Це все чимось нагадувало забіг на коротку дистанцію, бо події проносились перед очима настільки швидко, що на якомусь кроці я роз’явив рота від захоплення, і в подиві, вже не міг його закрити до остатнього метра.

Все почалося з дороги, якій передувала кілька тижнева підготовка: дзвінки, передзвонювання, нові обличчя, пояснення, зустрічі, уточнення, з’ясовування, [показать]самозаспокоєння, але спокій впевненості, можливо тому, що був не сам. А потім нарешті прийшла субота і ми таки виїхали. Щоправда в найкращих традиціях – зі спізненням, зато на таксі. А потім автобусом, і світ, який два роки відкрився тобі, зараз ти відкриваєш своїм сорокам знаймим і друзям.

Ми таки змогли це організувати – два роки тому, їдучи чи не тим самим автобусом, ми планували організувати мандрівку замками України, відкриваючи собі і іншим цікаві і незвідані місця. Ми змогли… і це було гарно, бо зібралась купа людей, кожен з яких оригінальний і неповторний, цікавий і дотепний.

Камянець-Подільскь, Хотин, печера Кришталева, Теребовля і микуличівське пиво… в якийсь момент не стало переживання, тоді коли я зрозумів, що все буде добре, бо я не сам.

[показать]А потім, не встигнувши отямитись, мов в вісні, ми вже сиділи, чи то пак лежали у потязі, і вслухаючись в стук коліс, мандрували до Києва. Там зустріч, намагання навчитись плести фенєчки і зрештою політ. Хмари і крило літака, яке стирчало чуть не з нашого вікна. А потім, в якийсь момент, перед нами відкрилася земля і пасми гір, досі незнаних і небачених.

Грузія, яка зараз асоціюється з словом “гостинність” і стравою хачапурі, зустріла нас добрими та посміхненими люди, коріння яких часто є спільним з нашим. А в дорозі тисячі кілометрів і кабіни автомашин, які зупиняються чи не на перший помах руки, відвозячи до новиї монастирів чи мечеть, в які з цікавістю зазираєш, щоб ще трішки взнати цю країну.

Границя, яка складається з двох будок, шлагбанугів і кількох сонних гузинських та вірменських пограничників. Нова країна, нове відношення, нові дороги, по яких часто стріляють, і стада свиней, які не тільки пасуття на пасовищах, але й [показать]безтурботно переходять магістралі. Церкви й скельні монастирі, вік яких сягає понад півтори тисячі років і “соромязливий” Арарат, який закутувався в хмари.

Тисяча кіломентрів автостопом і десятки нових обличь, які залюбки допомагали подолати нові перешкоди і відкрити для себе культуру їхньої країни. Смаки місцевих страв і небачені досі витвори людей.

Нові враження і … захват від відкритого краю...

[показать]
...зрештою повернення і остання ніч в наметі біля монастиря, а там і вечір при тусклій нафтовій лампі, від якої було більше диму аніж світла, але знайомство з “бандитом в законі”, який обрав монаший спокій взамін на “нові пригоди”, грузинська гостинність якого проявляється баранячою підливкою, сушеними фруктами зі смаком меду, а українська - чаєм з м’яти і заниканою шоколадкою “Світоч”.

А зранку прощання, довге бігання в пошуках хорошого вина і …посадка у літак, а потім сон…
невже це було все насправді?

…а було це немов реальність...

Подих вірту відносив мене від рідного дому, а монотонний стукіт коліс переносив в інший світ, піднімаючи над хмарами, проносячи через них, заграючи з ними і пестячись лагідним промінням сонця.

А потім я ступив на землю, настіль ж привітну, як і її гостинні люди. Це було схоже на танець, бо кожном ментом був рух, а з ним і відкриття: я бачив гори, крізь каміння яких не завжди могла прорости й трава, яку з насолодої пасли отари корів, овець і свиней. А десь, на верхівках, чи може просто в скелях, стояли церкви й монастирі, ховаючи за столітніми, а зазвичай тисячолітніми, стінами історії багатьох людей, які приходили сюди на довго чи на чу-чуть, щоб розказати і показати, побачити і попросити, порадити і слухняно схилити голову, а зрештою – щоб повірити. А серед того – камінні розписи на стінах, мабуть зроблені в укріплені віри, і чисте небо, яке лише дбайливо прикривало Арарат…

Я спав… а відчутя було таке, неначе я купаюсь в морі. Я бачив хвилі, а поміж ними чув політ птахів. Я милувався заходом сонця, й споглядав на дорогу до сонця, яка переливалась на гребенях хвиль…

Я спав, а потім знову мандрував, щоразу зустрічаючи нових привітних і усміхнених, добрих і гостинних людей, тоді, коли порох доріг кудлатив волосся, а взір зачаровувався красою довколишніх засніжених гір і творінь їхніх жителів.

