Полагают, что евреи-раббаниты и караимы из Византии и юго-востока Европы поселились во Львове вскоре после его основания (приблизительно в 1256 г.). В 1340 г. Казимир III Великий завоевал Львов, и евреи города получили те же привилегии, какими пользовались другие еврейские общины Польши. Переселение во Львов евреев из Германии и Богемии привело к преобладанию в еврейском населении Львова ашкеназов и определило восточноевропейский характер его еврейской общины.
Тече собі Полтва
Автор Марко Райник
02.02.2009 № 748
Журналіст "Пошти" прогулявся набережною легендарної річки, замурованої у підземелля
Львівське підземелля, виявляється, складається не лише з підвалів і погребів будинків. Під Львовом пролягають довжелезні підземні вулиці, якими можна мандрувати: пройтися, скажімо, від Палацу культури ім. Г. Хоткевича аж до Стрийського ринку.
Каналізаційна романтика
"Екскурсію почнемо ввечері, коли стемніє і люди розійдуться по домівках, аби раптом міліціонери не помітили, як ми залазимо у каналізаційний люк, - заздалегідь попередив львівський дігер Андрій на прізвисько Golem, який разом з іншими членами Форуму шукачів пригод "Бескид" досліджує львівські підземелля. - Адже ми залазимо у колектор Полтви, тобто свідомо йдемо на адміністративне правопорушення. А це штраф - від 51 гривні й більше. Буває ще й перехожі здіймають галас: думають, що ми хочемо вкрасти кришку каналізаційного люка й здати її на брухт. Отож, краще без сторонніх поглядів".
Ми дочекалися, поки поряд з нами на проспекті Чорновола не було жодного перехожого, підняли кришку й хутко залізли у люк. Увімкнули ліхтарики, і я помітив, що цей люк відрізняється від звичайних люків. Замість металевої драбини до Полтви вели кам'яні сходи, збудовані приблизно століття тому. Сходи вивели до широкої штольні із напівкруглою, наче арка, стелею. Ззовні вона нагадувала тунель метро, але була значно вужча - шириною до 7 метрів. Посередині тунелю досить швидко текла легендарна річка Полтва, яка нині служить для міста каналізаційною системою. По обидва боки річки є кам'яні тротуари, якими можна ходити.
Як не дивно, але у колекторі не чути смороду. Відчувався затхлий запах, але значного дискомфорту він не створював. Та й за зовнішнім виглядом штольня не нагадувала каналізацію, а, швидше, дивний підземний лабіринт. Її кам'яні стіни наче дихали старовиною, нагадували фортечне укріплення. Хоч під ногами на тротуарі було сухо й чисто, ми з Андрієм про всяк випадок одягнули прогумований захисний комбінезон і попрямували у напрямку оперного театру.
"Завжди беру зі собою два запасні ліхтарики, бо, якщо зникне заряд у батарейках або ліхтарик впаде у річку, то з цієї темряви неможливо буде вибратися, - розповідає Андрій. - Найнебезпечніше спускатися у дощову погоду - рівень води у річці може різко збільшитися і затопити весь колектор. Через паводок загинули двоє дігерів. Небезпечними можуть бути також каналізаційні випари".
Гуркіт водоспаду
Течія у річки швидша, ніж у гірських ріках. А вода у Полтві сіра й каламутна, наче після прання. Ми пройшли близько кілометра й почули гуркіт. Це був водоспад - різкий перепад висот неподалік оперного театру. А поряд - притока Полтви, також замурована у тунель. За словами Андрія, вона випливає з-під вулиці Городоцької. Одразу перед водоспадом - металевий місточок, яким можна перейти на інший берег.
У стінах чимало замурованих входів. Колись у цю штольню можна було потрапити з підвалів будинків. Деякі історики стверджують, що за війни у цьому підземеллі переховувалися люди. Але, побоюючись терористичних актів, більшість входів була замурована: спершу за радянських часів, а згодом перед приїздом Папи Римського. Неподалік водоспаду ми помітили справжнісінький сталагміт, який буває зазвичай у печерах. А біля нього - напис на стіні: "1931". Очевидно, підземелля під проспектом Чорновола збудоване за часів Польщі.
