В колонках играет - Скрябін "Модна країна"
Настроение сейчас - інтрига. скажу відверто!

приходив до нас в школу, вчора, один мужичок з москви і розповідав про автостоп. цікавий дядько, уявіть собі - в свої 29 років він обїхав ледь не пів світу, і то притому незаїжджаючи в Європу, а винятково мандруючи дикими просторами Снд, Азії і Африки.
загалом цікавий чоловік, по якому одразу видко що підвішений язик неодноразово допомагав отримати вечерю :)

а його розповіді про мандрування світом по пів року, без копійки в гаманці, не просто полонили нашу уяву, але й запалили бажанням, так мандрувати, наші нутрощі.

а це, доречі, лінк їхнього клубу www.avp.travel.ru

Настроение сейчас - приємність згадування

Монастир зустрів нас темними вікнами і тьманим світлом блукаючої свічки. На нас вже чекали, їх попередили :)
Кімнатки з двоповерховими ліжками, постатевий розподіл і особиста свічка... а потім вечеря і завершення знайомства, розпочатого ще кілька годин тому, на делекому львівському двірці. Швидке поглиннання канапок і солодощів під жартівливі коментарі співїдців, і все це разом з нашими тінями від мерехтивої свічки...

А потім був наступний ранок, і "фреш мак", який переріс в лекцію. І вільний час, а для когось сонний. І здійснення, можливо, вже традиційного сходження на г. Маковицю. Дуріння на схилах, і кидання сніжок в ярах, а потім прогулянка лісом, і по коліна в снігу на схилах, а потім... а потім ми сушили ноги, розглягшись на схилі гори, за два метри від вершини. Ні, ми не прагнули її підкорити, ми її вже підкоряли, ще тоді, взимку, на новий рік. Тоді, коли від снігу несло зимою, тоді коли сонце не гріло, а лише нагадувало про тепло. А тепер ми насолоджувалися спокоєм і тим, що навкого – засніженими хребтами і горами, що розкинулись далеко ген-ген за небокрай…

А потім і вершина, "спілкування" з вітром, і квас, який смакував не гірше за шампанське. Ми святкували не перемогу, ні, ми були раді лиш поверненню, поверненню туди де пізнали мент щастя, і це ми розповіли вітру, з ним ми поділилися своєю радістю, своєю втіхою. Ми повернулися до своєї гори, як до хорошої подруги, яка бачила нас всього лиш кілька місяців тому, але такими іншими... А зрештою, і вона змінилася, немов помолоділа, зійшов сніг і вже зеленіла трава, що ледь-ледь пробивається з-під каміння...
Колись нас тут було більше, а сьогодні прийшло тільки двоє, та ми повернулися сюди з відкритішими серцями, і з посмішки на обличчі. І це нам розповів вітер :)

А потім було різне – і мандрівки у село, і в нічне Яремче, по мості, що для когось значить щось з життя, а для мене лиш загадка, ну а потім до води, туди де все бурлить, де л’ється, й з шумом так кудись спішить. Споглядання за водоспадом, крізь пелену темряви й нестримний потяг до води. Не такий як на березі моря, зовсім інший. Бажання стрибнуте в пучину разом з головою, чи то пак головою донизу... І тільки здоровий глузд зипиняє тебе від відчайдужного кроку, і ти стоїш на "своєму" краю скали, намагаючись нерухатись, намагаючись боротися з своїм страхом, і навіть з своєю цікавістю...

І ніч, знов романтика вечері, і зустріч друзів, що доєналися до нас. Спілкування при свічках, допоки вже сам не засинаєш, лиш потім покидаєш товариство, повертаючись в свою кімнату.
І новий ранок, новий день, і знову плани, а потім й пиво на березі річки, коли перед тобою скали, а поряд бурлить вода і сидять твої друзі. Як просто це і легко!
А перед тим мандрівка берегами і підвісними мостами, то взад, а то вперід, і споглядання засніжених гір. А потім пиво, ну я писав...
І знову ніч, вечірнє місто, знов міст й відсутність зір. А потім водоспад, до котрого цього разу ти вже біжиш навипередки. А там нічна романтика, та без свічок, хоч з ліхтарем. І слухати знов шум води, що каже він? Знов тягне, і не тільки до води, і знову крихти розуму, які недають стрибнути в пучину. Щось втримує. І ти радієш, лиш глянувши на зорі, що були видні над вогнем, то там, в монастирі. Й під звуки пісні що лунає, смакуєш смак ти самоти.

