Чомусь все думаю собі, що можна таку-то й таку-то думку записати сюди, але інтернету нема поблизу. Потім приходжу додому, і писати більше нічого не очеться. Думку спринято та перетравлено?.. Не знаю, але все одно, буду сюди писати, хоча б зрідка:)
Так от, помітив випадков отаку цікаву річ.
Спілкувалися ми якось з однією моєю подругою щодо одного мого друга. От так заплутано:) Вони вчаться в одному класі, і бічаться майже кожен день одне з одним. Ну, то вона мені сказала, що він поведений на автомобілях, і що з ним не дуже весело спілкуватися, і що для неї він як хлопець не цікавий. І ще просила не казати йому про цю нашу бесіду.
А нещодавно я спілкувався з тим хлопцем про неї. Звісно, не навмисне, просто, так вийшло. Я не питав його навідь, як він лдо неї ставитсья. Просто, ми мали йти разом на гриль, і розмірковували ,кого б можна будло запросити піти з нами. Він одразу сказав, що не хоче, щоб вона йшла разом з нами. Перейшли на обговорення її. Говорили-говорили, і от він видеє таку фразу: "Я її терпіти не можу! Кожен день те саме! Стоїмо ми, чекаємо, коли нам відчинять кабінет, вона приходить звіди й звідти, такою ходою (показує), і потім: "о, привіт!" Я вже не можу виносити цей пісклявий голос!" Звісно, просив мене їй нічого не розповідати...
І що? А те, що немо жу я зрозуміти цього! Може, то просто їхня повекднка відрізняється від моєї в подібній ситуації. Але... Все одно не можу зрозуміти, ну як можна таке одне про оджного розповідати? Або вже посваріться, коли не хочете спілкуватися між собою, або... Ну, невже це нормально, розповідати іншим такі речі?.. Та ще й просити потім не розповідати?..
Ну, звісно, я вважаю себе порядною людиною, і сам не побіжу жалітися, але... Дурна така ситуація...:(:(:(

Ну що ще можу сказати?... Ну, на сьогодні все. Треба обдумати, що напишу наступного разу. Звісно, мій щоденник, що хочу, те й пишу. Але треба, щоб хоч трохи зрозуміло було, що я сказати хочу. Тимдбільш, прийшла бабуся, піду її розважати:)

Спочатку писав, що цього щоденника створено лише для втечі від своїх друзів у таємний куточок, де мене ніхто б не побачив. А тепер ображаюся, що ніхто мої записи не коментує. :):):) Цікава переміна бажаннь та пріорітетів відбулася...
Чи це пошук на визнання? Коли тебе коментують, відчуваєш, що ти не байдужий іншим...

Припустімо, є якесь питання, яке треба поставити декільком знайомим. І де-яких питаєш без жодних ваганнь... А де-котрим не можеш поставити це питання. І що заважає? Чому так відбувається? Невже це страх отримати не ту відповідь, що хочеться?..

Комп'ютер - то великий гроб,
Що стоїть у вас під столом,
На столі або на шафі,
Або у маминій кімнаті.

Залізяка він розукна:
Читає, пише, грає в карти.
Але штукенція бездумна,
Ще гірше є шкільної парти.

Вона не вчить, а виправляє,
І грає з вами, як навчали,
В людини час весь забирає
В інеті люди потопали...

От, ці два загубилися, тепер знайшов їх знову:)

Чч ти хочеш, чи не хочеш,
Чи ти будеш, чи не будеш,
Не помітиш, як забудеш
Все, що хочеш ти і любиш


Саме той, саме та, саме те.
І життя в них щасливо іде,
Бо живуть вони разом завжди,
Навідь як розвести між ними мости

А от новенькі:

Україно, Україно,
Моя любо Батьківщино!
Ти ж не будь-яка країна,
Тож будь сильна та єдина!


Не цікаво вчити те,
Що вже бачиш втретє.
Полавайте щось нове,
Хочу я щось вперше!..


Втренко Наталя -
То така краля,
Що пиздить без упину,
Бо тупа це людина


Що взяти з людини,
Що не любить країну
Та мову її, мелодійну й чудову,
А вірить брудному російському слову...


Немає імен, є тільки ніки,
Це ім'я нтимчасове, ім'я не навіки.
Але воно каже найбільш про людину,
Навіть більш, ніж кожн із членів родини

Сподобалося мені замість математики писати віршики в зошиток. Тільки сенсу в них все менше та менше, аслова, що не висточають для рими, почав вже матюками заміщати... Тож, вибачайте...

Оцей ще хоч якийсь сенс має:

Укрю мова, укр. мова,
Ти чому така чудова?
Хочуть всі тебе їбати,
Українцям не лишати

І це теж, але то вже криза жанру... Навіть матюка не знайшов потрібного, довелося зі слова "країна" знущатися:)

Разом нас багато,
І всі ми українці,
Так давайте ж помагати
Нашій малій країнці!..

