Сегодня День Рождения у тети Тани!

С праздником ее!

Чтоб такого написать?

Хочется встретиться с человеком, но не имею такой возможности по причине географии.

Хочется быстрее переехать, потому что сегодня нагрянули неожиданно хозяева, наехали за оторванную ручку в сортире, покопошились в поисках куртки и свалили. Буееее. Не люблю подобных форс-мажоров. Я, понимаете ли, в пеньюаре сижу, компутер юзаю, и тут ключ в двери скрежещет. А для брата однозначно рано.

Я бля, рекорд по скоростному одеванию перекрыла!

Нахуй-нахуй-нахуй!!!!

И какого ляда я столько времени не писала?

Смотрю Наруто, гуляю пары, получаю удовольствие от жизни и шоколадки Свиточ.

Вот такое я говно (с)

...Открытый чёрный джип с пиратским флагом на длинной антенне не просто нёсся по вечерней набережной. Он летел с бешенной скоростью, обгоняя чаек и распугивая их музыкой, заглушающей рёв двигателя. Водитель держал руль одной рукой - во второй была роза, к которой он то и дело принюхивался, закрывая глаза. Рядом с ним сидела женщина с повязкой на лбу и, глядя на заходящее за горизонт солнце с отрешённой улыбкой, грызла здоровенное зелёное яблоко. На заднем сидении страстно целовалась оригинально одетая парочка, изредка останавливаясь и посматривая на проплывающие яхты. Солнце скрылось, но водитель только прибавил ходу, оставляя позади всё новые километры дороги. Знак, который он успел заметить, чуть не сбив сообщал следующее "Kiev - 1740 km"...

...Молодая девушка впереди наконец доела яблоко и, раскрыв окно, выбросила огрызок в ночь, проносящуюся мимо со скоростью в несколько сотен километров в час. В салон влетели капли воды, намочив ее волосы и забрызгав парочку сзади. Они на секунду отвлеклись друг от друга. Начинался шторм. Машина мчалась по шоссе, и ураганный ветер доносил брызги беснующихся далеко внизу волн. Извилистая дорога шла по самому краю ничем не огороженного обрыва, и колеса джипа проносились в каких-нибудь десятках сантиметров от края пропасти, сбрасывая в озверевшее море камни и песок. Но водителя это, похоже, не волновало. Его внимание было поглощено розой в руках и живописной картиной грозы. На дорогу он, казалось, не смотрел вовсе. Сверкнула ослепительная молния, расцветив клубящиеся тучи мертвенно-белым светом и осветив впереди крутой длинный спуск. Раздался раскат грома, похожий на пушечную канонаду. Девушка по пояс высунулась из окна, раскинув руки навстречу ветру, дождю, скорости и ночи. Это было ее время. Она упивалась бешеной гонкой мощной машины, каплями воды, бьющими в лицо, ураганом, сорвавшим ее повязку и растрепавшим волосы. Она чувствовала себя живой... Открылся люк, и в салон ворвалась гроза. Парень и девушка на заднем сиденье, встав в полный рост, высунулись в люк, отдавая ночи себя, свой восторг и свою жизнь... Водитель открыл окно и, вытянув руку, отпустил розу, которую тотчас же подхватил ураганный ветер и унес высоко-высоко в небо, прямо к черным громадам туч.  Затем окончательно вдавил в пол педаль газа и отпустил руль. Это была та жизнь, которую ему хоть как-то нравилась...

 Пел ураган, гремела музыка, а они мчались в ночи навстречу... Чему?

Люблю я писати листи, і не кажи. Подобається мені ця справа. Взагалі, я прихильниця епістолярного жанру, і вважаю, що жодні Лі.ру чи там ЖЖ усіляки не замінять листа, написаного від руки. Ото таке. В них душа є. Вони живі, їх можна побачити, відчути, притиснути до серця, розірвати на клаптики, перев'язати стрічкою і сховати до скриньки з найціннішим. Вони живі. Вони неначе люди. Це маленькі шматочки пам'яті, які залишаються в нашому серці. Це не бездушне  зображення на моніторі, не однакові, механічні рядки ідентичних літер, які не передають додаткових емоцій, лише голий зміст. Так, і в друкований лист можна вставити смайліки, картинки, фото, але чи вставите ви туди свою душу?

Я не маю на увазі, що все, що я пишу у цьому щоденнику, позбавлене душі, ні. Я пишу завжди з душею. Але ж чи залишається душа у холодній металевій бляшанці під назвою комп'ютер чи у величезних, безликих просторах інтернету? Їй там незатишно. І вона намагається звідти втекти. Тож не знаю, наскільки мені вдається передати частинку своєї душі на монітор.