І скелі, якими Довбуш десь ходив, і краєвиди що розкриваються з висоти найвищого камінчика, а внизу печери і льодяна гладь. Постукай і, здається, вийде кам'яна принцеса - володарка гір. А перед тим був ще перевал, і г. Близниця здалека. Окутана в сніговий покрив, як колись, пригадую, в туман…

Закарпаття, яке чомусь так схоже на Швейцарію. Чи то горами з білосніжними вершинами, і річками у низу, чи то будинками, чи просто красою природи. Всією, і людською, і весняною. Чи може це лиш настрій, трішки ностальгічний, та такий приємний?!…

І все це проноситься в твоїй голові, як і ті стовпці і знаки за вікном автомобіля. Все залишилось там позаду. Незмінними лишилось лиш задоволення і впевненість. Впевненість, що ти повернешся сюди, назад!

В колонках играет - Mylene Farmer "Je te rends ton amour"
Настроение сейчас - хочу спати

прийшов лист.
ніби люблять, ніби ні... спочатку кажуть що без мене сумно, ну а потім, так, між іншим, "...то бувай здоров..."

В колонках играет - кліп! Бурмака "Не бійся жити"
Настроение сейчас - ссстрашшшно

Втекти, сховатися, забитися десь у куточок і щоб тебе ніхто не бачив, накритися ковдрою і зробити дві дирки – для очей, ні!, ще одну - для носа, і тихенько сопіти, тай то так, аби ніхто не чув.
Я незнаю як себе поводити, як незнаю як бути і що казати, мені страшно. Цей світ, що весь навколо, він такий веееликий, всі ходять спілкуються, знайомляться, а ти стоїш, і... неначе в центрі, і неначе все обертається навколо тебе, а ти незнаєш що сказати, що зробити. Підбігаєш до когось, шарпаєш за руку, намагаєшся щось сказати, а вони дивляться на тебе як на хворого, обертаються і ідуть кудись дальше, а ти так і залишаєшся на місці. Повз тебе проходять яскраві люди, поодинці, парами чи навіть цілими зграями. А ти стоїш сам, хоч і в центрі...

Страшно, лячно, ще вчора я знав що казати, ще вчора я писав такі кумедні листи, я зачитувався ними! Колись мені казали: "...а ти знаєш, що такими листами можна закохати?", а сьогодні..., а сьогодні я неможу зліпити й двох слів докупи. Так хочеться втекти, забитися в куточок... і щоб ніхто тебе не бачив, і щоб ніхто тебе не чув. І ніяких листів, ніяких смс-сок, нехай не закохуються, нехай розлюблять.
Нехай!, лиш нечіпайте мене!!!

В колонках играет - шум далеких автомобілів, шарудіння листя і шепотіння дерев
Настроение сейчас - містичний затишок

знову попав в серце невідомого міста. спочатку думається що це так банально, "знову" - це ж банально?!... та, тільки не тут!
воно було зовсім інше, воно ще спало, ледь пробуджуючись після зимової сплячки, після зимових потрясінь, та навіть в такому стані, дарувало прихисток і впевненість, захисток і затишок.
в місто, як і тоді, прийшла ніч, яка окутала собою людей, залишаючи від їхніх яскравих особистостей, лише бліді тіні. і мова їх була ледь зрозуміла - реальність пробивалась з підпокрови таємничості і місточності. невідоме місто ще було слабке, воно не могло захистити себе від рельності. та все ж, це ностальгічне відчуття, пробивало тебе, ти крутишся, розкинувши руки. дивлячись угору, бачиш, як навколо тебе обертаються ще сонні гілля дерев...
"АААА" - захоплення, яке виривається з теби, і здивовані погляди перехожих... ніч, дозволяє ставати собою, відчуття невідомого стирає рамки, стирає межі. а відуття присутності "А" знищує страх перед реальністю, страх перед нерозумінням. вона розуміє тебе, навіть якщо її існування обмежується тобою. і най всі кажуть що ти хворий, тобі ж байдуже! тут, як ніде інде - ти в безпеці, це ще один твій дім...

