Як і все в нашому житті, так і минулись ті кілька годин від запланованого виїзду.
Зустріч на вокзалі, перші знайомства, попередні інструктажі, отримання грошей та квитків на потяг і літак, розбиття на групи, і посадка в потяг.

Ніч, ранок, вона пройшла досить швидко. Достатньо лиш було закрти очі і втома довгого дня переносить тебе вже у новий день, будячи ритмічним стукотінням коліс і пестячим лагідним промінням сонця, яке ледь-ледь пробивається крізь туман і вікно.

Сніданок і продовження знайомства, висадка і шукання автобуса, посадка, переїзд, і аеропорт. Знову інструктаж і довга процедура реєстрації, здача багажу, перевірка документів, ну і все таке.
Посадка, перший взліт в повітря і “ВАВ” – яке виривається з тебе, споглядаючи як твій звичний світ стає мініатюрою в віконці з розміром в книжку.
Ну і звичайно обід, а перед тим ще гарне “за політ”, а поміж тим приємне спілкування і знайомство з азербайжанкою, яка пробувала розповісти чи не все, про свій світ.

Ну й звичайно приліт в аеропорт, і прохання пристебнути ремні. Легкий удар і хвиля аплодисментів – матінко-земля вітай, ми знову з тобою :) . Автобус, переїзд, і багато людей нової зовнішньості. Трепетне очікування в черзі, яке супроводжується дзвінким сміхом і трішки нервовими жартами. А потім запитання на кшталт: «чому і для чого сюди прибув?, а ким працюєш?», - і чомусь у паспорті відсутній штамп про перетин кордону…

Мабуть нам не повірили, що ми приїхали сюди яко туристи, тому на границі нам й прийшлося просидіти дві години, окрім нас ще затримали двох дівчат, які явно не мали нічого спільного до виборчого процесу і двох чоловіків з пори, які, таке враження, всіма силами хотіли й показати, що приїхали робити тут революцію.
Знаєш, цікаво сидіти і бачити як на всіх виходах стоїть охорона чи працівники митниці, а ви, маленькою групою, фактично затиснуті в куток, і на здивовані і серйозні погляди відповідаєте… поглиннанням їжі, щоб в скорому часі оголосити голодування і приколюванням, дивлячись прямо в вічі.

Через дві години приїхав віце-консул України, якийсь там ен-ний чоловічок з рідного консульства. Одразу відчувся рух: нас перевели в кафе, в іншому крилі аеропорту, дали мінеральну воду та пиво, і почали з’ясовувати що тут трапилось. З ходу, нерозібравшись, і навіть нічого не запитавши, пояснивши “своїм” громадянам, що ми небажані гості в Азербайжані і завтра, першим вранішнім літаком нас депортують додому… це звичайно викликало хвилю здивування і обурення! Замість того щоб нас захищати – нас відправляють додому і “умивають” руки, мол це не я вирішив – це все вони.
Почались довгі дискусії, і прохання дати можливість дати зробити нам дзвінок, після якого принесуть всі нашу документи, які знімуть будь-яку підозру з нашої легалізації. Одразу такого добитись нам не вдалось, зрештою погодився якийсь азербайженець, але НЕ НАШ консул.
Документи вже давно були “по ту сторону границі”, чекаючи на наш вихід і оримання. Почалася довга процедура їхнього отримання і вивчення, а поміж тим нам зебезпечили харчування.

Чим не можна дорікнути азербайжанцям – це, звичайно, гостинністю. Нам швидко організували вечерю з багатою з багатим вибором місцевих фруктів і дегустацією місцевих алкогольних напоїв. Невстигаючи покуштувати, на столі зявлялись нове пиво і горілка, бренді і п’ятизіркові коняки, вина червоні і білі(зокрема з гранат).
Вартість яких, подекуди перевищувала $40(це ми перевіряли в магазині, який знаходвся поряд, і з якого вони їх й виносили).

Отак спілкуючись з їхнім міністром зовніш справ, який прибув сюди щоб вирішити проблему, ми й гостились, весело і безтурботно проводячи залишки ночі, посміхаючись охоронцям, які були розташовані в кожній точці, отримуючи змогу бачити всі наші дії, і при потребі контролювати наше пересування нічним аеропортом.