…колеса монотонно стукали услід, а я літав у хмарах, і пасми гір блукали у низу…
я спав, лиш було чути тук-тук-тук…



P.S. сорі за дублювання, але лі.ру заглючив.

…а було це немов реальність...
Подих вірту відносив мене від рідного дому, а монотонний стукіт коліс переносив в інший світ, піднімаючи над хмарами, проносячи через них, заграючи з ними і пестячись лагідним промінням сонця.

А потім я ступив на землю, настіль ж привітну, як і її гостинні люди. Це було схоже на танець, бо кожном ментом був рух, а з ним і відкриття: я бачив гори, крізь каміння яких не завжди могла прорости й трава, яку з насолодої пасли отари корів, овець і свиней. А десь, на верхівках, чи може просто в скелях, стояли церкви й монастирі, ховаючи за столітніми, а зазвичай тисячолітніми, стінами історії багатьох людей, які приходили сюди на довго чи на чу-чуть, щоб розказати і показати, побачити і попросити, порадити і слухняно схилити голову, а зрештою – щоб повірити. А серед того – камінні розписи на стінах, мабуть зроблені в укріплені віри, і чисте небо, яке лише дбайливо прикривало Арарат…

Я спав… а відчутя було таке, неначе я купаюсь в морі. Я бачив хвилі, а поміж ними чув політ птахів. Я милувався заходом сонця, й споглядав на дорогу до сонця, яка переливалась на гребенях хвиль…

Я спав, а потім знову мандрував, щоразу зустрічаючи нових привітних і усміхнених, добрих і гостинних людей, тоді, коли порох доріг кудлатив волосся, а взір зачаровувався красою довколишніх засніжених гір і творінь їхніх жителів.

…колеса монотонно стукали услід, а я літав у хмарах, і пасми гір блукали у низу…
я спав, лиш було чути тук-тук-тук…

[показать]
Немає часу, як й немає долі. Все, що бачиш - створено тобою.
Є вчора. Завтра - взагалі немає. Життя банальне, як маршрут трамвая.
Але у тебе вибір за плечима. У тебе сила, ти розправиш крила!
І світлячками розілється небо! Ще тільки мить - і я вернусь у себе ...

ось таке прислала добра й світла людина

пішов показувати Gear і Tenako Львів.

щойно дав перше в своєму житті інтерв'ю, ну й нехай, що в простеньку студенську газету львівської політехніки(там навчається всього-навсього якихось п'ятнадцять чи двадцять п'ять тисяч студентів ), але всерівно приємно, і трішки страшноооо... - я аж захекався

отож - тепер я "зірка"

Іти вулицею залитою тьмяним світлом жовтих ліхтарів, оминаючи поодиноких пішоходів, вслухаючи в монотонний стуків зубів – місто завмерло в очікуванні ранку, просякаючи безсердечним морозом і наповнюючись вологістю, покриваючись снігом.
Поодинокі сніжики огортали, недаючи повністю заглибитись в світі своїх мрій, болю і розпачу, покриваючи внутрішній неспокій, немов ховаючи від відчуттів, немов приховаючи від зосереджених і замерзших очей самотніх людей, які прямували до рідної домівки, до сімейного затишку й тепла.

…в одній домівці сьогодні мабуть також буде тепло, але не затишно. Сьогодні вони не зберуться разом, не дочекавшись одного. Наврят чи тепло зігріє серце, наврят чи вони не поглядатимуть на двері, очікуючи повернення його… Сьогодні їх стало менше, і ніколи їх вже не буде стільки само.

Повертатись додому, де будинок повинен був бути таким ж самотнім як вулиці, які до нього вели, і таким ж холодним, як і його серце. Він це переживав, він не раз це бачив в снах і маренях. Так повинно бути, щоб відчути сум втрати, щоб пережити біль самотності.
…але закривати очі, засинаючи під звуки музики, знаючи, що хтось, але не ти, проходитиме кімнатою, ідучи спати, і вимкне радіо, поправить ковдру й побажає добрих снів.
Спи спокійно орест, сьогодні ти не самотній.

[144x248]
Він був доброю людиною, і дуже балакучою.
але... нажаль людям властиво помирати...

прощавай














Коментувати не дозволено

…це коли ти хочеш щось зробити, вже навіть вирисовуєш план, бачиш всю послідовність дій, але в голові, в той час, несподівано починає наростаючи звучить: “а ти незможеш”. І лунає воно, як звук набридаючих барабанів, стукотом крапель грози.