В колонках играет - Смысловые галюцинации "Вечно молодой"
Настроение сейчас - присмак крові на губах

направду - це шалене відчуття, відчувати первісний інстинкт мисливця. коли в тобі бурлить кров, коли ти маєш мету і прямуєш до неї. нічого немає значення, нічого не може стати тобі на заваді, нічого, навіть поразка.

цей присмак крові на губах, цей трепіт тіла, який ще зовсім недавно говорив про щось інше...

це щось інше, це щось таке велике, внутрішнє, щось таке, що неможе поміститися всередині тебе, воно пульсує і хоче вирватися назовні, хоче стати вітром, стати смерчем і закрутити круговерть!

воно більше ніж я, воно і є я.

Ходилисьмо в театр, незла вистава в постановці Стригуна. Всю штуку незмінно програють чотири актори(мати, дві дочки і паннич – хдожник). Реально відбувається переповідання істоії кохання, і як належить добрій іторії кохання - є присутня драма: дві сестри закохались в одну й ту саму людину, в художника.
Одна сестра прагматична, цілеспрямована і стервозна, а інша – юна, романтична і наївна, неземна і поетична…
Кого ж обере мистецька душа паннича? Ось інтрига, якою просякнута ідея вистави, а поряд з цим, якось так, ніби й незамітно, але так відчутно йде сильна емоційна роль акторів. Контраст характерів сестер, вагання чоловіка, біль втрати коханого, і силове вирішення конкуренції старшою сестрою…

	[показать]
[показать]	[показать]	[показать]
[показать]	[показать]	[показать]

А вистава то Чехова, називається "дім з мезаніном", в постаноці Стригуна, і показується на малій сцені в заньковецькому театрі.

В колонках играет - The Cranberries

попав на здибанку бубабістів, то таке собі літературне тріо: Андрухович, Ірванець і Неборак. цікаво дивляться, і дуже незле читають віршики, прозу, і навіть пісеньки(це вже про Неборака). окрім них там ще був присутній Юрій Винничук, та своєю присутністю, і сивою лисиною, яка блистіла на кілька рядів спереду - тільки ятрив душу, бо на сцену ніяк не виходив, зрештою його й ніхто не запрошував :(
а крім нього був ще Чубай, з якого "насміхалися" всі "кому не лінь", і Барбара, який допоміг нам заспівати декілька пісеньок.
та все-таки найбільш приємні враження залишив по собі Ірванець. "мале нещастя" - перше враження яке вирвалося, коли він вийшов на сцену. та попри свій, в певній мірі, дивний стиль одягу, як на писаку і просте лице - в нього вельми файні віршики, і дуже гарне почуття гумору, просте, зрештою як і він сам, і до сміху зрозуміле! зрештою, тому і люблю (c)

а потім було пиво, і споглядання львова з магнусівської забігайлівки, посиденьки з старими друзями і новими з школи лідерства.
все так просто, і настільки приємно...

дивно так, може попри алкогольне спяпяніння, адже день народження все таки на роботі, може тому що "воно" настільки велике, що пробиває наверх, попри всі захисти, попри всі ті маски що ти понабудовув протягом принаймі півтора десятка років, протягом свого свідомого життя.
відчуття повної немічності, бачили колись маленьке сліпе кошеня чи щеня? - ні, ви багато втратили, подивися на мене - я такий самий.
мені потрібна допомога, є тільки одна людина, яка може мені допомогти, а вона не дзвонить, попри те що поообіцяла... чому, невже ти знову неможеш додзвонитися до мене, чому?, ти потрібна мені, потрібна, як мабуть ніколи до того, ти єдина кому я можу це довірити, будь-ласка, тобій єдиній я можу розказати все те що твориться в мені, і навіть знаючи що ти засудиш мене, я всерівно вірю що ти зможеш допомогти мені прийняти вірне вішення.
будь-ласка, ти ж поообіцяла!!! будь-ласка, крім тебе тут немає нікого хто може зрозуміти мене!!!
невже ти не відчуваєш моїх сліз, невже ти не відчуваєш мого болю?
я можу прийняти хибне рішення, я можу зруйнувати все те що ти так допомагала будувати мені, допоможи мені!!!
ти ж можеш, ти ж єдина кому я розповім все те що твориться в мені, будь-ласка!!!
ти потрібна мені, і я чекатиму на тебе, навіть, якщо ти і незрозумієш мене, бо ти єдина кому я це можу довірити, єдина кому я готовий розказати те, що твориться в мені...

