Однажды Доктора взяли.
"Я помню, как среди ночи летел через город к Линну, начупру юстиции. Я был в панике и в ярости, водитель это чувствовал и помогал единственным, чем мог, – превышал скорость. Если бы мы тогда врезались в какой-нибудь небоскрёб, нам бы пришёл конец… Мне казалось, что всё делается слишком медленно, ужасающе медленно. Мне пять минут пришлось препираться с ночной дежурной, требуя, чтобы она разбудила Рэя, потом сам Рэй, отупевший со сна, не мог понять, что от него хотят".
"Рэй, – кричал я в микрофон гарнитуры, – Доктора взяли!"
"Кто взял? – огорошенно спрашивал Линн. – Как взял? Кто ж его возьмёт-то?!"
Действительно, кто мог взять Доктора… Чрезмерное усердие нижних чинов в сочетании с чрезмерно глубокой конспирацией привело к трагическим последствиям. Якобы опасаясь преследований, Доктор не появлялся ни в Плутоний-Сити, ни в Лоране. Он жил в другом полушарии, на островах Серебряных Скал, в Ситауне, большом портовом городе. Острова считались территориями оппозиции. Но полиция там была и агенты внутренней безопасности тоже… Стерлядь не имел отношения к этому инциденту, я проверил. Виной всему стали исключительно честность, верность и искренний пыл провинциального майора внутренней безопасности.
Майор знал, где живёт знаменитый либеральный журналист, главный идеологический противник Народного правительства. Как-то особенно громкий сетевой скандал совпал с повышением активности островных анархистов (на самом деле те просто получили крупную партию качественных наркотиков с материка). Майор заподозрил бунт, не стал тянуть резину и отдал приказ.
За гражданином Зондером приехали ночью: быстро взяли, быстро осудили, присвоили номер и куда-то отправили.
Я узнал об этом через двое суток.
Времени на то, чтобы отправлять запросы и поднимать документы, уже не было, кроме того, по закону Зондера действительно было за что сажать. Я не знал, как поступить. С одной стороны, провал миссии Доктора влёк за собой непредсказуемые и весьма мрачные последствия, с другой – потерять самого Доктора было бы ещё хуже. Минут десять, признаться, я метался по кабинету в приступе самой жалкой трусости. Доктора могли расстрелять, могли тихо убить на этапе или при допросе… Многие честные люди его ненавидели. Узнав о смерти Макса Зондера, товарищ Кейнс… его реакцию было страшно даже воображать.
Каким-то запредельным усилием воли я сумел взять себя в руки. Я попросил Каэлу принести воды и вызвал Фрайманна. Я подписал приказ, дававший предъявителю исключительные полномочия. Имени предъявителя в приказе не было, зато имелись все печати и наноключи. Такой же приказ я затребовал у начупра юстиции.
Эрвина Фрайманна любой бы узнал в лицо, он не мог решить задачу лично, нужен был верный, опытный, но нигде до этого не засветившийся боец. Некий неизвестный в форме Отдельного батальона с жуткими бумагами с самых верхов, который бы явился за заключённым неведомо откуда и увёз его неведомо куда… Я сознаю, что план был идиотский, но ничего лучше я придумать не смог. Мой звонок решил бы проблему быстрее, но могли пойти слухи. Я знал, насколько важно для Доктора его дело. Прежде всего я должен был думать о том, чтобы дело не пострадало.
…Обратно Зондера привезли ночью же – бледного, исхудавшего вдвое, со сломанным носом и свернутой на сторону скулой. Он криво ухмылялся. Зубов во рту не хватало. Привез его Фрайманн на дачу к товарищу Кейнсу. Кейнсу доложили только после того, как благополучно сняли Доктора с рейса, перевозившего осуждённых на Двойку, поэтому грозы удалось избежать. Опираясь на плечо Фрайманна, Макс выбрался из машины, отстранил комбата и похромал к дому по песчаной дорожке. Эшли стоял на крыльце и смотрел на него, тяжело дыша. Пошёл навстречу, остановился перед Максом, заглянул ему в глаза снизу вверх и долго смотрел, вцепившись в рукава его арестантской робы. Потом обнял так крепко, что Макс пошатнулся и заорал – у него было повреждено ребро.
