Ім’я цього геніального композитора увійшло в історію музики, як автора 1-ї української симфонії та опери, основоположника жанру хорового концерту, однак відомостей про нього залишилося дуже мало


Вулиця на честь видатного українського музиканта з’явилася на Чоколівці. Фото: На скрижалях

З серпня минулого року Київрада підтримала перейменування понад 200 міських топонімів: вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з радянським союзом, країною агресоркою та її сателітами. Під дерусифікацію потрапила також вулиця Михайла Глінки в історичній місцевості Чоколівка у Солом’янському районі столиці.

Вона виникла ще на початку XX століття та мала назву Нововведенська, а з 1955 року була перейменована на честь основоположника російської композиторської школи, автора опер «Руслан і Людмила» та «Життя за царя». Ініціативу перейменування вулиці на честь Максима Березовського — видатного українського композитора епохи бароко, підтримала більшість киян у застосунку «Київ цифровий».

19 жовтня 1918 року народився Олександр Галич – поет, сценарист, драматург українсько-єврейського походження. Фільми за його сценаріями користувалися неабиякою популярністю, але не зважаючи на успіх багато робіт були під забороною. Своє незадоволення тодішніми очільниками держави автор демонстрував у своїх піснях, які були наповнені яскравими образами



Олександр Гінзбург (справжнє прізвище) з’явився на світ у Катеринославі (нині Дніпро), згодом родина перебралася до Севастополя. Проживши декілька років у цьому портовому місті, сім’я переїхала до москви.

Змалечку Олександра Аркадійовича тягнуло до поезії, свій перший вірш він написав ще в шкільні роки. Тож після 9-го класу ніяк не міг визначитися, куди вступати. Хотів бути й артистом, і письменником. Зрештою вирішив і вступив до Літературного інституту, а також в оперно-драматичну студію Костянтина Станіславського. Цілий рік Гізбург розривався між репетиціями спектаклів та семінарами з поезії. Витримати такий шалений ритм було неможливо, тому хлопець покинув Літінститут, але вірші продовжував писати.

У 1230-х роках військо так званих «монґоло-татар» розоривши держави фіно-угорських народів у Надволжі, рушило на Захід. На шляху стояв Київ


Фото: Histua.com

Колишнє величне князівство Русь мало дати відсіч агресору зі Сходу. Про це у своєму «Дистанційному курсі історії України» розповів професор кафедри філософії та українознавства Українського державного університету науки та технологій, доктор історичних наук і академік Геннадій Кривчик.

Холодного грудня 1240 року Чинґізиди загарбали Чернігів, Переяслав і Київ. Ворог спалив міста і знищив більшість місцевих жителів, спрямувавши свій погляд у бік Європи, де тоді навіть не очікували на пришестя нового «Божого батога» з азійських степів.

Загони кочовиків пронеслися правобережжям Дніпра, вдерлися до Польщі, Угорщини й Чехії. Не зумівши закріпитися на захід від Карпат, 1242 року вони повернулися назад, ще раз піддавши вогню і мечу Русь; спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів — Золотої Орди.

Фактично, збереглося лише Галицько-Волинське князівство на чолі із родом Романовичів (бічна гілка Рюриковичів). 1245 року коронований Папою Римський король Руський Данило (відомий з історії як Галицький) поїхав до ординської столиці у Надволжя для отримання ярлика на управління землями.

Мир много раз убеждался в том, что в минуту смертельной опасности люди способны на невероятные поступки. Раненые солдаты на войне, умирающие люди, невероятным усилием воли заставляющие себя двигаться вперед, жертвы насилия, в одиночку расправляющиеся с преступником, — в такие истории порой просто невозможно поверить. Но ничто не может сравниться по силе с желанием матери защитить своего ребенка.



После землетрясения в Японии, когда спасатели добрались до развалин дома молодой женщины, они увидели её тело через трещины. Её поза была очень странной — она опустилась на колени, как молящийся человек, её тело было наклонено вперед, а руки что-то обхватывали. Руинированный дом повредил ей спину и голову.

С большими усилиями, лидер команды спасателей просунул руку через узкую щель в стене к телу женщины. Он надеялся, что она ещё жива. Тем не менее, её холодное тело говорило о том, что она скончалась. Вместе с остальной командой он покинул этот дом, чтобы исследовать следующее рухнувшее здание. Но непреодолимая сила снова привлекла руководителя группы к дому погибшей женщины. Снова опустившись на колени, он просунул голову через узкие щели, чтобы исследовать место под телом женщины. Вдруг он вскрикнул от волнения: "Ребёнок! Тут ребёнок!".

Кам’яна Могила, смт. Мирне, Запорізька область, Україна

Що таке Кам’яна Могила? Як цей об’єкт визначають науковці, а як знавці «місць сили»? Який вік наскельних зображень, які залишили у гротах стародавні люди? Та чому люди з усього світу їздять доторкнутися до каменів The Stone Tomb? Про це у день літнього сонцестояння Радіо Свобода розпитало Ірину Лобанову, головного зберігача фондів музею Національного історико-археологічного заповідника «Кам’яна Могила».

Аналіз результатів нового соцопитування “Левада-центр” щодо ставлення “дорогих росіян” до війни. Хоча соціологія в рф – це особливий жанр пропаганди, але варто зафіксувати ці цифри



Вчора російський “Левада-центр” опублікував дані щодо ставлення росіян до “конфлікту з Україною”. російська соціологія – це особливий жанр пропаганди, тут очевидно. Але варто зафіксувати ці цифри, щоб подивитися, як їх інтерпретуватимуть різні аудиторії.

