[232x319]Сховайте образки з Орантами і майолікові тарілки з Берегинями! Образу неньки - рідної землі ми не заслужили. Не має вона нас завіщо тулити до грудей. Згадайте-но, як повелися з нею батьки, діди, прадіди... Так хочеться вірити, що ми оте останнє сьоме злощасне покоління, на яке падає вчинений предками гріх. А дітям того вже не буде.
Над згорілою хижею
Вити буде і хижою
Стане раптом вовчицею
Жаху тінню на лиця нам
Упаде
Невловима невидима
В чорний відчай гонитиме
Шлях наш саваном стелиться
Запах смерті хурделиця
Принесе
А тугу з безнадією
Місяць в душі засіє нам
І не дасть боронитися
І вовчиця насититься
Цілу ніч сидітиме вона При вікні одна Тиньком щоки дертиме стіна Що за сум зміїтиме в очах? Що за страх? Зблисне кров'ю на прокушених губах
І про що спитає у душі? Чи міцна? Чи лахмітиться на вітрі подірявлена? Не помітить як дощем стече на землю ніч Що затерпла стомлена спина Кам'яна вона не моя вона
Це мана
А тому:
Шалала-лала
Шалала-лала
Шалала-лала
Шалала
і крапка
[200x278] Не хочеться, але пишеться. Бо нагла кров вочи заливає :) .
[220x363]Ця трагікомедія розігрується як по нотах вже кілька днів поспіль. Як на мене то "юдство" Мороза навіть додало шляхетності безнадійно тупому і цинічному фарсу. Але до рівня високої драми не підняло. Бо дійові особи й надалі не можуть спромогтися ні на що, крім жалюгідної буфонади. Цей заслинений від злості Зварич, понурий Безсмертний, шкодливо-лицемірна Юля. Ці жалюгідні погрози й позови. Вони просрали владу. Яку здобували не вони.
[200x278]Понад 2000 на рік! Це багато? Мало? Стільки мотоциклістів гине в Україні внаслідок ДТП...
[160x203]
[250x441]Час від часу нариваюся на всіляку дурню у вигляді... тестів. І якщо афтар постарався привабливо сформулювати тему, то грішний - витрачаю час щоб задовільнити пристрасть, таку згубну для родини котячих...Благодарим за то, что прошли этот тест. Степень соответствия вашего мировоззрения с основными религиозными и антирелигиозными мировоззренческими концепциями, выраженная в процентах (жирным шрифтом выделена концепция или концепции , которые лучше всего гармонируют с вашими убеждениями):
|
|
|
|
[150x268]Майже місяць мовчанки після анонсу поїздки на стрільбище спецназу не означає, що мене там застрілили :)
Вибиваю першого, другого перевожу люфу в бік третього тисну... затвор з'їжджає назад непристойно оголюючи ствол. "Упс! Пакідаєм памєщєніє..." - це офіцер, що супроводжував із-заду. Не повертаючись, якось бочком вислизаю з "приміщення". Витягаю пусту обойму передаю "альфівцю", отримую від нього повну, вставив, пересимкнув-дослав, знову заскочив - третій є! В кутку на залізних гаках "інтерактив" - теж залізні хрестовини з вчепленими на них старими лахами. "Ціль у світлій куртці" - стріляю ще на слові "світлій" - є! Нарешті оглядаємо місце "пригоди": всі "хлопчики" цілі, всі "терористи" - готові, до того ж лупив (перстрахувався чи що?) переважно у голову. 40 очок із 40-ка можливих. Потім довідався, що патронів забракло з простої причини - мій попередник перебрав. А час також фіксували. Отже на якісь "цукерки" не сподівався. Пожартував лише: "Коли чекати виклику на співбесіду?" "А шо - давай", - сказав майор. "Я вже старий" - відказую і ловлю себе на тому, що насправді мені все це до душі і відчуття сенсовності "гри" сильніше ніж від реальної роботи. Хтозна, може я таки прогавив свій поворот на "лайфостраді" і поїхав чужим шляхом :) ?
[300x418]
Завтра їдемо невеличкою компанією постріляти. Нагода трапилася несподівано. Нагода має назву 6 червня. Точно пам'ятаю, що цей день має якийсь стосунок до журналістики. Професійне свято, тобто... Але вбийте мене - не загадаю як точно називається. Та й не так важливо, зрештою. Важливо інше: вже пару днів поспіль усі можливі відомства (від міністерства оборони і до якогось інфернального в контексті можливої пандемії - Товариства чи то Асоціації птахівників) намагаються поцілувати журналістську касту у дупу з розгону взасос. Треба віддати колегам по другій найдревнішій професії належне: більшість із них чудово розуміють ціну такої показної "любові" до тих, кого або ж побоюються або зневажають. Але й від шансу щось трішки "нацарювати" на шару відмовитися важко. Не суджу - сам такий :) 
[200x232]Але найбільше у вогнепальній зброї мені до душі церемонія застосування. Це справді церемонія. Не плутайте з дурнуватою стрільбою безкінечними боєприпасами з бойовичків. Коли вже взяв її до рук - підсвідомо починаєш прикидати всі нюанси і можливі рухи, позиції, м'язи підлаштовуються під необхідні зусилля. І головне щось міняється у самому тобі. Нехай доморощені психіатри волають про комплекси неповноцінності, але мені до вподоби ця "інша" повноцінність людини із зброєю. Ідіота зброя виявляє так само швидко, як і адекватного перця. І нарешті - у завтрашній кумпанії будуть дівчєта. В т.ч. симпатичні. А жінка зі зброєю мене просто заводить :) - подвійна загроза! Це напевно якийсь мазохізм...