– Макс, – сказал Эшли медленным гулким шёпотом. – Урод. Не бросай меня. Что я без тебя делать буду?
Зондер коротко хохотнул и снова застонал от боли в рёбрах.
– Если бы тот следак, который сломал мне нос, это видел, – сказал он, – обоссался бы со страху.
– Будет ссаться, – пообещал Кейнс, – каждую ночь до самой смерти.
– Да ты что, – сказал Максимилиан Отто-Фридрих фон Зондер. – Эш, не вздумай его обижать. На таких всё и держится. Верный пёс Революции. Идейный. Я чуть было не раскололся по-настоящему.
Услышав это, я вздохнул с облегчением: фатальных ошибок я не допустил… Я поймал взгляд Фрайманна и с благодарностью кивнул комбату. Тот откозырял и сел в
М. Щербаков, "Сурмач"
Переклад Лариси та Дмитра Стрільчук
Ой, брате, чому нам так ведеться паршиво?
Як ми би могли кисень ковтати грудьми…
Грім на небесах. Це, мабуть, Зевс або Шива
Крізь хмари густі переїжджають кіньми.
Так, правда твоя, але не квапся, мій друже,
Все ж нам не дано списа встромити в блакить.
Над нами ледь-ледь мружиться небо байдуже,
Хоч з материка в нього граната летить.
Ти не проклинай ці негаразди, не варто.
Глянь на виднокрай: править конем на майдан,
Це наш отаман, воїн в оточенні варти,
Біс, конкістадор, тореадор, тамада.
Плюнь, що він таке – наче й не риба й не м'ясо,
Час в пил розітре і ватажка, і коня.
Хай він приміряє корону, чи рясу,
Він в якості бога не буде ні дня.
Жаль, наших плачів не підсолодимо медом.
Хто, мій сурмачу, нас на лопатки поклав?
Бог – спостерігач наших безглуздих комедій –
Знов супить брову, бо його серце зі скла.
Втім, попри все зло, Геліос сходить на вежу.
Хто б я тут не був: чи отаман, чи сурмач,
Я ні від вогню, ні від води не залежу,
Ти теж не залеж, і винуватцям пробач.
Що б не торочив нам переможець торішній,
Все наше насущне потоне в воді.
Знай, воля і честь – камені наші наріжні,
Так, тільки на них свій побудуємо дім.
Третього лютого 1945 року начальство табору Маутхаузен оголосило "полювання на зайців". Так жартома нацисти називали ловитву в’язнів, що втекли з табору минулої ночі.
На ноги підняли не лише табірну охорону та частини СС, а й фольксштурм та навіть Гітлерюгенд. Старе й мале ганялося за змученими, змерзлими, напівмертвими від голоду, катувань і важкої роботи людьми. Знаходити та винищувати їх було неважко: в’язні самі тікали до селищ, до людського тепла, до стаєн, горищ чи сараїв, де можна було переховатися, у сподіванні на милосердя простого народу.
Декілька людей таки мали милосердя і переховували втікачів, ризикуючи собою. Решта радо включилася у "полювання на зайців". Бо цей простий народ, власне, і породив нацистів-есесівців.
Але троє з утеклих, попри місяці катувань та експериментів, були все ж радше вовками, ніж зайцями. Вони попрямували в гори.
…Еріку розбудили вночі, і серце її радісно затріпотіло, бо вона відчула: настав її час. Можливість показати себе, якої вона чекала так довго.
Комендант Цирайс особисто викликав її до себе, коли вона отримала зброю.
— Зараз ти покажеш, дівчинко, задля чого Германія витратила на тебе стільки зусиль, — пан штандартенфюрер усміхнувся підбадьорливо. — Почвара втекла в гори. Знайди та вбий її.
— Я не підведу! — палко відповіла Еріка.
Вона давно знала, що не така, як більшість жінок, гідних лише для хатнього господарства та недільних візитацій до церкви. Вона прагнула битви, воліла зустріти ворога обличчям до обличчя, але все чого добилася — це дозвіл служити у частинах ППО.
