Дівчина... Не моя... Просто, файна дівчина... Поїхала на тидень у Флоренцію. Написав їй 3 СМСки, у тому числі, привітання із Днем народження. Жодної відповіді... Сьогодні вона повернулася. Ані подзвонила, ані написала. Але на сайті, де вона зазвичай "висить" вже була. Так, вона переді мною не забов'язана нічого робити... Але все одно, якось... Не прикро... Дивне таке відчутя якесь:) Ну нічого, завтра, як (я на це дуже сподіваюся) вдасться потрапити до неї на свяикування того самого Дня народження, вона отримає тоді своє:) Не чемно таке робити:):):)

Останнім часом якісь в мене цікаві сни:) Вчора якусь дівчину роздягав. Тільки не встиг все до кінця зробити, прокинувся:) Так нє, сьогодня мнеі вже якась дівчина уві сні мінет робила:) Блін, ну це вже просто щось!..:):):)

Думав, чи писати про це пост, чи ні, та вирішив-таки написати...
Написати про те, як друзі підводять... В пирнципі, нічого смертельного, просто прикро якось:(
Буде багато тексту, тож, хто хоче, читайте далі

Був у гостях в одного знайомого узбека... Був "трихи" вражений, відверто кажучи... Ось моя розповідь у асьці:
/не хочу ще раз набирати, але загалом, має бути нормальний текст, який можна читати:) Принаймні ,сподіваюся, мене зрозуміють:)/

Тут треба було допомогти одному узбеку допомогти подаругки і залишки їжі/випивки після дня народження додому віднести. В нього ще є брат старший, з яким я якийсь час спілкувався, і молодша сестра, яку я до того ніколи не бачив
Коротше, прийшов до нього до дому. Він ще до того сказав, що, мовляв, каву-чай поп'ємо посидимо, все таке. Приходжу, вдома його брат тєлік дивится сидить. Вони там щось поговорили узбецькою, той, якоиму я допомагав, пішов, я сів теж телевізор дивитися.
Потім той, що старший щось кричить по-своєму за чай, йому молодший відповідає, мовляв ,чайник поставив, і все таке. Прийшла їхня сестра. Ну, хоч сказати мені, як її звуть - то ніяк... Вона зайшла, і одразу пішла кудись у квартиру. Мене питають, чи я чай буду, чи каву. Відповів, старший знов щось покричав, приходить трохи пізніше сестра, питається через брата, який я чай буду, чорний чи заланий. Відповів, вона пішла
Приходить знов, принесла мені чай та цукерки. Сказав "спасибі", вона щось там невпевнено у відповідь сказала, так, ніби взагалі не очікувала, пішла. Питаюся, чи є цукор, старший знов щось покричав, вона приносить цукор, ложку, знов пішла. Той, якому я допомагав, з'явився лише, печіво, яке ми зі свята забрали, приніс.
Що мене вразило, так це те, як той старший просто сидів затишно у кріслі, та своїй сестрі команди давав... А вона все бігала... І ні в кого більш ніде не почесалося, що можна було б допомогти... Тимбільш, це не вона мене на чай запросила...

В мене зліва зверху зараз написано: "Вы - звичайний хлопець" Прикольно:)