В колонках играет - шум двигуна маршрутки
Настроение сейчас - втомлено-романтично-піднесене

Він... висить на гілці грушки, підморгує з калюжі, виглядає з вікна сусіднього будинку. Він всюди і ніде, вічний і миттєвий, циклічний і спонтанний, бо він – Місяць. Але якщо приглядітися, він на небі самотній пастух.
Хмари зваблюють пухкістю тіла, зорі – блиском очей, а він чекає свого янгола, Орфея...
Йому смутно, поглядай часом на нього. Якщо над Львовом місячно – втіш його, бо ми не знаємо чиїх очей йому бракує. Може Твоїх?...

В колонках играет - Чорний вересень "поплач"
Настроение сейчас - зневіра

Він, як ніхто розумів її. Йому, як нікому, були знайомі її сльози. Довгий благальний погляд, і прохання: “не покидай мене”. Відчуття самотності, минулого в якому ти все більше і більше заплутуєшся, і безсилля, щоб з нього вирватися. Наскільки знайоме відчуття…
Він бачив її сльози, можливо він навіть вірив в їхню щирість, а може вже й почав сумніватися.

Він був просто хлопцем, який переживав все це сам, який незнав виходу з ситуації, куди потрапив не значно пізніше за неї.

Вона рюмсала в нього на плечі, мабуть ще ніколи вона настільки не боялась втратити його, мабуть він справді щось таки значив для неї. А він, натомість, дивився на неї звисока свого зросту і відчував себе таким самотнім і безпомічним. Він міг подарувати їй все: посмішку, радість, ніжність дотику, навіть приємність мовчання. Та він не міг навчити її жити в мирі з минулим, він не вмів навчити її довіряти собі. Вона повинна була справитись з минулим сама, вона повинна була довірити своє минуле йому, вона повинна була… Зрештою – вона не повинна була нічого, та вона хотіла бути з ним, а для цього було мало дарувати поцілунки і посмішки. Для цього потрібно щось більше…

В колонках играет - Enya
Настроение сейчас - здивування

Щойно, випадково натрапив на старі “любовні” листи. Це було так давно… Перечитуєш, і в голові зринають картинки, з’являються спогади, та дивно – немає відчуттів. Тоді, коли це писалося, здавалось, що весь світ тимчасовий, та тільки не почуття які є в нас, почуття які є між нами. Тоді не просто вірилось в це, тоді жилося цим!
Ти розповідав це, описував словами все що творилося в тобі, що творилося навколо тебе, перечитував і розумів: ти незнаєш потрібних слів, ти невмієш передати те що відчуваєш. І пробував, раз-за-разом переписати наново, та всерівно ніколи тебе це незадовільняло. А зараз читаєш це, а в грудях нічого не стискається, серце не тріпоче, а потім завмирає… Для тебе це просто історія однієї людини, чужої, хоч і настільки знайомої… людини.
Невже так буде завжди?

В колонках играет - Брати Гадюкіни "Міську вважай "
Настроение сейчас - грають гормони ;)

хтось відчиннив вікно, і впустив весну всередину кімнати.
свіжістю, народженою теплом, топленим снігом і пробудженою природою, вона огорнула нас. якось, мимоволі, переводиш погляд з монітора на ще голі дерева стрийського парку, затримуєш його там, а потім - на годинник. "ну скільки часу ще чекати кінця робочого дня?" - думка, яка без спротиву тиняється в голові. і ніщо їй в тому не мішає, ніяке бажання до роботи ;)
нарешті сі стало!, а, в той час, в колонках лунає:

