В колонках играет - Ambeon "Dreamer"
Настроение сейчас - скручений калачиком самотній хлопчик

Інколи стає так сумно… Інколи просто хочеться поговорити з кимось, кому довіряєш по-справжньому, а нема з ким…
Довіритися, розповісти те, що болить, те чого небачить ніхто, те що навіть ТИ боїшся згадувати. Повідкривати ставні всіх вікон, тих де живе темний морок, тих де все зацвило і покрилось пилюкою і павутиною. Так хочеться довіритися, так хочеться спробувати, так хочеться випустити!!!… а навколо лише ці збайдужілі люди, які звикли бачити тебе “не такого”, ми всі живемо в одній комп’ютерній грі, в “своїй матриці”, живемо по-своїх законах, один з яких твердить “…не довіряй”. Цей закон, один з небагатьох, ти спочатку вивчив на чужих помилках, а потім переконався на своїх… а тобі так хочеться, так хочеться довіритися. Ні, не просто дивитися в чиїсь очі і знати що тебе розуміють, ні не просто знати що навколо є друзі, ні непросто… тобі хочеться розповісти це комусь, кому ти справді довіряєш, хто тобі справді бажає тільки добра, розповісти, щоб тебе вислухали, розповісти, щоб тобі справді порадили. Тобі хочеться, а нема кому, а нема її…

Цікаво чи б довірився ти, якби була вона? Цікаво чи не ще це одна вигадка твоєї хворої уяви? Цікаво панничу, чи є тобі що сказати дивлячись у ввічі тому кому ти довіряєш? Цікаво, чи не передсмерті конвульсії змусили тебе написати це?…

В колонках играет - REM "Drive"
Настроение сейчас - зимовий затишок дарований теплом

Ось вже четвертий день як падає сніг: густий, лапатий, білий… все б нічого, всі б раділи, ба, навіть радіють, та… все б нічого, якби час, коли він іде. Все таки в календарі вже весна, один час вона була вже навіть надворі, а тут… раз, і маєш тобі :(
Дороги позасипало, автомобілі ледве снують вузькими вуличками, поміж сніговими заметами, та покинутими кол’єгами. На снігоприбирання виряди всіх двірників та техніку, на допомогу кинули навіть військових, та… навіть вони несправляються :(

Та, надиво, – це заворожує, незважаючи на незручності з транспортом, на який тепер доводиться витрачати чи не вдвічі більше часу, незваючи на втому через пересування містом, і навіть незважаючи на синці, які виникають від такого “пересування”. Ні, незважаючи ні на що – це заворожує. Таке враження, що люди підсвідомо вилаз’ять зі своїх домівок на вулиці, щоб насолодитися цими останніми потугами зими, яка ще, можливо востаннє, хоче нагадати про себе!

І нехай двірники зі своїми лопатами та технікою воюють з нею, нехай навіть вони й “переможуть” її, та чи надовго?
І навіть це заворожує, бо це, старе місто, зараз як ніколи, нагадує себе в раній молодості: засипане снігом, обмежене в пересуванні, і вкрите гурмами радісних людей, які ідуть назустріч снігові, надиво з усміхненим обличчям :)…

В колонках играет - Moby "Radio Edit"
Настроение сейчас - з отриманням ще однієї перемоги!!!...

[показать]

…чотиригодинний підйом на гору, чи не поколіна в снігу, під кутом до шістдесяти градусів, коли інколи, щоб підн'ятися вище, приходилося дертися на четвереньках – це тобі, погодся, не вікендова прогулянка. І все заради того щоб п’ять хвилин постояти на вершині гори, під пронизливо холодним вітром, який здуває тебе до низу… перекусити, вздихнути спокійно і сказати “можу”… – так , безперечно, це може і була основна причина, та для того щоб зрозуміти справжні відчуття і стимули, тобі потрібно хоча б раз спробувати пройти це самому: коли все, що зауважуєш – це сліди залишені твоїм сусідом, які одразу засипаються снігом. Часу на оглядання довкола, немає, бо один невірний крок, і ти провалишся по коліна в сніг, з якого не так то легко і вибратися! ;) І лиш інколи, коли сніг втрамбованіший, чи ви зупиняєтесь на кілька хвилинний привал – ти оглядаєшся довкола: далекі засніжені гори і ялинки вкриті снігом, сонце, що пробивається крізь гілля дерев, переливаючись в сніжинках, і пара, що виривається від твого дихання…

