Перемога – вона така пянка, що в якийсь момент ти забуваєш про всі невдачі і попередні поразки, а натомість взлітаєш ген високо в небо, звідкіля вже неможеш дістати ніжками землі, звідки вже не видко того, що досі було твоїм домом, того, що досі називалось своїм болотом.

Перемога – вона пянкіша за вино, навіть за червоне солодке кримське, яке колись пянило голову разом з запахом італійських сосен. Відчуття перемоги затьмарює попередні образи, воно засліплює і дурманить голову, і тоді здається немов побільшало сили, немов все закрутилось навколо власного пупка.

Перемога пянить, дурманить, перемога манить, та … якби це не відбувалось не вперше, якби то не знаття? що за першим враженням стоїть обман, брехня – підла і черства, чиясь похіть і прихіть – то мабуть можна було б і взлетіти, забутись в пянких мріях і упиваннях насолодою звершень. Та щось, зовсім невидиме, тихе, але таке рівномірно-пульсуюче, з глухими і продовгуватим стукотом, мов серце при переляці, розриває оцю імглу навіяну на очі. І ти приходиш до тями, немов прокидаєшся холодної ночі зі сну, не роздумуючи відкриваєш очі, і коли тіло ще приходить до тями, обводиш навколишність пристальним поглядом. Тверезість повертає до тями, не даючи відірватись від реальності, не даючи втратити звязок з правдою, не заплутатись на межі, не змішуючи бажане, вигадане і пережити.

А так хочеться забутись у собі, так хочеться знову піддатись інстинкту й не зважати на існуючий світ, довіритись покликові, й ще раз перевернути світ, зламати й поломити його!, як колись, як тоді, як неодноразово вже це робив!!! ...але… натомість зупинятись, натомість ламатись самому, бо неробити те, що прагне власна суть, те до чого закликає власне єство.
І в безсиллі, коли розум бере гору над покликом інстинкту, замикатись в собі і прямувати вперід, гордо тримаючи голову, знаючи що найбільший дар, яким володієш, є Воля.

Умій цінувати того, хто є поруч біля тебе, і не женись за тим, хто щасливий без тебе!

Твій друг.

[показать]
Її політ закінчився, коли ще не наступила навіть сорок друга весна.

Остання мандрівка, останній переліт, немов прощання, немов… без нього не могло відбутись забуття, повернення туди де не була 6 зим поспіль, туди, де її чекали ті котрі дивились у вікно на світанку, і куди казали "добраніч" при заході. Там, підростало її продовження, те, заради якого вона й мандрувала невідомими стежками, те, заради якого їй і приходилось вчитись заново літати.

Шість літ викреслених з життя заради доброту інших, шість літ намагаючись змінити щось не тільки у своєму житті, але й в тому що підростало, шість літ… плюс до тих інших, якими були обділені життя інших…

Її також зустрінуть сльозами, на неї також також будуть чекати з нетерпінням, та в цю мить, на її обличчі вже не буде посмішки...

Легкого перельоту і теплої зустрічі.
Нехай сонце обігріває, а вітерець додає наснаги й помагає мандрувати. Їм потрібна ще й така Твоя допомога.

Коментувати не дозволено

[250x233]
...це коли вулиці порожні, а поодинокі подорожні поспішають додому.

Різдво - це коли родина збирається разом, щоб не було, де б хто не був, що б не роз'єднувало, і скільки б то не було в кілометрах.

Так легко в голові зринають спогади з дитинства: мама з бабцею, які готують Святу Вечерю на кухні, приготування і прикрашання ялинки, наповнення столу дванадцятьма стравами, колядування під вікном, рух, миготіння ялинки, тепло будинки і сімї, голод і спокій.

Зрештою і перша зоря, після якої роздавання куті, а потім вже інших наїдків.

Різдво - це тоді коли всі чекають на остатньо, хто затримався в дорозі, і тільки після його прибуття сідають вечеряти. ...навіть якщо це вже опівніч.