Посеред ранку зявився документ з посольтва, який чомусь терміново прийшов з України. Тобто, коли викликали консула, про нього було не відомо.
Так ось, цей документ говорив про те, що Україна офіційно не посилає спостерігачів на вибори в Казахстан і Азербайжан.
Цікаво було те, що він був підписаний 16 липня (здається) виконуючим обовязки міністра *** Бутейком. Та при тому, що в той час Тимошенко була ще премєр міністром, і ніяких “виконуючих обовязків” НЕ БУЛО. Документ був нелегітимним, він взагалі був липовим. Це розуміли ми, це з подивом дізнався азербайжанський міністр зовнішніх справ.
Україна вирішила справу доволі просто - краще відкликати.
…
Вранішній аеропорт, невиспані обличчя, митники, які метушаться, здивовані люди, які проходячи повз нас, з подивом споглядаючи чи не вщент заставлений стіл пляшками і поміж тим іншими харчами. Представник аерокомпанії, який нагло і безрезультативно хоче з нас вибити по п’ятнадцять доларів за дострокове оформлення квитків, віце консул, який намагається посадити нас спокійно в літак…
Зрештою і літак, ті самі українські стюардеси, які так і не навчилися говорити українською. І довгих три години перельоту… а потім Київ, Читать далее...

Години повільно змінюють хвилини, ще трішки і скоро нічний вокзал зустрічатиме і тебе. Знайомство з іншими членами групи, розміщення в вагоні, якась перекуска, ночівля і зрештою вранішній Київ – місто міст Руських.

А потім і посадка у літак, і ти дальше продовжуєш прямувати на схід, допоки знову не торкнешся землі, і… а там вже незнаю що буде. На то є інші, хто цим займається…

А тим часом повільно відслідковуючи час, намагаєшся придумати що краще взяти зі собою, і водночас задаєшся питанням чому почуваєшся так спокійно ніби перед тривіальною поїздкою в карпати на два дні.

Дивне відчуття – таке враження, що це стосується не тебе, і взагалі – це не ти, це просто оболонка яка сьогодні чомусь, через відстоювання “якоїсь” демократії, їде в Баку.
І, взагалі, таке відчуття що їдеш на роботу, якогось ніякого ентузіазму…
Словом незвично.

…зараз такий дивний настрій... що мені доста таки важко думати про щось складне і неоднозначне. Щоб зрозуміти який він з себе, я спробую пояснити що відчуваю, хоч це правду-кажучи вдається мені не так часто зробити вдало :(

Я слухаю класику і відчуваю себе маленьким, але дуже самостійним і самодостатнім в цьому світі, та разом з тим незалежним і впевненим. При тому хочеться закутатись в щось тепле, зробити собі велике горнятко духмяного чаю... ні, навіть опишу детальніше – закутатись в коц з а-ля шотландським візерунком сірого кольору, сісти десь на веранді чи, ще краще, терасі в крісло-качалку і гріючи руки великим горнятком з запашним чаєм, спостерігати, як крізь туман, сходить сонце...
І все це під супровід гамірливого чирікання пташок :)

[показать]Я бачив світ, який ТИ не отримав. Вони всі були такими серйозними, дорослими і самодостатніми… бррр, я невпізнавав їх, я знав їх зовсім іншими, значно світлішими і радіснішими, може не менш добрими і цілеспрямованішими та … не такими далекими.

Серед них явно не вистарчало Тебе. Це було так очевидно, це було так зрозуміло.. Дивитися за їхніми розмовами, бачити рухи і міміку… все було так… все було те саме, тільки… тільки не було того що давав їм ТИ: не було тої радості, там не були твоїх жартів, їх там взагалі не було…

Ти був для них світлом, ти показував їм щось інше, окрім кар’єри і “життя”, ти показував їм справжнє ЖИТТЯ.

