[показать]
"Ти – людина, якій я безмежно довіряю, довіряю все добре і зле. Ти – усмішка, яка сяє на моєму обличчі навіть, коли з очей течуть сльози. Ти – веселка після дощу, зрештою ти – дощ, який стікає по моєму обличчі замість сліз. Ти – мій найкращий друг. Ти – надія на краще. Ти – той, з ким мені не страшно, з ким мені добре, тепло, затишно, безпечно. "
...
шкода, що ти так і незрозуміла суті власних слів.
прощавай

Нас було четверо… ні, спочатку троє, а потім знову четверо. А було це напередодні дня молоді, це коли й день конституції. І ми їхали електричкою, а потім дизелем. Але в електричці нас було мало, тільки троє, то окрім інших, бо їх було більше, навіть попри те що це був день молоді. А в дизелі нас було вже четверо, але всіх решта було менше, може тому що то був день конституції, а може тому що була ніч? Ми незнали, бо немогли запитати в тих кого небуло, чому їх не було… Та ми їхали, і це було найголовніше. Навіть неважливим було те, що то була неділя, як і те що ми були майже незнайомими. Важливим було лише те, що ми знали куди їхали, і якщо б за вікном не було темно, бо коли ми їхали дізелем, то коли нас було четверо, надворі була вже нічка, ну я ж писав! От, тобто якщо б надворі не була ніч, то можна було б бачити гори: одні з найкращих, одні з найдикіших, найменш затоптаних і найменш заселених. Ми їхали в Горгани, в гори мрії, гори традиції… вже другий рік поспіль і мабуть не останній…

[показать] …все почалося о пів на шосту. Село, яке дрімало буденним сном в очікуванні співу пеших півнів, яким мабуть також зовсім не хотілось прокидатись, виходити на двір і кричати в просякнуте туманом і біле мов молоко повітря, і це коли ще й на голову падає дощ, а холод невидимо і невловимо добирається до твого єства. Тільки, ми, четверо і ще якась групка туристів вирушає в мандрівку, зникаючи за клубами ще нерозсіяного туману…
Гори як гори, ну які вони: ліс, камінь, повалені дерева, струмки, болотця і постійний підйом, а ще слякоть, мокра трава, папороть, малинник, ожинник і чорничник, в результаті чого мокре взуття, і постійне чавкання всередині нього. Що тут цікавого? - незнаю, важко відповісти, навіть попри те що воно постійно тягне знову і знову мандрувати і підкоряти.

[показать] Так тривало годину, може дві, ну… від сили три, а потім почалось щось нове… перші каміння, такі великі, симпатичні… навіть в наплічник не засунеш… та й зовсім якось не хочеться. Він і так чомусь здається заважким, а тут ще й підйоми й підйоми. Та романтика і захоплення розвіюються, коли стаєш на нього - упс!, а він виявляється слизький! Не камінь звичайно, він би мав добре тримати підошву своєю шороховатістю, але мох, яким він поросший, ледь намокши, недозволяє втриматись на ньому. І ось так, серед літа, ти почуваєшся немов на ковзанах. Крок, один, потім ще один… а потім і звикаєш, зрештою так вчишся ходити ним, так балансуваючи на його виступах, що можна навіть бігати. Правда не завжди, і тому дівчата тепер ходять в спідницях, приховуючи свої синці… [показать]

І перша вершина - "Гребля", з якої вже можна спостерігати за горами окутаними туманом. Скільки не дивись - а всерівно ніколи не побачиш щогось схожого. Природа раз за разом створює нові картинки, раз за разом заставляє затамовувати погляд… перший відпочинок, віддерання промокшого одягу від тіла і спокійне віддихування, з сумом оглядання мокрого взуття, і зрештою оптимістичний підйом. Часу для сентиментів нема - мандрівка тільки но почалася!

[показать]А потім знов ліси, каміння, стежки, папороть, трава, знов каміння, дивне каміння, з малюнками і розуміння що ти - нелегал!!! Ой! Щойно ти перейшов Австро-Угорську границю… ну гаразд, нехай країни вже немає, але ж… нехай це було так давно… та це приємно ходити туди-сюди і знати що століття тому це була зовсім инша країна, це був зовсім инший світ… все було зовсім по-иншому…

І так, пробираючись пів дня лісами і вершинами, нерешті проголодавшись - зупиняєшся на обід. Обжите місце, куди доходять купа "матрацників", в результаті чого знайти сухих дрів дуже важко. Але завжди діє принцип - за дровали всі ходять на спуск гори, а не на підйом, абож на підйом а не на крутий спук. Правило старе і добряче перевірене, діє безвідмовно, і тому в нас купа дрів, на яких готуємо смачну гречану кашу і сушимо одяг. Як добре що хтось придумав вогонь! Дякую!