"Полтву почали замуровувати ще в 1870-х роках після чергової повені, аби вберегти людей від малярійних комарів та смороду, - розповідає дігер Андрій. - Оскільки підземелля будували дуже довго, у різних місцях його стіни відрізняються: від старої австрійської кладки до радянських бетонних укріплень. Дивно, бо львів'яни ходять вулицями міста і навіть не здогадуються, що під ними існує величезний потаємний світ".
За легалізацію Полтви
Андрій розповів про усі свої експедиції Полтвою. Від оперного театру штольня пролягає під проспектом Свободи й згодом повертає під проспект Шевченка. На перехресті біля пам'ятника Грушевському також є водоспад. Сама Полтва витікає з-під вулиці Костя Левицького, а бере початок на Погулянці. А з-під вулиці Шота Руставелі витікає її притока Сорока, якою Андрій разом з іншими дігерами ходив аж до Стрийського ринку. Там Сорока теж розгалужується: одна притока витікає з-під вулиці Стуса, а інша - з-під вулиці Вітовського. Ще одна притока - Вульки - начебто прямує аж до залізничного вокзалу, проте ще добре не розвідана дігерами.
Щоразу, коли дігери спускаються помандрувати підземеллям Полтви, шукають новий вихід. У середині колектора видно люки, які виводять назовні. Перед виходом спершу треба з'ясувати: люк виводить на проїжджу частину дороги чи тротуар? Щоразу слід вслухатися. І ніколи не відомо, кого можна зустріти серед перехожих. Тож вихід нагору завжди повний несподіванок.
Дігери попереджають, що лазити у каналізаційні люки небезпечно, адже є безліч підземних нюансів, які потрібно
Банкохвати
Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Ще у ХIХ ст. банкіри будували фінансові піраміди та банкрутували, після чого їхні ліквідатори грабували награбоване
Шляхетні наміри
Новий 1884 рік у Галичині почався з гучного фінансового скандалу. Цісарсько-королівський привілейований кредитний селянський заклад, або простіше — Банк Селянський, який фінансував малі та середні господарства Галичини й Буковини, от-от мав луснути. Ознаки скорого банкрутства фінансової установи вилізли назовні, коли ціна її заставних листів почала стрімко падати. А як добре все починалося!
Автор: Ілько Лемко
Адреса статті: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/08/21/33635/
Вулицю Бандери з площею Святого Юра з’єднує вулиця Митрополита Андрея, названа так 2004 року на честь видатного українського церковного та суспільного діяча, глави Україн¬ської Греко-Католицької Церкви (1901-1944) Митрополита Андрея Шептицького (1865-1944); від 1863 року мала назву Новий Світ бічна; від 1871-го – Святої Терези на честь розташованого поблизу монастиря; від 1944-го до 2004 року називалася Невського на честь руського князя новгородського і володимирського Олександра Невського (1220-1263).
Адресу №1 у 1950-х роках мали автоворота “Союзгазтрансу” та “Південьзаготзерно”, нині її не існує. У житловому будинку №4 за польських часів була пекарня Презеса, в 1950-х містився будинок для інвалідів-учителів, тепер тут магазини автозапчастин і костюмів “Міхаіл Воронін”. Адресу №10 до 1939 року мав притулок для літніх людей фундації Домса, зараз тут у п’ятиповерховому офісному будинку, зведеному в 1970-х, від часів СРСР міститься Головне управління соціального захисту населення та Пенсійний фонд. Забудова вулиці: історизм, сецесія, конструктивізм 1930-1970 років.
Ідея спорудження костьолу св. Єлизавети у Львові визріла в останні роки XIX ст. Він повинен був стати парафіяльним храмом західного передмістя, котре в той час було заселене, в основному, залізничниками і інтенсивно розбудовувалося.
[384x576]
Церква Свв. Ольги і Єлизавети
У́лица Городо́цкая ( "Городокская ", _uk. Городоцька, _pl. Gorodecka) — самая длинная улица во Львове (Украина), одна из важнейших транспортных магистралей города. Начинается от площади Торговой и заканчивается при въезде в село Холодноводка. Общая длина улицы — около семи с половиной километров. В застройке улице встречаются классицизм, модерн, конструктивизм, новые здания 2000-х годов.
