нічия рука допомоги чи поштовх у спину не врятує тебе доти, поки ти сам(а) себе не викопнеш з ями, яку вирив(ла) для себе

[640x427]

Незнаючи, що буде «завтра» і чи воно настане завтра. Чи буде воно кращим чи гіршим? Чи нагадає останню зустріч, чи додасть чогось свого, завтрашнього? Коли невідомо чи зустрінетесь, чи торкнетесь один одного, чи привітаєтесь. Не можливо описати, розказати чи порівняти тих відчуттів, коли \"завтра\" є і воно наповнене ним, нами, нашим. Коли очі сяють від задоволення, слів бракує, щоб щось вимовити, губи не рухаються, не можуть промовити привіт, бо з зсередини підтискає горло радість, яку ти боїшся показати назовні, щоб не злякати «післязавтра». Водночас, як боляче, коли минає це «завтра», коли знову присутнє відчуття кінця, який є або його просто нема. Невідомо нікому… Ніхто не скаже «кінець» і не запитає чи так воно є і як воно є взагалі. От, як сходить сонце раненько, так і сідає, заходить за гори. Зранку воно це зробить знов і знов сяде, але чи з тобою і чи буде він? Чи згадається «вчора» і чи вартує його згадувати? Воно свій обов’язок вчорашнього, а на той момент сьогоднішнього виконало. Не треба витрачати час на спогади вчорашнього, краще творити сьогоднішнє і не планувати завтрашнього. Не заглядати що і як буде там, пізніше, далі… Далі може і не бути… Плануючи ми робимо гірше собі, ми все ламаємо, викривлюємо, штучно формуємо в нашій свідомості, до якої приєднується вже уява, фантазія, сподівання, нав’язані нам оточенням чи нашими потребами або очікуваннями. Коли існує загадка, непевність, яка ж нас і лякає, ми тоді відчуваємо всю суть кожного дня і кожної миті, крім того ми аналізуємо кожнісіньке слово, як своє, так і звернене до нас. Ми отримуємо додатковий заряд того позитиву, який пережили за сьогодні. Нема обов’язку, відповідальності, потреби. Існує просто бажання, є просто твоє «я хочу». Ми самі творимо для себе сьогодні, яке переходить у вчора і з нього випливає завтра, яке стає сьогодні.
[466x698]

Знову провалля, безодня і крик відчаю зсередини, але такий, щоб ніхто не чув. Все навколо завмерло чи замерзло. Пошук ресурсу, щоб рушити знов чи хоча б повернути до попереднього стану, або тепла, щоб розігріти…
Питання ЧОМУ? стає вже звичним, нецікавим і вичерпаним. Опускання рук дійшло до межі – опустились. Думки під силою тиску витіснення змінюють свій керунок… Страх, точніше небажання почути хоч якийсь звук, який би нагадав пісню чи ще гірше танець. Це як помаленьку вводити в організм отруту і чекати, коли вона подіє.
Будується фортеця, в якій треба побути деякий час, пожити за її мурами, але думати вже нема сили… Виснаження мозку, примітив думок, почуття втрати і відчуття нескоєної дії…
Але якась потворка зсередини верещить, надривається до печії душі, яка з останніх сил закривається, заливається, приймає пояснення, які, насправді, не чує….
Неактуальне вже на той час питання «ЧОМУ?» змінюється на «Ну як так? Як зрозуміти і як пояснити?» Невже не дано? Тупік… Змиритись…

Боги влаштували так, що всякий може відняти у нас життя, але ніхто не в змозі позбавити нас від смерті. - Сенека

Життя для мене не танення свічки. Це щось схоже на чудовний факел, який потрапив мені до рук на мить, і я хочу змусити його палати якомога яскравіше, перш ніж передати наступним поколінням.
Бернард Шоу

[425x698]

Пам’ятаю вогонь, пам’ятаю тебе,
Твої губи, які цілували мене,
Все скінчилось, на жаль,
В моїм серці печаль
То палає, то спить,
Але серце болить.
Ти була як вогонь, розпалила мене,
Ті запалені очі бажали одне.
Ти лишила мене, я не плачу – сміюсь,
Але в очі твої більше я не дивлюсь.

Я благаю, ні, залишись, постій,
Серце моє не край.
Кожні ночі - дні я пишу листи
Тобі так і знай.

Згадаю день, в якому разом ми,
Забуду ніч в обіймах самоти.
І лиш ім’я моє звучить в устах
І запалює з новою, новою силою нас.

Згадаю день, в якому разом ми,
Забуду ніч в обіймах самоти.
І лиш ім’я твоє звучить в устах...

Знаю я, що між нами провалля стіна,
Знаю я, що то тільки є моя вина.
Я караюсь і мучусь, але не здаюсь,
І у мрії твої знову я повернусь.
Я молю тебе лиш пробач за все
І будуй любов знов.

