Слушать этот музыкальный файл

Маючи все ти не маєш нічого... Бажаючи мати хоч щось, ти не хочеш мати навіть все. Тобі дають, а ти не хочеш брати, тобі пропонують, а ти диктуєш умови. Єдине, що хочеться - віддатись танцю з голови до ніг, чи авто з голови до коліс. Забути хто ти, з ким і де знаходишся. Дати волю почуттям і відчуттям, щоб раціо дало спокій..

[600x405]
Куди йти, куди лягти і де переночувати? Куди дивитись, куди спішити, куди хилитись? Куди вертатись, куди втікати і де спинитись?
Кричати, плакати чи реготати? Боятись, бігти чи вередувати? Каятись, вмирати чи напитись? Гортати книжку чи купити пляшку? Нюхнути газу чи просто лягти спати? Вдягнути джинси чи обгорнутись рушником? Виключити телефон, включити музику чи піти до холодильника?
Зітхнути чи набрати повні груди повітря? Випити чаю чи кави з миш’яком? А може власної крові…

Опинившись там, де не такі, як ти... Де не так думають, як ти, не так дивляться і не на те дивляться на що дивишся ти, не те цінують, що цінуєш ти. Вони живуть не задумуючись, живуть не плануючи собі завтра чи останнього дня. Вони вдихають повітря, знаючи, що видихнуть. Вони засинають, знаючи, що завтра прокинуться. Вони напиваються, знаючи, що зранку протверезіють. Вони діляться з іншими своїми банальними душевними переживаннями, які викликають у тебе сміх з розпачем, через те, як таке може когось хвилювати та ще й „вішають” це комусь на вуха, а той хтось повинен це слухати і можливо ще й радити щось. Але ж діляться вони лише з такими, як вони. Вони не думають ні про когось і ні про що, крім себе. Їх так багато! Їх більше і вони мають намір керувати всім і всіма. Наскільки краще не бачити, не чути і не стикатися з ними. А жити собі в іншому світі, в своєму світі, до якого ніхто з них не має доступу.

В колонках играет - Lama "Мені так треба"

Пакуючи у валізу думки, спогади, бажання ти вирушаєш в подорожд щодня, щоночі і щохвилини. Ти йдеш не знаючи куди, не знаючи кого зустрінеш і кого покинеш, не знаючи кого знайдеш і покохаєш. Ти часто розпаковуєш її, валізу,перекладаєш все, сортуєш, викладаєш щось непотрібне, а дещо, навіть, викидаєш. І знов вирушаєш, мандруєш, йдеш.
Іноді ти сідаєш в потяг, який в певному ритмі, з певною швидкістю і в певному напрямку везе тебе до певної зупинки в твоїй мандрівці. Ти можеш зійти з нього або поїхати до наступної зупинки, незнаючи, що вона собою являє. А деколи тебе везе автобус, яким ти також не керуєш, який має свій маршрут, на який ти не маєш впливу, як і їдучи у потязі. Ти можеш сісти за кермо власного автомобіля з власним маршрутом і сама керувати зупинками і часом між ними. Час від часу ти ідеш пішки, повністю віддаючи себе в свої руки. Ти керуєш і думаєш над кроком, над напрямком, метою. А так хочеться просто зупинитись, закрити очі і подумати, викинувши валізу і зупинивши час.

Музика… Ти ї чуєш… Голосно чи тихо, байдуже, але ти її чуєш. Вона, наскрізь, проникає у твоє тіло, душу, розум, в твою суть. Все завмирає, тіло холоне і терпне. Вона вселяється в тебе… вона в тобі… вона пестить твої вуха, свідоме і несвідоме. Ти її чуєш і вона звучить для тебе.
Музика – це існування, це повітря, це кисень. Класика, джаз, рок, реп, кантрі – це стиль життя, це відображення тебе, це твої фантазії.
Музика – це бажання і не бажання; це активність і пасивність; це насолода і біль; це сміх і сльози; це день і ніч.
Музика – це джерело життя. Це та вода, яка м’яко, легко і ніжно обмиває кожен камінчик, травинку, піщинку.
Музика – це відображення тебе тілесної і духовної у дзеркалі.

В колонках играет - Океан Ельзи

Важко самій повірити в те, що може таке бути..., що твої давно сформульовані думки змінюються на протилежні, що крім тих кольорів, які ти бачила колись є ще інші. Що крім відчуття голоду, холоду, спраги, байдужості є інші відчуття, які супроводжуються лише одним Почуттям: коли ти бачиш, що світлофор має не два кольори - чорний і білий, а три - червоний, жовтий і зелений; коли в голові не домінує слово "треба", а слово "хочу"; коли сміх має інтонацію і звучання, а не просто гримасу на обличчі; коли зсередини і ззовні щось так душить, тягне і кричить від задоволення; коли ноги не тримають тіло, а в голові туман; коли на обличчі радість, а в душі трепет; коли тобі все і всі стають байдужі, крім Однісінької Душі.

