістю, а щоки червоною барвою.
- Привіт, – відповіла вона на вітання.
Елі Стоор, здавалося, передалося схвилювання доньки, і вона трішки нервово обтирала руки об край домашньої спідниці, і дивилася то на юнака, то на свою Вайро. Звісно, елі багато чула про мандрівки своєї доньки, і про родину осорів також. Однак осорів було небагато у столиці, вірніше, практично не було, і жінці було страшенно цікаво роздивитися їх зблизька, почути, як вони розмовляють і дізнатися, чи правда вони світяться у темряві.
Елі Стоор вчила у школі – коли у них ще був предмет Савуч і Келькія, який чомусь зараз зняли з викладання – що осори були древнім народом, котрий населяв землі Келькії ще до того, як сама Келькія утворилася. Самі осори це не заперечували, і свято вірили, що вони створені для землі та господарювання.
Але стояти вічно і дивитися в усі очі на гостя було не ввічливо, тому елі Стоор вирішила приготувати дітям щось смачненького, а заразом запросити елі Нро разом із Аелі. Як-не-як, а осори у гості не кожного дня заходять.
Олів почекав, доки вийде з кімнати мама, і врешті відчув себе вільніше.
Він підійшов до Вайро, усміхаючись та мало не пританцьовуючи, трішки зам’явся, розмірковуючи, чи годиться обійняти свою знайому, чи ні, і зрештою зупинився на короткому легкому поклоні. Завжди нахабна Вайро враз зашарілася, потім щось згадала і зашарілася ще більше, потім подумала, що виглядає просто жахливо у цій домашній брудній порваній сукенці із немитими п’ятками, а потім тихо пробурмотіла щось на кшталт „привіт”.
Олів радів і теж, здавалося, трохи соромився, потім ляснув себе по лобі та хутко поліз у дорожню сумку, аби витягнути звідтіля акуратний пакунок, замотаний у жовтий папір. З пакунку пахло чи то пиріжками, чи то варениками, але, у будь-якому разі, вельми апетитно.
- Як твої справи, Вайро? Я Читать далее...

Вітер часто стомлювався, бо лише з тиждень назад вперше зміг набрати висоту. Вайро проміняла свою вишиту сумку та чоботи на найдешевше сідло та упряж, і тепер гріла ноги у пір’ї птаха, а по ночах куталася у його крила, як колись у пропитий плащ. Вона вже скоро мала бути дома.
Ніч застала її у польоті. Під ногами запалювало свої вогні поселення. Було холодно і дуже хотілося їсти.
Вайро скерувала політ іболуга вниз, і він опустився перед невеличкою обшарпаною хатинкою. Дівчинка зітхнула та в темряві спробувала розгледіти обриси якогось сіновалу, аби закопатися у такій духмяній постелі та проспати до ранку. Про вечерю годі було мріяти: було темно, і навіть якби Вайро пішла шукати щастя на чужі городи, навпомацки вона навряд чи знайшла б щось їстівне.
Дівчинці було холодно і мерзотно, вона переминалася з ноги на ногу, і ніяк не могла зважитися постукати та попроситися переночувати. А якщо на неї накричать та поженуть із двору? Але холод підганяв. І їсти хотілося. Вайро вдихнула свіже повітря і, врешті, зважилася - постукала. В ту ж мить сміливість зрадила її, і вона вирішила утекти подалі – хай буде що буде, якось переживе і цю ніч, як переживала минулі. Однак двері відчинилися так швидко, що вона не встигла навіть розвернутися.
На порозі стояв юнак.
Вайро скрикнула.
На його плечі спадало довге зеленаве волосся, лице віддавало ненормальною жовтизною, а очі...були великими і зеленими...і не людськими. А як у бабок , що влітку граються на ліліях.
- Ти чого? – запитав він.
- Вибачте, – сказала Вайро все ще чуючи, як гупає її серце. Їй було соромно за свою поведінку, і вона буркнула – Я піду... Вибачте...
У дверях з’явилася невисока жінка, точно така, як хлопець.
- Що ти хотіла, дитино? – трохи грубувато, але лагідно запитала вона.
Вайро подумала, що треба говорити, раз вже постукала у двері і підняла на ноги чужих людей, тож тихо промовила:
- Еее...Я мандрую... і мені дуже холодно... Я хотіла...
У дивної жінки із зеленими косами лице враз набуло материнського виразу, вона кинулася вперед і, схопивши її за руку, затягнула у теплу хату.
- Заходь хутчіш! – і хлопцю, - Олів, нагодуй птаха і прив’яжи у птахарні! Дівчинко, чому ти боса? Заходь же!
Вайро розгублено м’ялася на порозі.
- Давай, у нас якраз вечеря! Йди!
І не встигла дівчинка отямитися, як її посадили за стіл, за яким вже смачно чавкав батько сімейства та молода дівчина, очевидно донька. І всі такі не схожі на людей!

