я, я, я... я їду!!!

Ось і трапилося!!! Я йду в відпустку. Все, з понеділка мене тут не буде. Я... їду!!! Завтра, зраня їду в Будапешт. Помочивши ноги в Дунаї, переберуся в Відень, а з нього, майже на три тиждні, в Альбах на форум. А поміж тим походи в Альпи, поїздка в німеччину: Альбах-Мюнхен-Зальбрух-Альбах, і мабуть ще щось автостопом :).
Ну а потім повернення додому, знову через Відень і Будапешт, Загонь і Чоп, ну а потім, рідне місто Львів :)

Вітай, оспівана й ославлена Європо! :).
Сенкс Кочка ;)

Об’єднати все, з’єднати минуле й майбутнє, продовжити, сплести в один шнурочок, дозволити одному бути продовженням іншого, а не його закінченям. Зрештою, не померати, щоб народитись, а просто жити й розвиватись, бо… вміти сміятись. Ні!, одного разу засміятись, бо – побачити щось попереду, побачити перспективу, просто одного разу захотіти, і тим самим покласти початок новому, і тим самим закінчити старе. Навіть нерозуміючи, навіть незнаючи, просто відчуваючи.

Це так, знаєш, жити, думати, радіти, а потім відчути, зрозуміти, що треба встати і йти. Може навіть і не так, швидше одного разу зрозуміти, що ти вже ідеш. Дивно так, але це Я. І незнаю як там хто, але я вже перестав дивуватись, лиш зараз посміхаюсь, бо я знаю, як то жити, не з розповідей інших…

Вставати, як контраст: посилаючи і сміючись, обводячи цікавих туристів злостним поглядом і ходячи по кімнаті з мрійливою посмішкою. Радіти тому чому немає, сумувати за тим чого не буде, і просто міряти, просто жити, тому що хотіти, тому що … посміхатися…

Настроение сейчас - радість насолоджування

Це була перша субота цього літа, коли зранку не треба було зриватись і робити якусь роботу, чи закинувши наплічник, ні світ ні зоря, мандрувати кудись далеко у невідоме.

Радіти, сміятись і планувати, щось бачити, просто в щось вірити, тому що… навіть незнаю… за всіма пересторогами, запереченнями, так хочеться в щось повірити, так хочеться чогось досягати, за щось боротися, до чогось прямувати і будувати. Зрештою, ти ж знаєш – віддавати, просто… просто давати, хочеться виплеснути і поринути, огорнути і торкнутись, подарувати і … дальше попрямувати… закрутитись в круговерті, посміхнутись, підморгнути і розлетівшись маленькими кусочками – поринути на землю, освітившись променями сонця, які переливатимуться на краях єства.

Вони стояли одна на проти одної. Погляд, бажання, обидвоє відчували себе в кутку, обидвоє готові до боротьби. Погляди різкі, проникаючі, налякані, але впевнені.
Вони були готові до боротби, чомусь нагадуючи мені ковбоїв.
Питання лиш хто зробить перший постріл?
Може я? - "вб'ючи" вас обидвох.

Дивно так, ганяєш світом, намагаєшся прийняти участь в якомога більшій кількості мандрівок, незавжди встигає навіть толком "провітрити" наплічник, чи до кінця підготувати речі. На полиці є спеціальні набори одягу, з яких, при потретребі, за найбільш короткий час можна спакувати наплічник. Ти вже навіть не задумуєшся, що брати в наплічник, нескладаєш списку, не обдумуєш де і як ти ходитимеш, в що одягатимешся, що їстимеш, де спатимеш... зрештою намет давно став вже другою твоєю кімнатою, а місце, де його можна розкласти - другим домом.

Він любить мандрувати, їздити в нові місця і зрідка відвідувати старі, товктися транспортом і знайомитись з новими людьми, зав’язувати якісь стосунки і завжди шукати цікавих людей для втілення нових мандрівок.

Мандрівка – для нього це життя. Колись він туди їздив, щоб побачити щось нове, потім – щоб набратися сили, відпочити, а тепер щоб жити! А може він просто втікає, щоб забутися, щоб відпочити, щоб сховатися? А потім повертаєшся на роботу, ідеш на роботу, мандруєш рідним містом, а думаєш про одне – як би то накинути наплічник і втекти кудись знову, там де є щось древнє, таке що дає натхнення, вселяє спокій і надихає до нових звершень. Там, де можна чаруватись природністю і ніжністю, де все шукає гармонії і дарує тишину й спокій, там де можна знайти великий камінь, сісти на нього і посміхатись, попиваючи солодкого вина слідкуючи за мирихтінням зір...