Змагання з природою, змагання з собою. Інколи вже так хочеться впасти в сніг, і нікуда не іти, просто перечекати, чи навіть спуститися донизу, де стоїть автобус, з м’якими кріслами і теплом всередині… та щось штовхає тебе вперід, щось заставляє робити новий крок, щоб невідстати від “переднього”, щоб не зупитини “наступного”. Ти ідеш – ти змагаєшся, змагаєшся з сусідом, що іде позаду тебе, змагаєшся з частинкою того, хто живе в тобі, хто хоче зупинити тебе, хто хоче почекати на наступну групу, яка рухається позаду, на відстані п’яти хвилин переходу. Та ти ідеш, гартуючи силу волі, гартуючи себе, втрамбовуючи сніг, для тих хто позаду, допомагаючи тим хто попереду…

Вершина, скелі вкриті снігом, хуртовина, яка нагається здути тебе додолу поривами вітру, яка намагається засліпити тебе сніжинками. Радість досягнення, радість перемоги… і не в галочці справа, не в тому що на карті з’явився ще один кружечок. Ні, зовсім ні, радість в тому, що ти покорив ще одну вершину, що ти не піддався спокусі зупинитися, розуміння спроможності, споглядання своєї праці. Де ще можна краще побачити свої досягнення, як не навершині гори? Підйом до якої чуть не веткикальний, останні кілька сотень метрів якого, приходилось долати на чотирьох кінцівках?… повернення до первобутності – так ти жартував, запихаючи руку по лікоть в сніг…

…а потім спуск… Як можна спускатись з такої гірки? Ну, звичайно, можна як всі – крок за кроком, а можна … сівши на задницю, і … пролетіти кілька сотень метрів, вилітаючи на віражі, і спускатися все нижче і нижче, туди де стоїть автобус, туди де починається дорога додому…

…і вже там, долаючи кілометр за кілометром, ти згадуєш свої зусилля, згадуєш свої підйоми, згадуєш ці два дні, проведенні серед друзів і незнайомих людей. Пригадуєш підняття на гори, і спуски з них: на задниці, на пузі і на дюбелях, пригадуєш втомлені і задоволенні обличчя на вершині, з прикритими очима, захищиними від вітру зі снігом, і з поглядом виконаненого обовязку і гордості – внизу…

[показать]	[показать]	[показать]
[показать]	[показать]	[показать]

Фотографії вз’яті з минулорічної поїздки.

В колонках играет - Limp Bizki "Behind Blue Eyes"
Настроение сейчас - хороше!

[показать]	кажуть що життя стає скучним, якщо воно одноманітне. ось і так, спробували внести в нього різнобарвя, і перейняти троха клубного стилю життя - ми пішли на кеглі це тобі не налижах їздити, і не наплічники носити - тут кульки треба кидати, підскакувати і пищати з радості, коли вдається збити кеглі, і обов'язковий ритуал - запити це пивом. і так допоки незакриють клуб чи незакінчиться час(читай гроші), бо пиво нащастя можна завжди замовити ще :) а якщо ще внести туда відчуття змагання(а як же інакше?) і піти з веселими людьми - то таке проведення часу приносить масу задоволення, приємних моментів і хороших спогадів...
[показать]	[показать]	[показать]

В колонках играет - Океан Ельзи "Дякую"
Настроение сейчас - піднесено-радісне

щойно, коли виходив з маршрутки, мені повернули моє сіреньке мишеня. воно було причіплене до мого наплічника, і коли я пробирався поміж людей, з кінця маршрутки, воно відірвалося:(