Вайро нарешті від’їлася.
- Куди ж тебе покласти? – бідкалася мати. – Ну й злидні! У нас же діти-двійняшки, здорові вже – по 17 годків - а й то разом сплять. А воно ж хлопець та дівка! І що його робити? Дві кімнатки, два ліжка, а й ті – мацюпство!
- Мамо, не кричіть, – підвелася дівчина, накинувши на плечі хутряну накидку. - Я піду до подруги спати, все буде гаразд. А ви гостю покадіть з Олівом.
- То й покладу! Правда твоя! – і жінка кинулася перестилати постіль, аби дівчинку вкласти у духмяне чисте ліжечко.
Доки батько на дворі колов дрова, Вайро зиркнула на Оліва. Він був настільки красивий, що таким красивим просто не личило бути чоловікові. Аби не ці страшні очі... І все це сімейство.. Таке витончене зовні, але ж одразу видно, що люди, ...чи не люди...,з села. Їхня мова, звичаї... Вайро потупила погляд. Жарко...
Червона барва торкнулася її щік, ноги приємно ломило від втоми та розігнаного холоду. У темній невеликій кімнаті, відділеній від основної наполовину піччю, а наполовину тяжким килимом, підвішеним до поперечної балки на стелі, сушилися на ряднинах яблука, на балках висіла прибита калина і заплутані у павутинні мухи, а на підвіконнях лежали неакуратними стопками пожовклі книжки.
- Завтра рано вставати. – сказала мати, коли постелила постіль. – Тож у ліжко, дітки, у ліжко. Батько зара дрів наколе, підкине у грубку – до ранку грітиме. Ми тебе нічим не образили, дівчинко?
Вайро похитала головою. А очі злипалися...
Вона роздяглася та пірнула у постіль. Її тіло пахло сіллю, бо ще донедавна вона купалася у морі. Як же її розморило! М’яка перина (такі бувають лише у селах!) огорнула її тіло ніжно та тепло, голова утопилася у подушці, і одразу накотився сон...
Поруч ліг Олів. Вайро чула, як він повернувся до неї.
- То ти здалеку?
- З Келькії... – сонно відповіла Вайро, неохоче відриваючи слова з вуст.
- Я ж то думаю! Ти так здивувалася, коли побачила мене. Одразу видно, що ніколи не бачила осорів. Так звати наш народ. Всі ми так виглядаємо, як я...Ну...Ти зрозуміла.
Вайро повернула голову. Місячне сяйво виривало з ночі два величезних ока...Які світилися. І під ковдрою зеленаво сяяла шкіра осора. Вона не повірила очам! Сон зняло як рукою.
- Ти світишся! – шепотом крикнула вона.
- Так, трохи є. Але це тільки восени та весною.
- Уау!
- І не кажи.
Олів скинув ковдру та встав на ліжку, демонструючи все своє сяйво. Виглядало неймовірно, особливо підсвічена тканина нічної сорочки.
Сяйво було заслабе, щоб побачити його при світлі, однак вночі воно ставало явним. Вайро і собі схопилася, Читать далее...