…ну принаймі таким пам’ятаю я тебе, а вони… а вони здається вже ні:)…

В колонках играет - Микіта Нютон "лунапарк"

Невже і справді все розвивається по колу? Я переживаю всі ті самі історії що й ти, тільки з меншою віддачею. От і зараз… тільки зараз я повноцінно розумію через що прийшлося перейти тобі, мене ж це обминуло, а могло і не оминути…

Всі звершення, чи всі падіння, з часом настають і в моєму житті, тільки з менш небезпечними наслідками, і знаєш, зараз я цьому тільки радію!

…чи може, правду, казала бабулька - ти все прийняв на себе, а нам дістались лише скромні відзеркалення того…

Що ж, скільки ще потрібно, щоб зрозуміти, що пережив ти? Адже найцікавішого ще не було… Мабуть воно попереду…

...без пяти хвилин, як підписався спостерігачем на вибори в Азербайжані.
мандрівка на три дні, ще й оплачується:), знову словом халява :)
хто зна чи вона ще відбудеться, проте... інтрига як не як ;)

на запитання: "а який там рівень безпеки" відповідь була риторична: "ти телевізор дивишся?".

[250x171]
Зробити ковток свіжого повітря, хотіти зробити, і зробити, порушуючи правила, бо немогти стриматися, бо зірватися… Так неможна, так не треба – повторювати це кожен раз, захлинаючись від свіжості, п’яніти і впиватися нею, шарудячи жовто-багряним листям, відбиваюси місячне сяйво кінчиками пальців…

“…бо так завжди, просто мені так хочеться…” …і робити це, розуміючи, що крадеш цей ковток у когось іншого і “…не питай, де я був, коли мені було так солодко…”

Дивитися і розуміти: все може повторитися. Крок за кроком, дія за дією, слово за словом, подія за подією - все повторюється. З жахом в очах спостерігаєш і не розумієш для чого ти це все робиш. Авантюризм – єдине виправдання, щось попереду, щось всередині, та насправді ніякого пояснення, яке б задовільняло твою цікавість, просто тобі цього хочеться, так як підкорити гору, так як не впасти на лижному спуску, так само... так само як колись. Єдине, що заспокоює – це відсутність впевненого бажання втекти. Чомусь це інакше, та все ж чи не спіраль це? Така сама, тільки тепер з тобою?

Я не знаю, справді. Мене лякають події, мене гнітить незрозумілість, та тепер я навіть не намагаюсь зрозуміти суті подій. Для чого і чому - ці питання стільки раз зринали колись, зрештою виникають і зараз, та я жену їх від себе. Бо для чого мені знати відповідь, для чого їх задавати, якщо я сам на них і відповім, не давши сказати тобі. Я не знаю, і не хочу знати відповіді, ні я хочу, та розумію, що не задаючи запитання зараз, мені простіше буде колись, тоді коли буде зробити те, що на вершині спіралі.
Невже воно справді буде так?

А який вихід, який варіант? Є один, ти знаєш, розумієш, та... чомусь не погоджуєшся. Не можеш погодитись, щось не дозволяє. Як шкода... Та цей варіант рівносильний здачі, програшу. А я такого не хочу, я хочу гри, боротьби, я хочу пригоди, тому й борюсь, навіть, якщо це ще одна спіраль...

[показать]
Ми домовились зустрітись в Лондоні. Ти приїдеш з Америки, тож і мені пора збиратися в дорогу.

Що ж - до зустрічі, мені ще потрібно пакувати речі.

[показать]В Зальзбург ми попали ще вночі, прибувши нічним поїздом з Мюнхена. Було то десь біля третьої ночі, ще й в холодний дощ. Тому єдиним розумним виходом було залишитися на вокзалі. Ну, все в найкращих традиціях туристів: холодний зал очікування, лавки на яких не можна лягти, багацько людей… і будь розумним як там виспатися. Ще й я хворий :(…

Десь над раня нас розвесилило дві речі – в таку саму ситуацію попали наші друзі, які якраз повернулись з Відня, і також застрягли в цьому містечку, а через кілька годин зайшло ще три дівчини, які розмовляли на відбірній російській мові. Мабуть думали що їх ніхто не розуміє ;), ну ми порозумілись :). Вони теж мандрували Європою, тимчасово проживаючи в якомусь таборі


[показать]Цей недільний ранок був холодним і мокрим, а ми втомленими і голодними. Місто спало, що нас найменше дивувало, ще б пак – хто б таку погоду спішив висовувати носа з свого помешкання? На наше щастя костели в такий час вже відчинені, і туди хоч на трошки, але можна війти, присісти і хоч трішки відігрітися.

