Кордон 803 - це не 803 фестиваль :), це кілометр україно-польської границі, на якому відбувався фестиваль.
мабуть цей фестиваль можна по праву можна назвати унікальним, принаймі для України, бо він знаходився на границі двох країн, поміж якими натягнутий колючий дріт... та, мабуть, ми таки вже трохи виросли, чи то пак дуже хочемо до тої омрієної Європи, що навіть погодилися зняти кусок дроту, щоб було місце де поставити сцену :)
[700x523]
Фестиваль "Кордон 803"

[699x524]
Ось така акція розпочалася тепер у Львові.
Пам'ятаймо про тих, завдяки кому живемо і хто віддав за нашу свободу життя!

п.с. цікаво спостерігати, як люди реагують на такі світлини. старші на довше затримуються, а молодші підходять і відходять, можливо їм дивно це зрозуміти, але ці люди, які тут зображенні, ішли воювати в такому ж віці, якими є вони зараз.
чи багато б зараз набралось 18-20 річних добровольців на визволюну боротьбу?

був вчора на відкриті нового магазину спортивного спорядження.
були конкурси і я в одному з них приймав учать. на жаль не виграв :(, зато отримав термошкарпетки в подарунок (хі-хі)

а ще, за бурні овації і крик отримав в подарунок чек на 100 грн.
от-так, бути собою і проявляти емоції не тільки похвально, але й вигідно ;)

Ось таку картину можна спостерігати у Львові ось вже кілька місяців
[500x375]
більше фотографій

[250x187] Кутна Гора – це місто, в яке я мабуть не хотів найбільше заїжджати. Єдиною причиною, чому я вважав це місто місто попсовим і нехотів в ньому зупинятись, було те, що туди заїжджають всі Українські туристичні групи. Щоправда про своє небажання я нікому так і не сказав.

Це і був справжній початок нашої мандрівки, бо ті два дні, протягом яких ми були в Чехії, ми жили в моїх друзів і кожний вечір повертались до них додому, не замислюючись про ночівлю та їду.
А ще, для нашої мандрівки, ми купили „Кілометрову Банку” – мабуть найвигіднішу знижку на залізниці, яка дає можливість кататись по Чехії дві тисячі кілометрів, незадумуючись про квитки.

Вагон, хоч і другого класу, та все ж виявився доволі зручним (нам би такі в Україну! Хоча ходять слухи, що такі самі їздять зі Львова до Києва. Треба буде якось перевірити!). Кількагодинний переїзд, потім пересадка в якомусь маленькому місті і ми вже в місцевій ляпетричці, яка везе нас до Кутної Гори. І тут зясувалася одна неприємна деталь: якщо ти їдеш з „Кілометровою Банкою„ менше аніж сто кілометрів – то ... тобі всерівно рахують сто кілометрів. Упс! Нащастя, як я вже й писав, чехи люди добрі і провідниця, на яку ми попали, просто „забула” перевірити наші квитки, за що їй велике дякую! [250x187]

Початок був такий ж як і я й очікував – маленьке попсове місто, в яке мені навіть не хотілося зходити. Якісь незрозумілі вулички, посередні паркани, костел, який ремонтувався і взагалі – нащо ми тут зупинились?!
Але дороги вже не було назад і ми по стрілках почали іти до центру. Доречі, що слід відмітити, так це те, що в всіх містах є стрілки до найбільшіш відомих і цікавих місць, а також просто до великих вулиць та площ, а окрім того, що неймовірно тішило – до туристичного інформаційного центра. Про нього (інфо. центр) варто сказати, що це просто незамінна установа для туриста, навіть не уявляю, як туристи, які приїжджають до нас, обходяться без неї, бо в ній ви не тільки отримаєте халявну карту історичної частини міста, наберете купу брошурок про те, куди вартує піти, на що подивитися і що відвідати, а окрім того отримаєте відповіді чи не на всі питання, які вас цікавлять і зможете дізнатись де можете поселитись.