Подобається мені такий дизайн. Помірно яскравий, але й не похмурий. Те, що треба.

А ще мені хочеться поба...

"Обережно, двері зачиняються. Наступна станція "Славутич".

Поїзд метро виїжджає на міст. Де ми? Усе в тумані, не видно нічого, лише міст и поїзд. Нічого більше. Відчуття нереального. Це - міст з одного світу до іншого, міст між реальностями. Позаду - звичне життя з батьками, коли ти відчував себе захищеним, коли ти не мусив турбуватися про завтрашній день, гроші, одяг, їжу. Попереду - самостійне життя, з головним болем через нестачу грошей, складні стосунки з оточуючими людьми, постійна непевність щодо "завтра". А ле зараз - міст. Міст між світами. Поїзд пливе у молочному тумані, повільно з надсвітовою швидкістю. Сонні люди навкруги нічого не помічають, вони навіть не розліпили очі, щоб подивитись навкруги. Дніпро десь зник, та чи є ріки між світами? Ти пливеш у білій імлі, не зустрічаючи опору, поїзд несе тебе вперед, у невідоме. У майбутнє. Метро знову в'їжджає до туннелю.

"Станція "Самостійність" лінії "Дорослого життя" міжсвітового метро". Час виходити. Це - моя станція.

Завела собі ЖЖ. Навіщо, якщо я палка прихильниця Лі.ру?

Цей чортів сервіс навіть не дозволив зареєструватися як Vedana, довелося записати себе як vedanka. Так що шукайте мене ще й на ЖЖ, якщо не викину його к такій-то матері!

Ще раз надобраніч, нарешті, остаточно.

Це лишень початок, далі буде...

Вішатиму сюди свої улюблені твори, і не тільки пані Ліни, а й інших українських письменників. Ну і свої міркування, звісно ж, не забуватиму писати.

Надобраніч, друзі!

Не треба класти руку на плече

(Довіра)

Не треба класти руку на плече.
                        Цей рух доречний, може, тільки в танці.
                        Довіра — звір полоханий, втече.
                        Він любить тиху паморозь дистанцій.
                        Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
                        Він дивний звір, він любить навіть муку.
                        Він любить навіть відстань і розлуку.
                        Але не любить на плечі руки.
                        У цих садах, в сонатах солов'їв,
                        Він чує тихі кроки браконьєра.
                        Він пастки жде від погляду, від слів,   |
                        І цей спектакль йому вже не прем'єра.
                        Душі людської туго і тайго!
                        Це гарний звір, без нього зле живеться.
                        Але не треба кликати його.
                        Він прийде сам і вже не відсахнеться.   

Апологiя лицарства

Там за вiками за гiрким туманом
                        Де Вiчнiсть трубить у Роландiв рiг
                        Була Любов єдиним талiсманом
                        А талiсман той звався оберiг
                        Було життя овiяне красою
                        Любов i честь цiнились над життя
                        I шо там смерть з великою косою
                        Мужчина, лицар, сонячне дитя
                        В моїх садах мелодiї Провансу
                        I жiнка, жiнка, жiнка всiх вiкiв
                        За неї лицар гинув без авансу
                        За неї лицар гинув без авансу
                        Вона ж чекала цокоту пiдкiв
                        В монастирях, фортецях i столицях
                        З глухих палацiв схожих на тюрму
                        Якщо вiн лицар, о якщо вiн лицар
                        Вона троянду кидала йому
                        Гирмiли вальси, пурхали амури,
                        Давили буднi смикал сiм'я
                        Жiноча туга билася об мури
                        Де лицар мiй молитва де моя.
                        I хочь в'яжiть, хоч клiтку або плiтку
                        Хоч бозна-хто розкаже бозна де,
                        Якщо вiн лицар - жiнка кине квiтку
                        Якщо вiн лицар - жiнка кине квiтку
                        На все життя очима проведе. 

Дуже ніжний, розважливий, трохи сумний вірш... Викликає безліч споминів...

Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

Я обожнюю цю авторку, її віршами можна зачитуватися завжди, за будь-яких умов, у будь-якому стані душі. В її творах завжди можна знайти відповіді на більшість питань, котрі хвилюють тебе або якнайкраще відповідають даній ситауціїї.

Раджу всім почитати хоча б декілька поезій Костенко, хоча б ті з них, які є у моєму щоденнику.