[показать]Копався у бардаку. Тому, що на компі. Той, що навколо не чіпатиму - боюсь загубитися. Нарив стару картинку з Даніличем у головній ролі. Давно робив. Поштовхом, як не дивно стала не Джоконда, а офіційний патрет гаранта. Нібито ж спостерігав цю людину зблизька і не раз, але... скільки ж у біса зроблено кадрів, щоб на одному виявилася оця загадкова мудра посмішечка, якої в реальності годі зауважити - подумав я собі.
Все ж таки старигань да Вінчі - геній. Треба ж так намазюкати, щоб твоя героїня визирала з офіційних світлин п'ятсот років по-тому.
Повний варіант - лук ту зе хвото-албум.
[показать]Настроение сейчас - Повбивав би...
- Дохтор, вилікуйте мене будь-ласка від манії переслідування!...
- А-а-а...?..
- А манію величі - залиште!
[250x249]Та властиво кажучи, ні до чого. Ні не так. Він до того, що це один із небагатьох ще живих, якому я по-білому заздрю. П
о-білому, по-білому!.. Не треба посміхатися. Предметом заздрості є ласка небес у вигляді надзвичайного музичного обдарування. Це якраз той випадок, коли язик не повертається бовкнути: тю-ю я так теж можу лівою ногою! До речі тут і те, що народився в глушині несусвітній, що перші речі писав для органа, що „Concerto pour une voix” написав у любій моїй Польщі, і що вона, розпочавшись для нього участю в Сопотському фестивалі (чи пам‘ятає хто?) взагалі стала і його любов‘ю: „Symphonie pour la Pologne”. Досі пригадую стан легкого шоку, коли впізнав у його „Amours Meteores” ніщо інше як Presto agitato з „Місячної” сонати Бетговена. Музичні пуристи,напевно,скажали б: ось, мовляв ще одна потвора дорвалася до синтезатора і познущалася над класиком! Прутня! Це просто інша музика. Хоча ноти майже всі ті ж самі. Коли слухаєш його речі, забуваєш, що ти потвора і здаєшся собі білим, пухнастим і непогамовно ліричним. А це дуже корисно. Хоча б час від часу.
http://www.preux.com/en/index.html
Это цитата сообщения ZuZO Оригинальное сообщение
Тихо падает бакс, мерно тикают клокс...
Настроение сакс, словно нюхаю сокс.
Залетел свежий эйр сквозь балконную доор.
Мне постричь бы свой хэйр, да побриться уанс мор.
С похмела ноет хэд - был вчера рудный дэй.
Все кокое-то бэд, все кокое-то грэй...
Чем равить себе соул, лучше ставить на лак:
Снять на улице герл а потом ее фак.
Настроение найс, но кругом братцы шит.
И повысили прайс, на Тверской факинг стрит.
Обломали, блин, кайф, вся надежда на хэнд.
Вот такая, блин, лайф! Вот такой хэппи энд!
Настроение файн, хоть за окнами колд.
Хоть успехов э литл, а уж 30 еарз олд.
Скоро вновь будет спринг, будет солнце нам шайн.
Будут птицы нам синг, в целом-трули дивайн!
LI 3.9.25
Той Христос, якого колись побачив у дитинстві, не був схожий на цього. Зрештою, не так давно того "з дитинства" я знову бачив... і не впізнав. Цього разу він видався мені таким, який є насправді (мова йде, звісно, про скульптурний круцифікс): грубо зробленим, неоковирним, і найжахливіше - "серійним", тобто типовим зразком продукції майстерні, яка "майстерно" відливає з гіпсу всілякий церковний кітч. І не менш "майстерно" розмальовує його, не шкодуючи фарби щоб і вуста у Спасителя були "малинові", і очі "волошкові", і рани "криваві"... Але тоді, якихось 30 з гаком років тому...
Ми з матір'ю увійшли до парафіяльного костелу у невеличкому містечку Бар на Поділлі (звідти походить моя рідня по-матері) коли недільна Служба Божа вже добігала кінця. І перше, що дивним видивом майнуло перед очима було це розп'яття. Мати потягла мене далі у середину, але я вже не годен був добре роздивитися ніц, що там робилося. Пам'ятаю лишень як заграв орган, коли ксьондз почав причащати вірних. А коли мене, все ще зачарованого, тягли геть з костелу, я встиг знову ковзнути поглядом по Розп'ятому біля дверей і він знову видався мені... живим. Ні не живим, але... справжнім. І розповіді про його воскресіння з оповідок, яким начебто вірилося, а може й ні, раптом стали внутрішньою переконаністю. Тобто вірою.
Це еклектика! Це майже кітч!.. Ні, не те, щоб мені аж так подобалися глиняні коти з дірками для монет, чи пріснопам'ятні килимки з помаранчевими оленями, що сумно глипали з стін понівеченими на вітчизняних легпромпідприємствах мордами. Але мармурові слоники в шафі - щемкий образ часу "дерев, що були великими". Львівська Ельжбєта - теж щемкий образ. Десь у 1972-му вона видавалася мені шматком потойбіччя, що якимсь дивом опинився на землі, серед буденних вулиць. Вона була величезною - годі осягнути одним поглядом. Її сильветка була першим сигналом по дорозі з вокзалу - "Львів!", і таким же тільки печальним - по дорозі на вокзал. Достоту як у тій пісеньці часів найяснішого цісаря "... widać już niestety wieże kościoła Elżbiety. Znaczy, zbliża się nam odjazdu czas…" (якщо, лишень, не переінакшив слів трохи). Коли дерева стали меншими, а світ - більшим, саме в присмерковій тіні його веж тіпалося як у пропасниці серце, коли прощався з коханою людиною. Не назавжди... До завтра... А похмурі оповідки про гори трупів, вивезених з підвалів під час останньої війни... А відчуття образи за величний інтер'єр, що не кажи а спотворений любими греко-католицькими священниками - всі ці вишивані фани(знамена) та благенькі перегородки на східний манер ну ніяк не бажали вписуватися у готичний інтер'єр... Добре! Нехай псевдоготичний!.. Шляк ясний би всіх... то й що що "псевдо.."?! Що з того що еклектика?! Що з того, що... Те, що в інших містах, хоча б і в Києві, іменують "модерном" і здмухують пил, тут презирливо звели мало що не до рівня гіпсового хрюнделя з ярмарку. Трохи шкода. Але нехай мене розфарбують під російський прапор, якщо серце львів'янина, чи просто зачарованої Львовом людини не здригнеться від знайомого ельжбетівського силуету...
