вчора, знову, виграв подарунок від радіоМан - два квитки в кінотеатр "Копернік"

пробував додзвонитися не стільки з бажання, як з цікавості чи може мені пощастити двічі - виявляється може, цікаво - а може пощастити тричі?

[250x187]
Настрій - злий

інколи просто диву даюся звідки беруться такі тупі та безвідповідальні люди!
людина, яка керує організацією на обласному рівні (а це погодтесь не аби що!!!) мало того, що дозволяє собі запізнуватися на годину на зустріч, так ще й не може довести елементарних обіцянок, тобто виконати тривіальну роботу. натомість ж може багато теліпати язиком наскільки ця робота легка для нього і важлива для проекта.
і це при тому що бюджет заходу в вісім разів більший за організований мною волонтерський табір. це ж не копійки! там ж цілий автобус людей!


а потім з здивуванням дивишся на іноземця, коли він розповідає, що з українцями неможливо працювати через їхню безвідповідальність.
а таки так, панове, неможливо!!!

[204x318]
Це було дуже давно, це було ще тоді, коли не починалося моє свідоме життя, тоді коли я запитував себе „чому я не маю "того" і чому я не можу "так"?”, тоді коли здавалося, що світ крутиться у великому колесі, а я його лише маленька піщинка, а не центр. Це було тоді, коли сонце пробивалося крізь голочки сосен, а дим багаття, разом з запахом шашликів створював п’янкий аромат, дразнячи нас і гуртуючи біля себе…

На долівці тоді ще була пляма від червоного шампанського, бо воно тоді "вилетіло" з пляшки на добрий метр догори, на невддоволення інших, але на моє велике захоплення… бо тоді… бо тоді був мій день. Бо… може я тоді і був піщинкою, але це був мент коли я був самою-самою піщинкою… і була ніч… аааааххххх яка ж тоді була ніч…. Тоді було тепло і цвірінькали цвіркуни, і не треба було алкоголю, щоб закохатися в неї, і не треба було нікого, щоб відчути себе затишно, і нехай я залишався сам, та тоді мені не було одиноко, бо тоді в мене був я….

Сидіти на лавці, вслухатися в шум дерев і … правда, тоді був присмак гіркоти, тоді я озирався, і нерозумів, заглядав – і не бачив. Здавалося, що все закінчувалося так і не почавшись. Чогось не було, а я розумів що не було багато, бо не було нічого…

Пройшли роки. Це було так давно, це було ще тоді, коли не було того, що маю я зараз, ще тоді коли я не став в центрі життя, це було… тоді життя стало з голови на ноги, і за той час я навчився говорити і слухати, але найголовніше – я навчився мовчати. Я навчився не боятися бути собою, і прямувати до цілі, не слухати песимізму інших, і вірити в себе. Світ перевернувся, я змінився.

Озиратися назад і розуміти – в тому житті таки щось було, згадувати події, і заплутуватися, від кількості, в спогадах… зазирати вперед і губитися, але спокійно плануват, бо не впервше починати щось авантюрне….

Пройшли роки, сьогодні, як і тоді, той самий день, в пам’яті залишається все менше і менше нереалізованого, але більше впевненості, бо в мене, як і колись є я, але поряд є не я, але ті, які як я.

вчора, на варята, виграв на РадіоМан фірмову футболку та CD-диск з танцями світу від Войтека Мрозека

кул! - мені пощастило

ходити в теплі, поміж круговертям жовто-гарячих і ще трішки зеленим листочків, розгрібати їх на землі і крутитися посміхаючись небу.....
Єєєєєххххх, я щасливий!!!, що то значить надворі бабине літо

Дябчик ся вернув, а за час відсутності я бачив Київ, всіяний золотими банями церков й прикрашені зеленю парків, вулиці заповненні автомобілями, а площі – людьми.