Ось подивився я на гурти та співаків, що є зараз популярними...
Про це пізніше:) Спершу скажу, що я прихильник російського та українського року, а також групи "Тартак":) І слухаю я саме таку музхику, що мені подобається, а не є популярною. На закиди одного з товарищів: "Ти нічого не розумієш!.. "Солнцеворот" Алисы - це класний альбом!.." Я лише міг відповісти, що він мені... Не те, що не подобається, взагалі не подобаєтсья:)
А тепер про те, що я побачив у світі музики:)
Думаю, варто почати з російської естради. Наболіла тема. Як на мене, там є таланти, справжні таланти, але їх ховають серед безлічі бездарних дівчат, які є зазвичай стрункими та красивими, і мають ,скоріш за все, купу грошей. Їхня музика робиться за допомогою одного синтезатора. Треба увімкнути відповідний попсовий ритм і функцію, щоб при натисканні на одну клавішу синтезатор грав цілий акорд. Ну, може, все не так драматично, але музика не чарує своєю вишуканістю та індивідуальним стилем. І голоси поза нею чомусь не дуже чутно. Дивно якось:) Але що ж насправді дивним, ця музика знаходить своїх прихильників. ЗАзвичай, не прихильників, а прихильниць. Вони просто в захваті від тих безголосих красунь. А якщо це гурт не безголосих красунь, а красунів, то джівчата просто плачуть у захваті від їхнього мистетства. Я не перебільшую, я розумію, що кожен має свій смак. Я не люблю реп та хіпхоп. Зараз призвичаївся трохи, але раніше мене від цієї музими прямо-таки фізично втирало у підлогу. Але це свій власний стиль, хоча, загалом, він не відрізняються різноманітністю. Я не в захваті від техно, це не моє. Але я вихнаю цю музику, як окремий стиль. Я розумію людей, які її слухають. Але російська попса... Таких требав гнати зі сцени палками, а не мліти від їхнього співу... Люди, поясніть мені, що вони в них знайшли?!! Ну, я не великий навець, але візьмемо, наприклад, "Смэш". Бо вони просто покорили дівочу половину лі.ру!.. Але, що значить дівоча половина?.. Я не проводив соціологічних дослідженнь, але, думаю, буду правий, як скажу, що дівчата, які кричать: "Я в захваті від них!.. Які гарні хлопці!.. Як співають!.." хоча, зазвичай, вони висловлюються трохи інакше, а саме: "О, який він солоденький!.."... Стоп, про що я?.. А!.. Так от, середній вік таких відчат складає приблизно 13-16 років. Звимчайно, не кожна 15-рчна дівчинка у захваті від них, але головне, що це молоді дівчата... І ще, в таких дівчат стовілсотково десь раніше будуь фотки Діми Білана /Ото дебільна пика!../ приблизно з такими ж підписами... Цікаво, якими методами їм вбивають у голову, що це справді популярно, і це варто слухати?..
Насправді, Росія - це не єдиний приклад, хоча, мабуть, є лідером у галузі розкрутки молоденьких солоденьких гуртів:)
Нещодавно в Німеччині з'явився гурт під назвою "Tokio Hotel". Спочатку, про його склад. Це хлопчаки віком не більше 18. Потипу, сенсація на німецькій сцені, бюо вони є такі молоді!.. А вже відомі!..:)
Послухав я кілька їхніх пісень. Єдине, що можу сказати - "нове - це добре забуте старе". Вони грають... Не знаю, до якого саме стилю їх віднести, щось між рок- та поп-музикою 70-х років, мабуть. Ні, це не є мішанина стилей, це був такий стиль. Принаймні, коли я їх почув, одразу згадалося відносно недалеке минуле:) І... Нічого нового в цій музиці нема...
Що цікаве, вони мають безліч прихильниць... Молоденьких:) Маю тут у Мюнхені одну подругу, яка належить до дівчат "від 14 до 16". І... ВОНА У ЗАХВАТІ ВІД ЦЬОГО ГУРТУ!!!

Я не розумію, це що, така доля, слухати всяку популярну дурню?..

Помітив, що в мене, як, мабуть, і в багатьох, особливо психологів всяких і т.п. та сама проблема. Я знаю, що мають робити інші, щоб уникнути якоїсь ситуації, можу порадити, що краще робити, якщо вже потрапив у неприємності (я маю на увазі не "папал на бабкі", а сварки між людьми, неприємності, які виникають у відносинах між людьми). Навідь, допомагає таке. Іноді просто можу підбодрити людину. Звичайним "зарідом оптимізму", такими банальними словами, як "ти це зможеш", "не будь песимістом, все може бути набагато краще", просто порадою... Лишень порадою, яка може бути й взагалі не виконана, просто, вона відроджує в людині надію... А тепер найцікавіше... Я не знаю, як мені самому вести себе в складних ситуаціях... Не знаю, що мені краще робити, щоб змінити своє життя на краще... Звичайно ж, я оптиміст, не лякайтеся:) Та, попри це, бувають моментми, коли мій оптимізм скінчується... А позичити нема в кого... Бо ніхто не помічає, що я потребую цю крихту чужої надії...:(