Місто було старе і порепане від дощів та вітру. У самому подиху відчувалася морська сіль і запах водоростей. Вузькі вулички, тісно забудовані будинками, вихилясами то наближалися, то віддалялися від моря. Там жили біляві люди, з обвітреними губами та загорілими тілами.
Навуку Вайро подобалось. Хоча в самому місті вона почувалася дещо затиснено, однак на морському березі від радощів аж розпирало. Хотілося галасувати, верещати і дуріти.
Її друг, якого вона за чотири дні мандрівки навчилася називати виключно Татечко, скоро зустрів купу знайомих та друзів, з якими він щороку здибувався саме тут, у Навуку. Вони потішалися над малою Вайро, розмовляли на зовсім дорослі теми, пили густий кер і залицялися до дівчат. Від них віяло такою молодістю, такою збоченістю, що Вайро просто дивувалася, чому вона зараз не може жити так, як вони. Невже ці пару років, які вона до них не дотягувала, так багато важили?
Місто з кожним днем ставало все святковіше, його наповнювали відвідувачі величезними хвилями з усіх куточків країни. Веселощі бриніли у повітрі, а у небі сновигали ібулоги із бравими наїзниками. Скоро жителі Навуку над своїми вікнами повивішували барвисті стрічки та прапорці, а у кав’ярнях з’явилися чисті фіранки. Господарі у випраних фартухах мітлами знімали павутину з темних кутків забігайлівок, а малі помічники-повари начищали келихи та каструлі піском до завидного блиску.
Татечко та його компанія ночували у таверні, по ночам голяка купалися у теплому морі, бешкетували, пили та шуміли. Життя вирувало! В ті ночі Вайро вперше відчула, що таке бути вільною келькійських забобонів. Навуку, саме крайнє місто витягнутої лінивої Келькії, збирало у своєму тілі гостей з різних куточків країни. Але, в той же час, його набережні та бруківчані вулиці, його гамір, його розваги та ритм життя, зовсім нічим не нагадували звичну сірість натомлених міст Келькії. Навуку навчав хоча б на тиждень стати вільним і забути про звички. Саме тому на щорічні Залети так хотілося повертатися: знову і знову.
І дівчинка з столиці вчилася бути вільною. Вайро позбулася сорому, бо що тут було поганого, коли хлопчаки бачили її тіло, коли вона, разом з ними, пірнала у сині хвилі? Вона вперше оп’яніла і вперше полізла цілуватися до одного з товаришів (що їй згадували зі сміхом ще дуже довго!) Інколи хлопці знайомилися з дівчатами та розходилися по кімнатах-кутках-кущах, і тоді Вайро ставало зовсім самотньо, вона не розуміла, чому її не беруть у ті дорослі забави.
- Мала ще, – казав Татечко. – Тобі рано.