спочатку, я навіть незрозумів що трапилося: хтось мене стукає по плечі, дає мені моє ж! мишеня зі словами "то ззаду передали"...
ця іграшка дорога мені не тільки тому що ми з нею одні по духу(один з моїх псевдонімів - "сіре мишеня"), а ще й тому, що купив я його в той ж самий день, коли вкрали мобільний. от такий маленький спогад:)

і після того задумуєшся: чи то повертають тільки дрібні речі, чи все-таки є хороші люди...
а як ти думаєш? бо мені здається що таки є! ;)

В колонках играет - Sublin "Doin' Time (Uptown Dub)"
Настроение сейчас - низький старт. зараз іду на вулицю :)

ходив вчора в театр "люди і ляльки", тобто ні, театр то називається "в кошику", але виставу показували в приміщенні людей і ляльок. як хто незнає - то театр одного актора, що вже обіцяло бути інтригуючим. навіть, якщо незважати на позитивні рецензії!

так от, прийшли - а там зачинено. і ні тобі сорі, ані перепрошую. добре що хоч лямпочка над входом горіла, то стукаючи-грюкаючи попадали в двері, а не в стіну.

виставу прийшлося перенести з театру в "Батяр" - то такий винний підвальчик. і акторами мали стати теж ми :)
стали. досить добре таки стали ;)

В колонках играет - Scorpions "When you came into my life"
Настроение сейчас - в очікуванні весни

тільки щойно зауважив, що сьогодні останній день зими... ось і пролетіла... як ті самотні сніжинки, що падали холодними вечорами під тьмяним жовтим світлом ліхтарів площі ринок...
промайнуло, і попри ті 15-ть градусів морозу, що зараз лютують надворі - завтра буде вже весна! ВІВАТ!!!! вона прийшла, вже завтра небуде дивно, якщо дутиме теплий вітер, співатимуть пташки, а закохані пари незвертатимуть уваги на навколишніх, але чи звертають зараз? а яка різниця?

іде весна, і я відчуваю як вона селиться в мені, така оманлива, така зрадлива, але така бажана! відчуваєш трепет кожного м’яза, відчуваєш як в нетерпінні вирватися "назовні", з цього будинка, з цього химерного світу, який зветься "робота" - ти човгаєш дупою по кріслі :)
вона в тобі, і від того ти посміхаєшся, і від того твій погляд блукає по стінах, проникає за вікно і губиться десь поміж хмар і сонячного проміння...

що принесе тобі ця весна? захоплення, забуття, новий біль, адреналін чи незабутню мандрівку? в карпати, на море, в європу чи чиєсь життя? мандрівку довжиною у життя...

Весно - що ти мені подаруєш? щастя забуття, науку життя чи трішки болю? куди ти мене понесеш, куди я з тобою помандрую? нескажеш, чи може тихим вітром понесеш? бо я віддаюсь тобі, віддаю тобі серце, віддаю тобі тіло. може лиш заради миті насолоди, та ... я впускаю тебе в себе, я так довго на тебе чекав. ця зима була такою довгою...
зима довжиною в життя...

В колонках играет - Avril Lavigne "Losing Grip"
Настроение сейчас - відсутнє

[показать]	недавно ходили в цирк. все гаразд: багато клоунів, розіграшів, фотографій, сміху, качання на землі, і все таке. ...от тільки діти чомусь дивилися на нас з подивом і здивуванням? інколи складалося враження що вони плутали нас з клоунами...
[показать]	[показать]	[показать]

В колонках играет - Richard Clayderman "PLAISIR D'AMOUR"
Настроение сейчас - насолода снігопадом

В мене, за вікном, почав падати сніг. Це не дивно, адже ще ж продовжується зима, і навіть, якщо до її кінця залишилося всього кілька днів, та все таки вона ж має ще всі права. Дивно не тому, а тому, що навулиці вже почалася весна, повітря вже почало теплішати і сніг на вулицях топитись, кругом великі калабані, болото і слякоть. Вчора навіть ішов дощ…

А сьогодні, а щойно почав іти сніг… Гарно так, просто гарно… І навіть ніяких більше думок, він неначе повертає тебе трішки, на декілька днів назад – туди, де зовсім ще недавно ти змагався на лижах з вітром, де зовсім кілька днів тому лякав дівчат на ковзанах, туди де зовсім недавно під сніжинками гуляв невідомим, загубленим містом.