Вічний контроль... Вічний суддя... Вічна совість...
Три компоненти, які заважають розслабитись, відпочити і насолодитись. Контроль думок, бажань, емоцій. Суддя вчинків, думок, бажань. Совість за дії, думки, потяги.
Кожна чаша, коли наповнена чимось - вона виливається, незалежно чи це вода, молоко, злість, біль чи терпіння. Але якщо її наповнювати самій чи ще краще, якщо хтось її наповнює, то вона не втримає того, якою б великою і глибокою не була. Це, - коли падає дощ і переповнена річка тікає з берегів, мчить, зносить все живе і неживе. Вона сильна, сліпа і безжальна. Її ніхто не зупинить і не попросить. Вона робить те, що їй хочеться. Але з часом вода втихомирюється і опиняється на дні чаші. І знов починає наповнюватись... Але треба вважати, щоб часом дно чаші не проржавіло, бо тоді вона не наповниться і висохне. А контроль, суддя і совість подолають тебе і ти не даш собі з ними ради.

Dulce est desipere in loco.
[648x699]

В колонках играет - Океан Ельзи

Натхнення… Те, що дає надію…
Те, що є поштовхом до кроку, вчинку, вдиху.
Те, що манить в далечінь. Його крик кличе тебе в іншу площину, де все змінює колір, розмір, значення. Все стає цікавим та незрозумілим і надаючи йому своє розуміння ти немовби стаєш на сходинку вище від себе самої. І висота манить тебе і ти впевнено йдеш вгору, тебе переповнює радість і задоволення. Ти про все забуваєш і все стає байдужим, навіть те, що робиться там… внизу, де і ти колись була і можливо колись ще будеш. Але це буде колись, а може і не буде, але є ТЕПЕРІШНЄ і ти просто згори дивишся вниз.
[464x699]

В колонках играет - Океан Ельзи

осінь...дощ... холодно...навчання...очі болять від компа...але на душі так тепло, затишно і так хочеться усім посміхатись!
[578x699]

У неусвідомлений собою момент ти підстрибуєш і повітря втримує тебе на якійсь певній висоті над обпльованим тротуаром. Ти відчуваєш силу, вона наповнює твоє тіло: ноги, руки, шию, голову, мозок, очі, губи, які постійно усміхнені, ніздрі, які вільно вдихають повітря лише те, яке потрібно для тебе. Та сила дає тобі можливість набирати висоту. Ти бачиш більше, ніж коли-небудь бачила. Ти це бачиш під іншим кутом. Ти ставишся до того вже інакше, вже не так і так більше вже не буде.
Ти зараз високо... Тобі цікаво, добре, але тривожно. Тебе тривожить думка, коли і хто вистрілить в небо і попаде в твою надувну кулю, яка приземлиться разом з тобою на обпльований асфальт. Але той хтось і не подумає, що когось приземлив, повернув в реальність, в брутальну реальність.

Ти чекала, сподівалась, щось очікувала, мала надію на ПОЧАТОК. На початок чогось.... на початок того. Дочекалась! Так, дочекалася початку і водночас кінця. Це почалось і саме цей початок був його кінцем.
А могло бути інакше, так, зовсім інакше. Це могло початися і не закінчуватися так скоро, але чи ТИ цього хотіла?...

Очищення... Молитвою або водою, думкою чи образом...
Очищення свідомості від несвідомого...
Очищення - це коли ти вилуплюєшся із кокону, який тобі допомагали плести для тебе ж...
Очистити можна себе самій, себе собою, себе для себе. Очистити від бруду, смороду, слів, думок... Очистити себе - це переродитися в собі.
Очищення - це взаємодія життя і смерті.

