Ти не проси, бо я не наснюсь.
Ти не моли, бо я не Всевишній.
Мрію відкрити – банально боюсь.
Хоч не секрет це – торішнє.
Знаю що знаєш, що мрієш завжди.
В снах, що ми разом кричиш, – підожди!
Потом холодним стікають думки
В постіль цнотливу – в якій лише ти.
Твій погляд творить,
Що – не знаю,
Та я забутий чую спів,
Співаєш ти, і я співаю
Пісню невимовлених слів.
Твій доторк дивну силу має,
Відому Блискавиці снам:
Вона руйнуюче торкає...
Ти ж попелу здіймаєш храм.
У аромат я твій порину,
Збагну вже потім: не забути
Всіх чар гармонію єдину...
Кохання ... розуму отруту.
Вірш Наталії Заброцької
[500x375]
Вилизує вітер теплий
З бруньок недозріле листя.
Бурчить під ногами кленів
Сп’яніло-дзвінкий ручай.
Розправивши плечі стерплі,
Дерева з колін звелися
І вийшли - ясні й зелені -
У поле весну стрічать.
Сьогодні стежки, як змії,
Міняють торішні шкіри.
Пахнуть сонцями й рястом
Долоні землі й небес.
Сьогодні і я - зумію,
Сьогодні і я - повірив,
Що зможу в людей украсти
У мрію свою - тебе!
Знову білим вифарбувала зима все те чому радіє душа влітку. Яскраво білим виграє сонце, що неначе котиться цим цнотливо-білим килимом у весну. Легені вщерть повні морозяного повітря, що аж переймає дух. Шурхххх... Шурхххх... Видає нагора кожен зроблений мною крок. Крок вперед. А може крок на місці? Крок в мрію? Чи все таки крок у память? Байдуже! Відомо одне – це крок до тебе!
22 грудня! 14 років потому! Третина життя! Жах, який потроху витирає з памяті – час. Цей день коли ніч є найдовшою. Ніч, яка стала найжорстокішою і найжахливішою. Ти, мій Господи, дав мені змогу віднайти в собі сили щоб жити. Вірю ти даш мені силу знести біль, що переслідує мене весь цей час. Знаю, що лише Віра і Любов до тебе Господи зможе подарувати мені Надію.
[319x438]
...ось і причвалала осінь в листопад. Рвучкий вітер насильно обриває змарніле листя, вихором крутить встеляючи землю. Кожен крок озивається дивною мелодією шурхоту. Шррррр.... Ех.... крок за кроком. Вверх. Вниз. Туди? Так! Стежиною в мрію - немов крізь казку. Постійні супутники мої спогади.. Повалена буревієм сосна. Висохлий килим трав. Червоні оченята шипшини незвично, не по осінньому, виблискують на осиротілих гілках. Шукаю тебе поглядом серед цього фантастичного різнобарвя. Дослухаюсь тебе в цих жалібливих мелодіях осені. Різкою біллю в грудях озивається жалібливий крик яструба високо в небі. Вуста доторкнулись порепаної від часу кори, і диво, - вона зберігає ще тепло літа, таке примарне зараз і таке необхідне. Горілиць ловлю крихти сонця. Мрію сподіваючись.... О диво! Поруч на розстеленій куртці помічаю єдине сонечко. Комашку яка теж намагається зловити краплинку тепла. Ми єдині з нею в прагненнях, та різні в нас долі. Їй прийдеться загинути з першим приморозком. Мені чекати весни... Кожному своє.....
[700x525]
[630x699]
[700x525]