А далі пішло...

Ішов козак,
Побачив хуяк. /потипу, хуяку, величеньу таку/
Його відірвав
Та москалю продав


Ми будемо жити,
Ми будемо пити,
Алкоголь в нас не вкрадуть,
Бо за це пизди дають


Пишу я щось, не знаю що,
Також не знаю я, навіщо...
Та буде день, і буде мить,
Коли ми всі продовжим жить

А потім я ще й таке вигадав. Вже без будь якого сенсу:)

Щось написати,
А потім спитати:
"А що з цим зробити,
Як не спалити?!!"
:):):)

Чорт! Не можу ще одного віршика знайти...:(:(:( Десь в іншому місці записав його, а тепер не бачу... Сподіваюся, ще якось знайдеться він...

Сидів на уроці, було нема чого робити. Почав думати на теми, що не стосуются урока та школи взагалі:) Про Україну та політику у ній. Та про наш народ. І раптово до мене прийшла Рима. Спочатку 2 рядки, а потім ще один я сам придумав:) Справа в тому, що вірші я взагшалі не писав ніколи. Бо не виходить в мене багато, не римується великий текст так, щоб у ньому хоч краплинка здорового глузду залишалася:)
Так от, таке я вигадав про Україну:

Любіть Україну, вашу неньку єдину!
Вона так живе, як ми її вчимо
І не дивіться на те, що вона не дитина!

Це можна назвати навіть бовгою історією...
Починається вона з того, що я живу в Німеччині. Тому, тут нзовсім не так багато гарних дівчаток, як у нас на Батьківщині. А ті, що приїхали сюди, або вже усі зайняті, або теж не вирізняються красою. А без дівчини теж жити не дуже весело...
Отже, після року "пошуків" дійшов висновку, що нема мені що тут шукати... А ще й інтернез з'явився постійний.
І що б ви думали? Зустрій я там саме таку дівчину, яку рзшукував. І не після довгих пошуків з лупою, а досить таки випадково. Закохався - це забагато, але якась прив'язаність виникла. І досі існує. Вже півроку спілкування.. Вся проблема полягає лише в тому, що вона живе в багатьох кілометрах звідси, в Москві... Обіцяла, що приїде влітку... Не знаю, яким чином, правда. І, що, мабть, гнайгірше, мені не хочеться зустрічатися з жодною іншою дівчиною, окрім неї... Ні, я не кохаю її, це навіть не закоханість... Це щось незрозуміле, щось таке, що е, але одночасно його нема... От нема її зараз в чаті, хоча зазвичай вона там кожен день сидить, і я не сумую за нею, але постійно опвертаюся о неї в думках...
Оце понаписував, навідь сам не знаю, що:) І навіщо:) Та нехай буде... За принципом "пишу, що думаю"...

А ще, виникає питання, а що, як я її справді покохаю? Що, як в нас все вийде, як ми будемо щасливі разом? Ми ж ще не дорослі, щоб мати змогу одне до одного переїхати... Мені 17, і я у школі вчуся... Їй 15, і вона теж у школі... І скінчимо її ми одночасно... Але ще через 2 з половиною роки. А до цього взагалі неможе й бути мови переїзд когось кудись...

Вирішив-таки писати й до цього щоденника. Писати про наболіле, про те, що не хочеться нікому розповісти ,або, принаймі, що не хочеться розміщувати в іншому щоденнику...
От і перші думки. А якого біса я розпочав цього щоденника?.. Бо не можу розповідати про все своїм друзям... Бо не можу з ними бути цілком відвертим... Та ще й цей дибільний імідж людини, що завжди порадить щось корисне... А дуже часто мені самому потрібна порада! Або просто людина, якій би я міг усе розповісти, без остраху, що мене не зрозуміють...
Доведеться бути відвертим тут, де мене ніхто не знає...

Привіт! От і перший запис у цьому щоденнику. Не буду таїти, що це не є оригінальний щоденник, а лише клон. Яка мета цього клону? Втекти від усіх моїх друзів, писати саме те, що я вважаю за потрібне ,а не щось, що повинно сподобатися усіп моїм постійним читачам. Метою цього щоденника не є завести нові знайомства, хоча не відмовлюся від таких. Але, коли ви робите мене своїм другом, не сподівайтеся на відповідні дії по відношенню до вас. Скоріш за все, їх не буде.
Тому, читайте, коментуйте, буду радий! Та навітьь якщо ви не будете читати та коментувати мене, все одно ні на кого не ображуся.
З.І. Я навіть ще не вирішимч остаточно, чи буду надалі вести цей щоденник ,чи все одно залишуся у старому, та буду продовжувати його.