[показать] Добрий дядько-вітер порозганяв хмарки в небі, Читать далее...

[показать]
Мене назвали левом – сміх та й годі:smile:!!!
Такий собі лев – мишачий король

В колонках играет - Ірина Білик "Твої руки"

[показать]
Попри звуки музики - все мовчало, лиш було чути шум минувшого дощу, і скочування капель води з її волосся…

Нічка давно вже окутала їх, та це не мало ані найменшого значення. Якось зовсім не була важливою необхідність повернення додому, як і геть промокший одяг та мокре і скуйдовжене, та всерівно красиве її волося. І посмішка... втомлена, розгублена, щаслива, задумана, радісна… хто знає яка?…

І радісне рукозігріття горнятком чаю, а потім "її руки", і її руки в твоїх руках…
І тоді справді - вже ніщо немало ані найменшого значення…

Дзвінок будильника, дощ надворі, спинний біль і невдоволене потягування… потрібно вставати. А так нехочеться… присмак шоколаду на вустах… хм… ще кілька кусочків, поряд, біля ліжка:) перша приємність цього дня.

Попри біль, закидуєш наплічник на плечі і прямуєш на вокзал, маршрутка, дрімота, дорога, і вокзал.

Цього разу приїхали достатньо шкидко, щоб встигнути на поїзд, але запізно щоб взяти квитки. Отак і сідаєм - зайцями… дякувати залізничникам, чи українській звичці їздити на халяву, поїздом ходять добрі дяді контролери і продають квитки, а ще мабуть жадності і корумпційності, бо квитки нам обходяться дешевше, щоправда квитків нам не дають, зато запамятовують на час поїздки… А потім ми будемо говорити що давати взятки - це погано… справжня українська звичка: розповідати як треба жити, а самим жити - так як виходить ;)

Гори і тунелі, річки і полонини, села і містечка, сонце і хмари, дощ і вітер, спання і гамцяння - все минає протягом дороги, допоки нарешті не зявляється довгоочікуваний Воловець. Хоч він також зустрів нас не особливо приємно: вітер, дощ і холод. Ще й горілка місцевого розливу, так би мовити з одного баняка. Ну але це ми дізнались вже після. А ще привітні люди, з специфічною мовою, і купи туристів, які ладні тобі допомогти, розповідаючи найкоротшу і найзручнішу дорогу.

І сама дорога, яку розповіли туристи, а вгорі хмари, які клубочучись окутують гори. Допоки не зустрівшись, не починають сварки і все закінчується дощем… ось так завжди! Де двоє чубляться, там… бідний турист повинен ховатися в лісі. Накривши наплічники клійонками, а на себе натягнувши різні "водонепроникні" штуки, стоїш, дивишся на капні що падають з дерев, і боячись поворухнутись, відчуваєш, як вони стікають спиною… не дуже приємне відчуття, але хороше товариство, а ще чорний гумор, прикрашають твоє неприємне і мокре становище. А ще групка сусідніх туристів, які в такому ж самому становищі.

І знов дорога, розбита тракторами, що звозять ліс і розмита дощами, болото, в яке зовсім не хочеться ставити ногу до колін… і яке приходиться обходити польовими стежками, підйоми і спуски, та зрештою все догори і догори, допоки не відчуваєш прохолодного вітру високих гір, допоки не бачиш чистого неба, і хмар які розганяє вітер. Тоді навіть сонце посміхається, тоді навіть тобі стає тепліше:).

[показать]Сніданок, чи то пак обід, під теплими променями сонця, а потім і перші підкорені вершини. Ще не ті, які можна вважати своїм досягненням, та вже приємні. І перші краєвиди. Гори, ліси, річки, сніг, струмки, села - розкинулись нижче твого погляду, і ним не можна зачаруватися, цим не можна не любуватися… і тоді зникає втома, відкілясь беруться сили, і хочеться іти далі, вперед, до нових, ще не підкорених вершин…