Дощ перестав падати... На душі, ніби, стало веселіше... І дихати легше... Нарешті прийшла повноцінна весна, свята і т д, але настрою нема зовсім... І свят не хочеться... Хочеться тільки моря сонця і піску

День за днем, хвилина за секундою, місяць за тижнем...
Дихаєш-видихаєш, їш-п`єш, ходиш-сидиш, читаєш-пишеш, спиш...
Ти знаєш, розумієш, робиш. В тебе все під контролем. Можливо, ти не сама, тобто, ти з ним, з кимось. Ти нічим серйозно не переймаєшся. Тобі добре на даний момент, хоч ти розумієш наскільки тобі зараз добре, настільки колись буде зле...
І одної прекрасної хвилини, одного дня, в один момент дзвінок, сигнал чи повідомлення, тобто виклик. І все.. Параліч, тебе паралізує. Ти вже не тут, а там... Ти зупиняєшся, перестаєш дихати, перестаєш жити. Чекаєш знову дзвінка, повідомлення чи зустрічі, прекрасно розуміючи, що цього робити не треба.
Не треба... Це вже старе і забуте. Не повертай того, бо воно нічим не закінчиться і навіть не почнеться. Це міраж...
Забудь... Дихай, живи і не реагуй...

Така прозора, чиста і солена. Така наівна і безвладна. Така маленька,яка утворює тоненьку вологу смужку, а далі калюжку. Потім капає кудись вниз, нерозуміючи і незнаючи куди і для чого, і зупиняється невідомо де, невідомо на чому чи кому. Спочатку вона здається такою важкою, ніби там зібрався цілий світ зі своїми думками, порадами, питаннями. І щоразу, як вона проходить кожен міліметр, вона стає легшою і приємнішою. Появляєтьбся відчуття якоїсь свободи, волі від неї. Таке враження, ніби по дорозі вмирає кожна їхня, тобто людська думка, порада, питання. а тут наздоганяє її наступна і знову з цілим світом, але вже з іншими думками, порадами, питаннями, а потім ще одна і ще одна і дійсно утворюється калюжа. І з часом та калюжа збілдьшується, а її джерело, її початок - висихає. А потім вже нема ресурсів для її утворення. І все... Зявляються нові роздуми, питання і рішення, але вже твої... Твої власні, рідні. і океан, ріка, калюжка, тоненька смужка висихає. А відчуття таке, ніби хтось тебе "взяв" і сотворив ще раз, зовсім чистою дошкою. І ти знов починаєш на ній щось писати, креслити, малювати. А тут, зовсім не ждано і не гадано появляється щось таке жорстоке, яке просто бере мокру губку в свої руки і витирає, стирає, вимиває цю дошку до початкового стану...

дві сніжинки - це ще не зима;
дві сльозинки - це вже справжній дощ...

Тоді, коли прощаєшся з життям. А нащо з ним прощатися? Хіба воно нам дане для того, щоб потім з ним прощатися? Ні! Про нього треба просто забути. Прощання – це так банально, так звично і водночас моторошно, а навіть деколи і сумно, і сльози на очі виступають. Цікаво, чому? Можливо ми за чимось або кимсь будемо скучати, сумувати? Може… Але прощатися з життям не потрібно, не варта. Що таке життя? Життя – це те, що ми обов’язково маємо відбути і маємо комусь його дати. Ми даємо його комусь для того, щоб той хтось потім помер. І знову прощання, сум, біль, розлука. А яке ми маємо право його комусь давати, а якщо той хтось не хоче цього. Це егоїстично з нашого боку. Але ж ми всі егоїсти. Ми завжди в першу чергу думаємо про себе. Може так і треба, може це і правильно. А чому треба прощатися з життям? Звідки ми знаємо, що десь там його нема. Може після зупинки серця є ще одне життя, а може і більше, ніж одне. Це ми себе так втішаємо, що після останнього вдиху і видиху вже все, кінець. А може це тільки початок?...
Сократ: „Записані думки – мертві”.

От чому так тяжко жити???? Чому все відбувається навколо тебе і ти нічого не можеш з цим зробити? Чому все починається так, як ти хочеш, а потім все зовсім протилежно? Чому ти повинна робити те, що зовсім не хочеш? Чому ти маєш жити на цьому світі зовсім цього нехотячи? Чому ти думаючи про смерть в першу чергу думаєш про когось: батьків, брата,сестру, і т.д. Чому не думаєш лише про себе, що тобі ж буде краще...

Ой, ти знову тут. Я і не зауважила, коли ти появилася. Тебе так довго не було. Ну недуже довго, всього два місяці і я ще не встигла за скучити за тобою. Чому ти знову прийшла? Може через кінець літа; може через початок навчання або початок осені; може через нього… Якого?... Хто він?... Звідки взявся?... Куди подівся?.. Чи це не він? Він? Так, це він. Він постукав, а я відкрила. Я не запрошувала його зайти. Він сам увірвався. Я не виганяла його, він сам втік. Може він злякався? Мене? Себе? Нас? Може він був п′яний? Може і я була п’яна. Зовсім ні. Просто падав сильний дощ і була ніч, а потім вийшло сонечко і настав ранок.
Сократ: „Записані думки – мертві”.