Це було зовсім недавно… і цей сніг – єдиний свідок цього, він єдиний хто бачив твоє щасливе і зачароване, замріяне і щиро–дитяче лице; він єдиний з ким ти ділився своїми переживаннями, своїми емоціями, своїми… він єдиний кому ти довірився…

…а він все падає, і падає, встеляючи сіру землю, повертаючи тебе до світу незабутніх моментів…

В колонках играет - шум самотнього вітру

Щось хоче вирватися назовні. Це навіть не біль, це навіть не спогад, лише її: "іди, тобі вже час".

Цей трепіт тіла, який дотепер був властивий тільки тобі, міцне обнімання, "іди, тобі вже час". Мовчання, ніслова, лиш "іди, тобі вже час"…

Що може бути більшою жертвою, ніж жертва своїми почуттями, жертва своїм майбутнім, жертва своїм щастям заради когось іншого, заради коханого? Навіть твої запевнення, що при необхідності ти підеш - навіть вони тьм'яніють. Бо це лише слова, а її кроки – це конкретні дії. Та чому від від такої жертви, та чому від такого подарунку, зробленого заради тебе, зробленого для тебе - тобі не стає радісно, а серце, а розум сковує біль. Чому?

Чи не тому, що тобі належить привілейоване право вибирати свій шлях, чи не тому? Звідки хто знає, що потрібно тобі?

"Іди, тобі вже час" - вона притискається до тебе, ти притискаєшся до неї. Ще трішки і ви станете єдиним цілим, не тілесно, більше - духовно. Зрештою ви вже єдині, хоч і знаходитись "по різні сторони барикад". Ваші тіла зливаються у поцілунку – пристрасному, обережному, випадковому, сором'язливому і зайвому. Тілесна насолода, і ти розумієш суть безглуздості тілесного буття. Наскільки вартісніше і дорожче тобі оце ведмеже обнімання, яке насправді зближає дві розірвані душі, кожна з яких має свою дорогу, кожна з яких доводить свою незалежність і ідентичність, навіть болем іншої.

"Іди, тобі вже час", і ти ідеш. Перший крок, попереду дорога, а відчуття ніби ти ступив у прірву, і полетів у невідомість.
Життя, життя…

Вони любили один одного, та йому вже час було іти…

Це просто історія, просто витвір моє буйної і хворої уяви, яка стосується тільки вигаданих персонажів. Будь-які співпадіння є випадковістю.

В колонках играет - Amelie "La Valse D'amelie "
Настроение сейчас - стрибання по калюжах

[показать]
Якось подзвонила "вона", сказали, що їдуть "вони", щоб послухати "його". Непройшло й пів години, як зібралися "ми", щоб долучитися до "його" прослуховування, та й до зустрічі з "ними".

Ми зустрілися в “кузнєчику”, вона закрила лодонями мені очі, а я подарував їй підсніжники. Кілько то радости побачити знайомих тобі людей, скільки то радости побачити доцю :)

А потім з’явився він, але перед тим поляки ще грали джаз. Зрештою вони грали його постійно: поміж тим як хтось говорив, чи навіть не говорив, і навіть коли говорив він. Перериваючи і доповнюючи його.