І ти ідеш, нові підйоми, нові звершення, та зрештою, всьому приходить кінець, як і закінченню дня. Сонце ховається за гірку, а ти шукаєш місцинку для намета. Зрештою…нічого не хнаходиш, бо забрів туди де якщо є вода, то немає дрів, а якщо є двора - то ти опустився далеко з схилу, так що до знайденої води досить таки далеко :). І ось так залишається три літри води на вечерю і сніданок, маловато…особливо якщо це на пятьох людей. Та втома бере своє, і ти ставиш намет, палиш багаття, готуєш вечерю, готуєшся до сну, і під шум дерев і вітру, який норовить завалити намет, засинаєш… [показать]

А зранку новий день, і гори окутані в туман. Нічо не видко, ані більше яко на десять-п'ятнадцять метрів. Навколо біле молоко, і достеменно навіть не знаєш куди потрібно йти. Та зрештою, по п'ятирічній памяті, відшукуєш стежку, попердньо, для годиться, кілька раз її пропустивши :). Й ось в такому тумані продовжуєш мандрівку, інколи задаючи питання: "а чи випадково ти вже не оминув вершину?", та знаєш що ні, знаєш що треба йти ще трішки в гору. Допоки не знаходиш знайоме каміння, знайому стежку. Пройшло вже стільки часу, а насправді не змінилося нічого. Як і колись, тут стоять купи каміння, за яким ми ховалися, як і колись стежка повертає направо, як і колись все вкрите непроглядним туманом, і ти не можеш любуватись краєвидами. Хоч щось в житті постійне!

[показать]г.Великий Верх з першого разу вирішуєте не брати, а перед тим хочеться збігати хребтом на Стій. До ньго рукою подати, і ти прямуєш, перші кроки, потім десять, двадцять. Боками починаються різкі спуски, і сильнішає холодний боковий вітер, ти виходиш на незахищену місцевіть. Він був настільки сильний, що буквально розвертав при намаганні зробити крок, а Читать далее...

Настроение сейчас - приємно

до мене, на вікно, прилетів голуб. вікно було відчинене, він заглядав всередину. а я його нагодував крекерами і шматичками хліба.
так приємно дивитись як він їсть :)...
він ще й досі там, догамцює. нажаль в мене вже більше нічого для нього немає. наступного разу я зроблю запас ;)

В колонках играет - стукіт коліс
Настроение сейчас - задумане, замріяне. байдужа романтика

Дивитись услід колії, що за втікає в небуття, і розуміти швидкоплинність часу. Він немов буревій змітає все на своєму шляху: витвори цивілізації і природи, руйнування стихії і людей. Він єдиний, хто вмить може перебудувати існуючий світ на свій лад, і ми, якщо це з’ясуємо, змушені будемо з цим лиш змиритися. Дивно, а реально все ж залежить тільки від одного: з якої сторони він "підійде" до нас – чи побачимо ми його спину, а чи повіримо, що біжимо попереду нього. Він може як вселити в нас віру і впевненість в себе, так і забрати її.

Розуміючи швидкоплинність і непостійність часу, почуваєш цінувати митт’євості, які закарбовуються нам в пам’ять.

...опершись на поруччя, похитуючись разом з вагоном, він вслухався в ритмічність стукання коліс. В обличчя била прохолода нічного повітря, яке вривалося крізь вікно, через яке заглядав повний білолицій місяць. Складалось враження, що ми об’їжджаємо його, боячись загубити його світло. А він, тим часом, заступивши сонце, освітлював нам дорогу, відбиваючись в болотах, крізь яке простяглася наша дорога. Чим особливо тішив жаб. А чи може це в них почався шлюбний сезон? Та одне чи інше, очевидно приносило неабияке задоволення, бо ритмічний стукіт коліс все гучніше й різнобарвніше доповнювався їхнім кваканням.

А на землю, чи то пак болото, тим часом спадав туман, окутуючи поодинокі дерева і густі кущі своєю пеленою.
Освітлена місяцем вода лиш зрідка пробивалася крізь туман, та навіть попри те не меншав жаб’ячий шабаш, що доводило лиш одне – справа зовсім не в місяці ;)

Все це кіломентр, за кілометром, проносилося за вікном вагона, і згадувала якась старенька казочка про щось хороше, але ображене і хатка на курячій лапці, в якій жила Баба Яга, яка ночами, в повний місяць, варила своє чарівне зілля, заповнюючи дрімучі хащі, непросвітним туманом.

Знайома нам з дитинства моторошна картинка, як і казка, тепер заставляла тамувати погляд. Як би там не було, але бабця – митець, адже виглядало воно зовсім незле: ліс з болотом, закутаний в низький густий туман, і освітлений білим світлом повного місяця.