Так от, стрілочками-стрілочками ми добрались до центра і інформаційно центру, де отримали карту і набрали пів наплічника різних брошурок (сподіваюсь ми їх коли не буть тай прочитаєм!)
А потім почалося блукання містом і зміна моєї думки – місто таки вартує уваги, [250x334]звичайний атрибут чи не кожного чеського міста: стовп святій трійці і чумний стовп, а окрім того костел св.(сорі але забув як називається), підхід до нього а-ля Карлів міст, водяний колодязь, багато гарних будинків, купа переходів, цікавих закручених вуличок, підвод і туристів з розявленими писками, серед них ми ;)

А що вартує на окрему увагу – це Костниця, мабуть церква через яку Кутна Гора й має найбільшу славу. Історія почалася з якоїсь війни, яка проходила в цьому місті й принесла поміж іншим ще й купу трупів, які поховали біля церкви, а до них, з роками, ще й почали додаватися тіла мирних жителів. Коли навкруги церкви, на справді маленькому „п’ятачкові” виріс такий щільний цвинтар, що не було куди й ступити, то було прийнято рішення викопати всіх закопаних, перенести їх останки до церкви і зробити новий цвинтар (господарське рішення!). Трупів чи то останків назбиралося таки немало – блисько сорока тисяч.
А в той час в церкві/монастирі був один напівсліпий монах, якому до душі припало вискладувати черепи в піраміди, а з кісточок робити прикраси до церкви. Він так захопився, що коли отямився – то в церкві були чотири великі піраміди, з кісток були викладений герб (не то церкви не то міста) і багато прикрас.

А для нас церква запамяталася ще одним – для входу в неї ми купили студенські квитки (все таки 50% знижки), і як зясувалось моє посвідчення (і яке воно має відношення до студенства???) повністю для того підходить

Замучені південною мандрівкою містом з наплічниками на спині, ми врешті-решт зупинилися випити пива (нє, наше таке краще), і почалапали на вокзал.

До зустрічі в Празі!

„Якось воно все так звично, життя ніби проноситься по спіралі, перебігаючи одними й тими самими картинками перед очима” – так стрічка з безкінечних лісів, полів, будиночків, селищ, міст і людей пробігає за привідчиненим вікном потяга. Так надоїло пересідати з одного потяга на інший, частково традиційно на вокзалах куштувати місцевого морозива, в вагоні наминати канапки і вдивлятися в далечінь, згадувати вже досі відкритий край, забігаючи наперед мандрівки.

Польща вона така, ніби й класна, люди, вулички, будиночки, але щось в ній не те. І не через жарт („якщо цигани хапаючи речі і розбігаються – значить серед них є поляк ”), а мабуть тому що ти очікуєш від неї чогось більшого, того духу, тої Європи, а його... нема Вона, себто Польща, немов між двома світами: щось там є вже „те”, але ще стільки „не того”...

Але друга границя і перші кілометри, які проносяться в втомленій голові, затамовують подих. Відчуття немов ти занурився в щось нове: повітря, автобус, люди наповнені чимось „отим” чого не було і що ти давно очікував. Європа таки інша. І скільки б ми не переконували самі себе, що ми європейці, але вже звиняйте люди, але Європа – то не тільки стовп в с. Дипломатичному!

[250x187]Невдалий атостоп (сором, але все таки тільки 20 хв на трасі), призабута чеська мова, перший меланхолічний водій, такі ж самі тільки сучасніші автобуси, і кілометри траси залиті сонцем, зустріч, рукостискання, щирі посмішки, цілування – ми також раді вас бачити. Цей дім завжди був гостинний до мене.

Чехія вона така собі невеличка країна, з границями з країнами старої Європи. Здавалося б ще одна країна з кількома більшими містами такими схожими на всі інші. Але ні, Чехія не така.
Читаючи казки Андерсона переносишся в міста з покрученими вуличками, мостами через дрібні річечки, різнокольорові будинки покриті червоною черепицею. І якщо ти не встиг розгледіти назви міста, чи не знаєш де прочитати в якій країні знахидиться місто – знай, ти був в Чехії. Вона справді така: ти заїдеш чи не в любе маленьке місто, і зможеш поблукати нерівними вуличками, подивитися на старі будинки і зробити фотографію на річці, піднятися на вежу і оглянути площі, вулички і будинки покриті черепицею. [250x187]