Кожного дня хожу по місті я туда сюда
Вижу просто на очах великі перемєни
Більше не буду їсти, не буду спати
Тілько би той во всьо случайно не пройшло повз мене

Мєчта прекрасная
Міську, вважай
Як сонце ясноє
Міську, вважай
Холера ясная
Мєчта зовьот мєня в перьод

Перше травня, пасха, зелені свята
Hімці, жиди, поляки, цось мі сі покренціло
Вперед поволи граєм собі вар`ята
Бачимо третім воком же ніц сі не змінило
... і так далі :)

В колонках играет - MikeOldfield "Foreign affair"
Настроение сейчас - весняне

Перші подихи весни, і по вулицях стає вже важче ходити, і причина не в вузеньких вуличях львова, захаращених мокрим снігом і вкритих калюжами, в яких відзеркалюються різнобарвні будинки старого міста. Ні, причина зовсім не в них. Насправді причина полягає в людях – вони, ледь відчувши перші промені весняного сонця, перший подих теплого вітру – всі як один, повиходили на вулиці, назустріч весні. Тут і страці, які обертали свої голови, вщент вкриті зморшками, вдивляючись кудись далеко, на схід, з-за хмари, з яких ледь-ледь пробивалося сонечко; тут і молодші, але найбільше – молоді, яка гурмиться тут цілими групками, явно прогулюючи пари :), інколи навіть складається враження, що тут зібрання тінейджерів, адже не можна невраховувати музики яка лунає чи не з кожного магазину, музики яку можна навіть чути в перших співах пашок, які зграями перелітають з одного дерева на інше.

А ти проштовхуєшся поміж цими людьми, прямуєш далі і далі, добираючись до самого серця міста, а по-дорозі бачиш цих людей, і якось, мимоволі зауважуєш молоденьких дівчат, одяг яких є один з символів весни. Витягнуті, після піврічної паузи, весняно-літні речі символізують не тільки про прихід весни і відкриття сезону моди, але і про початок “худального” сезону. Тепер то почнуться заняття спортом, прогулянки і пробіжки. Розпашілі черволиці дівчата заполонять вранішнє місто, обганяючи нечисленних перехожих, і перестрибуючи через купки сміття, зметені прибиральники. Незадивляючись, пробігаючи повз вітрини великих магазинів: “Лескаль”, “Оріфлейм”, “Вероніка”, “Лідія”…, ще ніколи вони не оминалися так швидко, як зараз :).

А потім прямуєш далі, відчуваючи стукіт серця, в акомпонент з пробудженням міста, з приходом весни. Щось нове народжується і в тобі, і це заворожує, і воно не викликано одягом, чи то пак його практичною відсутністю. Воно пов’язане з чимось іншим – з початком відродження життя!…

В колонках играет - Lighthouse Family
Настроение сейчас - робоче

я знову став студентом, почав ходити на пари, сидіти за партою, конспектувати лекції, грати в хрестики-нолики, дискутувати на навчальні теми і знайомитися з новими людьми :), от чого ще не було - так це прогулів і ходження на пиво, але то нічого - це виправимо, витягнемо!
а справа в чому - я пішов на вечірні кури при якомусь інституті (назва доволі крутяча, щось типу "...міжнародний інститут співпраці і розвитку...", а може і не так ;):(), а самі курси називаються "школа лідерства". от нас і зібрали - десь з 50 "лідерів", добру половину якщо не відсіють, то ... мабуть що залишать
цікаве навчання не тільки тим, що можна повернутися до студенських часів, і відчути себе повноцінним студіком, ще й серед хорошого товариства; і навіть не ті знання, які можна отримати під час навчання. цікавими є знайомства, які там можна отримати, адже більшість "студентів" - це представники різноманітних молодіжних організацій: а це акції, мандрівки, пиво і все таке :)
отож - вперід до нових звершень!