Але її спортивні успіхи, блискуча фізична форма та прохання, якими вона бомбардувала штаби, не залишились без винагороди. Спершу її прийняли у СС-хільферін, а потім — запропонували участь у програмі "Валькірія".
Матусі вона сказала, що її просто переводять в Лінц, щоб рідненька не хвилювалася.
З шістнадцяти дівчат, обраних для участі в програмі, Еріці першій ввели сироватку. Вона знала про небезпеку експерименту. Знала, що чоловіки гинули ще на стадії випробування на недолюдках. Знала, що на жінках навіть не хотіли випробувати — арійська жінка надто цінний матеріал, щоб служити в бойових частинах. Але майже випадково, через помилку в документації, професорові Швертбергу привезли на досліди чотирьох жінок, і він змушений був поставити експеримент на них, аби не зривати терміни.
Так з’ясувалося, що бажаним чином сироватка діє лише на жіночий організм. Лише одна з піддослідних сконала, на той час, як смертність серед чоловіків була стопроцентною.
Еріці показували їх: трьох радянських військовополонених зі здичавілим поглядом. Двох згодом знищили: пан Швертберг з допомогою вівісекції дізнавався особливості роботи органів "покращеної" худоби. Третя — вкрита ластовинням, кирпата й руда, — втекла під час загального шарварку.
Саме за нею послали чотирьох есесівців та Еріку.
Панкратова вбив бауер. От просто взяв і бабахнув йому в живіт, навмисне, щоб той довше мучився.
Але Ївгу бауер до розрахунку не прийняв — мабуть, вважав, що баби ні на що не здатні. А її ж не дарма весь час тримали у кайданах.
Вона вивернулася з-під пострілу, підскочила блискавично та ударом з ноги зламала бауерові хребет. Перехопила рушницю раніше, ніж та впала на землю.
Бауерова дружина підняла була крик — Ївга вдарила її прикладом. Трохи перестаралася, мозок бризнув та очі вискочили.
Дочка бауерів трусилася та ридала. Чоботар взяв ножа та хотів порішити й її, але Івга сказала: ні, дитину не чіпай.
— Чого це ти розкомандувалася? — спитав Чоботар.
— Бо в мене ружжо. Йди подивися, що там з Панкратовим.
Панкратов сконав.
Ховати його чи бауерів часу не було, поскидали всіх до підвалу, туди ж посадили й дівча. Взяли теплі речі, скільки могли їжі, патронів, запрягли коней і на світанку рушили в гори, на північний схід.
— Треба було з нашими до Дунаю… — буркотів Чоботар.
— То хто ж тебе тримає? — питала тоді Ївга. Чоботар замовкав, але ненадовго. Йому не подобалося, що Ївга стала за
Третього лютого 1945 року начальство табору Маутхаузен оголосило "полювання на зайців". Так жартома нацисти називали ловитву в’язнів, що втекли з табору минулої ночі.
На ноги підняли не лише табірну охорону та частини СС, а й фольксштурм та навіть Гітлерюгенд. Старе й мале ганялося за змученими, змерзлими, напівмертвими від голоду, катувань і важкої роботи людьми. Знаходити та винищувати їх було неважко: в’язні самі тікали до селищ, до людського тепла, до стаєн, горищ чи сараїв, де можна було переховатися, у сподіванні на милосердя простого народу.
Декілька людей таки мали милосердя і переховували втікачів, ризикуючи собою. Решта радо включилася у "полювання на зайців". Бо цей простий народ, власне, і породив нацистів-есесівців.
Але троє з утеклих, попри місяці катувань та експериментів, були все ж радше вовками, ніж зайцями. Вони попрямували в гори.
…Еріку розбудили вночі, і серце її радісно затріпотіло, бо вона відчула: настав її час. Можливість показати себе, якої вона чекала так довго.
Комендант Цирайс особисто викликав її до себе, коли вона отримала зброю.
— Зараз ти покажеш, дівчинко, задля чого Германія витратила на тебе стільки зусиль, — пан штандартенфюрер усміхнувся підбадьорливо. — Почвара втекла в гори. Знайди та вбий її.