І це тоді, коли поїзд, як і час невпинно прямував вперід. Один відвозячи нас додому, а інший – в майбутнє.

Настроение сейчас - загадково-романтичне

дивно так, відчуття що знов зима. і ні!, все вказує на протилежне. можна тільки на мент забутись, лиш достатньо визирнути в вікно, навіть в відкрите, і попри те що відчуєш теплий порив повітря, навіть якщо й побачиш зелені дерева, навіть... та щось є тут зимове, щось що повертає тебе туди... це білосніжна заметіль, вона закриває від ока по-літньому вдягнутих людей, зелену траву і навіть дерева вдалині. вона, як і зимова, закручує тебе в своїх обіймах, заворожучи закриває від чужих, чи то пак зайвих очей, і дарує відчуття безпеки. тільки от "сніжинки", торкаючись тебе, не зникають в небуття, а пролітають далі, ледь-леднь, ніжно-ніжно торкаючись тебе...

В колонках играет - тишина поміж вистукуванням капель

[показать]це була справжня злива, крізь каплі дощу було ледь видно дерева, які росли всього за якихось кілька метрів від його вікна. дивитися і розуміти, відчувати і віддавати, очищуватися і забувати, починати і заспокоюватися, бо очищуваєшся, очищуєшся водою, очищуєшся дощем, а особливо дією. бо вчора також падав дощ... він мов продовження попереднього... все, якось мимохіть, зєдналося в одну ланку, перемішалось, сплелося: минуле з теперішнім, явне з вигаданим, приховане з очевидним. там було все, тільки не було грому, бо колись він був, тоді небо розривалось від нього. здавалось ще трішки і воно трісне і розлетиться на безліч кусочків, розірветься і ми всі розлетимось. хто куди - хто в невідомість, хто в забуття, а хтось так і йтиме, поряд, нога в ногу, подих в подих, все так як і колись, себто в унісон...

вчора грому не було, тобто він не розривав небо, але він розірвав щось інше, і може крім нього, його більше ніхто навіть не помітив. та він відчув його, відчув як грім скользив його тілом, його душею, обпалюючи і розриваючи все нашматки, перевертаючи пузом догори. лиш прикро, що він нікого не вбив, нікому буде тепер воскресати...

бо як казав апостол: "щоб зерно проросло - воно повинно спочатку померти". думаю без крові таки не обійтись, нажаль...

В колонках играет - щось з "холодна гора"
Настроение сейчас - замріяно-сумно-романтичне

[показать]
надворі дощ, а в душі знов хтось воскрес, вслуховуючись в каплі дощу, що тарабанять по шибці, бються об листочки і стікають донизу, зникаючи в землі, гублячись в траві... сидіти і відчувати легку прохолоду вітру, який залітає у вікно, і відчувати себе єдиним цілим з ними, з нею, з природою, і так не вистарчає склянки вина, і високої гори... так хочеться дивитись як клубочуться хмари, так хочеться бачити як вони "повзуть горами", ховаючись а потім відкриваючи їх нашому зору, так хочеться бачити промені сонця, які жовтими пучками пробиваються крізь хмари, хмари, які мов в перину, окутало його, щоб зігріти, щоб недати змерзнути, аби не зніяковіти...


так хочеться відчути себе на вершині, серед безкраїх гір і хребтів, і нехай не соколом, нехай лише з наплічником на спині, та все ж серед дикої природи, з вогнем у руці...

Як повинна починатися успішна мандрівка? Кожний з нас знає, що спочатку, для того, поміж іншим, потрібно розробити маршрут, завчасно прийти на вокзал, щоб купити квитки, а потім з ними не спізнитися на поїзд. А далі… а далі вже немає ніякого значення – мандрівка ж вже почалася. ;) … Ну зазвичай воно так і виходить, так планували і ми…

Квитки, на будапешський поїзд, купили як і домовлялися з провідниками – завчасно, за півтора години до відправки. Всі уважно подивились на табло, і однозначно з’ясували, що поїзд відправляється о 20:56 (чомусь замість 20:36, про які говорили мені провідники, хм?), ну але на це ніхто не звернув уваги, і всі дружньо пішли коротати час до найближчої кафешки, смакуючи вина…

Перше, що нас здивувало після повернення на вокзал – це відсутність запису про відправку поїзда в інформаційному вікні. Якась чуйка (все таки не перший раз запізнююсь на поїзд) підштовхнула мене подивитися на квитки… “о-о” – перше що вирвалося, стрімголів кинувшись на переном, ми там застали лише порожні рейси і цікаве лице провідника сусіднього поїздка. Що ж, наша мандрівка теж почалася, тільки наразі безуспішно – з запізненням на поїзд, зато з першої пригоди, яка колись стане початком легенди про нашу мандрівку до Будапешта.