Наша мандрівка почалася з Глючина – традиційно маленького міста з кількома десятками тисяч людей, але в ньому є центральна площа з фонтаном і навіть свій замок (спочатку нам це здавалося дивним). І там відбулося перше знайомство з чехами: працівником банку і продавщицею квитків на вокзалі. Перший намагався навчити нас, що перед касою в банку наступному клієнтові (тобто нам) не можна заходити за лінію. Коли ж він дізнався, що ми іноземці, та ще й з України, де була помаранчева революція, – зав’язалася доволі приємна розмова. А продавщицю, добру жіночку, довго думала і комбінувала, як би то нам квитки подешевше продати. Дивна вона, правда?
Справа в тому, що в Чехії, як і в кожній розвинутій країні, є купа знижок на транспорт. Навіть якщо ти купляєш квиток з пересадкою, не говорячи вже, якщо вас їде кілька чоловік, або ж ти їдеш в дві сторони – то в сумі вартість переїзду вийде дешевшою.

І після того Опава, Краваже, Оломовц, Кутна Гора, Прага, Карлові Вари, Табор, Чеські Будійовіце, Чеський Крумлов, Острава і знову Глючин.
Кожне місто, навіть індустріальна Острава, яку за кілька років змогли перетворити на приємно місто, повне архітектурних пам’яток.
Здавалося б в кожному місті все те саме: ті самі покручені вулички, ті самі мостики через річечки, відреставровані будиночки, замки в центрі міста, але... кожне місто інше, цікаве, захоплююче, просякнуте духом старовини і європейкості.

І як після такої мандрівки не вірити в казки?

Далі буде.... (можливо)
Фотографії з мандрівки

якесь неспокійне відчуття, як завжди буває перед несподіванкою.

хоча... яка це несподіванка?
Чехія - перша країна, яку я відкрив для себе поза межами України, хоча й Україна... наскільки вона може бути відкритою для дванадцятирічного хлопчика?

пізніше були нові відкриття, як в Чехії, так і в собі: нові, не відомові пережиття, зріст, злет, падіння, і навчання новому мисленню, трішки не такому, яке було тут і, мабуть, тому й таким незрозумілим.

і ось, після десяти років, я знову відкрию цю країну для себе... якісь ностальгічні нотки... як це було давно і як добре памятається зараз...
дорога, нова чи ледь забута стара, міста бачені колись, люди яких я бачив так колись... і ... добре пиво :)

ця подорож буде іншою ніж всі попередні, вона стане не такою.
вона... :)

[250x187]все почалося з того, що нам дали візу. як би це парадоксально не звучало, але це таки був тільки початок, бо... візу нам дали, але термін її дії закінчувався вчора, тобто в день видачі.

після того було качання прав і вимога зустрітися з консулом, стояння в чергах на пекучому сонці, спілкування з людьми, які не знають коли їм віддадуть документи чи в яких пропали (в посольстві!!!) паспорти, чи просто, банально, зясовувати що скільки коштує (жах!).

потім наступна розмова і переконуванням нервової жіночки, що ми знаємо свої права і (!!!) вимагаємо зустрічі з консулом. написання заяви і тривале чекання.

...а виявляється візу можна зробити і за пів годин лиш потрібно показати що ти не один з темної маси, хто закриває очі на все що бачить, і вміш відстоювати свої права.


чи вони зозуміли свою помилку, чи боялися розголосу і скандалу, але нам дали візу, і ми їдемо в чехію.
віват дорога!:yahoo:

[250x187]інтрига наростає!
ще кілька годин і все стане відомо, тоді й літо складеться в логічний ланцюжок, або ж... оберниться хаосом.
хочеш відчути себе бидлом? я захотів і... пішов в посольство.

чехія, яка асоціюється з дитинством, спогадами, новими пізнаннями і відриттями, старими пережитями і казками андерсона показалась мені іншою. невже все так змінилося за той десяток років, чи то "ми" не заслужили іншого відношення?

мало того що приходиться дні вистоювати на пекучому сонці без жодних (в буквальному розумінні!) умов, щоб здати документи, а потім не могти й забрати документи, так тобі ще можуть дати візи з числа, яке менше за дату видачі візи.
нонсес!!!

отак і живемо, отакі ми європейці...
...ще кілька годин, і все це ще раз підтвердиться...