— Я не підведу! — палко відповіла Еріка.
Вона давно знала, що не така, як більшість жінок, гідних лише для хатнього господарства та недільних візитацій до церкви. Вона прагнула битви, воліла зустріти ворога обличчям до обличчя, але все чого добилася — це дозвіл служити у частинах ППО.
Але її спортивні успіхи, блискуча фізична форма та прохання, якими вона бомбардувала штаби, не залишились без винагороди. Спершу її прийняли у СС-хільферін, а потім — запропонували участь у програмі "Валькірія".
Матусі вона сказала, що її просто переводять в Лінц, щоб рідненька не хвилювалася.
З шістнадцяти дівчат, обраних для участі в програмі, Еріці першій ввели сироватку. Вона знала про небезпеку експерименту. Знала, що чоловіки гинули ще на стадії випробування на недолюдках. Знала, що на жінках навіть не хотіли випробувати — арійська жінка надто цінний матеріал, щоб служити в бойових частинах. Але майже випадково, через помилку в документації, професорові Швертбергу привезли на досліди чотирьох жінок, і він змушений був поставити експеримент на них, аби не зривати терміни.
Так з’ясувалося, що бажаним чином сироватка діє лише на жіночий організм. Лише одна з піддослідних сконала, на той час, як смертність серед чоловіків була стопроцентною.
Еріці показували їх: трьох радянських військовополонених зі здичавілим поглядом. Двох згодом знищили: пан Швертберг з допомогою вівісекції дізнавався особливості роботи органів "покращеної" худоби. Третя — вкрита ластовинням, кирпата й руда, — втекла під час загального шарварку.
Саме за нею послали чотирьох есесівців та Еріку.
Панкратова вбив бауер. От просто взяв і бабахнув йому в живіт, навмисне, щоб той довше мучився.
Але Ївгу бауер до розрахунку не прийняв — мабуть, вважав, що баби ні на що не здатні. А її ж не дарма весь час тримали у кайданах.
Вона вивернулася з-під пострілу, підскочила блискавично та ударом з ноги зламала бауерові хребет. Перехопила рушницю раніше, ніж та впала на землю.
Бауерова дружина підняла була крик — Ївга вдарила її прикладом. Трохи перестаралася, мозок бризнув та очі вискочили.
Дочка бауерів трусилася та ридала. Чоботар взяв ножа та хотів порішити й її, але Івга сказала: ні, дитину не чіпай.
— Чого це ти розкомандувалася? — спитав Чоботар.
— Бо в мене ружжо. Йди подивися, що там з Панкратовим.
Панкратов сконав.
Ховати його чи бауерів часу не було, поскидали всіх до підвалу, туди ж посадили й дівча. Взяли теплі речі, скільки могли їжі, патронів, запрягли коней і на світанку рушили в гори, на північний схід.
— Треба було з нашими до Дунаю… — буркотів Чоботар.
— То хто ж тебе тримає? — питала тоді Ївга. Чоботар замовкав, але ненадовго. Йому не подобалося, що Ївга стала за
Третього лютого 1945 року начальство табору Маутхаузен оголосило "полювання на зайців". Так жартома нацисти називали ловитву в’язнів, що втекли з табору минулої ночі.
На ноги підняли не лише табірну охорону та частини СС, а й фольксштурм та навіть Гітлерюгенд. Старе й мале ганялося за змученими, змерзлими, напівмертвими від голоду, катувань і важкої роботи людьми. Знаходити та винищувати їх було неважко: в’язні самі тікали до селищ, до людського тепла, до стаєн, горищ чи сараїв, де можна було переховатися, у сподіванні на милосердя простого народу.
Декілька людей таки мали милосердя і переховували втікачів, ризикуючи собою. Решта радо включилася у "полювання на зайців". Бо цей простий народ, власне, і породив нацистів-есесівців.
Але троє з утеклих, попри місяці катувань та експериментів, були все ж радше вовками, ніж зайцями. Вони попрямували в гори.
…Еріку розбудили вночі, і серце її радісно затріпотіло, бо вона відчула: настав її час. Можливість показати себе, якої вона чекала так довго.