PS Мій найкращий друг, з яким ми тепер живемо на величезній відстані, казав (через СМС:)): "Ти мені дуже-дуже допомагаєш своїми порадами, СПАСИБІ!" Відповідь: "А хто б мені так допоміг?..:("

Якось так подумалося... Раніше мені жилося якось веселіше, чи як... Чому? А от чому.
Що будо раніше:
Не буду згадувати дитинство, бо тоді життя було наповнене прогулянками та іграшками, поїздками на дачу влітку і таким іншим. І не так це все добре запам'яталося, перейду одразу до пізніших часів.
Може, то буде не правильно, з цього починати, але все одно, в 14 років в мене з'явилася дівчина. Вже точно не пам'ятаю, та, мабуть, за кілька днів до дня народження:) Саме моя власна дівчина:):):) І, звичайнор, моє життя було тоді наповнене нею. Навчання - так, необхідність:) Друзі, звичайно, теж відійшли трохи на задній план. Отак от продовжувалося моє життя бизько півтора року. Ми з нею сварилися, мирилися, і таке інше ,коротше, звичайне життя, яке мало свій сенс:) Скінчилося все тим, що ми посвариися. Вона на мене образилася, ми не розмовляли близько двох тижнів ,і я відчув, що не мав більше бажання з нею спілкуватися. Але, спочатку мені її дуже не вистачало. Навідь, не неї самої, а просто коханої дівчини. Тепер життя було більш наповнене пошуками:) В Новорічну ніч дізнався, що ми влітку імігруємо в Німеччину, то, до всбого ще додалося очікування літа:) Не скажу, що я взагалі хотів їххати, але... Батьки сказали, то жодних питаннь, їдемо. Тобто, життя було чимось наповнене. Переїхали, напочатку ми не мали жодних знайомих, нікого. То я лишень їв та спав:) Ще, грав у комп'ютера. Потім пішов на курси з німецької. Знов-таки, життя було чимось зайняте, бо я мав потрапити у школу, тому, хоч і трохи "через себе", та вчиався. Це все того ж літа:):):) Потім - школа, також відкрився центр молоді, в який запрошували всіх емігрантів, як ми, тому постпово почали з'являтися нові знайомі. Звичайно, не забував про пошуки дівчини:) жодна не підходила, бо та некрасива, з цією могло б щось вийти, та просто якось не склалося, ця класна, та замала, і так далі. Але, кортіло когось для душі:) Звичайно, листувався із друзями з України теж:) Звичайно, читав усілякі книжки ,співпереживав, і все таке:)
Так пройшло близько року.
Не знаю, постійно були якісь нові відчуття, нові переживання. То я сайт робив, т опросто "випробовував новеньке" - тобто, алкоголь у різних кількостіх, від усього отримував щадоволення. Звичайно, були й важкі моменти, та це було як "нічого, пройде, все буде добре". А потім в мене з'явився інтернет без обмеження часу. Дівчини я так і не знайшов, і ось... Наче у чарівній казці, знайшов прикольну дівчину в чаті:)І тут почалося, квіти ,поцілунки, все таке, коротше, стан закоханості, але текперінтернет-закоханості. Далі - її обіцянки приїхати якось до німеччини, і все таке. А тут ще революція в Україні, а ще, отіли з хлопцями рок-групу створити, і... Знов-таки, життя насичере подіями. Навідь, перенасичене. Мабуть, саме через це десь після Нового року, мабуть місяць-два потому, все ішло трошки в іншу сторону, "спад емоцій" і все таке... Поступово я почав перетворбвартися на пофігіста. З інтернет-закоханості кохання, звичайно, не вийшло, хоча, ті ж самі квіточки ,поцілунки, розмови, нічого не змінилося. Та, як були бажання, що потім не виконувалися, я навідь не дуже сильно засмучувався. Влітку ми посварилися з тою дівчиною... Тепер, наче в мене відібрали шматочок мене ж самого:( Не знаю, прикро якось... Тепер я став справжнім пофігістом... І емоції впали "на нуль", може, не так низько, та, принаймні, недалечко від цієї позначки знаходяться... Дівчат вже не хочеться... Тобто, мозок каже: "Так, давай ,треба! І це треба, і те треба, і... Давай, давай, давай!.." Та серце десь окремо, сидить собі тихесенько, й нічого не каже... Сумно якось... Життя ні заради чого... Ні, не набридло воно мені, не сподівайтеся:) Але... Просто, якась постійна втома... Книжки - не хочу... Друзі - дак, пиво - тьак, але нема того колишнього задоволення... Просто, йдеш кудись, бо має бути класно, та воно нічого не класно.. Тобто, гарно відпочиваємо, все таке, але ця втома нікуди не зникає, і сердце все сидить мовчи, і не хоче координувати свої бажання із мозком... Навідь ті самі бажання не зраджує...
Не знаю, що й робити... Якщо раніше була думка: "Та нічого, це мине, так має бути, якщо було дуже-дуже класно, то має бути й погано", та тепер.ю.. Просто набридло таке життя... Треба це міняти, та як?.. Поговорити тут я не маю з ким... Друзі є, але не такі ,яким би я щось довірив... Бо вони зовсім не помічають, що тут щось не те... Ні найменшої підозри... Нові шалені відчуття?.. Звідки?.. Не через те, що нема нічого такого, що мене вразило б, просто, не знаю, що треба спробувати...
ПОТРЕБУЮ ПОРАДУ! ЛЮДИ, ПІДКАЖІТЬ ХТО ЩО ЗНАЄ З ЦЬОГО ПРИВОДУ!!!