А потім почався панічний пошук рішення, який, нащастя, швидко перейлов в логічний. Що то все таки значить, коли люди їдуть з досвідом запізнення на поїзд! (то я і про себе зокрема:cool::) За пів години пролунав перший дзвінок, від провідників, які вибачалися за незручності, а потім і з Будапешта, там ніяк не могли зрозуміти “де ми ся діли, і чому не їдемо зараз в поїзді!!!”. Що ж, рішень не могло бути багато: догнати поїзд ми вже не могли: експрес все таки експрес; перекласти мандрівку на інший день, нам не виходоли, ми їхали і так в притик, зрештою це б нічого не змінили – ми домовилися лише з одними провідниками. Єдиним прийнятним варіантом було добиратися пересадками, що й без вагань ми почали реалізовувати. Найближчий поїзд, який їхав до Чопа (місто на кордоні з Угорщиною), відправлявся десь поміж другою і третьою ночі. Що ж, нам знову було потрібно десь скоротати годин п’ять часу. Спочатку для того підійшла піцерія, а потім, а потім звичайне кумарення на вокзалі :(.

І це при тому, що ми ще навіть не мали паспортів з візами. Їх нам повинні були повернути в закарпатті, і все тому що угорське посольство вирішили організувати собі кілька днів відпочинку. А нам приходилося їхати лише з надією що про нас забудуть, та й з документами буде все гаразд!

Поїзд до Чопа, прибув пів до восьмої. Ранок, дощ, людей, яких за поведінкою і одягом, можна назвати українцями, та точно не за мовою. Окрім матюків – незрозумієш нічого. І митники, яким цікаво чи ти часом не українець… а ще й обдертий міжнародний вокзал, і це при тому що поряд стоїть досить привабливий міжміський. Здавалось – а чи не могло б бути навпаки?

Перший поїзд на Угорщину, в Загонь(місто з другої сторони кордону), відправлявся всього за півтора години, а в нас ще й досі не було паспортів:(… все що нам залишалось – це насолоджуватися самотньою ідилією кафешки приміського вокзалу, оздобленої в стилі пізнього соціалізму, майським чаєш по 30 коп за стканчик і привізними канапками. Щоправда вартість наступної порції чаю буквально подвоїлась, продавщиця пояснювала це помилкою в “буХгалтерії”, і навіть намагалась повернути “втрачені” кошти, але нащастя другий раз покупці, себто я, був вже інший, аніж вперше :), і нам вдалось зекономити 60 копійок, як не як, а таки компенсація!

Та це не вирішувало проблеми з паспортами, дівчина, яка їх повинна була їх привести, жалілась що в такий дощ (у Львові кожний другий день такий падає) в них не їздять таксі. Брєд якийсь! І що найбільше дратувало – це розклад поїздів, наступний поїзд в сторону Угорщини відправлявся тільки через шість годин… ну самі розумієте.

Паспорти нам привезли лише за десять хвилин до закінчення митного контролю, нащастя це незавадило нам його успішно пройти, і вдало перетнути границю, де нес чекало місто Загонь, з своїм вокзалом, який не міг приємно здивувати. Чистий, охайний і сучасний, хоч і маленький. Що не кажіть, а Європа є Європа. Може, навіть якщо в Угорщину її ще й важко віднайти, то в нас, вже звиняйте, але її ще немає. І це відчувалось в порядку на вулицях, охайності і чистоті будинків, розмітці і ремонті вулиць. Навіть не знаючи де ти є, без сумніву, можна, здогадатись що ти виїхав за межі неньки України.

Та я забігаю трішки наперід, бо це вже було потім, а перед тим ми стикнулись ще з одною проблемою: поїзд на Будапешт знову відправлявся через півтора години, а в нас не було жодного місцевого тугрика, себто форента. І всі спроби знайти обмінник на вокзалі закінчилися невдачею. Єдиним пристойним варіантом – було іти в місто і шукати його там. Ранок, дощ, холод, в результаті відсутність людей на вулиці, і тим паче таких що знають українську, російську, польську, чеську і англійську мови, ускладнили пошуки кантора. І тільки тоді розумієш силу Читать далее...

