З одного боку дуже добре, а з іншого дуже зле, коли одне щось „дуже добре” забувається за допомогою чогось нового „дуже доброго”. Ти собі думаєш, коли появляється щось „добре” і тобі класно, що це межа, що кращого вже нема, а тут появляється щось нове і краще. І ти вже забуваєш про це попереднє „добре” і воно тобі вже видається не таким вже і „добрим”. А потім починаєш шкодувати, що ти занадто віддавалася або віддалася цьому старому „добру”. Але не треба шкодувати. Те, що було колись те було колись і на той час воно було для тебе важливим, було твоїм рідним. Ти з ним жила, ти це переживала, проживала. Воно було з тобою і ти була з ним. Ти його приручила і навпаки, воно приручило тебе. І вже через це не варта про це шкодувати. Все ж таки все зводиться до досвіду – це основне. Більше досвіду – більше кайфу від життя. А життям треба кайфувати. Ти маєш зрозуміти, що приносить тобі кайф, задоволення, а потім створювати собі його, насолоджуватися ним і вже в кінці, хоч не знаю якому кінці чи життя, чи того „доброго” насолоджуватися згадуючи його. А нове „добре” треба сприймати, як майбутнє старе „добре”, яке ти будеш згадувати і отримувати задоволення. Живи і кайфуй кожною хвилиною, годиною, днем, вихідними, тижнями, місяцями, роками, семестрами, але пам′ятай смерть близько – вона твоя тінь.
Сократ: „Записані думки – мертві”.

Коли одна рука відчуває тепло іншої руки – це насолода. Коли одна рука моя, а друга – його. Тоді ми немовби одне ціле, одне тіло. Наші пальці або переплетені або ми обіймаємо ними наші долоні. Це ніби так банально, так буденно. Але зовсім ні. Це відчуття важко з чимось порівняти. Воно може тривати 1,2, 3 хвилини, годину або навіть і більше. А в пам’яті триває аж до смерті. Чому аж? Ми думаємо, що аж, а насправді це зовсім близько, хоч точно невідомо коли…
Сократ: „Записані думки - мертві”.

Ніколи не треба за чимось шкодувати: за тим, що зроблено, сказано або, що не було сказано, зроблено. Основне в житті – досвід, багато-багато досвіду, не залежить позитивний він чи негативний. Дуже важливо, щоб він взагалі був. Людина без досвіду – це порожнє місце. Вона нічого не взяла від прожитого життя. Необов’язково, щоб це була людина старшого віку. Це може бути навіть підліток. З життя ми повинні витискати все, що витискається. Ми маємо проживати його, а не відбувати існування, ми маємо жити, а не існувати. Що було сказано чи зроблено або навпаки, не сказане і не зроблено, значить так воно має або мало бути. Це вже все давно Хтось за нас вирішив, але не знаю точно хто. Напевно Вища Сила – Бог. Ми не маємо права голосу – це все християнство...
Сократ: „Записані думки – мертві”.

Подаровані троянди у почуттях – це … Позитивних почуттях. Немає значення чи це закоханість, симпатія, захоплення чи та ж любов. А може просто гарний настрій. Це зовсім інакше, ніж подарувати їх бо треба, бо так прийнято, їх чекають від нас. Навіть самі квіти це відчувають. Дуже важливо ще й прийняти їх у тому ж почутті, бути на цій хвилі, в тому стані. Це напевно заряджає їх якоюсь енергією, силою, а може тим почуттям…
Подарувати квіти – це має бути просто так, щоб зробити приємне, підняти настрій. І чому їх, бідолах, дарують – бо треба. А вони в’януть, в’януть, в’януть. Гинуть, сохнуть, починають смердіти. У цьому винні Вони. Але Вони не варті того, щоб писати їх з великої букви – вони. Вони завжди у всьому винні. Через них гинуть не лише квіти. Вони вбивці всього живого і неживого. Вони народжені, щоб вбивати їх, нас, його, її, і навіть себе. Вони вбивають себе собою.
Як казав Сократ: „Записані думки – мертві”…

<А> -> <Я>
Все має свій початок і кінець. Без початку кінець не візьметься і без кінця не може бути початку. Ми можемо собі припускати, що ніякого початку не було, а звідки взявся кінець? Просто ми не бачили або не бачимо його, а в гіршому випадку не хочемо його бачити. Дуже важко довести щось до кінця і усвідомити, що це вже кінець. І треба іти далі, не обертатися в минуле, не витягати знову „брудну, а може не брудну, а просто вдягнену білизну назовні”. З кінцем ніколи не треба затягувати. Треба мати відвагу сказати „ВСЕ”. Має бути відповідний момент, щоб не мучити ні себе, ні … Не варта повертати того, що вже закінчилося. Помаленько (і то дуже-дуже) воно має забутися. Нехай це буде просто приємними спогадами – колись це було супер!!! – ось так. Гірше, коли цей кінець затягується на декілька місяців, а то і років. Це вже людська слабкість, яка не дає можливість сказати „НІ”, сказати „ВСЕ”. Це вже жалість, страждання, мука… Ніхто цього не вартий, а не вартий чому? Тому, що він народжений і вже приречений на муки, страждання. Так що…
Як казав Сократ: „Записані думки – мертві”…

"... о некоторых вещах нельзя говорить ни с кем, только с друзьями; иные вещи нельзя рассказывать даже друзьям; и наконец, есть вещи, о которых нельзя рассказывать даже себе" (Достоевский).