І ось перший день Залетів.
По всьому місту – ліхтарики, прикраси і квіти. На центральній вулиці – величезна арена, сотні учасників, тисячі глядачів. Все починається з урочистої музики, і ось перший повітряний акробат робить свої трюки на спині у птаха.
Вайро слідкувала і не могла відірвати погляду від того дива. Як все було прекрасно! Як казково! Перший день був присвячений показовим виступам. А під вечір планувалися перегони, в яких Татечко вирішив взяти участь.
Ібулоги, здавалося, аж сяяли в промінні південного сонця. Їхні дзьоби були начищені, а у хвости дбайливо вплетені стрічки. Стрункі жінки у тонких одежах танцювали верхи на птахах, і, здавалося, не помічали тієї висоти, що розділяла їх та землю. Вайро забувала дихати, коли учасники виступу починали показувати свою майстерність. Здавалося, що ні вага тіла, ні швидкість польоту не мали значення. І часом Вайро не могла повірити, що вершник та птах – це дві істоти.
Арена вибухала криками, зойками та сміхом. Далекому шуму хвиль вторили тисячі глядачів, що плескали у долоні. А Вайро не мала сили навіть аплодувати – вона невідривно, захоплено дивилася вгору.
Однак цілий день сидіти і спостерігати Вайро не могла. Втомилася. Тим паче було ще на що подивитися: неподалік арени був ярмарок. Вона смикнула Татечка за рукав і запитала, перекрикуючи натовп:
- Я піду туди подивлюся... Можна?
Татечко буркнув щось під ніс своїм гундосим голосом. Але думки його були зараз далеко: він думав про вечірні перегони. І маленька дівчинка, що канючить поруч, його дуже дратувала.
- За годину чекаю тебе тут, – дозволив елік, і відобразив на обличчі відповідну до випадку суворість – для переконливості.
І Вайро пішла, продираючись крізь натовп, на галасливі торги.
А там стояв такий галас, що власного крику чути не було...
- Я вам даю цілих вісім шкур за цього здохляка!!! Хто б носом крутив ото?
- Міняю! Міняю! Найкращий, батько – минулорічній переможець Залетів! Міняю!
- Хто мені наступив на ногу? Приб’ю нахабу!
У дівчинки очі розбігалися. Як їй хотілося мати свого власного птаха! Її мама не мала ібулога – казала, що боїться їх. І Вайро могла лише здалеку милуватися красивими тваринами на пташарні у їхньому домі. А тут птахи були зовсім поруч, вони тріпотіли крилами, дихали, воркотіли і кричали, від них ішло тепло і характерний запах. Дівчинка перебігала від одного птаха до іншого, гладила їх під дзьобами, і сумно зітхала, коли зустрічалася поглядом із господарями. На мить Вайро навіть Читать далее...