Згадаю день, в якому разом ми,
Забуду ніч в обіймах самоти.
І лиш ім’я моє звучить в устах
І запалює з новою, новою силою нас.

Щось не так, я забув справжнього життя смак,
Те, що сталось, не гадалось навіть у жахливих снах,
Я пригадую про зорі – срібні зорі вночі,
Такі яскраві і лагідні, як ясні очі твої.
Все скінчилося раптово – і тебе поруч немає,
Довгу зоряну ніч самотній ранок міняє,
Але душу мою темні тіні вкривають,
І згадку про тебе кудись далеко ховають.

Згадаю день, в якому разом ми,
Забуду ніч в обіймах самоти.
І лиш ім’я моє звучить в устах
І запалює з новою, новою силою нас
[300x400]

Життя — занадто серйозна штука, щоб сприймати його занадто серйозно.

втікаючи від себе, ти прибігаєш до розуміння себе....

...Вже давно немає тих колишніх ран
В моїй душі лиш квіти ...
...Було давно без почуттів, як сіре дно
Тепер наповнене воно хотінням жити...
...Я відкрию штори похмурих небес
Я тобі відкрию двері незнаних чудес...
...Моїх сліз ніколи не побачиш ти
Не відкрила я тобі свої думки...
...Ті слова несказані забудемо
Не відкрили ми тоді свої думки...
...В сотнях картин я знайду тобі портрет свій один
Подарую тобі твір загублених днів...

[559x699]

потішає пісенька Тіку "Сірьожине пірожине"
яка ж влучна пісенька...

[525x700]

стан попущений під Враги - "Танго"!!!!!

ні суму, ні жалю, а просто розчарування...
сподівання чи надії в черговий раз зникли, як мильна бульбашка.
ця емоція, розчарування, вже навіть і не має натяку на здивування...
гризе тільки думка про те, у який момент ти недобачила.
інсайт настав трошки із запізненням, але добре, що не на моменті смерті. Смерті чогось просто живого, бо почуттями це і не назвеш.
Розчарування в іншій людині набагато гидотніше, ніж розчарування у собі. Коли ти їй даєш ще один шанс, а потім закривши очі, вуха, ніс, переступивши через себе даєш другий шанс і та людина просто тупить… Напевне, потрібно змиритись із думкою, що людину змінити неможливо… і сама вона не зміниться. А з рештою і сенсу нема когось змінювати. Цей хтось просто для когось.
Бридке відчуття на душі… просто розчарування…

“...особа характеризується не лише тим, що вона робить, а й тим, як вона це робить” (Ф.Енгельс)

Расстояние от "А" до "Я",
Расстояние от милонги до милонги,
Расстояние от любви до одиночества,
Не измерить нашей судьбой.
Все, что есть пройдено. Почти конец.
Но оно есть и не зависит от нас, и нашего мнения.
Это танго. Оно есть.
Помните!
Для кого-то просто есть,
для кого-то десятилетия,
для кого-то годы,
для кого-то точка на карте неизвестной земли.
Это есть.
И когда вы останетесь с ним один на один, вас не спасут ужимки и ложь.
Что вы зеркалу. Что зеркало вам. Он покажет правду.
Кто уходит, а кто остается.
Сказать что надолго, как-то и неприлично даже, что такое несколько лет, всего лишь повод сказать "я лучше всех".
Но лучше всех, как известно дураки. А
с дураками скучно.
Но есть люди. И танго есть. Другое танго, не калька, не тень, не пошлая фантазия. Есть такое Танго.
Есть и люди. Которым нужно гораздо больше чем есть.
Для которых танго больше, чем возможность заявить о себе.
Люди, которые всего лишь люди.
Которым мало того, что достаточно другим.
Называйте это революцией. Но мы не хотим ничего разрушать (по секрету сказать и разрушать то нечего).
Называйте это агрессией, но мы не против. Мы только "за".
Называйте это не политкорректностью. А мы захлопаем в ладоши.
Нам мало того, что есть и того, что сегодня называется танго.
Мы хотим Танго. Настоящего Танго.
Не пропущенного сквозь фильтры трусливых и удобных представлений о нем.
Мы хотим танго, где боль и счастье.
Мы хотим танго, которое как жизнь.
Мы хотим танго, которое живет в душе.
Мы хотим танго, которое соединяет души.
Мы, поколение(Т)анго

Танго Манифест
[284x279]

Час може протікати з захоплюючою швидкістю і обтяжливою повільністю,хвилина може бути скарбом,який людина боїться втратити,і нудьгою,якої хоче позбутися .

Сон, який зрушив спогади… який піддав сумніву скоєний вчинок… який змусив знову ж таки зануритись у свої відчуття і розпочати боротьбу розуму і емоцій! Але без підмоги вони, емоції, приречені… приречені на поразку.
Сон, який розбудив сум, який заспокоїв злість і відсторонив розчарування. Який обійняв, пригорнув і обволік теплом….
Сон, який має право існувати тільки як сон…. має право на життя увісні.