В колонках играет - Xavier Naidoo "Wenn Du Es Willst"
Настроение сейчас - радісне

щойно повернувся з надвору, ЛЮДИ!!!! - туда прийшла весна, "знову" прийшла!...
з дахів все капає, під ногами мокре місиво, яке має щось схоже зі снігом. але тішить не те, а посмішки людей, які ходять вулицями. і навіть якщо вони змушені періодично заглядати під ноги, всерівно вони посміхаються - весна прийшла, зима - па-па!
і хоч прийдеться сховати лижі й ковзани, клійонки й санки до наступного сезону, я всерівно вітаю тебе весно, з усміхненими обличчями, зеленим листям і теплим вітерцем, та наплічником, який стоїть в куточку, чекаючи тепліших часів.
ось так, "... прощаймо моє дівча, кудись ми помандруєм, незнаєм і самі..." - якось так співається в пісні ;)

P.S. А! що ще мені сподобалося - так це двірники, вони мов ті діти колупаються в льоді, продовбуючи в нім канавки для води :)

Вечір тільки-но почав спадати на землю, сонце краєм черкало за верхівки дерев, і так ласкаво торкалося його обличчя. Дивлячись на нього, одразу чомусь пригадувався Хемінгуей і його "стирий і море". Таке ж старече лице, сиве волосся, суха обвітрена шкіра обличчя, і такі ж вицвівші очі… Так, тільки тут кругом було не море, принаймі не таке, хіба що безкраї гори, вкриті соснами і ялинками, полонинами і скелями – можна назвати морем?, а поодинокі хатинки – кораблями, хіба що…
Теплий осінній вітерець обдував його обличчя, викликаючи ніжну старечу посмішку. Десь, за тими очима ховалося щось більше, непросто доброта, непросто посмішка, там було його життя, пережите, пройдене, переболіле, там була історія однієї людини, людини, яка здійснила свою найдавнішу мрію – залишок життя провела в горах, провела в свому другому домі.

Отак, дивлячись на захід сонця, і згадуєш себе. Як дивно, колись ти так сама відпочивав в горах з батьками, тоді тобі було не більше семи років, кожний день, протягом тиждня, починався з походу за грибами в гори. Дивно, може вже тоді ти полюбив гори? А може це трапилося і значно раніше… може…
Та тоді все було по-іншому, тоді життя тільки-но починалося, і ти навіть на мить не присідав на призьбу, і навіть незадумувався чому на ній стільки часу проводили батьки. Життя тільки-но починалося, згадати то тоді тобі було ще нічого. А зараз, а зараз раз за разом в твоїй голові проносилися історії: одні кумедні, інші делікатні, якісь страшні, інші сороміцькі. Все це проноситься в голові, уривками, частинками, вирвано з контексту, але все узагальнено. Інколи їх було так багато, що навіть важко повірити, що це все справді трапилося в його житті, в одному житті. Зазвичай тоді і ставало боляче, тоді, чомусь, попри спину, яка таки боліла після падіння з водоспаду… ох ті спогади, це було так давно, колись його улюблена історія, яка поклала початок новому життю. Що він розумів під тим падіння? Його друзі знали її майже на пам’ять, та мало хто знав ту другу сторону, мало хто знав про той страх перед каліцтвом, який він тоді пережив. Тоді, напевно що, пережити це, допомогли лікарі, до яких він звернувся за чиєюсь порадою. Та, навіть попри цей страх, той час асоціювався в нього з чимось іншим. Менш ніж через тиждень воно змінилося, воно стало іншим, дивно так… та цю історію він розповів тільки одній людині, лише одній…

Тоді почалося щось нове, щось нове, ще незвідане досі. Так часто в голові проносилось “хочу”, “хочу”…. “хооооооччччууу”. Він був молодий, і такий запальний. Амбіції, бажання, все, все що мав, все-все-все, все він був готовий кинути заради мети, заради тої маленької мети, того шматка своєї свідомості що асоціювалася в нього з майбутнім, з яскравим сонечком, з сонцем що…
Амбіції і життя – тендем, який вже тоді вчив сідати на призьбу і задумуватися. Що трапилось тоді, хто поступився, хто став дезертиров? Тільки з часом він задасть собі це питання, тільки з часом він зрозуміє що… ой, хребет! …тоді він спирався ліктями на коліна, попри всю біль у хребті, і чомусь дивився в землю, на ці самотні камінці, на гарні квіти, що він своїми руками виростив перед хатою. Дивно було, пройшло стільки часу, а на очі ще й досі накочується сльоза, здавалось що вона не покидала його ніколи…
Здавалось спогадам неприходив кінець, стільки трапилось всього,

десь були й посмішки, а потім і невдачі,
десь боротьба, десь втрати,
але незмінними лишились лиш сліди,
що ними треба було йти, такі маленькі і…

ой!, знов спина болить…

В колонках играет - шарудіння авторучки і "нерівномірно-притихлий суткіт серця"...