Вайро та Аелі вчилися у звичайній школі. Їм було нудно, і вони завжди з нетерпінням чекали останнього гудка, протяжного та веселого, аби зірватися з місця та гайнути на ігрища. У них було купа друзів, таких самих відірваних хлопчаків та дівчат, і їхні забави були напрочуд вар’янутими.
- Ось колись ми літатимемо на ібулогах, зовсім як дорослі, і зможемо змагатися у спритності. Будемо як вітер! – гукав один хлопчак, їхній лідер та великий штукар.
Вайро приснула.
- Та ти ще навіть корусната за шию не тримав, не те, що ібулога. Не доріс!
А треба сказати, що всі малі елі та еліки мріяли про той прекрасний день, коли їм виповниться 14 років, і їх почнуть вчити літати на коруснатах. Це були невеличкі птахи, куди менші за ширококрилих ібулогів, і їх розводили спеціально для дітей. Вони літали низько, і це було безпечніше, бо, як вірили дорослі, варто посадити невгамовне дитя на ібулога, так воно неодмінно розшите собі голову.
- Яка мудра! – рикнув хлопчина. – Ти сама не сиділа на ньому! Говорити будь-хто гаразд. А ось якби я сів на корусната, а хоч би й зараз, то одразу полетів би. Що мені вчитися? А ти, дівчисько, звалилася б.
- Хто? Я?! – вражено вигукнула Вайро і схопилася руки в боки. Вона й так була втомлена та роздратована після довжелезного шкільного дня, а тут ще різні хвальки діють на нерви.
- Ти! – мало не плюнув їй в обличчя хлопчак та залився злим сміхом, ткнувши у сірокосу дівчинку пальцем.
Друзі малих бачили, що затівається бійка. Вони б мали до цього звикнути, адже з приходом Вайро до їхньої компанії заворушки стали доволі частим явищем. Дівчинка любила керманити і доволі грубо вибивала собі місце під сонцем, однак і їхній ватажок Рован теж не пас задніх і поступатися місцем лідера не бажав. Тож між цими двома і виникали вічні конфлікти та сварки.
- Рован, Вайро...Уйміться... – попросила Аелі, однак її ніхто не слухав.
Та і хто б прислухався? Вона завжди була самою маленькою, самою тихенькою та переляканою. І хоч інколи й казала доволі тверезі та не позбавлені здорового глузду речі, її голос просто губився у загальному лементі.
... І сварка набирала обертів. Вже Рован та Вайро махали руками, вже вигадували витіюваті епітети задля мальовничих характеристик одне одного... А тут ще, як на лихо, малі проходили мимо Цукрової крамнички, біля якої було прив’язано цілих три корусната!
Побачивши такий подарунок долі, Вайро хмикнула. Рован злісно посміхнувся. У Аелі похололо в животі...
- Не треба... – прошепотіла вона. Але її знову ніхто не почув.
Рован, озираючись, вже відв’язував пташку. Пасувати перед дівчиськом? НІЗАЩО! Вайро робила те саме.
Дітвора чекала, напружено завмерши. Аелі закрила очі руками.
Ще мить – і готові. Вайро з викликом зиркнула на Рована, той відповів їй тим самим поглядом. Вони заскочили верхи на птахів та уперіщили їх в боки. Коруснати злетіли ввись.
Що на землі почало творитися! Малі кричали, підганяли, і зчинили такий галас, що, звісно ж, із Цукрової крамнички повбігали усі покупці, аби глянути, що трапилося. Серед них були і власники коруснатів, два дорослих еліка десь по 17 років...
А у Вайро закрутилася голова. Вона ж уперше злетіла так високо! Їй здавалося, що вона ось-ось упаде, її кренило то в один бік, то в інший, а страх змішався із захватом. Перед очима все пливло... Незрівнянне відчуття польоту! Так, вона була в заціпенінні, бо не знала, як правити птахом далі. Але коруснат сам, не відчуваючи на собі звичної ваги дорослого тіла та болю від вузди у дзьобі, біснувався у небі як хотів. І Вайро лише верещала від страху та щастя.
З Рованом було майже те саме. Однак щастя він не показував, а все намагався надати собі мужнього вигляду, аби ефектніше виглядати перед задавакою Вайро. Від того виглядав кумедно, надуто та поважно. І лише іскринки у очах видавали його захват.
А внизу творилося бозна-що.
- Хто ці діти? Чиї вони? – випитували у наляканих Вайриних та Рованових дружків, але ті затято мовчали.
- Рятуйте їх! – галасувала якась жінка, і ось вже кілька еліків злітає у повітря.
На третьому коруснаті здійнявся у небо коренастий хлопчина та помчав розбиратися з нахабними малолітками. Але ні Вайро, ні Рован про те не знали і не думали. Вони просто летіли. І лише за хвилини три вони побачили величезний “хвіст” що тягнувся за ними, кінцем своїм ще сягаючи землі.
Вайро злякалася. Смикнула корусната, але той, замість того, щоб летіти швидше, почав спускатися. Він пірнув під аркою у якийсь брудний дворик і став на землю... Тут тільки Вайро помітила, як же затекли її ноги, як болів кожен м’яз тіла! Вона спустилася із птахи і потягнулася. В ту ж мить на неї накинулося двоє еліків, котрі скрутили руки їй за спиною та потягли у підвал високого кам’яного дому. Вайро не встигла навіть отямитися, як опинилася у іншому дворі, зв’язаному з першим проходом між землею.
Так вона вперше познайомилася зі зграєю Блискавок. А це були саме вони.
Посеред двору, руки в боки, стояв їхній ватажок, рудоволосий хлопчина. До нього тулилася грудаста дівка і злісно Читать далее...