Воно звучить, заповнюючи єство, допоки ти перестаєш думати про плани, мрії і послідовності…
…а потім робиш крок. Інколи втікаєш, але часто й переступаєш через себе, а заодно й через власний страх і прямуєш далі. А він, мов бій барабанів, стихає, віддаляючись від тебе, стукотом крапель грози, яка зникає…

війна світів

Мандрувати світами – це знаєш, як закривати очі, на мент, для відпочинку, відірвавши погляд від книжки і направити його на фіранку, до якої можна дотягнутися випростаною рукою, але… бачити там те, чого не має, перенестися туди, де тебе не існує.

І впаде на очі пелена, та щораз нова. І побувати в витворах уяви, в нетрях свідомості, нереальної, але довірливої, нелогічної але бажаної. Захотіти ступити крок і переноситись туди – в щораз новий світ, підвласний лише бажанню і потребі. І забутись, на мент, лиш допоки зміна реальності не сколихне фіранки і світ зруйнується, немов впаде пелена…

Я пішов на курси англійської мови. є-єєєееее

Тепер я буду іти з роботи вчитися, потім приходити додому, сідати і знову вчитися!:tongue:

Це майже моя дитяча мрія, за винятком того, що все це мало відбуватись в Лондоні

Ця ідея виникла настільки ж несподівано, настільки вона була зварьована і малоймовірна.

Нас троє, з хорошими, та інколи незрозумілими стосунками, і ми вирішили винаймати квартиру та жити там разом.

Кожен мав в тому свій інтерес, але не будемо про них, краще вже про мене: окрім того що це б вирішило мої транспортні проблеми, бо живу я за містом, і в пізній вечірній час добратись додому досить проблематично. Хіба що користуватись попутніми автомобілями, що не вельми приємно і безпечно, або ж таксі – що не дешево. А якщо зважити на те, що з мандрівок, зазвичай, приходиться повертатись пізніми поїздами – то ця проблема досить актуальна. Та й не можна нехтувати часовою стороною – на добирання з дому на роботу і назад я витрачаю до двох годин.

Але мабуть це не основна причина, адже з таким ритмом життя я вже звикся, тай завжди, в крайньому випадку, можна скористатись послугами таксі. Основна причина – це втілення давньої мрії: пожити з кимось, та й організувати такий собі студентський гуртожиток. І ось тільки зараз з’явилась більш-менш реальна можливість це зреалізувати.

Що ж, побачимо чи вдасться мені втілити давню мрію, адже це залежить від багатьох обставин, і насамперед від нашої обопільної волі.

хочеш - значить можеш.

[250x163]
Вона наближається. Це вже чути в повірті, це вже бурлить в крові. Весна-весна!... І ноги вже ледь-чутно вистукують по доліці, і вже хочеться зірватись і бігти, стрімголів, все швидше й швидше, допоки не станеш вітром, допоки не злиєшся з ним воєдино і ... не майнеш до гори, в незвідану далечінь у невідому пучину, де тільки ти і він - вітер, а ще пташки...

Тепло подиху вітру, яке вже почали чергуватись з холодом снігу, струмки грязюки, якими очищається місто і посмішки людей, прокинувшихся від зимової сплячки, а ще радісне цвірінькання пташок...

А в тілі в той час лунає: "весна, весна, весна прийшла..."

Я намагався писати вірш, а на папір лягали лиш слова: безглузді, щирі і скупі.

Тільку один раз я оплакував людину, і це було давно. Тоді сльози лилися беззупинно і я не міг їх зупинити, а навколо всі дивились і не могли мене зрозуміти - їм нічого не розказали.
Тоді обірвалося одне життя, тоді хтось полетів в останню мандрівку, відірвавшись від землі, вставши з свого крісла. Тоді Хтось забрав когось до себе, сказавши: "досить гостювати".
...а ще тоді падав дощ, немов співчуваючи зі мною...

Пройшли роки, багато років, може навіть більше аніж достатньо, аби про це забути. Та... відтоді я жодного разу не плакав через чиюсь смерть. Дивно!, але окрім якихось дрібних сліз, яких ледь вистарчало аби зросити очі, нічого не було.
Люди помирають, люди відїжджають, а я живу мов у кіно...

... а тепер померла ще одна людина, кажуть що вона вчинила самогубство - я незнаю, мені все рівно. Це була добра людина, яка мала не менш добрий світ.
Та мабуть хтось когось не зрозумів.

"В тебе коли-небуть було відчуття, що тебе ґвалтують? Ти лежиш, бачиш це все перед своїми очима, а здається що це відбувається не з тобою. І тоді хочеться лиш одного – аби воно по-швидше закінчилось…"

Мабуть пиво, робило своє. Я майже нічого не їв близько дванадцяти годин. Думки трішки починали плутатись. А коли ми ще й почали запивати пиво горілкою… тоді інколи важко було пригадати з чого починалась розмова.
Це було раз чи двічі, на середині речення я ловив себе на думці що не знаю, що хочу сказати, я не знав чим повинен закінчити речення. Тоді я намагався сказати щось таке розумне і філософське, над чим б було важко думати, тобто не хотілося думати.