Скажу чесно – це в них виходило не зле, зовсім не зле.
Спочатку слово сказав Остап Вишня, а потім вийшла Галка, і її кров, яка намагалася вираватися з артерій(чи то вен?), а потім “крик роз’ятреного горла з поміж ніг”… і Юрій Винничук, та його оповідка про “скромне” парубоцьке життя – і ти вже не простно заворожено слухаєш, смакуючи кожне слово, прокручуючи його в голові, і відтворюєш собі ті картини. Прогулянка парком Винничука, і Лідуся яка чекає на сихові, готуючи романтичну вечерю “пишучи” диплом; і кров яка шукає виходу з безкінечного лабіринту артерій…

А потім і він – Адрухович, світло, музика, мовчання, а потім і слова…

[показать]
[показать]


[показать]
[показать]









P.S. знайшов кілька цитат з того вечора :)

“І скаже Господь тоді: пензлюйте звідси” <Сашко Бойченко>

“Земля, повна мови і танцю” <Остап Сливинський>

<<Максимко напевне що не любить Остапа Сливинського – такий малий, а вже літературний гурман: щоразу голосно плаче, коли той читає... >>

“Голомозий сусідський хлопчина так і не виріс зі свого літа” <Галина Крук>

<<Це вона часом не про нову зачіску блядослова?!! >>

“Два куплети і програш” <Галина Крук>

“Доганяючи зад, що попереду...” “Галко, сонце, не стій над душею” ...

“Жінка, сам знаєш, істота уперта – прости її, Боже!” <Галина Крук>

“Мене попросили обійтися без грубого сексу – я, звісно, спробую” <Юрій Винничук>

“Мені, приміром, зовсім не подобається Клавдія Шифер” —
<<Дзвінок по мобільнику >> —
“О! То якраз вона дзвонить... << :) >> Ні, не Клавдія Шифер” <Юрій Винничук>

<<Максимко хниче: йому, певно, Клавдія Шифер подобається>>

“І мене просили без сексу?! Люди! Чим ви там займаєтеся?!” <Юрій Винничук>

В колонках играет - Rondo Veneziano "Tramonto d'autunno"
Настроение сейчас - очікування

Йшов сильний дощ. Настільки сильний, що здавалося цей барабанний шум не стихне ніколи. Важкі краплі падали з неба, розбиваючись об листя дерев. Вони все падали і падали, розлітаючись вщент на тисячі маленьких прозорих крапельок. А вітер дув так сильно, неначе хотів втекти від самого себе. Він зривав листя, бився у вікна будинків, стукав в двері, але ніхто його не чув. Вірніше не хотів чути. На вулиці було порожньо, а в будинках люди поспіхом зачиняли вікна. Вітер кидався і гудів, проте окрім нахмурених брів не зустрів нічого і нікого. Тоді він замовк, втихомирився, сівши на мокрій лавочці порожньої алеї.

Він довго так сидів. А потім встав і мовчки пішов. А на небі з'явилося сонце. Його проміння ковзало по деревах, відображаючись в дощових краплях тисячами кольорів. Тиша починала порушуватися голосами птахів і людей, які з посмішками на лицях вже заповнювали вулиці.

Всі були раді, що випогодилося, і нікому не було справи до того, куди пішов вітер. Тільки самотні люди розуміли, що він хотів сказати всім. Чому кидався у відчай і чому пішов.

автор невідомий

В колонках играет - Doors Down "Away From The Sun"
Настроение сейчас - нехочеться думати, аналізувати, придумувати. нехочеться взагалі нічого.

вже тиждень як болить голова, одразу пригадується Іздриків Воццех, все що нас відрізняє - це те що я не ходжу в кльозет тримаючи тіло в горизонтальному полежені. тай точку "невагомості" шукати ще не приходиться, але вона всерівно болить, і ніщо не допомагає - ні повернення в загублені міста, ні створення нереальних, ні порпання в голові...

остання надія - це ковзани, на які я маю надію попасти сьогодні. що ж подивимся чи улюблене зможе пересилити біль...