це було як проясніння. ніколи не проводив цієї паралелі, аж ось поки сьогодні не усвідомлював: між нами двома є щось таки спільне. щоправда "це" в мене мрія, а в нього реалізованість.

Він, як і багато інших, приїхав до нас з Харкова впроваджувати один комплекс. але його відрізняє від інших бажання мандрувати і активно розважатися. а ще не варто применшувати й того факту, що серед них Він чи не найкращий програміст.
вони поселились чи не в самому центрі Львова і можуть вставати зранку, щоб зустрічати сонце і гуляти досхочу покрученими вуличками, доки вони не спустіють настільки, що одному можна насолоджуватися самотністю в міліонному місті.

ця мрія зародилася в часи закінчання школи і побудови свідомого життя. тоді хотілось поїхати кудись далеко, як варіант Австрія чи Англія (а чом би й не Нідерланди?), де можна жити в маленькому і затишному європейському місті, насолоджуючись прогулянки, архітектурою і затишком старого міста.

от мені й подумалось, що якщо порівняти Харків і Львів, то мабуть вийде щось схоже, якщо б я попав в Астрійський Інзбург, розсташований серед гір і повний неймовірно гарнийх будинків і затишних вуличок.

це не ностальгія, бо свою мрію я реалізовую їздячи туди, де хотів б жити, та й гуляю загадковими львівськими вуличками тоді, коли сходить та сідає сонце. але Він, цілком ймовірно, навіть не підозрюючи реалізував те, про що я довго мріяв. і це заставляє мене задуматись...

пісні якої повертають в не таке вже й далеке дитинство. дивно, але воно надає сили, дивної сили.
це було щось інше.

часи, коли ти був сам на сам, і не було нікого навкруги. тоді здавалось це покаранням, а тепер - початком.
хоч це насправді якось незрозуміло, бо тоді було сумно. а зараз, лише одне озирання назад, наповнює мене бажанням жити і щось робити.

можливо це компроміс з минулим, а може це були одні з кращих часів мого життя?
і щоб це зрозуміти досить ще один раз вімкнути плеєр і вслухатися в музику трейсі...

[250x166]
два дні перед тим наснилось, що мене звільними з роботи і мені нема куди податися.

а сьогодні приснилось, що помер мій батько і тільки після того прийшло розуміння наскільки він важливий і незамінний в моєму житті. а ще скількох речей я ще й досі не навчився в нього.

відчуття відчаю навіть не пройшло коли я відкрив очі. радість прийшла пізніше, коли в голові пронеслося розуміння того, що це був тільки поганий сон.


реальність не така вже й погана, але щоб це зрозуміти треба тільки закрити очі.
ось така то фігня.

[250x349]
можливо то з роками проходить бажання стрибати перед сценою, а натомість хочеться сидіти за столиком, попивати пиво і дивитись як викладаються люди на сцені.
а може на то і є фестиваль пива, щоб не стрибати, а пити, пити... пити...

словом вирішили ми поставити клюбний рекорд і нам це вдалось
тепер новий рекорд "клюбу варятів" 4 - 4.5 літрів...

чим ми всі і тішилися, особливо зранку наступного дня

відкрив собі гігабайтовий фотоальбом на гуглі, тепер масово перекачую туди фотки. скажу тільки, що організований він значно краще аніж місцевий, лірушний. через це він в мене і розвинутіший краще та й суттєво більший.
тому ласкаво прошу - заходіть і переглядайте частинки мого життя
заходити треба сюди -> http://picasaweb.google.ru/djabchyk

пс доречі!, їх також можна коментувати

[250x187]
хочеться в дорогу, а... нема :(

заплутавшись в дрібних справах, ніяк не можу вирватися на вихідні на відпочинок. а так хочеться піднятися на високу гору, прийти в нове місто, сісти в потяг, який привезе в невідоме місце і затамувати подих від краси побаченого...

ех... хочеться в дорогу, а... нема...

концерт буде 3 липня.
квитки від 145 по 245 євро. ЖАХ!!!!