Пиво за організовану поїздку – принаймі ще хтось поважав його працю! Зрештою, цього разу він майже не приклав ніяких зусиль, та насправді це було зовсім не важливо. Найважливіше було лише те, що бавлячись мобільним, вона сиділа біля Шевченка в його очікуванні. А в наплічникові, як зясувалось, були дві пляшки пива…

Сидіти на напів розваленій пристані, і непоспішаючи попивати пиво, споглядаючи на ігри собак, і відблиск світу у її очах…, і говорити …?… зрештою ні про що, а інколи навіть про дуже серйозні життєві речі.

Іноли йому ставало справді не по собі: він так відверто залицявся до неї! Про це говорили його слова, це засвідчував його погляд. Та найбільше, що здивувало його в спілкуванні – це її запитання: “можна тебе поцілувати?”…

В колонках играет - Bonnie Tyler - Total Eclipse Of The Heart

Дивно, попри її пручання, він відчував як закохував її в себи. Листи, смс-ки, слова, поцілунки... все говорило про одне – вона закохувалася в нього. А він не розумів цього, а він не хотів цього. Він так хотів щоб вони залишалися друзями, просто друзями, вони ж могли бути друзями, вони ж могли б стати друзями...

Дивитись на неї і незнати що робити... колись ти запитала чи я коли-небуть боровся за дівчину. Так, так, тааааак я боровся, і перемагав. "ух який, мій лев"... незнаю, що було в її серці, але очі лише раділи тому... а він... а йому чомусь було тоді сумно.

Я знав що не боротимусь за теби. Я вже тоді знав, що ти будеш моєю, але чи мені від того буде лекше? Чи ТИ зможеш заставити хотіти?
Зможеш! Бо колись, завдяки тобі, я побачив сонце, хоч надворі давно вже було темно...

Вибач, бо одного разу я повірив дзеркалу й словам перехожих, а не тобі. Розумієш, я ніколи не можу зрозумути тебе: тобі байдуже, що кажуть оточуючі, ти покладаєшся лише на себе, бо в теби дуже хороша інтуіція. Ти завжди знаєш де пастка і брехня, з ким варто спілкуватися, а з ким небезпечно. А ще ти добрий і не егоїст – все що знаєш і відчуваєш розповідаєш мені. Не боягуз і впертий, адже інколи тобі надзвичайно важко мене в чомусь переконати. Я не завжди розумію тебе, зокрема стиль твого життя: тобі достатньо малого і ти шукаєш насолоди в ньому, ти не борешся за недосяжні цілі, і робиш все послідовно, в результаті нерідко досягаєш великих результатів. Бо мені так залежить на думці інших і своїй славі, що часами я забуваю про все, що нас вчили в дитинстві, я переступаю через це, лише відчувши присмак крові на вустах. Я так хочу вірити в те, що неймовірного не існує, і я зможу змінити все у цьому світі, ба навіть цілий світ, що нерідко забуваю про існування навіть суті мети, аби довести це, і часто навіть самому собі. А найгірше, що тоді я забуваю про існування тебе. І всі твої попередження, всі прохання, й нерідко навіть благання, залишаються непочутими. Пояснення завжди одне – йому страшно, а насправді ж страшно то мені, страшно, що я з чимось не справлюсь, страшно, що на щось мені не вистарчить сили, страшно, що я стану таким як ти, бо тоді я спинюся. Зрозумій – тоді я зламаюсь, адже “оце” що кидає мене в боротьбу за зазделегідь безрезультативну мрію – це єдине що відрізняє мене від інших, а я так нехочу бути як всі! З іронічною посмішкою, ти зауважуєш, що через “оце” я часто зазнаю болі, на мене всі дивляться як на збоченця, в найкращому випадку як на варята. І нехай, так – нехай! Тому що для мене це і є ознакою життя, активного і цікавого. І я не зупинюся, не зупинюся, хоча мені важко підніматися після невдач і починати все з початку, особливо тепер, після останньої поразки, зрештою через яку я й заговорив з тобою.