Міст, річка, багато мостів, місто, вулички, замок… стільки всього і водночас… типове австрійське маленьке містечко, яких тут по кілька на квадратному метрові.
…і дощ, а потім стратегічне рішення піти на службу до костела, в надії що дощ таки закінчиться.

[показать]Він таки закінчився, а ми затой час навіть трішки(місцями) і відіспалися . Погода вже чимось нагадувала хорошу, центральна площа помаленьку наповнювалася поодинокими туристами і продавцями різного роду сувенірів, по цінах аналогічним українським, але тільки в євро
Та що нас розвеселило – це велика шахмотна дошка посеред площі, з справжніми великими фігурами. Тут ми й відірвались, провівши повний раунд, принесли задоволення не тільки собі, але й туристам, які не не відмовляли собі в задоволенні нас сфотографувати :)

[показать]Зрештою почав знову моросити дощ, а ми все продовжили мандрувати містом. Костели, вулички, площі, парки, вузьщі переходи… це місто запам’яталось якимось дуже сонним і мокрим. Таке враження, що це величне місто минулого, і поміж туману і крапель дощу, ще досі бродять тіні минулих жителів, і… поодиноких туристів.

…зрештою ми вирішили повертатись додому. Адже починався політичний симпозіум і на його відкриття повинен був приїхати Тарасюк.
Поїздом до Бріксфера, а потім, в чеканні автобуса, ловим машину – і ми вже в Альбасі.
Переодітись, випити гарячого чаю і ти вже на форумі.
Багато людей, багато гостей, багато представників іноземних держав.
Ми перештурхуємось аби не заснути, з надією чекаєм на виступ нашого земляка, а … його нема:(, що й стає причиною нашого відходу.
Добраніч.

В колонках играет - Океан Ельзи "Не питай"
Настроение сейчас - загнанан знервованість

Здригатися, бо всередині все кипить. Відчувати кожну думку, кожне бажання, відчувати, як всі вони хочу вирватися, всі вони хочуть одного, сказати "...давай...". Все єство, клітина в клітину, хоче одного, а ти огорнув ЦЕ собою, а ти прикрив ЦЕ собою, і не даєш вирватися назовні. Ааааааа... боляче, біль розриває нутро, на лиці виступає гримаса байдужості, лиш в очах сум. Так не хочеться того втрачати, так же хочеться сказати "...давай...".
Тільки я не можу, хоч і хочу, та... існує межа, просякнута білю та слізьми.

...
а може все-таки сказати?
...невже я зламався?


...
Коли минає час, і розум бере гору над емоціями - тоді розумієш, що життя - це коли рухатися вперед, хоч в очах тоді чомусь сумно :(

Дивно, дивно, ДИИИВВВНОООО... що це? Невже все відбувається знову, невже знову починається та сама історія? Ледь розумієш що закінчив одну історію, як приходить наступна... і все то саме, чи може потенційно те саме? Яка різниця, яке це має значення? Адже відчуття ті самі. Те саме бажання, ті самі страхи, невпевненість, цікавість і хвилювання.

Та це починає нагадувати заїжджену історію. Так н-е-ц-і-к-а-в-о!!!, я так нехочу, я це вже бачив. Що це? Спіраль.

Цікаво буде, якщо я допущуся тих самих помилок. А чи вони були? А я їх робив? І як ніколи розумієш, що єдиною помилкою є властиве тобі почутття авантюризму. Так! Того самого, що не раз тебе рятував, того самого, завдяки якому посміхаєшся. А все решта, а все решта дізнаєшся після того як закриють очі.

А нову історію, дізнаюся коли її почну.

Що ж, папа, до початку!