Комендант Цирайс особисто викликав її до себе, коли вона отримала зброю.
— Зараз ти покажеш, дівчинко, задля чого Германія витратила на тебе стільки зусиль, — пан штандартенфюрер усміхнувся підбадьорливо. — Почвара втекла в гори. Знайди та вбий її.
— Я не підведу! — палко відповіла Еріка.
Вона давно знала, що не така, як більшість жінок, гідних лише для хатнього господарства та недільних візитацій до церкви. Вона прагнула битви, воліла зустріти ворога обличчям до обличчя, але все чого добилася — це дозвіл служити у частинах ППО.
Але її спортивні успіхи, блискуча фізична форма та прохання, якими вона бомбардувала штаби, не залишились без винагороди. Спершу її прийняли у СС-хільферін, а потім — запропонували участь у програмі "Валькірія".
Матусі вона сказала, що її просто переводять в Лінц, щоб рідненька не хвилювалася.
З шістнадцяти дівчат, обраних для участі в програмі, Еріці першій ввели сироватку. Вона знала про небезпеку експерименту. Знала, що чоловіки гинули ще на стадії випробування на недолюдках. Знала, що на жінках навіть не хотіли випробувати — арійська жінка надто цінний матеріал, щоб служити в бойових частинах. Але майже випадково, через помилку в документації, професорові Швертбергу привезли на досліди чотирьох жінок, і він змушений був поставити експеримент на них, аби не зривати терміни.
Так з’ясувалося, що бажаним чином сироватка діє лише на жіночий організм. Лише одна з піддослідних сконала, на той час, як смертність серед чоловіків була стопроцентною.
Еріці показували їх: трьох радянських військовополонених зі здичавілим поглядом. Двох згодом знищили: пан Швертберг з допомогою вівісекції дізнавався особливості роботи органів "покращеної" худоби. Третя — вкрита ластовинням, кирпата й руда, — втекла під час загального шарварку.
Саме за нею послали чотирьох есесівців та Еріку.
Панкратова вбив бауер. От просто взяв і бабахнув йому в живіт, навмисне, щоб той довше мучився.
Але Ївгу бауер до розрахунку не прийняв — мабуть, вважав, що баби ні на що не здатні. А її ж не дарма весь час тримали у кайданах.
Вона вивернулася з-під пострілу, підскочила блискавично та ударом з ноги зламала бауерові хребет. Перехопила рушницю раніше, ніж та впала на землю.
Бауерова дружина підняла була крик — Ївга вдарила її прикладом. Трохи перестаралася, мозок бризнув та очі вискочили.
Дочка бауерів трусилася та ридала. Чоботар взяв ножа та хотів порішити й її, але Івга сказала: ні, дитину не чіпай.
— Чого це ти розкомандувалася? — спитав Чоботар.
— Бо в мене ружжо. Йди подивися, що там з Панкратовим.
Панкратов сконав.
Ховати його чи бауерів часу не було, поскидали всіх до підвалу, туди ж посадили й дівча. Взяли теплі речі, скільки могли їжі, патронів, запрягли коней і на світанку рушили в гори, на північний схід.
— Треба було з нашими до Дунаю… — буркотів Чоботар.
— То хто ж тебе тримає? — питала тоді Ївга. Чоботар замовкав, але ненадовго. Йому не подобалося, що Ївга стала за
Як українка. Як патріотка. Як католичка. Як жінка та мати благаю:
СТУЛІТЬ ЇБАЛА.
У вас вже нема емпатії до москалів? Подумайте про себе. Про наші торгово-розважальні центри, збудовані девелоперами в тісному жабогадючому союзі з тричі проданими та купленими міськими радами. Про тамтешні запасні двері, завжди замкнені і не завжди, на жаль, зроблені зі скла. Про стіни, які утеплені хрінохуліуретаном чи пінопластом чи ще якоюсь мерзотою, яка при згорянні виділить стільки угарного газу, що ти не тільки до виходу не добіжиш, а не встигнеш сказати "йоптвоюмати", як тебе вже накриє. До себе в вас емпатія є? До власних дітей?
Йолопи.
This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2952030.html. Please comment there using OpenID.