Помітив таку цікаву штуку:
Коли я дзвоню на якийсь номер вперше (не взагалі вперше, а, так би мовити, роблю першу спробу зв'язатися з абонентом), то чекання супроводжується думкою: "Ну, зараз, ще трохи почекаи, і хтось таки візьме слухавку". Беруть - добре. А як не беруть, то підчас наступних спроб думка вже інша. А саме: "Блін. все одно, зараз там, скоріш за все, нікого нема, і ніхто до телефона не підійде". Навідь якщо перерва міз двінками була півтори години. Цікаво, чого б це так? І сказати, що я песиміст - це глибоко помилитися, бо я є оптимістом, за виключенням коротких проміжків часу:) Тих, коли на душі дуже погано, з різних причин.

А ще,останнім часом щось не хочетсья вести щоденника. От трапилось щось, думаєш, треба про це написати. Півгодини затримки - і вже нема настрою писати. Він не погіршується, просто змінюється трохи (зовсім трохи!), і вже пригода, що сталася півгодини тому, не заслуговує більше на таку увашу в мене... Хоч комп'ютер з собою носи:):):)

Ще нема першої години, а вже стільки фігні відбулося... Ну, що я кілька разів не зітнувся на велосипеді з моєю мамою, зачепив дзеркало на машині (не знаю, що з ним сталося, але міг і розбити), мере мало не збила дверима тітонька, що виходила з машини, то ще нічого.
Ходили здавати документи на права. Мама здала, я не здав, бо треба підтвердити мою особистість, паспорт в мене такий. Пішли підтверджувати, а там одним документом замало, та ще й сказали, що чверт на 12-ту - то вже запізно, й наступного разу я маю прийти рано-вранці. Це ще й на фоні загальної затраханості...
І чому постійно хтось має єбати мені мозок?.. Коротше, весело, дуже весело...:(
Але, буду сподіватися, завтра буде краще:):):)