В колонках играет - Scorpions "You and I"
Настроение сейчас - романтично-усміхнене

Вчора закінчив читати "одинадцять хвилин", якось природньо, виникло питання: "а про що ж ця книжка?"

Cпраді, про що вона? Я лежав в ліжкові, давно минула опівніч, надворі була вже глупа ніч, тіло було ще вологе від щойно прийнятьо душу, а в голові роїлося безліч думок. Так про що вона, що автора хотів показати там, чому ця книжка вважається якимось бесцелером? Зрештою – яка різниця безцелер це чи ні?! Мене турбує тільки одне – що звідтам можна почерпнути заради свого розвитку. Так що ж там побачив я?

Чи біль і відчуття свободи в садомазахізмі, чи щастя в почутті кохання, яке не потребує доказів, яке не потребує навіть дій, яке існує в тобі і тобі більше нічого не потрібно. Тобі достатньо просто його, навіть не людини до якої воно проявляється. Просто воно живе в тобі, гріє тебе і надає наснаги на подальші дії і не вимагає нічого в замін!!!

Цікаво, чи не так? Здавалось, якщо ти закохуєшся – то це, скажімо, діалог двох(принаймі) людей. Це договір, результатом якого щось настає, не обовязково здоровий секс, зрештою як і не здоровий, нехай навіть прогулянки парком(знову можна сказати що я романтик), та навіть не те, навіть просте спілкування по телефону, чи просто мовчання в трубку, чи споглядання одне на одного в маршрутці, тролейбусі чи трамваєві. а тут... А зрештою що ж таке кохання? Чи це коли завжди ходити і триматися один одного за ручку? Чи може періодинчо, ну нехай, двічі на тиждень, займатися сексом? А чи може сидіти вдома, дивитися в стелю, на чиюсь фотографію і тяжко зітхати, сподіваючись що "вона" змилосердиться(чи світ зійде з розуму?) і підійде до тебе першою і запросить на побачення, бо в теби на це невистарчає сміливості. Напевно всі ми переходили через це, дехто ще й досі не перейшов.

Для кожного це щось своє, а може це справді гра? Така сама як сидіти біля каміна, чи прогулюватися парком, чи перебувати на відстані сотень, чи ба, навіть тисяч кілометрів один від одного, чути голос, чути, зрештою, безглузді речі, які немають ніякого відношення до кохання, і розуміти що ти комусь не байдужий?

Так, може це все таки якась гра? Коли ти завжди перебуваєш в невпевненості щодо іншого(нехай назвемо його партнером), і просто здогадуєшся, слідкуючи за його рухами, поглядами, подихом, поведінкою. і ти ніколи не впевнений в почуттях іншого(не можна ж почуття приязні, симпатії називати коханням), але ти віриш в це! Ти хочеш в це вірити! Ти переконує себе в тому, тому що ти сам кохаєш!!! Але не визнаєш того, не говорячи це... Тому що боїшся словами "я кохаю тебе" все зіпсувати?, чи може тому що приймаєш ці правила гри, чи тому що не хочеш задатися слабшим від партнера, і продовжуєш цю гру, допоки хтось перший не здасться? Але чи тоді ти не той самий маленький хлопчик що важко зітхає, дивлячись на чиюсь фотографію і немає мужності запросити "її" на побачення? Ні, тоді "я" не той самий хлопчик, просто "я" старший, але всерівно ще хлопчик.

Так про що ця книжка? Вона повинна навчити нас кохати, незобовязуючись ні до чого? Чи вона розовідає до чого приводить кохання? – це вже я про секс. Чи вона вчить нас, і в першу чергу напевно чоловіків, як потрібно займатися кохання? Як в "пуцьку" потрібно засовувати члена, на що натискати і в яку позу ставати.
Може... Але зважаючи що про це писав чоловік... Думаю вона швидше повчальніша для дівчат, які звідси можуть дізнатися про чоловічі страхи і бажання.