Безуспішно згадувати, що я робив весь свій, бо два тижні злилися в один мент.
Ночівлі в готелі, кілька нудних лекцій і приємні прогулянки на пропущених :), самотнє блукання вулицями, парками і довгі зупинки на оглядових майданчиках. Відкриття невідомого, і незрозумілого до цього часу, міста, з яким ми дружньо завмирали у шумі місцевого радіо “Ренесанс”, яке як ніяке інше заграло на першій прогулянці з “Кооператора”. Тоді завмер шум навколишніх машин, відмежований музикою, яка існувала вже й тоді, коли народжувалося місто…

Нові люди, які як і я приїхали сюди на навчання, нові знайомі, які з’явилися завдяки старим друзям, які й допомагали організувати цей час в приємну відпустку.

Захоплююча гра на гітарі і неймовірно красивий спів пісень Tenako, дружні посиденьки і екскурсійні мандри з Хоббітом, бродіння, фотографування і миле свілкування з симпатичною синьоокою Сунна, занурення в казковий і дитячий, та по дорослому філософський світ з Tobby, і… відкриття, знайомства і спілкування, блукання нічними вулицями і островами та організовані зустрічі з іншими цікавою, красивою і просто неймовірно симпатичною дівчиною, якій, як кажуть місце в Парижі! :) – Gear

І всім вам велике Дякую, бо як би не ви… я б не покидав ваше місто таким щасливим і з відчуттям знайденого нового друга з іменем Київ.

я зараз в києві, купа враження і немає інтернету.

хотів би вас всіх побачити, але не маю доступу до нету, тому пліз контактуйте на +3-8-067-498-20-22

буду радий, якщо ви вийдете на звязок і ми побачимося-буду дуже радий!!!

дякую

[250x375]
маю вже куплені квитки в Київ на недільний потяг.
що ж, столиця міст українських, вітай львівянина!

нарешті, чи не вперше, матиме вдосталь часу аби роздивитися і зрозуміти це місто, бо сподіваюсь дванадцяти днів для цього цілком достатньо

Випадково зустрів свого співробітника в парку, він з сім’єю і внучкою-першокласницею фотографувався біля фонтану. Ще ніколи не бачив цього спокійного і врівноваженого чоловіка таким щасливим.

Цікаво, а як ж тоді почувається її батько?

я придумав смерть, і вималював життя довкола неї, емоції, події і навіть одяг. вигадав біль заради цікавості, щоб всі побачили як мені погано, щоб...
може я захотів щоб на мене звернули увагу, а може отримати право замкнутися в свому вигаданому світі?
...але я відчув повноту відчуття болю втрати, коли прощаєшся з кимось.
а навіщо? - мабуть це знає тільки мій збожеволівший розум.

і буть в таких умовах щасливим....

а я їм яблуко з шоколадкою.
скажу вам: "це дуже смачно"

Вслухатися в тишину, яку порушує тільки радіо і монотонно-різноманітний стук крапель дощу, які ненав’язливо напрошуються в гості.

Лежати в ліжкові і відчуватись самотнім серед німого шуму музики і відсутністю солодкого несквіка та чорного шоколаду.

Зануритись в себе і не впускати сну, хоча, він замість перини огорнув мене. Але, на щастя, я вчасно закрив повіки і він не зазирнув в мої очі.

Відчути себе самотнім, окрім як в товаристві музики, дощу і сну, але не відчувати болю, бо накритись ковдрою і зігрітись теплом власного тіла.

Дивитись в далечінь, на візерунок штори, і зазирнути по ту сторону баченого життя. Не аналізувати, але розуміти – життя скінчиться, як і дощ, але не відчувати страху, як і самоти, бо знати – потім, як і після дощу, з’явиться сонце.

битися головою в чуже нерозуміння, відчувати себе зайвим посеред натовпу і, замикаючись в собі, закривати очі насолоджуючись тишиною самотності, віддаючись на поталу внутрішньому страхові та самолюбству, а насамперед - нестримному бажанню бути щасливим.

і нехай кругом нерозуміння, а навколо стіна байдужості та несприйняття! допоки матиму закритими очі, а в серці лунатиме музика – я знаю: життя крутитиметься у вихрі танцю...