Дуже часто він нагнадує один великий мурашник, бо знаходиться настільки близько до Львова, що туди можна приїжджати на один день, поїсти шашликів, позагоряти під ніжним гірським сонцем, ще й поміж тим, солодко подрімати.

[250x387]Людей туди зїжджається з усіх усюд, і особливо в вихідні, їх тоді так багато, що інколи навіть формується черга для фотографії. Прогулюючись тут ви почуєте, як місцевий, наполовину гуцульський, діалект, так і щиру галицьку говірку, з протилежною їй «общепятною». І що приємно - ніхто нікого за це не топить;), навіть тих поодиноких іноземців, які заїжджають вже й сюди :).

Добратись треба тільки до села Дубино, що під Сколе - одного з менших центрів гірсько-туристичного руху львівської області, і звідси, дихаючи чистим гірським повітрям, з домішками пилюки, яка витатиме тут від кожної машини проїжджаючої поряд, піднітися вгору. Якохось сорок хвилин - і ви вже на місці. Якщо побачити стрілку вниз, на якій буде написано "водоспад Кам’янка" – значить ви вже прийшли, то якщо б ви не помітили тої гурми людей і автостоянки, прилавків з пивом та медовими сотами, і не занюхали дразливого запаху шашликів ;).

...ця історія трапилась ось вже два і пів роки тому. Було це, якщо не помиляюсь року 2004 місяця квітня. А якщо бути точним - то й двадцять п’ятого числа, припало то на неділю, тоді ще й Кличко бився, то якщо хто пам’ятає. Поїхали тоди ми з одною організацію на гори дивитись, від буденного життя і заповненого турисмами міста відпочивати. Дощ, вітер і холод був нашими супутниками, коли ми були в маршрутці, аж навіть в мене серце вистукувало щось не ладне, бо мені зовсім не хотілося мерзнути. Адже день перед тим я був на весіллі, і не те що мені було погано, але всерівно не хотілось мокнути, мерзнути і смажити сосики під дощем. Та явно над нами змелосердились і пішу дорогу нам вже освітлювало сонечко, яке пробивалось крізь білизну поодиноких хмар... отак, несподівано і натрапили на водоспад, який ще тоді залишався загадковим і таємничим. "Вав" і відчуття прохолоди води, терпіт тіла викликаний гуркотінням води, і її бризки, які краплями осідають на твоєму лиці... в такі моменти всі забувають про здоровий глузд, і біжать фотографуватись: на тому камінчику, а потім на тому, нуууу і пліз ще он-там :) ну можна, правда-правда?! а я собі чомусь вибрав камяну глиба, з якої і починався утворюватись водоспад. Ну це й зрозуміло - великим людям великі ідеї!

І хотілось мені туди лізти? мабуть що так, та ще й з шістдесяти літровим наплічником, який барахкався в мене на плечах і явно мені в тій справі не допомагав. Але, знаєте, лінь - це страшна штука, а ще й бажання виглядати ладно на знимці, з великим наплічником... словом, здоровий глузд був забутий.

І так стоячи на глибі, позуючи до знимки, яку має робити дівчина, яка націлилася вже внизу Зенітом, вже навіть не згадуєш про такі дрібниці. І все б нічо - і наплічник не поганий, і посмішка готова, як ось... несподівано, я почав рухатись. Спочатку помалу, швидкий погляд на ліво, на право. в пошуках чогось за що можна вчепитись, куди можна відскочити, але... потім і шкидше. І єдиним правильним рішенням було сісти на камінь і тормозити наплічником і дупою, але... може воно було єдине, але мабуть не вірне... до низу було якихось три метри, падати якусь секунду, ну може другу, але... тоді й час стає довшим, і спогади швидшими. Якось мимоволі пригадуєш, як обіцяв вдома бути чемним, нікуда не пхатись, і словом повернутись додому живим. А другу частину падіння я почав обдумувати техніку падіння. Ну я ж таки і зі скель спускався і парушитист десантник, словом професіонал! Напівзігнуті ноги, мов пружини, тіло готове торкнутися каменю і відштовхнутись, я на поготові... от тільки я не врахував, що камінь, на який я падав сточений водою, і тільки но я торкнувся його в намірі відштовхнусь, як ноги скользнули вперід і я всією масою тіла впав на тазову кісту...