Перші кроки, коли люди напирають один на одного, автомобілі зупинені шанованими міліціонерами, і цікаві погляди перехожих...
І все, що було перед тим: пошук групи, заповнення анкет, рахування грошей, готування бейджиків, і... і всього іншого, всього, що немає ніякого відношення до НЕЇ, та вона почалася! проща рушила!

Останній подих, останній крок, можливість, дарована долею, подяка, принесена в жертву. Зрештою - це те, що називають новим роком, це підсумок року, який офіційно розпочався на минулорічній прощі. Стільки всього трапилось за цей час: злети і падіння, досягнення і невдачі, щастя і біль, віра і розчарування, підкорення нових гірських вершин і життєвих, перемога над собою, стихією і людьми, програна боротьба з долею і виграна з своїми принципами, дарована мною втіха і біль, зустріч нових друзів і людей, які нероздліляються моїх поглядів. Цей рік був одним витком спіралі з цілого життя, і цікаво що повернувся я чи не в те саме місце, звідки й починав, та тільки на один виток вище...
Вся різниця, чи то пак ця висота, полягає лише в досвіді і знаннях, отриманій болі і насолоді. Мабуть потрібно щось, щоб б було закладкої в книзі мого життя, щось щоб можна було перегорнути сторінку, почати все з нового листа. І чом би цією "закладкою" не була проща? Все таки з відтам все й почалося...

Воз'єднати те що було, з тим що є, і дати початок новому, чи хоча би навіть дозволити новому народитися. Колись апостол сказав: "щоб зерно проросло - воно повинно спочатку померти", то чом би ця проща не могла бути смертю? Очищення: водою, молитвою, сумлінням... а може подією?

Перші кроки, формування групи, шикування в правильному порядку, останні настанови, правила, накшвалт: "святий обовязок прочанина - нагодувати аніматора(керівник групи):)"

[показать]Погляди людей, Львів, що зникає за останнім поворотом, дерева, кілометрові стовпці, села - все зникає, все залишається позаду тебе, все зникає в небутті, попереду завжди виникає щось нове, нова пригода. А на серці відчуття, немов ти прощаєшся з кимось, немов хтось незабаром повиненн сісти на потяг і поїхати, залишити тебе. І сум, ностальгія огортає тебе, вкорінюється в тобі, і трішки ниє, болить. Болить, бо саме тобі потрібно посадити когось, посадити оте щось і відправити кудись, в забуття. І кожний крок, кожне дерево, кожний стовпчик, кожне село - все наближає тебе до ТЕБЕ.
ТИ - та хто заопікувалась мною і оберігала мене, дарувала надію і спокій. ТИ - була надією, ТИ стала заміною й подругою. Зараз, ТИ постійно зі мною, і не тільки в серці, несподіваний подарунок, отриманий перед "першим кроком", такий символічний й такий важливий, й не менш незрозумілий, як і не менш приємний...


[показать]А потім... а потім таки була проща, сотні людей, десятки груп, нові знайомства і зустріч старих знайомих. Скільки їх тут зібралося? - постійно можна побачити нове обличчя, хотів би – не відчув себе самотнім :)
Це - одна сімя, може і різнобарвна та всі ми зібрані одною метою: хтось маленькою, хтось більшою. Кожен з нас переслідує свою ціль, як ти казала: "молоді(діти) ідуть сюди заради цікавості, а ми(ну вже мабуть "старікі" :)) – заради чогось більшого, вони шукають тут суть прощі".
Приємні зустірчі на краях сіл, коли вітають, коли тобі раді. І оте частування... зміст якого не в тому щоб тебе нагодувати(зрештою, ми не проти ;)), та там щось більше! Чи зумію я це передати? Щоб зрозуміти – це потрібно відчути: одностайність, піднесений дух, радість зустрічі, адже з нами ішли їхні надію, адже ми були символ, ми були підтвердженням! а потім: дяяяякууууєєєємоооо, і група за групою дякують вам за ласку і гостинність, переходячи за ваш "край", за межу вашого села.