І є ж такі люди... Я про одного із моїх ПЧ із "основного" щоденника.
Він гарний хлопець, можна гарно поговорити з ним, але, чомусь, зазнався трохи...
Наприклад, в нього батьки-багатії, і він не соромиться казати фрази типу "подивився такого-то й такого-то годинника, гарна штука, коштує, правда, 3000 баксів, але він того вартий." А потім в коментарі мені відповідає: "знаєш, є люди, яким треба мати представницький вигляд, і при цьому вони хочуть показати, що вони ще й спортивні. Тож, ці годинники саме для них" В чому проблема? А в тоиму, що цей золотий годинник вміє все: вимірювати температуру, друк, в ньому є компас та ще безліч наворотів, та ще й на сам годинник місця вистачило. Але нафіга комусь така бандура за ті гроші?..
Або, навіщо 15-річному хлопцю смартфон, якщо він каже, що для нього це не панти, а необхідність?..
Панти, блін!.. Або дражниться. Так і хочеться йому сказати: "хлопче, тебе б, та в звичайну сім'ю, де грошей на їжу та одяг вистачає, а інтернет та мобілка - то вже велика розкіш"... Пожив би він отка рік-другий, інакше б заговорив, напевно.
Сьогодні от в нього з'явився перелік улюблених речей. Ні, не моіблки та компи ,а саме такі речі, без яких людина не може уявити життя, бо то є частина душі. А потім ще коротеньку історію до кожної з них. Почитав, таке враження, що ті історії написано, щоб показати, де він встиг побувати і який він крутий мен...
А ще, чомусь, він вважає, що він розумний не за роками. Так, це не виключено, але коли людина сама це визнає, то це вже не є нормально, як на мене. Тоді людина починає дозволяти собі таке, що писати і не варто б. Але ж, "розумний не за віком", то все можна тоді!..
Від однієї фрази я взагалі мало не впав зі стільця. Вона не мала жодного відношення до поста, але то нічого вже. "А коли 11 вересня в Америці було скоєно 2 теракти, я вийшов зранку на балкон посольства та голосно засміявся. І зі мною сміялися майже всі, хто був на той час у посольстві" Де почуття того, що всі ми люди?.. Де межа між політикою та звичайними відношеннями між людьми?..

Дивно, схоже, як я сюди якийсь факт записую, то він ніби стає не якоюсь ілюхзією, чи думкою, чи мрією, а стає вже чимось вирішеним, в де-якому сенсі незмінним..
Мабуть, правий був один мій товариш, що сказав: "Слова матеріальні"... Може, полишити мені тут писати?..

Невже, це в мене доля така?.. Як про щось мрію, то ці мріїі зазвичай не виповнюються... От вже 3-й день, як посварились з моєю інтернет-дівчиною... Причому, наскільки сильно посварилися, уявити не можу... А може, просто не хочу...
Ідея із зустріччу, звичайно, висить у повітрі... Хоча надія ще є... Сиджу, стан такий якийсь дебільний... Прикро так якось... А головне, навідь не знаю, що робити. Постійно лізти із цим "давай миритися" - затовкти кого завгодно можна. Але коли тобі кажуть: "давай просто бути друзями"... Не знаю, просто, не можу я так чомусь...
Іноді таке враження, що інет - це просто якийсь зговір... Виникають якісь підозри, я їх жену від себе, але вони все одно до мене приходять... Чи повбивати їх?.. Але як?!! Просто, де-які речі в мене в голові не вкладаються... Зовсім не вкладаються... Але й перевірити якось це все в мене нема можливості...
Ех, будемо сподіватися на покращення

Через власну необачність довелося закрити щоденник від двох друзів з іншого щоденника... Пішов їх коментувати під цим ніком... Нє, не пущу їх сюди... На те й створив цей логін, щоб мене тут ніхто не знав...