Згідно з «Левадою», дії російських військ в Україні підтримують 76% дорогих росіян. Що цілком укладається в легенду про «20% зрадників». Тобто номінально ситуація стійка. Найбільше підтримують у москві – 84%. А також люди 55+ (80%). Тобто війна найбільше подобається тим, хто в ній не бере участі. Найменше (63%) схвалюють дії росвійськ у категорії 18-24 роки. Тобто потенційні строковики. Характерно, що безперечно підтримує війну 21% у категорії 18-24, а серед 55+ – аж 56%. російські пенсіонери радісно готові гробити своїх дітей та онуків.

Ще один момент – реакція на Курськ. У серпні було зафіксовано зростання кількості тих, хто виступає за продовження війни – з 34% до 41% на тлі зниження підтримки переговорів – з 58% до 50%. А у вересні народ звик, і пішла інша динаміка: за продовження війни – 39%, за переговори – 54%. Категорично наполягають продовжувати війну москвичі – 58%. Навіть пенсіонери помітно відстають – 43%. Серед 18-24-річних – 27% за продовження війни та 64% за переговори.

Якби путін вирішив припинити «конфлікт» прямо зараз (зберігши захоплене), його підтримали б 72% росіян. Цей показник повільно зростає. Близько 30% росіян стабільно готові закінчити війну і повернути захоплене, 60% – не готові нічого повертати.

Шукати, через силу, позитиву. Триматися за осінь жовту, сиву. Торкатися незримою рукою Туману, що полинув над рікою. Боятися, лякатися, тремтіти? Потрібно вірити, надіятись, любити. І навіть в горі, навіть в цій війні Музику світла грати на струні. На струнах серця. А життя підкаже Хто переможе, хто навіки ляже. Хто перейде цей вічний Рубікон. Кому всміхнуться ангели з ікон.

Рамочка від Arnusha

... Высоцкий рассказывал:
«Не спалось. Вышел на улицу. Стою у фонаря. Направляется ко мне паренек.
Смотрит как на икону: "Дайте, пожалуйста автограф".
А я злой, как черт. Иди ты, говорю...

Недавно был в Монреале. Жил в отеле "Хилтон".
И опять-таки мне не спалось. Выхожу на балкон покурить.
Вижу, стоит поодаль мой любимый киноактер Чарльз Бронсон.
Я к нему. Говорю по - французски: "Вы мой любимый артист..."
И так далее... А тот мне в ответ: "Гет лост..."
И я сразу вспомнил того парнишку...»

Заканчивая эту историю, Высоцкий говорил:
- Всё-таки Бог есть!

Сергей Довлатов, "Соло на ундервуде"

Виходячи з історичного досвіду та аналізуючи минувшину українського народу, іноді дивуємося, наскільки гармонійно вкладаються в поняття етносу різноманітні набутки нації. Це і щедрість рідної землі, і культура, і побут, який у нашій країні неодмінно поєднується з духовністю. Українці завжди усвідомлювали важливість кожної, хай і найдрібнішої, речі, знаючи, що навіть маленькі деталі в сукупності мають слугувати прикрасою буденності, від якої ніде не подітися. Десь на підсвідомому рівні у нас закладено, що все навколо має бути красивим і сповненим сенсу



Зроду-віку повелося у нас, що оселя – не тільки дах над головою, а й родинна святиня; єдиний поріг, до якого вертають діти й онуки; все те, чим пишаються цілі покоління. Українська хата, цнотливо прихована вишневим гіллям запашного саду, біла-біла, з солом’яною стріхою, життєдайна криниця у дворі, мукання корови в яслах, кудахтання курей, що розбрелися по закутках просторого подвір’я… Ми, сучасні жителі України, приблизно таким уявляємо наше традиційне етнічне житло. На жаль, час не стоїть на місці, справжніх українських садиб лишається все менше і менше, міняється мода і влада, приходить звичайна, як для матеріальних цінностей, руйнація.

Не все можна зберегти, але можна назавжди закарбувати в пам'яті народу, щоб і майбутні покоління не цуралися свого, щоб не стала дивиною для них хата наших пращурів, оця біленька мазанка з широким подвір'ям і чепурними очима-вікнами.

Воронежчина, Курщина, Орловщина, Брянщина, Белгородчина, Ростовщина и Кубань в значительной части были колонизированы украинцами, которые пришли с запада. московиты, которые заселяли эти земли, пришли с севера и с востока, но до сталинских времен никогда с украинцами не смешивались. «Хорошая девка, да московка», – говорили местные парни. До 1930-х годов были там украинские школы, пресса, издавались книги. Но тотальная русификация, которая началась еще при царе и продолжилась при Сталине, все уничтожила. Украинские фамилии принудительно искажали, добавляя к ним -ин, -ев или -ов: Буряченков, Деревянков, Голубев.



Однако на всех этих землях в свое время бурлила украинская культурная жизнь. Мне захотелось исследовать, какие именно украинские писатели оттуда происходят. Начнем с Воронежчины.

Английский путешественник, проф. Кембриджского университета Эдвард Дэниел Кларк (1769-1822), побывав на Воронежчине, описал украинцев в книге: «Part the First, Russia, Tartary and Turkey» (London, 1811): «Они более шляхетной расы, гораздо лучше выглядят чем русские, а также превосходят их во всем… Они чище, трудолюбивее, честнее, вежливее, храбрее, гостеприимнее, религиознее и, конечно, менее суеверны».