История
До 1964 года улица состояла из трёх отдельных частей:
[показать]
Угол улицы Городецкой (ныне Городоцкая) и площади Солярни (ныне площадь Кропивницкого) во Львове; 1896 год
История
Стрыйский парк был запроектирован известным архитектором Арнольдом Рерингом в 1876—1877 годах на территории бывшего Стрыйского кладбища. В 1884 году в парке прошла Краевая выставка, были построены многочисленные выставочные павильоны, а к парку была направлена линия электрического трамвая. С 1922 года до начала Второй мировой войны в парке работала выставка-ярмарка «Восточные торги», к которой подвели узкоколейные пути для доставки грузов и пассажиров от станции Персенковка. В 1930-х годах здесь построили радиопередающую вышку.
Согласно исследованию Я. Витвицкого на территории нынешней площади Мицкевича в период Речи Посполитой находился ряд фортификационных сооружений: башни резников, бондарей и кожевенников, бастионы Фарский и Змеиный (он же Водный), отрезок Высокой стены и земляного вала. Эти укрепления были снесены в конце XVIII века австрийскими властями, а с начала XIX века площадь начала застраиваться. Эту территорию осушили, через протекавшую здесь реку Полтву перебросили два моста в 1840 году. Таким образом сформировалась площадь эрцгерцога Фердинанда, названная так в честь Фердинанда д’Эсте, австрийского наместника провинции Галиция и Лодомерия в 1832—1846 годах. Название Фердинанд-платц (площадь Фердинанда) территория получила с 29 июня 1843 года.
В 1848 году, во время революции в Австрии, здесь проходили демонстрации львовских студентов. А уже в 1851 году именно здесь проходила встреча горожанами австрийского императора Франца Иосифа I, в честь которого была установлена арка. В 1856 году была предпринята попытка проводить на площади ярмарки.
В 1862 году на площади на средства графини Северины Бадени поставили мраморную статую Девы Марии (которая простояла здесь до 1950 года), и площадь с 1871 года стала называться "Марийской " или "Марьяцкой ". В 1904 году был установлен памятник Адаму Мицкевичу работы А. Попеля. Благодаря памятнику Мицкевичу площадь получила своё нынешнее имя.
На месте дома 1/2 ещё с 1812 года существовала гостиница «De Russie» (с середины XIX века — «George»), в которой останавливались Оноре де Бальзак, Этель Лилиан Войнич, Ференц Лист, Морис Равель, персидский шах Музаффар эд-Дин. Здесь также размещалась штаб-квартира Юзефа Бема. В 1899 году это здание было снесено, и в 1900 году было построено новое здание гостиницы «Жорж» (авторы проекта — архитекторы Одесского оперного театра Г. Гельмер и Ф. Фельнер).
Дом № 4 — бывшая гостиница «Европейская» («Hotel d`Europe», теперь — гостиница «Украина») была перестроена в 1930-е годы. В этом отеле останавливались в 1891 году украинские поэтессы Елена Пчилка и её дочь Леся Украинка, в 1902 году — польская писательница Мария Конопницкая.
Интересное здание также — бывший пассаж «Марийская галерея» (во время гитлеровской оккупации — «Lembereger Kaufhof», с 1948 года — магазин «Детский мир», с 1995 года магазин «Роксолана»).
В 1980-х, во время зарождения польского движения «Солидарность», на площади Мицкевича возле памятника поэту прошла антиукраинская демонстрация поляков-студентов львовских вузов.
В 1991 году пожар уничтожил дом № 10, произошёл обвал дома № 8. В 1996 году «Укрсоцбанк» (собственность Виктора Пинчука, зятя президента Украины Леонида Кучмы) приобрёл участок дома № 10 за 25 тысяч долларов США и начал строить здание львовского отделения, которое резко ухудшило внешний вид площади Мицкевича.
В 1997 году была проведена реконструкция скульптуры Богоматери, и она установлена внутри фонтана, построенного в 1904 году. Мраморный оригинал скульптуры работы И. Гауптмана (1959) находится в церкви Святого Андрея, бывшем костёле монастыря бернардинцев. Колодец с фонтаном находится в начале бульвара. Круглый в плане бассейн сложен из камня, фонтан украшен масками дельфинов.