[показать]Ставши на ноги, по коліна в воді, тішишся одному - ти вже в низу... от тільки несподівано все тіло немов пералізує в крижах, біль настільки сильна, що невтримуєшся на ногах і стрибаєш в озеро. Вода. Холодна вода, яка тоді здається чомусь навіть досить таки теплою. Інстиктивно гребеш, метр, потім другий, потім якесь каміння, по якому ти повзеш, та все ж ще в воді. А потім руки друзів, які витягують спочатку наплічник, а потім і тебе. Перші метри, камінь на який можна впасти і відпочити. Перше бажання порухати пальцями, трепетна пауза і... О, чудо! Вони рухаються - ти не каліка!!!
Лише через кілька хкилин приходить відчуття холоду мокрого одягу і каменя, перші кроки, біль і перелякані обличчя друзів. Пошук сухого одягу і... звичайно... Читать далее...

Після начальникового: “Відключаємось!, вімкнулось аварійне живлення!”, всі почали вимикати комп'ютери та іншу техніку.

Місто відключило НАС (Західні електроенергетичні системи. Міністерство енергетики) від електрозабезпечення.
Я пропоную помститися і тепер відімкнути місто

Я думав, що зможу забути це, та незміг. Чому, чому я завжди це згадую, адже пройшло вже стілки часу, та всерівно кожний день, по кілька разів на день, я згадую "ЦЕ". Я навіть незнаю який то був день, навіть незнаю яке це було число, я тільки пам’ятаю цей комок, який застряг у горлі, коли спочатку неможеш дихати, а потім відчуваєш як трусить тілом, а в горлі щось давить. Руки й зараз починають тремтіти, завмирає подих. Я неміг говорити, я неміг дихати, я нехотів жити. Тільки хотілось проснутись, та все було занадто реалістично, щоб бути сном. ...нажаль...

Щоразу одне й те саме відчуття, той самий стукіт серця, і попри те, що пройшло вже більше ніж достатньо часу, попри те, що здавалось немовби вже все залишилось позаду. Попри те знову те саме відчуття, знову хочеться притиснутись до стінки, не сховатися в куток, а тільки злитись з нею воєдино, з гордо випростими грудьми, та порожнім і ледь переляканим поглядом, й неріним подихом.

Коли це мине, коли я перестану це згадувати?

КОЛИ?

Каплі, які мляво стікають шибкою вікна, спокійна музика і листя, яке крутячись вітром, опадає на землю.

Ось і прийшла вона – осінь. Затишно закутуючись в гольф, гріючи руки горнятком запашної кавою, змінюєш активне життя розміреним спокоєм, роздумуванням і підсумовуванням. Це вже потім буде зима, поїздки на лижі і ходіння на ковзани, новорічні святкування і все таке, а зараз можна зупинитись, зануритись в себе і насолодитись теплом дарованим домом.
Це вже завтра будуть робочі будні, якесь спілкування, не сьогодні потрібно комусь щось пояснювати, в чомусь переконувати і щось віддавати.

Лише сьогодні можна затамувавши подих, грітись горнятком кави і роздумуючи, вслуховуватись в стукіт капель…

В колонках играет - Limp Bizkit "Behind Blue Eyes"
Настроение сейчас - сумно

Чому їх всіх тягне "туди", чому всі ставлять за мету виїхати за кордон?
Відчуваю себе як статист, німий спостерігач. Відчуття таке, немов всередині щось рветься, кожний раз, одне й те саме. Світ, яким була людина для мене, те що вона давала, віддавала, дарувала, все в один мент, лопається як мильна бульбашка. Оттак – раз, і нема. А в повітрі лиш виблискує самотня імгла... отак людина й зника,... а в середині зявляється лиш якась самотня пустота, незаповнена ніша, і хочеться залізти кудись повище, і хочеться дивитися по дальше, і не хочеться спускатися по-довше... і кричати хочеться, а воно не кричиться, і плакати хочеться, а воно не тече...

