Роки нанизує життя на хребет - долі..... Так поволи....
Іду неквапливо... Виважуючи... Міряюючи.. Спотикаючись...
Падаю.. Знову піднімаюсь... Вітром пронизливим деколи життя...
Жкарубіє шкіра... Серце німіє...тверднучи...
Любов? Вона ніжною є по суті... Вона завше в серці... в душі...
Інакше неможна... Інакше ти біомаса....
Спасибі, мамо! Дякую, тато!
Я не в кількості дарунків. Ви не знайдете мене в стосах букетів квітів...
Я в Вашій памяті.... І цього достатньо.. Я щасливий... що Ви згадуєте мене без дат....без причин....без приводів....
Так я рідко бачу Вас..
Так рідко Ви маєте змогу чути мене....
Але я завше поруч – думки мої завше з Вами в любові мого серця......
Я люблю Вас всіх.... Я люблю тебе життя.......
[413x477]
Настроение сейчас - щасливий яяяяяяяяяя..............
Життя таке розхристане,
А на душі замок.
Словами я б перлистими
розповіла казок.
Я б зиму цю морозяну
окутала теплом,
Я б стала небом зоряним
Над Вашим лиш чолом.
Усе давно продумано,
Напевно, сотню раз.
А я люблю зажурено
Чомусь лиш тільки ВАС.
Це було перед Різдвом. Були ранні сутінки. До концерту залишалося години чотири. Крісла у залі Московської консерваторії були частково закриті чохлами, частково завалені одягом музикантів, котрі відвідують репетицію. Була перерва, і сцена була порожня. До щойно розкритого рояля підійшли двоє - від народження глухих людей — тоненька дівчина з білими волоссям і важкий чоловік у жилетці з безліччю кишень. Дівчина була флейтисткой Руфью Монтгомері, а чоловік був режисером телекомпанії ВВС, яка знімала документальний фільм про те, як глуха дівчинка Руф стала флейтисткой й виступає на кращих сценах світу з зірками класу Евелін Гленні.
Дівчина взяла чоловіка за руки, поклала його руки під кришку рояля до самої основи струн, сіла за рояль і стала грати. Чоловік відчував пальцями, як вібрує рояльна дека. Судячи з його очей, він вперше у житті навпомацки переконувався, що звуки дійсно існують і їх може бути складено в гармонію, і тремтять, і що ще. Він знімав фільм про Руф Монтгомері вже протягом тижня. Фільм про глухого музиканта. Глухий телережисер. Він тільки тепер дізнався, що робить його героїня. Він мав такі очі, які можуть бути у віруючого, якби той справді побачив янголів.
.... сонними вулицями нічного міста поспішають гуркочучи останні автівки. Одиноко стою в тьмяному світлі ліхтаря. Втираю вологі від сліз очі... Вкотре радіючи... дякую Господу! За сірими мурами шпиталю три години тому розпочав свій життєвий шлях мій онук!
[640x480]
Приходь прошу
До мене в сни!
Наснись мені
Коли вже несудилось –
Нам бути разом!
Розбуди!
Те що не спить,
А десь дрімає.
Немов чогось –
Когось чекає.
Струсни мій мозок!
Розірви той вузол
Розуму, або прости,
Що я не твій!
Нічий!
Дрімаю....
Літом пахнуть стежки
Там де удвох ходили.
Знову леліють думки –
Мрію, яку оживили.
Сосен жалібний спів,
Сірої птахи клич...
Сльози німі без слів
З наших сумних облич.
В памяті все збережу
В серці зігрію мрію.
Думкою знов полечу
В край, де живе надія.
Давай виключим світло і будем мовчати
Про то що не можна словами сказати
Не можна писати неможливо зіграти
А тільки мовчати тихенько мовчати
Давай мовчати про то що дівчати
Не вміють сховати не можуть спати
Давай про мене і про тебе мовчати
Мовчати аж поки не захочем кричати
Місяць впав темно в кімнаті
Як добре що ти навчилась мовчати
Про то що ніколи не змогла би збрехати
Про то що ніколи мені не спитатись
Ми будем з тобою у ліжку лежати
Лежати як сніг - водою стікати
Ми будемо жадно свої сльози ковтати
А з ними слова яких не сказати
Давай помовчу тобі просто на вушко
Холодною стала чайова кружка
А ми ще маєм про що помовчати
А ми ще маєм про що полежати
Як світло проб'ється через наші штори
Ми знову з тобою як всі заговорим
А поки ще темно є в нашій кімнаті
Давай з тобою будем просто...
Самота.. Вона завше поруч... Ми як юні закохані – все ділимо з нею навпіл. Чи то лютого морознього дня милуємось казковим кришталевим блиском інею на химерах всохлих дерев. Чи то пізньої осінньої пори поглядами летимо за гнаним, рвучким пронизливим вітром - багряним листом. Чи вмиваємось в травневих, політньому теплих, зливах – дощу і сліз. Чи в літо несемось – оголивши тіла. Світ запахів – навпіл. Світ виднокраю – навпіл. Все навпіл! Лише любов одна на двох. Але без тебе самота не самота – гнітюча пустка... Я не хочу в пустку! Тому наодинці грітимусь від вогника, запаленого тобою в моєму серці, залишивши самоту наодинці...
Втопи мене
В очей глибинах -
Таких сумних!
Таких невиних!
Навік втопи!
Щоб не втекти –
Мені з полону.
Невідректись!
Нехай й потону!
Ты прошла сквозь облако тумана.
На ланитах нежные румяна.
Светит день холодный и недужный.
Я брожу свободный и ненужный...
Злая осень ворожит над нами,
Угрожает спелыми плодами,
Говорит вершинами с вершиной
И в глаза целует паутиной.
Как застыл тревожной жизни танец!
Как на всем играет твой румянец!
Как сквозит и в облаке багряна
Ярких дней зияющая рана.
Крізь днів розлуку,
Примарність стріч,
Несу як муку
В безсонну ніч-
Любов осінню
В жовтизні трав
Мов путь спасіння,
Що так шукав.
Йду по життю усміхаючись... Біль ховаю в глибинах душі.. Живу, напевно марно сподіваючись, що спокій віднайду колись... Бачу твій образ в кожному своєму погляді... Глибоко вдихаю, немов щойно видихнуте тобою, повітря... Усміхаюсь назустріч уявній твоїй посмішці... Отак живу - не каючись.. Від всіх себе ховаючи... Для тебе бережу!
Буду хотіти...
Любити..
Чекати..
Може і вічність..
А може роки..
Ні! Не згорить!
Не зотліє!
Я знаю!
Вірю!
Чекаю!
Нехай і роки...
День з тобою.....
День без тебе........
День котрий помер ввечері з останнім променем сонця, аби воскреснути вранці знову. Залишивши ніч на роздуми. Роздуми про буття. Біль воскресає з новим днем. Ніч котра вселяє віру, будить надію. А любов? Любов вічна бо не підвладна смерті!