Так, моє маленьке сіре мишення, цього разу ти теж виявився правим, та я неповірив тобі. Я все твердив і переконував тебе, себе, нас, що все вийде, що ми зможемо… а насправді варто було прислухатися до тебе. Скільки раз ти благав: “обернись і піди”, скільки раз ти все це відчував, передбачував, а я все твердив: “я зможу, подивись, все ж міняється”, а насправді… насправді не мінялося нічого, як і твоє пронизливе чуття. Дивно, але невже смак крові на зубах затьмарив мій розум? Як би там не було – але вибач, вибач що неприслухався і ігнорував. І коли ти хотів забитись в нірку, то я лише висміювався над тобою, адже я думав, ба я навіть знав що досягнув перемоги. І основне: “хто її досягнув?” Я! Ні, ти не помилився. Не ти!, зі своїми попередженнями і передчуттями, а саме Я, і лише клопіткою працею, впертістю і вірою!

А насправді, тепер я прошу тебе “пробач, вибач що неприслухався до тебе, пробач що ігнорував тобою, бо все могло б бути інакше…” та на жаль, тапер нам з цим потрібно жити, тепер про це потрібно забути, неможна щоб “воно” знищило нас, адже в нас ще стільки попереду!

Вірю, що нам це вдасться, адже ми – єдине ціле: ти і я, вовк і сіре мишення, такий собі вовкулак.
Правда?

Ти запитував в себе скільки раз ти зраджував? Ммм… – справді, таку відповідь можна почути від кожного. Хто рахує свої зради, а зрештою, для чого їх рахувати?, це все ж тимчасовості, це все помилки, це все просто так – от зараз щось зроблю, назвемо це помилкою, а потім більше цього не повторю, тільки разок, так, нехай з цікавості, бо мені можна, бо ніхто про це не дізнається… Чи ми так не робимо? Робимо – зраджуємо, кожен по своєму. Як хто вміє, на що має можливість. Ми брешемо, недотримуємось даного слова, підводимо чиюсь віру, невиконуємо зобовязань, і зрештою, просто, брутально трахаємось з ким попало. Сорі піпли, та це ми!!! Ми з вами зраджуєм один одного, і все це робимо лише заради власного задоволення, аби було що згадати, аби було від чого отримати задоволення, або полекшити свої страждання, аби… ми завжди здатні знайти масу причин, завдяки яким можна знайти виправдання своїм вчинкам, та ми ніколи неможемо знайти в собі краплину самоповаги і сили волі, щоб непіддатись спокусі. Тому що ми сподіваємось на розуміння і прощення. Перед собою звичайно що ні, адже воно в нас і так є – ми ж себе не образимо, а так, серед інших…

Нас ж вчать прощати, і ми розраховум на прощення інших. Їх ж, мабуть, також такого вчили! Бо ж кажуть, що зробивши раз помилку – незупинишся для роздумів, аби переступити межу ще раз. Тому – яка різниця між недотриманням слова і подружньою зрадою? А ніякої, ніякої!!! – чуєте, ВИ, тільки що опустивші очі, ті які почервоніли, а особливо ті – хто думає, що його це не стосується – різниці то ніякої!!! Все це зрада, все заграванням з чиєюсь вірою і довірою, все це глузування над нею… І все аналогічно прощенню: яка різниця що прощати? Чому щось маленьке ми можемо пробачити, а на велике тримати зло, адже все наше життя складається з дрібничок, і інколи можливо нехай буде одна, хай і велика зрада, аніж багато та дрібних? А може взагалі не варто над тим залислюватись і жити виключно в своє задоволення – зраджувати, отримувати задоволення, ділитися досвідом і переживанням з дорогими тобі людьми і, в результаті, жити повноцінним здоровим і щасливим життям? І я вам скажу, панове: Варто!!! Зраджуйте, кохайтесь, трахайтесь, брешіть, отримуйте задоволення і незадумуйтесь що буде завтра, адже завтра немає значення – важливим є лише сьогодні, хвилина оргазму, хвилина спокою, мить насолоди, а все решта, як і віра ваших друзів – немає ніякого значення. Адже цілком можливо – тоді коли ви віддаєтесь зраді, хтось присвячує вам щось хороше…

Дивне відчуття, чомусь переношуся назад, дуже далеко, в минуле. Незрозуміло чому, незрозуміло за чим, просто туди, в той час, який можна важати початком, хоча чи то був початок? Було ж бо й щось раніше...