Вони сиділи на старому горищі, а їхні очі аж сяяли від захвату. Це був чудовий вечір, теплий і сонячний, тому старий сторож їхнього будинку Каро перебував у гарному настрої. У тому настрої, коли хочеться розповідати всілякі історії двом маленьким дівчаткам, і знаходити в них вдячного слухача. Вусатий дід вистругував щось з дерева, вочевидь, знову ложки, а може якісь чудернацькі фігурки, іноді відривався, аби полузати насіння або скурити люльку з самосаду та буркуну, і розповідав щось кумедне. Часом піднімався, і човгав до старої грубки, ставив чайник, замазавши руки у сажу, витирав їх об засалений фартух та розкладав по трьох чашках вишневі гілочки і мелісу, аби заварити чаю. Аелі та Вайро любили такі підвечір’я, слухали розповіді старого і ніяк не могли змусити себе спуститися з горища, аби повчити уроки або поробити щось по господарству.
Коли у Каро від балаканини аж занімів язик, дівчатам все ще було замало історій, тому вони кинулися упрошувати діда розповісти ще щось.
Каро буркнув у відповідь, пом’явся трохи, але все ж було видно, що йому лестить така увага слухачок. Він потягнувся, витягнув перед собою руку із обрізком дерева (то таки була якась мила фігурка), і усміхнувся сам до себе.
- Ну, малеча... Розкажу я вам про одну мою мандрівку, коли на мене напали таємничі вогні... – зумисне протягнув дід, аби зацікавити малих.
Дівчата дуже любили цю історію. Любили її доти, доки не почули десь із разів двадцять. Після цього вона їм в’їлася у печінки.
- Ой ні! – запротестувала Вайро. – Ви вже розповідали нам її. Давайте щось новеньке.
- Розповідав? Хіба?
Аелі впевнено кивнула і перезирнулася із Вайро. Дівчата приснули від сміху і Вайро теж хвацько замахала головою у знак згоди.
- Ну тобі може про калинову сопілку?
- Нє, діду, це ми теж чули!
- Ах ти ж ну! – плеснув Каро руками об коліна, - Що ж вам розказати? А про альварок чули?
- Ні, не чули! – в один голос вигукнули дівчатка.
- Тоді слухайте.
Дід вмостився зручніше, поволі набив люльку та підпалив від жаринки, що жевріла на кінчику палиці, дістаної з жаркої груби. Каро випустив першу хмарину густого диму, провів очима прозоро-сілі кудла і зачекав, доки вони розстануть у повітрі. Нарешті не поспішаючи почав свою історію таємничим і зовсім не своїм голосом.
- Жив був один злий-презлий король. Він був дуже багатим королем, але йому все було мало. Тому він постійно воював. Він нападав на сусідні держави, і скрізь, де бувало його військо, лишалося суцільне згарище та купа трупів...
Він захоплював землі та брав людей у рабство, аби відправити їх на тяжкі роботи у каменоломні чи рудники, чи шахти...Люди страждали і скоро помирали, так і не побачивши рідної землі. Занадто тяжка для людини то була праця, занадто погані умови для живої істоти... Якось, проїжджаючи мимо одного невеликого поселення (а, варто сказати, самого поселення за спинами війська вже не лишалося), король побачив таку прекрасну жінку, якої ще світ не бачив! Її волосся сягало землі і хвилями розливалося вздовж тіла, її лице було вродливішим за найпрекраснішу лілею. А в руках вона тримала мале дитя...
Король, не в силі відвести погляду від жінки, забажав її у дружини. Він велів схопити її та дитину, посадити у критого воза, та відвести до королівських хоромів, що в той же час і було виповнено...
Через місяць король повернувся. Молода жінка на ймення Ніеско змарніла та схудла, виплакала очі та не раз різала собі вени, однак її устигали врятувати. Король сказав:
- Ось тобі моє королівство! Воно величезне та прекрасне! Ось тобі усі мої слуги, наложники та наложниці! Ось тобі усі коштовності з моєї казни та усі найбільші почесті! Лише покохай мене...
На що Ніеско відповіла, ледь стримуючи ненависть за словами.
- Ти – убивця мого народу! Ти – останній злодій! Усе твоє королівство збудоване на крові та сльозах! А ти ще смієш казати про кохання? Можу подарувати тобі єдине щире почуття: таку ненависть, яку навряд чи хтось ще спроможеться тобі дати!
Короля перетрусило від люті. Він не міг повірити, що якесь ніщо сміє перечити йому.
- Ти полюбиш мене...- сказав він. – Ти муситимеш полюбити мене, бо як тільки я запідозрю, що ти не любиш палко мене – я уб’ю твого виродка!
І король, вихопивши меча з піхв, направив його в бік немовляти.
Мати похолола, але більше не противилася волі короля і стала його дружиною...Скоро у неї народився другий син від короля, спершу вона думала, що задушить дитин, як тільки та побачить світ, однак материнські почуття взяли гору, і вона полюбила свого другого сина.
Доки король правив, вона бачила всю несправедливість, яка траплялася по його вині. І, як королева, пробувала щось змінити, заперечити. Однак грізний правитель кричав лиш, що їй, як жінці, треба знати жінчине: дітей та прядиво, а не плутатися у його справах.
І ось одного разу і королівстві вибухнуло повстання. Скоро війська зуміли його придушити, і тепер чекали на рішення короля як покарати винуватців. Король подумав, і вирішив усіх лишити живими, але убити дітей Читать далее...