Одне й те саме відчуття, знайоме ще з дитинства. тебе покинули, тебе покидають. Залишається лиш помахати ручкою, змахнути сльозу, натягнути капюшона, вімкнути музику і вслухаючись в стукіт дощу, прямувати в невідому далечінь...



Ривок. Поїзд ось-ось поїде. прощавай. "Іди!" – і ти знаєш, що тобі не треба йти. "*А****, будь-ласка йди...". І ти йдеш, тому що треба йти, тому шо в тебе немає "квитка" на "цей" поїзд. І ти виходиш... не помічаючи нічого, окрім заслоненою фіранкою вікна. Не помічаючи здивованих людей, непомічаючи сліз, які скапують долу з твого підборіддя. Непомічаючи нічого, окрім розмитого поїзда, який невпинно відїжджає...


Сидіти і дивитись, відчувати і передбачати зміни, про які ніхто так і не здогадувався. Їхати, і боятися. Ще трішки і все зміниться, може змінитись. Що тоді буде? Невідомість, пустота! Кінець всьому, що тільки починало вирисовуватись. Помре все, що навіть не було ще народженим... Було страшно, невідомість лякала. Та це був найкращий вихід, кращий аніж отримати захисника.


Автобус поволі рушив, люди, які махають услід, сльози на обличчі, вони побачуть їх не скоро. І ти... сліз не було, тільки всередині щось розірвалося. Нехотілось плакати, не хотілось падати на землю, взагалі нічого не хотілося. дивне відчуття, лиш німий погляд услід...
...
...розмовляти ніхто не хотів, автомобіль мляво їхав вуличками міста. І куди було йому спішити? Відчуття безпорадності... ти нічого не зміг зробити. Настувного разу ви побачитесь... Неодмінно побачитесь!, та... невідомо коли. А може й не побачитесь. Ніхто на мав упевненості, що дожеве до цієї миті.
Всередині було щось одне, воно було велике і колюче.


Кількадесять кілометрів в сторону границі, останні настанови, як з одної, так і з іншої сторони. Всі бажали один одному добра, та насправді хотілося мовчати. Хоча і раділи – це був найкращий вихід. Можливо - це надія на життя. Принаймі для когось. Це шлях до повернення, для возєднання. Вони в це вірили.
Наївні!, та це було останнє на що можна було надіятись.
...
Дякую, тримайся. міцне рукопожаття. ... потім навхрест... щось більше ніж "щасливо", більше ніж довіра, БІЛЬШЕ!!! ...
Бережи себе...
Звук гальм... а потім він поїхав знову...
До зустрічі, до "воз'єднання"!


Коментувати не дозволено

[250x187]Тілкьи коли сіли у свої місця, ми зрозуміли, що нас надурили - нам продали квитки першого класу, дорежче… але… скажу вам це було зовсім незле ;), комфорт а-ля літака. Та й точно було чистіше, просторіше і зручніше, що було доволі важливим в поїздці тривалстю понад три з половиної години, адже стільки часу їхав поїзд-експрес з Варшави до Кракова.

Вокзал, який реконструюється, квиткові каси, серед яких не так і просто розібратися, і місто… зрештою ми навіть незнали в яку сторону потрібно іти. Це було перше місто в якому ми ходили без карти, але мабуть досвід після стількох мандрівок дається взнаки - в центр ми попали найкращою дорогою!

[250x187]Перше, що побачили - це колишня оборонна стіна, яка чомусь дуже нагадувала наш рідний Арсенал, а потім вулички, такі ж покручені, такі ж красиві. З схожими будинками, з схожими назвами, і чомусь мимоволі згадується Львів, і тоді й справді розумієш, що ці два міста такі схожі. Недарма вони побратими, недарма колись вони боролись за статус другого міста в Речі Посполитій…

[250x334]Центр зустірів нас старим костелом, пам'ятником Міцкевичу, розкопками довкола нього і безліччю туристів. Довжелезними чергами в костел, і "папараціями", які фотографують усе довкола, фундаментом старих будівель, які ледь-ледь зявляються над землею і якимось подихом старовини, якоїсь ностальгії навіяної старовинною архітектурою… а ще старий кобзар на розі будинку… Оце так! - колись ляхів били, козаків підбадьорювали, співаючи славних пісень. А тепер… ось що робить демократія і примирення.