Чи може все таки про біль, біль яка дарує нам насолоду, навіть доводить до оргазму, дарує щось надприроднє і блаженне? Та чи замало навколо нас болю? Чи не кохання повинно вибудувати навколо нас, нашого життя і почуття мур? Чи не повинні ми двоє його звести, щоб захиститися від того ж болю? Звівши такий мур, а всередині побудувати щось прекрасне, щось таке де завжди панує спокій і безпека, насолода і любов? Напевно що повинні! і чи не те хотів показати автор, показавши два світи – один де панує біль, який приносить насолоду, та він міфічний, він вигаданий, нетривалий, який і тримається на кількох хвилинах, проте блаженних!; і зовсім протилежний світ, світ де є кохання, а в ньому і довіра і віра, і почуття і відчуття. І знову ж таки – блаженність. Тільки на шляху до неї потрібно зробити одне – довіритися, покластися, навіть ні – просто віддатися на віру іншій людині. Так це важче, але ж наскільки приємніше!!!

Чи одинадцять хвилин – це просто проміжок часу коли закоханий чолоівік хоче подарувати жінці найкращі почуття, він хоче зробити її щасливою? Але чи можна за одинадцять хвилин подарувати те, що ти незміг дати протягом довгих днів разом?

В колонках играет - Roxette "You don't understand me"

Настроение сейчас - топтання на згарищах

Боже, дай мені

душевний спокій, щоб прийняти те,

чого змінити не можу;

силу, щоб змінити те,

що я можу змінити;

і мудрість відрізнити

перше від другого

P.S. інколи поразки потрібно сприймати так само як і перемоги - з гордо піднятою головою

в іграх "в почуття", найкраще контролювати свої почуття - бути холоднокровним.
а ще краще - немати почуттів взагалі.

В колонках играет - привітання від колег :)
Настроение сейчас - виконаного обов'язку

фууууу.... нарешті забрав свій диплом з університету!!!
нічого йому, вже який рік, там пропадати пилюкою. тепер я дипломований спеціаліст
тепер залишилося забрати тільки шкільний атестат

В колонках играет - буде замінено
Настроение сейчас - буде замінено

буде замінено

В колонках играет - Richard Clayderman "YESTERDAY"
Настроение сейчас - далекий від реальності

Моя любове!я перед тобою!
бери мене в свої блаженні сни,
лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
не допусти,щоб світ зійшовся клином
і не приспи для чого я живу,
даруй над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву!
не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
і вних було кохання,як у мене,
і від любові тьмарився їм світ,
і їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш...тільки до доріг.
а там,а там...жорстокий клекіт бою,
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове!я перед тобою!
бери мене в свої блаженні сни...

Ліна Костенко

В колонках играет - щось з Celtic Dreams
Настроение сейчас - радість самоти

Темно, сніг, слякоть, болото. Наплічник, в якому необхідні речі на два попередні дні, барахкається на правому плечі. Ти переходиш з однієї темної вулички на іншу, допоки непопадаєш в центр нічного міста.
Десь, вдалині, лунають звуки саксофона... Ти пр'ямуєш далі, на іншу площу, а мокрий сніг огортає тебе, недаючи пробитися тьм'яному світлу жовтих ліхтарів. Він створює ілюзію самотності і замкнутості, безпеки і незалежності, час зупиняється, а простір розширюється. Ти прямуєш далі, поступово звуки саксофона витісняються волинкою, яку чути, десь, попереду. А сніг все густішає, ти сам, теліпається наплічник, кругом безпечність, кругом безмежжя...
Все як тоді, ти знову в загубленому місті, ти знову в нічиєму місті... тільки цього разу ти сам, немає її, немає "А"... Та від того місто не стає самотнішим, та від того місто не стає ближчим, адже воно живе тільки в тобі!...
Ти прямуєш далі, і коли, вже здається наблизився до волинки, звуки пропадають, музика губиться. Вона немовби втікає від теби. Ти знову сам, сам в чужому місті, в місті де тебе ніхто незнає, в місті в якому тебе ніхто нечекає...