"Розумієш, коли я з іншою – я згадую її, і тоді я не хочу іншої, я не хочу ніякої. І взагалі, секс – це погано, після нього все руйнується, щось зникає. Я намагаюсь навіть не цілуватись, це псує стосунки. Ти що думаєш?"

Я дуже погано знав географію, принаймі України.
"Але знаєш" – почав я. Тобто я не пам’ятаю з чого почав, але це був точно одним з тих кількох випадків, коли я почав думати про що говорю, саме на середині речення. Так от, там були такі слова: "…думаю немає значення скільки вас роз’єднує кілометрів: чотириста, п’ятсот п’ятдесят чи тисячу шістсот. Розумієш, якщо ти справді любиш і хочеш, то сядеш у потяг і поїдеш туди. Яка різниця чи їхати чотириста кілометрів чи тисячу шістсот? - Думаю ніякої"

Здається тоді він погодився зі мною. Та й з чим там погоджуватись – він і сам все знав. А ще він не хотів пити, казав що не любить. Хм! – тоді чому замовляв? – в нього був явно поганий настрій, і він не хотів залишатися сам. Тоді не можна було залишатися самому – як добре знайоме це відчуття… в такі моменти, як ніколи інше, відчуваєш підступні руки самоти, і насправді хочеться "забутись". Яка різниця де, коли, з ким…

Важко повірити, що самотність – це не вирок, а подарунок. Бо коли ти на волі, то все рівно не цінуєш її, тільки коли втрачаєш – то задумуєшся.
Але він того ще не знав…

P.S. Вже потім я дізнався, що того вечора він так і не залишився на самоті. Тоді товариство йому склало ще вино, пиво і ром-кола…

знову, ось вже вдруге, не зміг поїхати в карпати на лижі. щоправда, на цей раз причина банальніша - проспав поїзд

нічого! попереду нові вихідні - сподіваюсь цього разу все буде інакше, звичайно якщо до цього часу я вилікую свій грип

[показать]
Дивитися як люди відходять від тебе, відходять тому що мусять іти, тому що ти поводишся не так, як вони хочуть, чи ти не даєш їм того, чого вони хочуть. Ідуть бо просто хочуть іти (скупа посмішка)… ти біжиш їм вслід, а потім, розуміючи всю безглуздість такого кроку, зупиняєшся. Стоп.

Чому ти дозволяєш їм піти? – варто подумати про причини, може потрібно щось змінити в собі, в своїх діях, своєму розумінні, підходах, в чомусь ще, але треба щось робити!!! Чуєш? Нє, ну справді, подумай, ти ж можеш, бо інакше вони всі підуть, а ти залишишся один і нікого навкруги. Навіть пива, і того не буде з ким випити, вже не говорячи про теплу ніч, яку захочеш провести під зорями і з солодким вином.

Чому? А для чого зупиняти, а для чого кричати? Чи вони зрозуміють, чи вони зупиняться тому що не хочуть іти? (скупа посмішка) Ні! – це кажу тобі Я, бо я це вже робив. Люди йдуть не тому «що», а тому що з тобою не цікаво, або небезпечно, люди йдуть тоді, коли немає змісту залишатись.
А змінюватись… це як, ставати іншим, надівати маску чи підлаштовуватись під чиїсь критерії? Але це ж вже будеш не ти, а хтось інший. І хоч навіть в тобі таки залишаться голубі очі і теплі руки, та все ж…. Це буде вже інша людина.
А я хочу залишатись самим собою!



Не варто прив’язувати це до себе, ким би ти не був(-ла). Все рівно це не про тебе.

Не хотіла казати, але я зараз в лікарні. Мені зробили операцію на серце, не переживай – в мене все добре!

Це було несподівано і шокуюче.
Ще декілька днів тому ми домовились про зустріч на днях у Львові, коли ти завітаєш сюди, як ось…

Я не можу уявити тебе на лікарняному ліжку, коли тебе доглядають, оберігаючи від зайвого хвилювання, лікарі, мед.сестри і батьки.
Хто-хто, а ти зовсім не надаєшся для такої ролі – ти занадто дика, волелюбна і непосидюща. Твої очі сповнені вогнем, тіло рухом, а розум нестримним бажанням, але ти тут…
Твоєму серцю потрібно працювати, а тобі Жити, адже воно повне почуттів, а воно натомість…

Тобі значно краще б пасувала роль у «диких танцях», аніж… але…

поділились зі мною таємницею: кажуть що я хворий.
якби не знав себе і що це правда - то образився б;)