Источник: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/353590
На фото: вид на нынешний проспект Свободы
Іконостас із дерев’яної церкви в с.Старій Скваряві, що в Жовківському районі на Львівщині,– єдиний збережений зразок повного комплексу молільного та празничкового рядів ікон середини XVI ст. Іконостат у другій половині лютого буде задемонстровано до огляду у Львівському музеї історії релігії, де він перебував на реставрації від 1995 року.
| [показать] |
| Дерев’яна церква в селі Стара Скварява. Фото УНІАН |
Скварявський іконостас, ікони якого з намісного та цокольного рядів у другій половині XVIII ст., за припущенням, належать славетному українському художнику Івану Рутковичу та провідним майстрам малярського осередку його школи (хоч на жодній іконі підпису Рутковича не знайдено), перебував на реставрації у Львівському музеї історії релігії 13 років.
Юлиа́н Октавиа́н Захаре́вич ( _pl. Julіan Oktawіan Zacharіewіcz) (17 июля 1837, Львов, Австрийская империя — 27 декабря 1898, Австро-Венгрия, Львов) — известный польский архитектор армянского происхождения, основатель Львовской архитектурной школы, которая определяла архитектурное лицо Львова во половине ХІХ — начале ХХ веков, первый ректор Львовской политехники.
Учился во Львове в Технической академии (ныне — Львовская политехника), профессиональное образование получил в Вене (Академия искусств). С 1871 года профессор, заведующий кафедрой архитектуры Львовской политехники. В 1881—1882 годах — ректор Политехники.
Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Ринку будівельних робіт, який на початку століття тримала у Львові та інших галицьких містах Австро-Угорської імперії архітектурно-будівельна фірма професора Івана Левинського, могли би позаздрити сучасні зодчі. Як розповідають історичні хроніки, у свої найкращі часи фірма Левинського вела понад 200 об’єктів одночасно. Промислові, бізнесові, громадські споруди, лікарняні комплекси, церкви, житло "брали" замовника: конструктивним рішенням, високою якістю та художнім смаком. Сто років потому будівлі Левинського (щотретя в центральній частині Львова - його) не знецінилися, і сьогодні, квадратні метри в них коштують дорожче, ніж у сучасному фонді "поліпшеного планування".
1826 року з Моравії до Львова прибув 21-річний магістр фармації Віденського університету Петро Міколяш. Молодик знайшов роботу в аптеці “Під золотою зіркою”.
Про́спект Свобо́ды — центральная улица Львова, одна из самых красивых и престижных в городе, эпицентр деловой и культурной жизни. В архитектуре проспекта Свободы переплелись черты сецессии и эклектики, питаемой историческими стилями классицизма, неоренессанса и барокко. Общая длина проспекта составляет около 350 метров. С южной стороны он ограничен площадью Мицкевича, а с северной стороны — пересекающей его улицей Городоцкой, за которой проспект Свободы переходит в проспект Вячеслава Черновола.
Названия проспекта
Изменение политической обстановки во Львове находило своё отражение в изменении названия его главной улицы. С конца XVIII века он носил название Нижние Валы, с 1855 года его нечётная сторона называлась Карла Людвига нижняя, чётная — Карла Людвига верхняя, с 1871 нечётная сторона — Карла Людвига, а чётная — Гетманская. В 1919 нечётная сторона, носившая имя австрийского эрцгерцога была переименована польскими властями в улицу Легионов. Однако в городском польском просторечии обе части проспекта к тому времени уже получили устоявшееся имя — Гетманские Валы ( _pl. "Wały Hetmańskie "). В 1940 году советские власти переименовали бульвар в улицу 1-ого Мая. Немецкие оккупационные власти снова разделили проспект на две стороны, чётная сторона стала называться Опернштрассе ( _de. Opernstrasse), нечётная — Музеумштрассе ( _de. Museumstrasse); в 1942 они были объединены и получили название Адольф Гитлер плац ( _de. Adolf Hitler platz). В 1944 на короткое время вернулись названия обеих частей бульвара — улицы Легионов и Гетманская. С 1945 — вновь 1-го Мая. С 1959 — проспект Ленина, и, наконец, с 1990 года — проспект Свободы.
Оригінал статті у “Галицька брама” №3-4 2007
Автор: І.М.
Ця закручена вулиця з’явилась вперше на планах архітекторів Юліана Захаревича та Івана Левинського, коли вони у 1886-1888 рр. проектували нову дільницю вілл та садів - Кастелівку.