останні люди які зїжджаються до львова, автобус який стоїть в очікуванні волонтерів, Gear яка показує львів одну харківчаненові, і просто біганина в передчутті відїздку.

останній терепет нервів який губиться за роздумами чи все взяв, але...
...я поїхав. табір розпочато!

Останні дні, останні приготування, підписані рахунки, відмови в приїзді, уточнення приїзду інших, передзвонювання, чуть не зірвана пресконференція і нарешті зустріч з планування дозвілля, яка відбувається майже в останній день.

Остатні дні перед приїздом волонтерів з різних міст України, Польщі і Білорусії, чотири місяці приготувань, маса розмов, зустрічей, планувань, обговорень, бочки випитого пива, коробки зїджених тортів, пачки передрукованого папера, карточки виговореного мобільного зв’язку, знайдені кілька тисяч гривень і з десяток добрих людей, які тим чи іншим чином долучились до допомоги в організації.

Ще три дні, і ми всі сядемо в автобус і помандруємо. На тринадцять днів ці люди стануть однією сім’єю, ділячи проживання і харчування, працюючи і відпочиваючи пліч об пліч, хтось терпітиме когось, а хтось насолоджуватиметься товариством інших.
А потім вони роз’їдуться по своїх домівках, але з ними назавжди залишаться спогади про напівмістичний старий монастир і своїх нових знайдених товаришів.

Чотири, три, два, один… - останні дні, коли можна допаланувати все те, що було пропущене, лиш заради того, щоб їм, волонтерам, запам’яталися ще й організатори ;)

отутка і буде відбуватись волонтерський табір

Гнатися за примарною ідеєю, затримати час, встигнути надолужити все те, що пропустив щоб змогти реалізувати дитячі мрії, як це роблять інші, розуміючи, що вони йшли до цього ціле життя, а ти… а я вирішив скоротити шлях.

Чи це можливо? Чи може здатися, піддатися і змиритись, махнути на все рукою і обмежитись, вдовольняючись тим, що властиво людям твого віку і в твоїй ситуації. Чи може перевернути світ, ну хоча би спробувати? Ну й нехай не вийде, ну й нехай в тебе менше можливостей, але зато боротися до кінця, щоб ніколи не задуматись: «чому я не спробував»


Ми туруєм дорогу для інших, але коли інші проходять нею і заходять далі за нас – стає трішки заздрісно :(

вимкнути радіо і вслухатися в шум дощу за вікном. чути як він б'ється об шибку і виноградне листя. любити цей звук, почувати себе затишно, лежачи у теплому ліжкові, насолоджуючись шумом, відчуваючи затишок дому.

дивне то таки життя, а особливо звички.
займатись цілий день нічим, а потім, натомість, сідати в першій ночі і з натхненням віддаватись навчанню...

що давати інтервю на радіо зовсім не страшно?

перед тобою сідає звичайна кубіта, тай питається що і до чого. єдина відмінність в тому, що вона біля тебе тримає диктофон.
мені навіть сподобалось :)

словом слухайте "колгоспник" 23 липня о 18:10 і будете чути мене ;)

Цей стан викликаний несподіваним розуміння того, що ті всі дитячі мрії, які насправді ніколи не були забутими і завжди жили в мені, вже ніколи не зможуть стати реальністю.

Я втратив час для їхньої реалізації, і вони вже назавжди залишаться жити тільки в моїй уяві.

Це була звичайна історія звичайної людина, в якій можливо було вигадане життя, а може й щира правда… хто зна?….

Це було немов повернення в минуле, куди не було вороття. Як зазирнути в старе дзеркало, де, за павутиною і пилюкою, можна було побачити ще чиюсь тінь… це було так давно, хоча насправді тільки вчора… а я побачив зміст чийогось життя, хоча, можливо, все це була лише вигадка чиєїсь уяви.

Я тільки згадав, як бачив чиїсь заплакані очі, тоді коли дивився крізь пилюку, тоді коли хотів зрозуміти “чому”.