Тоді я вперше їхав на роботу. П’ятсот п’ятдесять кілометрів в одну сторону. Дивна кругла цифра, хоча зрозщуміло що не рівно така.
Троє хлопців, чужа країна, знайомі люди, інша мова. Тут вперше немає батьків, хоча навіть тут знайдуться ті, хто недадуть тебе скривдити!
Водночас, з відчуттям безпеки, ти повинен робити перші самостійні й незалежні кроки, ти повинен бути на рівні зі всіма іншими, як фізично так і морально. Ти не можеш зламатись, хоча попри свій вік, маєш на це право. Тоді це було перебільшено, тоді так здавалось, бо хотілось. Тоді здавалось що ти кидаєш виклик всьому світу. Ось я, і я це можу робити, можу на рівні з вами - чоловіками.
І я міг, я робив.
Працював по одинадцять годин на спеці, і в задушливих приміщеннях, в яких інколи дихати було не можливо понад п’ять хвилин. Але чи це були досягнення? Ні, це сприймалось як належне, швидше розвага, така собі мандрівка, щоб не сидіти вдома.
Для мене це була не перемога.

Чи сльози через відчуття втрати? Коли ти не знав що робити. Гаразд, не вперше. Та це було так щиро!!!... це було чисто, що інколи... що тепер мені здається немов я незможу стати такою ж дитиною, ні, не наївно, ні, не фізично. Чи зможу я так само довірливо сприймати світ?
Для мене це не була поразка.

Там було щось інше. Це було життя, це були перші кроки, перші зроблені самостійні, без чиєї б то небуло допомоги, кроки. Це щось схоже на здивування, яке було в Його очах, коли я вперше, перепитуючи, сказав "прошу".

Дивно, та чомусь зараз для мене цей час і є початком, хоч до того було стільки подій, а після того... після того було життя, та воно є продовженням початку. Бо тоді, бо тоді... тоді я вчився жити...

Настроение сейчас - цукерку забрали :(

нелюблю коли люди вдають з себе дуже крутих і незалежних. коли ти щось пропонуєш, то гордо відмовляють, даючи зрозуміти що це їм непотрібно. а потім, коли їм щось потрібно - гордо приходять, і намагаються вдати, що то ти хочеш їм допомогти.
ну, я звичайно чемний і терплячий хлопець... проте колись і мій терпець вривається. звиняйте люди!

Настроение сейчас - піднесене

в неділю вирушаю в Київ, вже навіть квитки є
і це все після кумового і батькового дня народження, але якщо все вдасться, якщо вдастся... ну, не будем завчасно відкривати таємниці!!!

Вона їде в німеччину, така молода, а вже виїжджає… хоч і не надовго, всього не рік, та все ж… в її роках він боявся… зрештою, тоді він вже не вперше їздив працювати в чехію… та все ж… не та тепер молодь, хоча…

Хоча хто вона була для нього? Вони були знайомі ледь не рік, зрештою це було так давно… колись вони ішли одною дорогою, дорогою на захід, самі незнаючи, що їм доведеться бути разом цілих шість днів, і весь той час іти плече в плече. Часами навіть спати бік об бік… Тоді вона нагадувала йому Брітні Спірз, знаєте таку просту дівчинку, якою вона була на початках – футболка на бретельках, і все таке… вона була мила, він запросив її в своє товариство.

За цей час вони нестали близькими людьми, зрештою навіть не намагались. Випадкові дзвінки, які затягувались на пів години, розмови ні про що, жарти, сміх і все таке… а тепер, коли вона їде… просто якось сумно, хоч і без причини… та й розумієш, що вся справа в твоїй натурі, та все ж… ну не люблю я втрачати людей, нелюблю…

Нічого, колись ти обіцяла повернутися і навідати мене. Що ж, я чекатиму :)…

Двері маршрутки зачинились лиш тільки но ми заскочили туди. Мабуть вже буде нецікаво казати що ми запізнювались, це діагноз :). Містечка, села, як і тополі проносились за вікном, в той час як ми з кумом обливались потами і говорили про все, все, все...

Час проносився нечутно, аж допоки ми наш бусік не поломився, і нас пересадили в нове коритце, яке стрімголів мчало до мети :)

[показать]
Місцинка, куди ми їхали, називається "під каменем", як розповідає легенда, так називається, тому що одного разу чорт вирішив зруйнувати Львів, скинувши на нього здорову каменюку. Взяв він її десь далеко, тай полетів, тримаючи у своїх кігтях, до львова. І так пролітаючи над одним селом, хтось взяв тай полоскотав його під ніжкою, і невтримав він каменюку, та й випустив її. А вона впала на горбок і досі ще там стоїть. А від того часу село так і називається: "під каменем":).