Вулиця називалась спочатку “На віллах” і мала символізувати ідею нового передмістя Львова, де мальовничі вілли, розкидані серед зелених насаджень реалізували мету нових урбаністичних ідей - міста-саду. Реалізувати свій задум архітекторам вдалось лише частково, бо Кастелівка виявилась занадто близькою до центру. її” ідея народжувалась у часи кінних фіакрів, а в епоху появи електричних трамваїв та автомобілів мальовниче передмістя було поглинуте багатоповерховою міською забудовою.
Мистецтво львівської сецесії.
У цій книзі дається історико-художня характеристика львівського мистецтва періоду сецесії (модерну) - стилю кінця 19 - 20 ст. Розкривається своєрідність цього важливого явища в українській мистецькій спадщині. Розглядаються особливості взаємодії просторових мистецтв. На основі аналізу творів архітектури, образотворчого та прикладного мистецтва досліджуються виражальні засоби образно - пластичної системи сецесії.
Монографія розрахована на мистецтвознавців, художників, архітекторів,викладачів та студентів вузів. Може зацікавити широке коло читачів - шанувальників українського й зарубіжного мистецтва.
Художнє оформлення: Ігор Котлобулатов.
Архівні фото з приватних збірок і Львівського історичного музею.
Кіно і німці
Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Джерело: http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/rubrik_main/44200744.html
Якби не Друга світова війна, львівської кіноіндустрія могла б стати однією з найпотужніших у Європі
| [показать] |
| Найшикарніший зі львівських синематографів — кінотеатр віденської Уранії у пасажі Міколяша |
Сигналом про перспективність нової видовищної справи був пробний дубль 1894 року, коли у львівському фотоательє «Рембрандт», розташованому в пасажі Гаусмана, впродовж кількох тижнів з 11-ї до 19-ї години демонстрували «живі картинки». Зал був переповнений, квиток коштував 50 центів.
За рік львівські підприємці диверсифікували кінобізнес, і до стаціонарних залів, де регулярно крутили кінострічки, долучився арсенал пересувних установок: сінематограф пішов у народ.
Кіно на колесах на Галичині, що до 1918 року належала Австро-Угорській імперії, розкручували не тільки місцеві бізнесмени, а й варяги, які час від часу навідувалися в місто. Ця форма кінобізнесу мала сезонний характер, оскільки мандрівні кінотеатри працювали переважно просто неба або на вуличних майданчиках над тимчасовим шатром. Наприклад, власник цирку Франц Озер щоліта з 1905 по 1907 рік приїздив до Львова з «Електричним театром», що працював під одним куполом із шапіто й доповнював циркове меню розваг.
Місцевий підприємець Мельхіор Майблюм дебютував у пересувному кінобізнесі 1907 року. Перший успіх спонукав Майблюма розвивати синематографічний напрям, і він систематично організовував пересувні перегляди стрічок на околицях Львова, а пізніше став одним із кіномагнатів міста. За різними підрахунками, йому належали п’ять-шість стаціонарних кінотеатрів.
Кожен пересувний сеанс, якщо навіть і не був дуже прибутковим, збільшував коло прихильників кінематографу і готував масовий ринок до приходу стаціонарного кіно.
[показать]Але спорудою, що по-справжньому відкрила епоху сецесії у Львові, став знаменитий колись Пасаж Міколяша (1899-1900, зруйнований під час бомбардування міста в 1944). Архітектори А. Захарієвич і І. Левинський широко використали тут конструктивні та художньо-виразні можливости металу й скла у сполученні з бетоном і каменем. Криволінійні форми сегментовидного перекриття викликали асоціації зі світом природи, просторова композиція характеризувалась типовою для сецесії врівноваженою асиметрією. Сполучними ланками архітектурної композиції служили твори образотворчого і декоративного мистецтва.
У розвитку сецесії у Львові була помітна певна стильова стадіальність. У 1897-1907 сецесія пройшла орнаментальним етапом. Для споруд цього часу характерною була концентрація декоративної експресії на фасадній поверхні, велике значення мала орнаментальна краса функціонально корисних деталей. Близько 1908 “орнаментальну” сецесію заступила сецесія “раціональна”. Еволюція форм, логіка внутрішнього розвитку стилю вела до послаблення захоплення орнаментом, до переходу від динамічної напружености до статики й гармонійности. В зовнішніх формах будівель значно випукліше стала виявлятись тектонічність.