Сльози, мов кров, стікали струмками. Від їхнього солоного присмаку топився лід, сніг перетворювався у місиво і розтікався містом, невідомим містом, що ще досі дарувало йому прихисток і захист, радість і втіху. А вони текли, кожен з них знаходив свою вулицю, свою дорогу…

Людей, що випадково ступили в нього (чи то він [струмок] невипадково зачепив?) перекривлювала гримаса болю, ноги підкошувалися і чомусь в горлі з'являлася задуха. Один дотик до когось іншого – і ця хвороба передавалась дальше. Так, скоро захворіло все місто, пошесть передавалась і дальше, заражаючи зелені луки і сухі пустелі, білосніжні вершини далеких гір і неозорі водяні простори. Сумували люди, плакали звірі, притихло шуміли дерева, і, навіть вітер, що безшумно шугав поміж верхівками гір, і той притих…

Тишу розривав тільки його нерівномірно-притихлий суткіт серця і …крик…

Чому він завдавав болі, чому він робив боляче собі?
Все ж має бути інакше!!!
Перезавантаження.

дивне відчуття: страх, він заповнює тебе, селиться всередині і сковує тіло, серце, душу, вени, кров. все твердінає. ледь пульсуючи, ледь чутно, ти відчуваєш цей світ... ні, це навіть не страх, це трепіт, це тривога. щось не так, шось не те. ти відчуваєш це кожною частинкою свого тіла, кожною волосинкою. чому в тебе складається таке враження, що пхаєш голову під гільотину? чому відчуття такі, як колись, коли відчував себе жабкою, яку хоче згамцяти змія? чому, страх перед історією ХХХ, що це?
важко думати, важко відчувати, важко почувати. а хтось каже: "думай про хороше, думай про любов!!!"
яка там к бісу любов? просто жити хочеться, і небоятися!

В колонках играет - Shakira. Pies Descalzos
Настроение сейчас - романтика затишку

Перед ним проносилося її життя, картинка за картинкою. Ось вона маленька колупається лопаткою в пісочку, ось хтось тримає її на руках, а вона нюхає квітку, що затулила майже всю її голівку. Вона сама мов та квіточка, найкраща квіточка… А десь батьки: тато, мама… зайчик, ой, тобто кролик, ялинка, іграшка, сестричка, якісь родичі, посмішки, газета “За Вільну Україну”, вона, мама… Картинки змінювали одна за одну, слайд змінював слайд, вона невтомно їх міняла, зрідка коментуючи. А він, майже мовчки спостерігав за стіною, на якій протікало її життя. А тіло наповнювало почуття, бажання, встати і обняти, пригорнути до себе, і оберігати…

Міцне пригортання, без поцілунку, просто так, просто тому, що ти це хочеш, ти це відчуваєш всередині себе, просто тому, що воно хоче вирватися, реалізуватися… Дякую, дякую за все… і не сказав за що, не сказав, наскільки йому важлива довіра, наскільки йому потрібен той затишик який він відчував зараз, не сказав наскільки він хотів зупинитися, зупинитися що б відчувати себе щасливим…

А потім вона приготувала йому грінки, холод кухні ледь-ледь пронизував його тіло, та це не мішає, з посмішкою на обличчі, спостерігати за нею. Так приємно дивитись, коли хтось готує щось для тебе… Бачити, як твоє поглинання їжі, приносить комусь задоволення. Її посмішка, її рухи, її любов… і в цей час справді здається, що світ, за межами цього будинку, за межами цієї кімнати, зникає. Десь, там, чогось, когось, там – цього вже немає, є тільки, зараз, є тільки ти і вона. Вона, та яка хоче дбати, піклуватися, і навіть оберігати. І ти – той хто хоче, може і знає, як зробити її щасливою.