А запечені банани в шоколаді, і чай з щойно нарваної м'яти? Отак прготоване віддалік від сотень людей. Маленьке кулко людей, зібравшихся навколо маленького, але теплого вогника, і хороша затишна атмосфера. Виявляється для цього більше нічого й не потрібно. Як мало треба для щастя, просто знати що ти в колі, в колі тих, кому ти дорогий, і від того стає затишно, від того стає спокійно... А коли смакуєш запеченого банана, облитого гарячим шоколадом, а поверх нього хрумкотить кокос - то стає ще й добряче смачно :)

[показать]


А поміж тим дорога, так багато роздумів і спогадів... Колись тут вже ходив, "пам’ятаєш, тут навіть небо те, і погода..." тут все те саме, тільки щось змінилося, і не номер групи, яку ти вів :(... все чомусь по-іншому, а тоді здавалось, що так буде завжди. А зрештою... щось тут було й краще - зміст тої прощі. кожен з нас наближався ТУДИ, в пошуках, в сподіванні, чогось.
Хтось чекав кроку, хтось дії, а хтось розуміння, прощення і світла забуття. А когось штовхала цікавість...




І робити все це разом з сотнями інших людей, обганяючи групи яких, мимоволі Читать далее...

В колонках играет - Океан Ельзи "сумна мелодія"
Настроение сейчас - сумно

Ви бачили який вчора був дощ? – тоді народжувалася весна! Каплі, що вистукують по склу кафешки, вино що пилося за літо, і сльоза, в доповнення, що бриніла у очах… – все говорило про це, і стукіт дощу об парасолю, і безмежжя мрій що були “вивержені” назовні,… тоді вже, під дощем…
Грозі, що була тоді, не вистарчало одного – грому. Вогонь, який був у ньому, випалював, та не міг вирватися назовні. Грому не було, він не міг вирватися, та він був завеликий, щоб його можна було втримати.
…він так і незміг його випустити, а він, натомість, “розірвав” його. А вночі пішов сніг, почалася зима…
…
Може він того ще не розумів, але справжня весна починається тільки після зими…

Настроение сейчас - дотик щастя

[показать]
Тишина, спокій, ані вітерця. Все притихло: гілки, перші паростки трави, струмок і навіть пташки, лиш чути як клубочаться хмари – в них наближається шабаш. Небо вже почало ставати темно-синім, аж чорним. Скоро, дуже скоро, цю тишину порушить грім і тоді почнеться гроза. Вона змиє всі нашарування, а потім настане весна.
Вона прийде. Вже ніщо непомішає їй настати!
Це відчувалося і в небі, і в наелектризованому завмерлому повітрі.
Весна прийде! Вона вже неминуча!

Радість заплямована журбою, сонце пририте сірою хмаркою. Лице, позбавлене ласки, направлене кудись вгору, і дитяче розчарування.



…вона ніколи не вміла говорити про свої почуття, окрім як зізнаватися в коханні, і попри те що їй вдавалось робити це досить таки вдало, йому було цього замало. Йому було потрібно щось трішке інше, ні, не більше, зовсім інше…

чи може лице, яке вперше відчуло ніжний дотик сонця, коли-небуть ще раз відчути щось схоже? Чи зможемо ми коли-небуть відчути ще раз дотик першого поцілунку?

…її очі ще не були наповнені сльозами, але вони вже були великими. Переляканий погляд маленької дівчинки, яка так потребує тепла, яка хоче щоб її обняли і пригорнули…

чи зможемо ми полюбити хмарку, яка затулила нам таке бажане сонце? Як полюбити сонце, яке сховалося за хмаркою?

…не йди від мене - вирвалося з неї. Вона просила. Вона просила. Ні! - ви нерозумієте, вона просила: "Не йди від мене". Ну, може якщо б ви знали її краще…

цікаво, що думає сонечко, отак дивлячись на нас з-за хмар. Йому ж то мабуть байдуже що то ми відчуваємо. Зрештою, яка різниця, кому світити: чи на обличчя цих дітлахів, а чи на сіру хмарку?

…допоможи мені розібратися в собі. Ти потрібний мені! Мені потрібно було розібратися в собі, мені потрібно було порвати з минулим. Допоможи мені…

зрештою, а чому їм світити?

…так, я знаю що хочу, я хочу бути з тобою…

сонце ж не вперше ховалося за хмарку, а потім визирало і дарувало своє тепло, своє проміння. Те саме, таке саме, та воно ніколи не розуміло: "чому люди йому нераділи, так само як "вперше"
радість обнялася з журбою, сонце зблідло у хмаринці.

"мені потрібно йти" - сказав він.

А вона прощалася з ним, немов в остнаннє.

Воно мандрувала з краю до краю, кожний день, зазираючи з-за хмарки.



Балансування на межі, ходіння по лезу ножа, пошук щастя. Всі намагаються пояснити, розказати, навчити - все це пропадало, кануло в небуття. А зрештою, чомусь це вже немало ніякого значення.
Він знав щось більше…

Настроение сейчас - щастя!