Розділ 1

Будинок стояв на краю міста, весь такий сірий та неприступний. Його вінчала велика вивіска, яка абсолютно не справлялася зі своєю, вивісчиною, місією, так як нічого нікому не сповіщала. Вірніше як – вона-то сповіщала, колись давно-давно, однак дощі та сніги доклали усіх зусиль, аби ніякі літери не угадувалися. Одначе по ідеї там було написано наступне: “Будинок Манкур”.
Те, що це Манкур, повірити було важко. Зазвичай Манкури прикрашали всілякими квіточками, коряво намальованими на рожевих стінах, пухленькими дітками, вирізаними з фанери, та іншої маячнею, яка мала б веселити юну душу. Бо в Манкурах займалися тим, що вирощували та виховували малих келькинят аж до 11 років. І тільки в цьому віці їх пропонували молодим жінкам, що хотіли мати дитину.
Взагалі у Келькії панував режим та порядок. Таких правильних людей.... чи то савучів, світ не бачив. І ніхто не жалівся на “маладьож”. Бо теперішнє покоління нічим не відрізнялося від попереднього, а попереднє, в свою чергу, від ще попереднішого.
Келькійці не виховували дітей. Дітей їм виховували у Манкурах. Жінки народжували дитя та одразу віддавали його на виховання. А коли наступав час і бажання продовжити виховання достойного савуча, вони вирушали до Манкуру, аби чиїсь пильні милі оченятка назавжди запали їм у серце. Власної кровиночки не мав ніхто. І так було завжди.