[показать]"Ты выползаешь из ракушки, в горку толкаешь камушек, к горлу приставив ножичек. Хочешь казаться скромненькой, хочешь казаться сильненькой, хочешь казаться радостной, радостной милой кумушкой всех окружающих барышень, спрятав в кармане укромненьком, в бешеных синих зарослях, острые-острые зубки психоделической лирики."
MAX BONDorenko "Туркин и 1/2. Повесть о настоящем самурае"
[показать]Місяць - гіпнотична штука. Хоча звідки мені знати, що таке бути загіпнотизованим. Усі недолугі спроби мандрівних гіпнотизерів, такі популярні у піплу за часів совка, додавали впевненості, що гіпноз існує хіба що у ЛТП (лікувально-трудових профілакторіях, тобто лічницях для алкоголіків - для тих, хто не знає). Жахливі кадри документального фільму про "передові методи" боротьби з зеленкуватим змієм досі перед очима: спотворені обличчя хворих, що затравлено позирають на добре поголеного, вгодованого лікаря. А той, повільно походжаючи вздовж ряду ліжок розповідає на камеру, що ось зараз ми уведемо пацієнтів у гіпнотичний стан і будемо формувати у них негативне ставлення до алкоголю. А далі, Oh Mein Gott!, камера ковзала по безвольно звішених з ліжок головах "кроликів", які дружно блювали у завбачливо поставлені там тазики. Бррридке видовище.
Але я про місяць. Коли довго дивитися, не відводячи погляду, на нічне світило, роблячи при цьому щось монотонне (наприклад, неквапом ідучи), то зрештою починаєш відчувати якесь невдоволення і тривогу. Так, начебто хтось говорить до тебе, а ти не можеш розрізнити слів. І дивна туга вповзає в серце. Це нагадує легкий транс. І мимоволі думаєш: чи не формує в цей час хтось у тобі самому що-небудь? Любов там... чи ненависть?.. Чи бажання загризти випадкового перехожого?..
[показать]
Варшавська меланхолія приходить до тебе за тиждень до від'їзду. Тобто якщо ти приїхав на тиждень або й менше - вона приходить відразу. Щоб відчепилась тре' податися кудись на новий Жолібож, бо навіть на Празі чи в урядово-сеймових кварталах вона чіпляє. Що вже казати про "старувку". Нехай самі варшав'яки, особливо молодші торочать, що їм обрид увесь цей fake, що на цілу старувку не знайдеш старої цеглини - все ж бо відновлено по війні з нуля, люди які зводили старі квартали з пороху знайшли у цьому поросі душу старої Варшави. І зрештою - смердить там місцями так що охоче віриш, що каналізації щонайменше 300 років без ремонту.
[400x560]
Все живе прокидається весною! Хто-небудь хоче заперечити?! Отож бо й воно... Навіть давни і фавни знають: всеЖИВЕпрокидаєтьсяВЕСНОЮ!!!
А я бідний прокидаюся восени. Отаке... Може я не ВСЕЖИВЕ. Точно, не ВСЕ. А може й не ЖИВЕ. Весна робить мене ватяним. Я не хочу ворушитися. Я не хочу радіти першим променям. Бо за першими прийдуть другі і мучитимуть мої бідні очі, і болітиме голова, а потім прийдуть треті і все навколо почне мліти, розпалюватися й пріти. Тіла стануть стократ тілесніші, вони почнуть смердіти продуктами розкладу омертвілих клітин, тканин, виділень - тобто почнеться кляте ЛІТО, в яке я кану як в ЛЕТУ і розсиплюся на обгорілі атоми аж до милої ОСЕНІ. Перший струмінь холодного осіннього повітря може прийти вже наприкінці серпня. Одного навіть сонячного ранку я відчую, що сонце БЕЗСИЛЕ. Воно ще може пригрівати, але пекти, спопеляти, смажити вже зась! І його можна не боятись - осінь загнуздала сонце. І навколо цього першого подиху майбутнього холоду, навколо легень наповнених чистим осіннім вітром, убивцею мух і катом жучків-хробачків-павучків, почну знову виникати той я, що пропав весною, випарувався, лишивши втомлену й масну тінь на землі. І коли очі побачать чіткі, незамазюкані випарами краєвиди - це ще не життя, коли шкіра пружно обтягне знову тверді м'язи - це теж іще не життя,.. І лише коли в грудях прокинеться біль - непогамовний біль осені, непогамовна туга хижака, якому знову потрібно знайти здобич хай шанси й мізерні - лише тоді можна рушати з місця і жити. Жити у холодному сяйві вересняжовтнялистопадагруднясічнялютого аж до нових гидких струмочків і бубнявіння остобісілих бруньок що приховують у нутрощах всіляку зелену гидоту.