Різдво - це коли народжується казка, відроджуючи віру і впевненість, надію і уповання, любов і подяку. А ще тоді на столі стоїть кутя, під обрусом сіно, а поряд - ялинка. А в той час наймолодший дов’язує хрестика…

Різдво - це тоді коли ти як ніколи відчуває себе єдиним з сім’єю, зрештою тоді ти відчуваєш себе сім'єю.


Нехай дзвінка коляда і крик Того, Хто народився на сіні, запалить у вас ще одну іскорку любові і віри, поваги і співчуття, радості і розуміння, а свято подарує сімейний затишок і спокій, підтримку рідних і їхнє розуміння.
Де б хто не був, куди б кого не занесло, бажаю встигнути до домашнього вогнища і сімейного вогня, аби розділити цю радість з найдорожчими вам людьми.

Радіймо, тому що прийшов Він, щоб спати нас.

[250x375]
Кажуть на дворі зима, а в календарі новий рік. То з того приводу хочу всіх вас й привітати:)

Най буде вам у ньому тепло, і ніжно, та й солодко також. А ще затишно й спокійно. Бажаю що б ніщо вас не турбувало й ніхто не допікав і діставав. А при спілкуванні, і у мовчанні також;), на ваших губах красувалась посмішка, у очах вогники, а на обличчі розум.

Ідіть своєю дорогою, не плутайте її з чужою. А по дорозі не забувайте озиратись назад, щоб не загубути когось чи щось, і при тому незабувайте дивитись вперед - щоб не збитись з дороги, та й під ноги, теж незабувайте дивитись, аби не зашпортатись.

Нелініться подавати руку ближньому, і інколи, на трішки, залишатсь на самоті – щоб поспілкуватись з найкращою людиною - собою:)

З НОВИМ РОКОМ, і нехай в Вас буде все нове й чудове!:)

С потухшим факелом мой ангел отлетает,
Погас на маяке дрожащий огонек,
И сердце без борьбы, без жалоб умирает,
Как холодом ночным обвеянный цветок.

Меня безумная надежда утомила:
Я ждал, Так долго ждал, што если-бы теперь
Исполнилась мечта, взошло мое светило,
Как филина – заря, меня бы осветила
В сияющий едем отворенная дверь.

Весь пыл души моей истратил я на грезы,
Когда настанет жизнь, мне нечем будет жить,
Я пролил над мечтой восторженные слезы,
Когда придет любовь, не хватит сил любить.


Гарний віршик, шкода що не мій:).
Просто і легко написаний, та й щиро, але як на мене - дуже сумно і песимістично.
Коли людині сумно і боляче - вона "вигоряє", стає байдужою і неуважною, егоїстичною і замкнутою. І це природньо - тоді людині хочеться бути самій з собою, бо їй здається що на світі вже не залишилось нічого хорошого, бо їй здається що своє щастя вона вже втратила.

Та завжди настає пік, після проходження якого людина втомлюється сумувати і розчаровуватись. Тоді забуваються образи і невдачі, а натомість з'являється віра і бажання до чогось прямувати. І часто це зумовлене новим захопленням, новою надією і боротьбою. І тоді, то мені так здається, в людини відроджується бажання, виринає запал і піднімається "пыл души".

Любов і прагнення до життя неможна знищити у людині, просто, щоб їх відродити, потрібно трішки більше часу, аніж нам здається.

Десятки орагнізацій, а в них десятки людей, які протягом тривалого часу роблять одне й те ж саме: ходять, просять, збирають, зносять, сортують, пакують, вантажать, везуть і зрештою роздають дітям подарунки.

[показать]В сім'ї приходить Св.Миколай і це не просто гість, це хтось більший, Він - символ, Він - посланець, Він - провісник. Він той, хто дає надію, Він той, хто приносить радість, пакунки і подарунки, але Він і той, хто приносить насамперед сімейний затишок, і особливо тим, хто його немає, зокрема тими хто десятками працює в десятках організацій.

Інколи Він приходить сам, але то до самих менших, віруючих і найбільш чемних, а зазвичай замість нього приходять його помічники, передаючи собою частинку любові, турботи й тепла, а також і гостинця.