Поточний настрій - блііін...
Вона - це доля... Окрім як знущанням це не назвеш. От обіцяла дівчина ще взимку до Мюнхена приїхати, від школи була подорож до Німеччини, по декількох містах. У тому числі й до Мюнхена на 3 дні завітати повинні були. Я вже сподівався, а тут.... Виявляється, бажаючих замало, тому цю подорож було скасовано...
Добре, пообіцяла вона мені влітку на 2 тижні приїхати. Потім термін було скорочено до 10 днів. Та нічого, пережив би;)
Так тепер от воно, літо, а їй та мамі не дали візу... Взагалі, були ще й інші можливості отримати її, може, пощастило б, та от мені вчора розповіли про існування законів Мерфі, і про що вони кажуть, і виявилося, що все йде саме за ними... Чому? Її мамі приходить запрошення від друзей... На 2 місяці у гори... Тобто, про Німеччину вже мова взагалі не йде...:(:(:(
Не знаю, може, щось стане ясніше, поїду до неї.... Та це зовсім не так просто. Батьки, гроші... Блін, що це за світ такий?!!
Хочеться побачити її, поговорити... Інет - це ж золвсім інше спілкування, ніж коли гуляєш парком чи їси морозиво на лавочці...
Блін, взагалі, таке враження, що я просто черговий раз домріявся... Здається, ще жодного разу мої мрії... не великі бажання, а саме мрії, не виповнювалися.:(Хоч взагалі не мрій тепер:(

Лі.ру мовчить, нема ні коментарів, ні нових постів... В Асці де-хто сидить, але спілкуватися з ними нема жодного бажання...
Сумно якось... Дивний якийс настрій... Бо й трохи весело, і чогось як не вистачає... Щось таке: :(:)
Піду, мабуть, уроки робити...
О, одна знайома прийшла, може, розвеселить трохи...

:cry::cry::cry:
Блін... Я вже перетворююся на маленька дурненьку дівчинку...
Ну прямо всі симптоми... Зараз смайли кидати почну...
:(:(:(:(:(:(:(:(:(:(:(:(:(

Блін, ну за що мені таке?..
В мене є одна класна дівчина, що мені подобається, і та в інеті. А тепер її вже другий день нема... І не хрозуміло, через що... Сумно так чомусь...

Все, підібрав сюди кольри, які мені довподоби на данний час. Подивився на них, і зрозумів, що гарного в такій кольоровій гамі, напевне, мало...
Корочше кажучи, схоже, я "окупував" цього щоденника надовго. Тож, буду час від часу заходити сюди, і залишати які-небудь пости...

Блін, затовкло вже... Ну чому батьки не можуть лишити мене у спокої? Чому треба обов'Язково кожен день нагадувати ,що я повинен робити?!! Добре там, прибрати квартиру чи щосмь подібне - це не питання, зрозуміло, треба - то треба.
Але... "Ти почитав книжку" "Тобі задачі вирішувати треба (для олімпіади), ти скільки вже зробив? Чому ти нічого не робив?!!" Після цього відпадає найменше бажання будь-що робити... Просиш: "Хочу на канікулах трохи відпочити, не чіпайте мене!" Ні, обов'язково треба прийти, сказати, що я повинен займатися, спитати, чтому я нічого не роблю. Після моїх поясненнь мені розповідають 20 хвилин, що з того вийде, і т.п. Та хіба це відпочинок?!! А тепер нагадують, що вони "напророчили", як усе станеться. Блін, да я і сам напророчити міг, що буде!..
Хоч на безлюдний острів тікай!..
І взагалі, щось я останнім часом пофігізмом страждати почав... Останнім часом - то вже більш, як 3 місяці... Не знаю, взагалі нічого не хочеться. Лягти відпочити - тягне в інет. На канікулах ходив з хлопцями гуляти, і на гриль ходили, і що тільки не робили цікавого, але... Приходиш додому, і знову цей стан абсолютного пофігізму..:(:(:(
Раніше б шалено радів від таких речей, а тепер мені якось вже все одно... Чому?..