[показать]Коли ми приїхало - вже темніло, тай небо сердилось - збиралось на грозу. Ще й очікуваних зустрічальників не було :(, кілька сотнів метрів, підйоми, двері, розвалини, мури... а потім напівтемні довгі коридорі, які давно потребували ремонту. А в кінці
одиноко балямкається лямпочка, яка й освітлює нам дорогу. Перехід, поворот, потім новий коридор, і чомусь ти мимохідь переносишся в минуле - ще трішки із тіней виринуть монахи з широкими капішонами на головах, в подвірї будуть миготіти смолоскипи, кидаючи легкі блукаючі тіні на камянисті стіни... тіло пробирає незрозумілий трепіт, і ти намагаєшся ступати якомога тикше, щоб не порушувати цієї тишини скрипом старої
підлоги...

[показать]А вони в той час були в трапезні, три монахи, чотири наших дівчини, два маляри, собака і настоятель, який в той час розповідав про свої пригоди в чорногорії. Одразу в вічі кидається простота мови і... відсутність обмеження. Розумієш - він поводився так як і ми з тобою в своєму товаристві: жартував і ні з чого не кремпувався, критикував і сміявся.

Нашому приїзду були раді, робоча сила тут потрібна. Адже монастир знаходиться в розвалинах.

Колись, після війни, в 1956 році, з монастиря зробили політичну в'язницю, тоді в першу ж зиму спалили фактично все що горіло. Після цього з церкви зробили склади, конюшні і т.д., а з монастирського комплексу зробили психлікарню, яка ще й зараз займає третю частину монастиря.

[показать] Поїли, розбрелися по своїх кімнатах, подивились як пристосувались дівчата (вони тут вже другий тиждень), та й самі собі поселились:)
А потім і нічні поседеньки, біля свічок, з пивом і з одним з братів, а! нам товариство складав і собака цезарJ. Отак і сиділи, попиваючи пиво, і обговорювали щось з того що турбувало. Кожен раз щось нове, кожен те - що турбувало його... а потім, посеред ночі всі розходилися спати довгими і напівтемними коридорами, часто продовженнями яких є коридори психлікарні... від якої нас відмежовували лише двері, які зовсім не є звукоізоляційними, і часто, можна чути крики "з тої" сторони. Але, як тут жартують - ми думаємо що там хворі, а вони - що тут... і невідомо хто з них правий:)... сидячи в нашій кімнаті, навіть не завжди знаєш де шумлять: чи "за дверима", а чи то наші дівчата на кухні. За інших обставин, від такого б стало моторошно, але... незнаю, чому, та тут спокійно. Навіть попри гори будівельних матеріалів і сміття, невідремотованих приміщень і простих умов для життя, риштувань і напівзаваленої церкви. І якось спокійно ходити темними коридорами... тут відчувається спокій, таке враження, що ним тут просякло все: від повітря і стін монастиря, до самого відношення монах. Складається враження, що час тут зупинився, чи то пак сповільнився, вивільнивши натомість інше розуміння, інші потреби...
[показать] чому? - питання мабуть риторичне..." align="left" />

А потім наступний ранок, відсутність сніданку, і робочі будні. Сміття, яке нам приходилось виносити, розчищаючи кімнату, і крики божевільних за одними з дверей, порох, бруд, і багато працівників.
Дивування варварською поведінкою людей, які це Читать далее...

Я їхав, бо знав – ти повинен приїхати. Навіть ні – я їхав, бо знав, що ти приїхав. Та ти навіть не знав, що їду я. Зрештою – ти навіть не здогадувався про моє існування, а я…?… а для мене ти був тільки привид, такий собі відгомін минулого, якого аж тепер, я отримав нагоду побачити.

Дорога здавалась такою довгою… приходилось їхати через все місто, а складалось думка, немов через життя… і хоч, правду кажучи, в нас небуло нічого спільного,… хм… тобто ми не були дотепер знайомі. І стільки роздумів і спогадів, весь цей час я шукав слова, щоб привітати тебе. І в памяті вже крутиться вже ціла промова, яка приглушується швидким і неритмічним стукотом серця.