[показать]
…нас було семеро, це якщо не рахувати п.водія автобуса, з яким ми їхали, везучи з собою подарунки для дітей з інтернату, який знаходиться в Нагуєвичах.
П'ятеро з нас були задіяні в сценці і одна помічниця і ще голова. В кожного зазделегідь спланована робота і роздана роль, зрештою як і написані зазделегідь слова, які кожний намагається завчити на пам'ять, аби не виглядати "неуком" перед дітьми…

Періодичні репитиції, які зазвичай закінчуються сміхом з жартами, як і і дорога, яка врешті-решт закінчується різким підйомом до будинку-інтернату.
І діти, які поспішають нам на допомогу посипаючи дорогу та розвантажуючи автобус - як не як, а для них це не пересічна подія - приїзд купи невідомих молодих людей, та ще й мішком подарунків - заінтригуєш будь-кого:)

А потім репетиція, яка чомусь знову закінчується забутими словами, кепкуванням і …ну так, звичайно - сміхом:)

[показать]
Зрештою виступ.
Трепет очікування і мірання короткої кімнати довгими кроками, перед своїм виходом на сцену - як не як, а св.Миколай не виходить першим, і … запрошення… всі чекають, а ти… поважно, як і личить старенькому дідусеві, впевненими кроками, як і пасує добрій людині, виходити до дітей…

Мир вам люди добрі!
Го-го, дітей є тут доволі…

Починаєш виступ, після чого його підхоплюють інші, потім знову ти, потім ще хтось і всі говорять і грають на сцені, як у житті!
А ти бачиш лиш реакцію дітей, вони грають разом з тобою, вони також стають акторами, саме вони допомагають тобі проганяти нечистого, саме вони хочуть "дарунків, і цукерків,… і пакунків", саме вони рвуться до теби, розповідаючи віршики, щоб потішити добре серце "старенького Миколая", які не раз вивчені краще, аніж твої власні слова.

І їхня Віра, і їхнє прагнення, і їхня подяка за подарунки і увага - це найбільша подяка, якої ти очікуєш.

А мені і більше не треба, ні - не треба, щоб вчити ролі і імпровізувати, грати і дарувати, радіти разом з ними і радіти з них.

І цього достатньо, достатньо щоб повернутись сюди знову, через рік!

я захворів:(
а мені так хочеться на ковзани і лижі, а скоро новий рік... а в мене темперетара, нежить і болить горло.
ааааа....мммм.... - то я так собі тихенько скавулю...ааааа....

[показать]
Просити допомогу, і отримувати її.
Невже так можна – прямувати дорогою і відчувати підтримку?
І ніби нікого немає навкруги, а я все-рівно відчуваю чиюсь підтримку.
Щораз, коли здається ти повинен впасти, хтось невидимою рукою підтримує тебе.
Щораз, коли все летить шкереберть, хтось вискладує події, мов пузлі, у зрозумілу тобі картинку.
Щораз, коли здається що залишилась лише безнадія, розчарування і самотність, відчуватиється міцний потиск твоєї руки.
Щораз…

Здавалось б риторичне запитання: “скільки можна змагатись з долею?”

[показать]
Повідомлення, на яке я відповів дзвінком.
Зустріч, розмова, пиво, шум, гамір.

Чи можна вважати поразкою не досягненням того, чого ти не хотів досягати? Чи можна не зважати на те, коли ти не стаєш переможцем?

Дивно, але я ніколи не знав до чого прямую, зрештою може тому і не думаю, що програв (?)…

Ось вже кілька днів я відчуваю прихід зими. Це дивне відчуття було навкруги, знаєш, як люди ниттям старих ран, відчувають зміну погоду, чи прихід грози? Так само і я відчував прихід зими. Воно було повсюду: в кожному подихові вітру, в кожному поглядові, слові, рухові. “Воно” було в повітрі, воно було…. ТИ НЕ РОЗУМІЄШ – воно було навкруги!!!

…а коли я подивився в вікно – там падав сніг…

Ні – це не можна вважати поразкою, просто із початком зими закінчилась осіння сплячка. От і все.