Що таке щастя? В кожному випадку – це щось своє. А один з його видів....
...коли після тривалого страху взнаєш, що небезпека безпідставна. Ти лежиш, стоїш чи ідеш і відчуваєш, як з центра твого єства щось пульсує, розтікаючись тілом до самих його кінчиків, і стає легко та приємно, а в голові витає відчуття дух відродження. Це початок нового життя, життя, якого могло і небути.
Як же це добре народитися знову!!!

Настроение сейчас - різдвяна мелодія

Вона сиділа в колясці посеред кімнати і їй грала, з щойно ним накрученої шкатулки, різдвяна пісня. А над нею падав сніг…
Вона оглядала кімнату, стільки всього трапилось за час коли вона востаннє була тут…
Йому прийшлося слухати чи не про всі речі, що стояли тут. Кілька місяців тому вони виявляється були зовсім на інших місцях!
Та водночас(чомусь?!) створювалась ілюзія різдва, навіть попри те, що з щойно помитих вікон, було видно вже маленькі листочки на деревах і цвіт перших весняних квітів.
Чи цей затишок і відчуття створювала лише мелодія?... а чи може її присутність?

В колонках играет - передгрозова тишина
Настроение сейчас - трепіт очікування

[показать]
Хмари, що зависали над землею від краю одого горизонту до іншого. Насуплений темно-синій колір, і темрява. Тишина, що не порушувалася порухом гілочки, і бруньки, що от-от повинні розпуститися. Все віщувало неминучу зливу, може навіть бурю, ураган. І точно, при тому повинен був бути дощ! Ось вже який день він намагався змити, розмити, зрівняти все, що залишилося після зими…

А я вслухався в стукіт перших капель дощу. Дім, зелень нової трави, “бруньки які от-от мали розспуститися” – все віщувала про народження чогось нового. Тільки от початись чомусь не могло. З дня в день, кожний раз, з кожною спробую намагалося початися щось нове, а не починалося. І попри те, що невпинно до того наближалося. Вже давно не було видно снігу, і не відчувався його проходний подих. З дня на день, це вже висіло в повітрі, він відчував це кожною частинкою свого тіла…

Інколи, коли прислухатись, можна почути спецефічне потріскування – це пробивається трава з під грунту, це розспускаються бруньки на деревах, випускаючи листочки назовні. Міняється все навкруги, природа міняється, тілька яка буде природа цього нового?

Він так звик що тут хтось є, особливо коли немає його, що я тепер тут почуваюсь самотнім.
Сила переконання, сила ілюзії, ми так частолюбимо щось придумувати, що потім важко відрізнити видумку від реальності. Особливо, якщо вони переплітаються і мрії стають реальністю твого життя.

В колонках играет - Еnya "A Day Without Rain"
Настроение сейчас - в передчутті дощу

це небо. воно немовби нависло над землею. таке враження що сюди стягуються всі хмарки, чорні і білі, аби пролятись рясним дощем, аби вилити наниз все те що назбиралось за останній час. і немає значення що буде тим дощем - чи його радість, а чи його смуток. байдуже, важливо лише, що після того воно знову стане світло-голубим, як очі. на ньому знову всміхатиметься сонечко, а з низу, йому, відповідатимуть радісні люди, чалапкуючі калюжами.

В колонках играет - мерткий півень "ми помрем не в Парижі"
Настроение сейчас - сонлива задуманість

знаєш, інколи щось пишеш, а потім, після кількох речень зупиняєшся, задумуєшся, а потім вслухаєшся, і тебе переповнюють якісь емоції, щось тобі нагадало щось(каламбур:) ). чи це розмови співробітників, чи черги людей до польського посольства, а чи мертвий півень який в навушниках обіцяє що "ми помрем не в Парижі". і, направду, в такий час забуваєш про все навкруги, натомість в голові зявляються якісь картинки. чомусь тягне в Європу, та ще й середньовічну. якась постійна асоціація з... ні, не Парижем, чомусь думаю про Відень. ладно може і з Парижем, але він явно не асоціюється в мене з сучасним Парижем. навіть при тому, що я так і не бачив сучасного Відня ні Парижа :(, та всередині таке відчуття що Відень дуже близьке мені місто. от Париж ні, навіть при тому що там помруть вже мертві та ще півні :). і чо так? може в котромусь житті я там жив? наприклад був цісарем? :)... а чо?, я б не проти!