Вперше ми побачилися на вулиці, чуть не зіткнувшись лобами один до одного: ти коли виходив із свого повороту, а я поверртаючи за свій… Та здогадатися, що то був ти, мені допоміг лише хриплий стукіт серця. А пройшовши лиш кілька метрів, я відчув твою присутність: біль і сльози, розпач і невпевненість витала там, де до того був ти. А мені, як ти й казав, приходилось це виправляти, піставивши плече там, звідки поспішно втік ти…
Та ти вернувся.
…
Не все то було правдою, що про теби знав я. В теби на то було своя історія, й своя правда, якій чомусь я беззастережно вірив… навіть розуміючи якою вигаданою стає моя…
Ти поїхав так ж швидко як і приїхав.
Дивно так: я зустічав тебе як ворога, а проводжав, подавши руку, як другу.
…щасти тобі!

В колонках играет - Richard Clayderman "LIEBESTRAUM"

за тихим звучанням класики пробивається його шуміння. ледь чутною прохолодою він попадає в відчинене вікно, і своїм монотонним шумінням так природньо доповнює звучання музики...

колись, одного разу, я його полюбив. тоді була гроза, від нього ставало аж біло, на калюжах виступали бульки, а на душі було приємно. здавалось, що тоді час зупинився...
це відчуття не пройшло й досьогодні , хоч з того часу випало вже стільки дощів...
ним можна милуватися, в нього можна вслухатися, коли він проноситься поміж звуками мелодії чи бється об вікно або тент, з ним можна думати чи роздумувати, згадувати чи планувати, в нього можна питати поради чи щось йому розповідати, бо він живий, трішки примхливий, лагідний, хоч і мокрий :)

[показать]Бачили коли-небуть звірятка загнаного в кут? Коли воно ногами впирається в підлогу, а задом в стінки? Таке враження, що хоче якомога більше втиснутися в неї. Та насправді звіреня лише окреслює, визначає свою територію, так щоб не було куди відступати, і відштовхнувшись, можна було на когось напасти.
Дивно? Так, але його загнали в куток, довели до самозахисту. Він тільки захищається!

Знаєте, коли нема чого втрачати – то здатен на непередбачуване.

Настроение сейчас - радісне

[показать]Одного разу до мене завітав світлячок:), несподівано, неочіковано залетівши в моє вікно. Світлий, веселий, молодий – він літав перідімною, радісно розповідаючи події останніх днів.
І не те що мені тоді було сумно, просто, разом з ним, в мою кімнату завітав легкий освіжаючий подих вітру і сонячний промінчик… От тоді я й зрозумів наскільки життя може бути радіснішим:)

…а потім він полетів… до наступного разу, світлячок! я чекатиму на тебе!:)…

Сімейна рада зібралась чи не в повному складі. Так би мовити відбулось екстренне засідання – над родиною нависла небезпека. знов. правда лиш потенційна – та все ж!!!… Колись вона може дорого обійтися родині…

Дивно, але поблажливість, відчуття прощення – властиве кожному з них; а зібравшись разом… рішення було безкомпромісним, жорстоким, прагматичним.

Вирок однозначний – забуття і усамітнення. Їм то легко говорити, а виконавцем повинен бути я:( Чом так? Чи тому що я роблю більше всіх помилок, а чи все тому, що я наймолодший, і всі з радістю та неприхованим задоволенням роздають найдосвіченіші поради?

Як би того не хотілось та рада прийняла рішення, і воно обов’язкове до виконання, яким б жорстоким не було:(, приємно лише одне – воно співпадало з моїм.
…
…як там хтось співає: … “найкращий лік – ампутація голови”…

змішати минуле з майбутнім, заплутати, замаскуватись, прикрпитись ширмою байдужості за якою впасти на коліна, а потім, а потім... як фенікс, як колись, памятаєш?, ну памятаєш ж!!!, ти ж не міг забути!!! згадаааайййй!!! поринути, відродитися, знайти, приняти рішення, відчути, зрадіти, жити!!!! ви чуєте? жити!!! – вам знаєме це слово? мабуть що так, мабуть вас розповідали про нього в школі, сподіваєтесь вас туди водили ;)

жити - це радіти посмішкові друга і незнайомої людини, подавати руку і пити пиво сидячи на якомусь мурі, спостерігаючи за заходом сонця. жити - це бігти полем заросшим травою і крутячись навколо себе, посміхатися сонцю, допоки, допоки... не закрутиться голова, і тоді впасти в траву, впиваючись запахами трав і квітів, чаруючись хмарами, вслухаючись в шум комах.
я - живу, я - радію, я - дяяяякууууююююю...