А потім вулички, які проносять містом, відкриваючи його красу, показуючи історію. Кожен будинок - інший стиль, смак господоря і архітектора, кожний костел - новий погляд на віру. Так прямуючи, подекуди блукаючи, несподівано натрапляєш і на Туринську Плащеницю, гріб Міцкевича, а потім і на замок, який величаво здіймається над Віслою.

[250x334]Підйом, ворота, площа, костел, поховання чи не всіх польських королів, італійський дворик(який далеко поступається львівському. То я все про своє ;)), баня(купол) з чистого золота, під якою є гробницею королів. І давній житель тих земель - дракончик, біля якого обов'язкова фотографія, та чомусь замість традиційного знисмкування "під каменем", після нас вже формується черга для фотографування "на камені";).

І знову бродіння. Не менш старі єврейські поселення. Синагоги, будинки відомих євреїв і цвинтарі. Скільки їх тут було, скільки їх тут померло? А тепер в двориках будинків стоять кафешки, а на входах в синагоги і цвинтарі охора: хочеш зайти - заплати. От такий то звичай.

І подальше бродіння, з вулички на вуличку, з переходу на перехід. З кожним кроком відкриваючи щось нове в тому місці, часто не позначено на жодній туристичній карті міста, і так допоки в місто не опускається ніч, відкриваючи мандрівнику нову красу, коли в місті зявляється нова містичнісь, нова таємниця, коли ви з містом стаєте єдиним цілим, коли ти відчуваєш ритм старого міста, vандуруючи центральними вуличками і вслухаючись в музику бродячих музик. Тоді і вітер колишеться в ритм звукам, тоді і фонтани дзюркочать разом із струнами… [250x187]

І запрошення любязної панянки на вечір музики, де вона справді вартісна, і де ти проводиш залишок часу до нічного поїзда, який відвозить тебе до наступного міста, не менш гарного і загадкового, міста названого Перемишль.




Всі фотографії з Кракова

щойно заніс документи на польську візу.
вчора передзвонили і сказали, що завтра їду на концерт Стінга до Варшави. хм, прикіл :)
ще не відійшов після Австрій, як знову в дорогу!

Останні сотні кілометрів відстукані колією услід, поїзди, що змінюють один одного, провідники, що проходять один повз одного і митники, які йдуть один за одним...

Колія, яка втікає у небуття, і захід сонця до якого прямуєш ти. Міста і села миготять за вікном, як в пам’яті, так і ті, що були сходженні і відкриті. Кожне, одне за одним, як і обличчя людей з якими знайомився. Посмішки, здивування, розуміння, запитання і щирий сміх на обличчі. Автомобілі, які проїжджали повз тебе, і ті, які зупинялись на помах руки. І гори... окутані туманом і стоячих понад туманом, величних, гордих, недосяжних і підкорених.

Все, мов буревій, проноситься у памяті, хаотично пригадується, вириваючи з реальності, відносячи... відносячи тепер лише у спогади.
Вітряки за вікном вагона, який мчить з Будапешта до Відня і величаві гори, за вікном автомобіля, який зупинився на підняту твою руку, по дорозі до Інзбурга. Нічний вокзал у Зальзбургу і "1715" на мурах в Мюнхені. Вечірні забави в Відні, і джаз концерт на нічному мості в Будапешті.
Альпи... 1918, 2128, 2425 – всі вершини, одна за одною, гостинно запрошують тебе до себе, зберігаючи свою недорканість і незалежність... Бабулькене молоко від оригінальних гірських "мілок" і фуршети в готельних ресторанах.
День незалежності, "українська з перцем", вишиванка і прапор. Найкраще паті форуму і ... щось невиде для ока, але ... зрештою сміх...

І двері що повільно зачиняються у кімнату, маленького гірського села, де прожив понад два тиждні. і тихеньке: "дякую, до наступної зустрічі :)"...