Знайшов цей "витвір" зовсім випадково, під порохом життєвих подій.
Воно ніби вже й пережите та неактуальне, але є одне "но"…

Неспокій, а де знайти спокій? Кругом тишина, лиш в серці якесь відлуння – щось з середини намагається вилізти, щось пригадати, розказати, і чомусь те не можеш подолати, інколи навіть здається, що не хочеш. Може навіть навпаки – хочеш випустити, аби воно якомога скоріш витекло, виповзло, аби воно пропало, але... на все потрібно стільки часу, на все потрібні якісь надприродні зусилля; чи ні, навіть не так – для того потрібна банальна випадковість, щось чи навіть хтось, хто б просто з’явився в житті, на вулиці, чи в крамниці.

Поділитися з тобою дитинсивом – чи не найбільша довіра? Найбільша, але... все вказувало на довіру, але було одне але, було щось таке, щось...
Завжди, коли ставало так само як сьогодні, щораз хотілося кудись сховатися, хотілося поринути назад у минуле. Чомусь тоді відмінялись всі зустрічі, мінялись плани і навіть пріорітети. Натомість, знову ж таки "чомусь" планувались зустрічі з людьми, яких ти так давно не бачив, інколи навіть нічого про них не чув. Чому? Може через те саме, через що ти приїжджав додому і починав працювати над таким, про що б колись і не подумав?

Неправда, коли кажуть, що все в житті швидкоплинне. Насправді ніщо нікуди не дівається, воно завжди залишається, і особливо це стосується нашого минулого – нічого не минає безслідно. Навіть якщо воно стирається з нашої памяті, то залишається у нашому характерові, у нашій поведінці.

Дивне відчутя – страх і ниття серця. Що це, я вже геть постарівся?
Безвихідь, відчуття загнанного кутка. Що це, я вже зневірився, а може здався?


Пригадую, колись, може навіть тоді, коли я ще не ходив до школи, показували фільм. Тоді вантажівка переїхала собаку, гарного такого, знаєте великого і рудого чи рижого, та зрештою... я постійно бігав до туалету, бо хотів плакати, але не хотів щоб це бачили інші.


Найкращий метод позбутися пережиття - створити проблему, більшу за ту, яка викликала це пережиття.

Правду кажуть: «клин клином вибивається» - це я про оте "но":).
Ніколи б не подумав, що такий переббіг подій може змінити погляд на самі події. Ну словом, знову нічого не зрозуміло:)

а я вже в придністровї:) нас вперше зарееєстрували, тепер чекаємо коли розвезуть по містах(ми спостерігаємо в трьох містах придністровя).
скоро маю повернутись в Україну, якщо випустять - то в вівторок:)

словом мені тут добре, а ще навіть вином не пригощали

[показать]І знову потрібно їхати і рятувати демократію, тепер в Придністров'ї.

Завтра виїжджаю нічним потягом, сподіваюсь хоч в ньому відісплюся.

[показать]
Мені запронували бути Святим Миколаєм в рамках акції “Святий Миколай - дітям з інтернатів” яка проходите в інтернаті, який в Нагуєвичах. А я взяв і погодився:).

Буду тепер вершики від дітей слухати, подарунки роздавати.
Весело, гарно і приємно буде – люблю я дітей!!!

Йому було 18, а їй 22, між ними 4 роки різниці.

Вона любила бавитись чужими почуттями, а він наївно думав, що зможе її змінити. Світ для неї був джерелом насолоди, крокуючи яким, вона не озиралась назад, вона не зазирала вперед, зрештою… вона не дивилась навіть собі під ноги.

А він думав, що світ такий ж наївний і рожевий, як і він.

Вона шукала втіхи, бо хотіла “просто жити”, а він, як і кожен чоловік, шукав подвигів. Та тільки він не знав того, що знала вона – він був ще одною іграшкою в її житті, бо їй “просто хотілось жити”…

[показать]
Ловлю себе не думці наскільки байдуже відношуся до свого життя, пускаюче все на самотьок.

Все ж може бути абсолютно навпаки, лиш потрібно прикласти до цього трішки зусиль, лиш потрібно приділити цьому трішки себе.

…а в той час невідомий творець, з іменем “випадковість”, викладає своє пузлі, які норовлять розсипатись, засипаючи реальність мого буття.