Вайро не бачила світу, що лежав за мурами Манкуру. Їх, маленьких дівчат, ніколи не випускали назовні. Вони не відали зла та печалі, їх ретельно від цього оберігали, і тому були дітки такі милі-премилі, наче квіточки. Ці дітки носили однакові платтячка та заплітали однакові кіски. Вони спали у маленьких охайних ліжечках, які застилали на цілий день покривалами у медведики та ягідки, навчалися за симпатичними партами у затишних класах, і вчилися називати предмети “великого світу”, розглядаючи барвисті картки. Ось так карамельно та солодко жили діти у Манкурах.
Вайро вже багато вміла робити того, що вміли дорослі. Вона уміла куховарити, шити, в’язати та вишивати, чудово співала, була грамотною та прочитала кілька книжок. Навіть вірші писала. А ще мала подругу Аелі. Таку хорошу подругу, що з нею хотілося бути дні та ночі разом. Читати віршики. Малювати мармизи на піску біля ганку. А вночі розповідати всілякі чудернацькі історії, сховавшись під ковдрою та ледь сміючи вимовляючи кожне слово. Бо елі Джуліва, їхня вихователька, могла дуже строго наказати за порушення дисципліни.
А сьогодні Вайро з самого ранку перебувала у піднесеному стані. Їй вже давно виповнилося одинадцять, і сьогодні якраз були смотрини! Молоді елі та еліки приходили та знайомилися з малечею, аби забрати додому когось вкрай збудженого та схвильованого. Напевно вона не побачить на вечері більшості своїх подружок. Або й сама вирветься назовні... І її тепер ніхто так суворо не покарає, як злюка Джу-Джу, коли застукала Вайро при перелазінні стіни. Уф, тоді вона задала прочуханки їй! Довго ще сидіти Вайро не могла. Мало того, їй доводилося за усіма мити посуд і чистити картоплю цілий тиждень! Це був жах.
Дівчинка на всяк випадок осмикнула на собі охайне коротеньке платтячко. Вона була худенька та довгонога (коли дорослі бачать таких дітей, вони часто кажуть: от коза-дереза!), волосся звивалося чудернацькими сріблястими хвилями, від народження засмагла шкіра та великі очі. Не дівчатко – картинка!
А ось сьогодні яяяк заберуть її! Але ж...Аелі! Вона ж не зможе жити без Аелі!
Вайро мало не зарюмсала і тупнула ніжкою. Ні! Вони повинні піти звідси разом! І жити разом! Дівчинка швиденько збила волосся у високу кучму, натягнула сандалі та побігла до зали, в якій попросили зібратися усіх учениць.
Елі Мо та елі Ватуф розповідали своїм вихованцям, як слід себе вести на оглядинах. Ще раз нагадували зазубрені правила. Вайро длубалася у носі і нудилася, аж враз хтось міцно стис її плече.
- Позорище яке! – процідив з-за спини голос елі Джуліви. – Ану йди сюди!
Ну звісно, Джу-Джу завжди бачила все! Жінка без певного віку у завжди бездоганно випрасуваному та крохмально-білому комірці, який вона не лінилася пришивати мало не щодня до плаття. Тонкі губи, воскова шкіра та незмінна у віках дулька на голові.
Елі Джуліва відтягла за руку Вайро убік, та дістала з нагрудної кишені гребінь із мілкими-мілкими зубцями.
- Не випущу я тебе з таким безладом на голові! Ти маєш бути зачесана!
- Але я хочу так!
- Хотіти за тебе буду я. Хамка! Я поставлю тебе зі спущеними штанами на гречку в куток, щоб знала, як на мене піднімати голос. Зрозуміла?
- Не зрозуміла! – пискнула Вайро. – Не треба мене гребенем, хочу щітку, гребінь скубеться!
- Не скубеться! Я ним чешуся!
- У вас три волосини! Ой... – і Вайро вжала голову в плечі, бо після таких слів Джуліва побагровіла так, як не кожному помідору вдасться. Однак змовчала, лише тяжко засопла, бо в той час дзвінок оголосив про прихід перших майбутніх мам і тат. Тож елі Джуліва вилила всю злість на волосся вихованці, розчісуючи його як ніколи старанно. П’ять хвилин - і чудові Читать далее...

АЛЬВАРСЬКІ ОПОВІДКИ
[показать]

Я не хотіла це комусь показувати!...
Але потрібна критика. Читав Сергій. Йому сподобалося, все чекає на продовждення. Читала мама, розкритикувала і пояснила, що ліпше повертатися до "мого" романтично-образного стилю, і не лізти ні у яке "лєгкоусвояємоє" фентезі. Почала читати Ягенка і знудилася. Так що я не будую ніяких ілюзій стосовно цих писак, але вірю, що можу з вашою допомогою відточити усі недоліки та несуразності.

Почала я писати "оповідки" у 11 років у великому зошиті в лінійку. Малювала малюночки. Щоправда, оповідь чатсо стосувалася саме життя головної героїні у Келькії. Від описаних у зошиті пригод не лишилося і сліду, окрім деяких епізодів: про бійки, "блискавок", політ на Залети. Вела я ту писанину до 14 років, коли детально описала про те, що сталося у Вайро з Олівом. Потім те все знайшла мама.... прозріла.... мені стало соромно... і я все порвала.
"Альварські Оповідки" перейшли у усну форму. Стали постійною думалкою. Ви, я переконана, так само фантазуєте про пригоди і світи. Це - те саме. Я не ставила неа мету вигадати щось геніальне - я просто рік тому вирішила записати усі ті історії, що понавигадувала з 11 і до 19 років... і далі..


Ще така заувага. Тут є певні "приколи" зі стилем. Справа у тому, що "АО" починаються із "дитячого" стилю, бо головній героїні 11 років. І в міру того, як героїня дорослішає, змінюється і стиль оповідки.

Усьо. Дуже сподіваюся на вашу критику, яка допоможе довести це все до пуття.

Дьютан.

Попишемо?..