але сподіваюсь моя смс на розіграш від "радіо ман" буде успішна і я поїду на концерт... хм... гарна мрія

було все так:
Cпочатку була дорога, найдовша після нового року з найнезручнішою ночівлею за весь той ж час. І були нові місця, відвідані, побачені і відчутті.
Підземні прогулянки в Вілічках і гуляння мостами Вроцлава, романтичний, але знайоми Краків, сила віри Ченстухова, нічні прогулянки, саморобні коктелі, сорок вісім молодих людей і гарно проведений час.
Шість годин нічного чекання на кордоні, депортований турок, постійні переїзди і спілкування...


Мандрівка, яка виснажила мене більше аніж будь-яка інша. Після такого хочеться закритись і ні з ким не бачитись, а тим більше не говорити, за цих кілька днів, наговорив мабуть кількамісячну норму


А потім був Львів, перший дзвінок на границі з Львівської хвилі і розмова про „Під Камінь”. З того й почалася підготовка до табору. Викладення своєї точки зору і її не розуміння. Молоді вони такі – завжди думають, що знають краще... що ж, за ними й майбутнє
А з іншого боку, ну й нехай, зато буде більше часу...


А потім ще одне розуміння. Знаєш, це як дитині в один момент надоїдає бавитись в пісочниці, так і мені, перестала подобатись роль організатора. Захотілось піти, тому що нерозумєш тих підходів, тому що не поділяєш таких методів, тому що... воно вже не цікаво тобі.
В такі моменти починаєш цінувати своїх найближчих і друзів.
Хочеться залишитися тільки з ними і спланувати свій час разом, щоб пожити для себе, а не розриватися і губитися в цьому світі ...

щойно мені сказали: "колись ти був страшно товариський, а зараз інколи складається враження, що ти став якимось зазомбований, зовсім не відкритим і не вільним від всього, як було колись. тоді ти був вільним і легким.
той орест такий юний, щирий і відкритий лишився десь там.
в тебе немає зацікавленості в інших людях, а тільки поїздки і їхня організація."

хм!.. дивно, невже життя мене так змінило? :(
невже я колись був таким хорошим, а зара такий поганий?

...тішусь, що був колись таким хорошим, сумую від того, яким мене бачать зараз інші...

[250x187]
Щойно поговорив з Gear – й в кров попав адреналін
Вав


Хоч підготовка до поїздки й триває два місяці, та тільки сьогодні, чи не вперше за весь час, відчуваю приплив такого трепетно-приємного відчуття поїздки. Тіло рветься в дорогу



Залишився тиждень та один день і тоді почнеться мандрівка довжиною кілька сотень кілометрів для мене і ще пів сотні людей... дорога, дорога... а Gear випередила мене майже на цілий тиждень. Хм, заздрю але радію – ми змінимо один одного, а в день нашого відїзду зустрінемося у Львові, я ся тішу!:friends:


Сезон відкривається, дороги починаються, а я усміхаюся

Шукав одну фотографії, а випадково натрапив на іншу – відчуття того, що вже не можна повернути. Насправді, є речі в житті, які ніколи вже не відбудуться. Можна поговорити з людиною ще раз, можна відвідати місто ще раз, але...

Поміж тим була багато подій: я почав ходити на танці і мені це подобається, вже навіть зявилось бажання поїхати на віденський бал. Підготовка до мандрівки в польщу, відвідана Жовква, а окрім того ще купа всього і кілька пляшк випитого пива...

...але тоді був один дзвінок, якого, здавалося, чекав вже давно, і така очікувана відповідь: „зараз буду”. Маршрутка, яка чомусь їде так довго, погляд, швидкий крок, крик, обійми, сьози, рух, відчуття пустки у власному домі – чого не були ще ніколи.
Тоді люди зїжджалися з усюд, серед них були й такі, яких я ніколи й не бачив.
Чого вартий момет, коли підходять прощатися такі старі, що ледве тримаються на ногах?... вони прийшли віддати останню шану... і тоді розумієш, що таке родина... дивне це відчуття, а ще дивніше життя...

Ще ніколи в цей будинок не зазирала смерть, а тепер один помах руки і... це моторошне відчуття відчувати „її” присутність там, де завжди відчував затишок. Ховатися в закуток, але всерівно відчувати її в тишині, шумові і запахові – такому специфічному і незвичному.

А тепер тільки декілька фотографій, на спомин і спогади...
Життя триває, але я бачив його закінчення.