Правду кажуть: зло породжує зло. Так воно і є, ящик Пандори було відчинено і “воно” вирвалось назовні, творячи і породжуючи саме себе, знищуючи все попереднє, приховуючи істине.

Будуючи майбутнє, ми спираємось на минуле і використовуєм теперішнє. Минуле незмінне, можна лиш змінити до нього відношення, а для того потрібно змінити теперішнє, але тоді зміниться майбутнє. Колізія.

Щоб закрити скриню - потрібно перервати лінію поміж минулим і майбутнім, але там знаходиться теперішнє. Щоб змінити майбутнє – потрібно не продовжувати минулого в теперішньому, а для того потрібно відійти, не усамітнюватися, але створити щось нове, на якому й буде будуватися майбутнє.

Здавалось принаймі кінцівка цього дня повинна була бути спокійною,… хм! себто без несподіванок, але… батькове: “тут тобі прийшов якийсь лист”, а потім: “Я уявляю твоє здивування, коли Ти прочитаєш моє ім’я на конверті!…” – і перший рядок справді інтригує і заставляє задуматись. Що-що, а цей лист був для мене несподіванкою.

Рядок за рядком, зміст такий ж простий, дитячо-наївний і зрозумілий, як і колись. Спогади, які зовсім неохоче зявлялись з під завалів пилюки життя. Насправді це було зовсім недавно, востаннє ми бачились всього півтора року тому, а попрощались … десь якраз можна б було “святкувати” другу річницю… … … Та за це час трапилось стільки подій, пережилось стільки емоцій, відбулось стільки злетів і падінь, що зараз цей період здається тільки сном, далеким і в чомусь навіть казковим.
Тільки “вчепившись” за якісь спогади – пригадуєш все до останньої події. Звідкилясь, з глубини серця, витягуєш ретельно заховані собою ж спогади, і вправно зв’язуєш їх в один ланцюжок: з першого по останній день, нічим не неприкрашаючи, нічого не забуваючи, все так як було, все так як відчувалось, все так як переживалось.

А потім знаходиш листи… це було… а може цей лист дуже навіть доречний, адже завдяки йому можна згадати не тільки як то було, але й яким був я…

Нас розділяли сотні кілометри, але пов’язували проведені разом два з половиною дні, пошта і телефоний кабель. І ніщо не стояло на заваді, щоб сказати, розказати, поділитись, відкритись і почути, відчути, зрозуміти і повірити, понадіятись і найголовніше – захотіти. І не було страху, як і не було прагматизму, і планування не було, було тільке відчуття і це було справжнє життя!

…спогади, засипані пилюкою життя зовсім неохоче піднімались на поверхню. Все було так давно забуте, пережите і проаналізоване, що тепер навіть не скидались на мою історію, але це частинка мене, це одне з того, що сформувало мене як особистість.
І нехай зараз для мене це лиш гарна історія, та це один з найзахоплюючих епізодів мого життя…

…продовження буде…

коли хочеться залишитись наодинці сам з собою, зануритись в себе і закрити за собою двері, а там витягнути плящину солодкого червоного кримського вина, і спостергіючи за дощем, який стукає до тебе в гості, поринути у роздуми чи спогади, тоді я натягаю чорний гольф і заростаю бородою...

Поїздка - як підсумок, свого роду іспит всьому, що було перед тим, всьому чого навчився завдяки тому, що було. Поїздка, яка відбувається, щоб зясувати чи змінився ти, чи позбувся всіх попередніх комплексів, які мішали колись рухатись і розвиватись.
Це поїздка, яка повинна змінити впевненість в собі, яка повинна змите оте хвилювання, яке супроводжувало тебе ціле життя.

Поїздка, яка повинна щось змінити, а що? - навіть і незнаю, але чомусь всі, неначе змовились, одноголосно про це говорять. Скоро я й сам в це повірю - і це найбільше мене хвилює.
Тільки що вона змінить?... я не готовий до змін... хм! зрештою, я ж нехочу ніяких змін.

Ладно, поїдем, приїдем, а там і видко буде.