[300x282]Дивуюся собі. Підстав для тривоги безліч. Підстав для суму теж. Підстав для заклопотаності, злості, істерикування, пошуку ворогів і спроб покарати, або хоча б нагидити їм. Всього цього - хоч свиней годуй. Але всередині - дивовижна рівновага. Працює якийсь інстинкт, схожий на той, що "самозбереження". Хоча жодних страхів. Хтозна, можливо, усвідомивши початки неадекватності, всі мої "я" настільки перелякалися, що ДОБРИЙ ФРОЙД розселить їх по різних кутках, що впали в своєрідний анабіоз. Прокидаючись лише від сильних стимулів. Стимули бувають. На щастя - зрідка.
[200x448]Ніколи не підколюй навмання! Це пастка, розставлена собі самому. Банальний і неоковирний жарт про залицяння одного популярного чувачка до одного милого і з біса розумного дівчиська: То він вже два роки тебе спокушає?! А ти? Футболиш? А він? Далі своє гне? Нє то таки певно справжня любов! :) - обернувся в результаті надрізом шкірки на власних виразках. Бо миле і з біса розумне відповіло: "Це не любов! Це чарівна сила слова "ні!"Так что с этой сраной человеческой натурой, в чем подвох? Пока вы легки друг с другом, и смерть одного едва ли надолго огорчит другого, счастливей вашей пары на свете не найдешь. Но, едва ты убедишься, что без этого человека жить не можешь, как он уже и вправду не дает тебе жить. Я шпыняю ее, ловлю на слове - будто воровку на кармане, - картинно дуюсь, деланно бешусь... Ей же внезапно "приедается" секс, в голосе позванивает издевочка, она все чаще поступает назло мне, наперекор мне, и в конце концов наша жизнь становится невыносимой. При этом мы любим, действительно любим друг друга... Но - взаимное презрение, но - эпизодическая и преходящая пока, но всамделишная, - ненависть... Война, вечная мировая война между мужчиной и женщиной, человеком и человеком, глобальная и безысходная война, в которой первыми погибают самые светлые, легкие чувства, где умирает смех, где юмор катается по изрытой обидами и оскорблениями земле с почерневшим от удушья лицом, где уже ничто не твердо и не свято, все знамена повержены, затоптаны в дерьмо и забрызганы выбитыми мозгами, и мир вокруг злораден и зловещ, будто осиновая роща, где на каждом суку - по Иуде с высунутым языком... Лиловая тьма, горчичный туман, чавканье грязи, спермы, крови, и утра ждешь, как удара в спину, и не веришь, и засыпаешь, обессиленный, а под пожелтевшими вонючими простынями бродит, переваливается, дышит ядовитым паром тяжелая, гулкая, молчаливая ртуть - Любовь... Страсть... И сбежал бы, да некуда - из любого горящего окна тебе в лицо захохочет пулемет, и похоть тлеет во тьме, словно незатушенная сигарета, и тьма не объемлет ее..."
Кого чіпає - читайте http://www.anekdot.ru/an/an0004/h000421.html
[показать]Потепліло швидко як і завжди, коли пізня весна. Спочатку за вікном заверещали шпаки та інша дзьобата фігня, а потім озвався телехвін. На дисплейчику світилося: "мотошкола". Вже добре знайома тітонька з того боку повідомила, що про мене, непересічного, не забули і радо бачитимуть знову (рік по тому, як записався) в лавах курсантів. Сміючись сам із себе, поїхав таки на "загальні збори". Слово тримав Олег, головна у школі особа, він же інструктор, він же майстер-мотогонщик: нарешті поневіряння по службових кабінетах завершилися згодою видати йому ліцензію на ведення навчання і тепер все буде чотко!... Чим далі слухав тим сильніше відчував, що чотко не буде. І сповнені мелодраматизму (того особливого, спортивного) запевнення Олега, що недовчених він на вулицю не випустить, тішили. Не тішила перспектива знову збирати купу довідок та ксерокопій, здавати "внутрішній" іспит, потім ще один - у ДАІ і то без гарантії - 2 помилки в ПДР - і в аут! :(