Из жизни известных / О любви
Вероника Тушнова: За это можно все отдать! (жизнь, творчество и любовь)
Автор: Лена 18 мар 2016 5 27 222
Седьмого июля 1965 года, ровно пятьдесят лет назад, скончалась (от рака) одна из лучших лирических поэтесс Вероника Тушнова. В 2011 году отмечалась сотая годовщина со дня ее рождения, хотя она настаивала, что годом ее рождения был 1915, который и указан на ее памятнике, что на Ваганьковском кладбище, где она похоронена.
Вероника Тушнова родилась в Казани, почти моя землячка, и в Казани в 2011 году торжества в честь ее столетнего юбилея были самыми широкими. Хотя и 1915 год, который она считала годом своего рождения, тоже следует вспомнить. И эти двойные круглые даты – столетняя и пятидесятилетняя - закольцовывают память о замечательной поэтессе.
Веронике 14 лет.
Вероника Михайловна не была уверена в своем литературном даре, хотя учитель литературы ставил в пример сочинения скромной ученицы другим, зачитывая их перед классом как образцовые. Девочка была из благополучной интеллигентной семьи: папа - профессор, мама – выпускница Бестужевских курсов, славившихся своим образованием и преподаванием. И жили они как все профессорские семьи в дореволюционной России. Это потом все изменилось.
Мы жили на папиной скромной зарплате,
Что нашего счастья отнюдь не губило.
Я помню все мамины новые платья,
И я понимаю, как мало их было.
Я помню в рассохшемся старом буфете
Набор разношерстных тарелок и чашек,
Мне дороги вещи почтенные эти и жизнь,
Не терпящая барских замашек.
Горжусь я, что нас не пугали заботы,
Что жить не старались покою в угоду,
Что видный профессор шагал на работу
За три километра в любую погоду...
После окончания школы она пошла не по филологической части, а по медицинской, уступив требованию отца, который в семье был непререкаемым авторитетом. Сначала Вероника поступила на медицинский факультет в родной Казани, а когда отца, уже академика, перевели в Ленинград, перевелась и она - в Ленинградский мединститут.
Потом – Москва, аспирантура на кафедре психологии, диссертация, первое замужество, неудачное, рождение дочери и первые стихи, удачные, замеченные Верой Инбер.
С дочерью Наташей. С дочерью 1953 г.
В тридцать лет, в 1941 году, по совету поэтессы она решается поступить в Литературный институт.
Но учебе помешала война: эвакуация в Казань, работа в госпитале, опять Москва и снова работа врачом и казалось бы, не до стихов, но через четыре года выходит ее поэтический сборник «Первая книга», отредактированная самим Павлом Антокольским. Именно во время войны она становится поэтом, и все, что тогда она видела, пережила и прочувствовала, окончательно сформировало ее стих и ее стиль: мягкий, лиричный и очень женский.
Раздача чая и разборка почты,
И настигающий врасплох рассвет,
И теплота на сердце оттого, что
Тот, новый, сыт, укрыт и обогрет
Вероника Михайловна Тушнова, 1962 год (за три года до смерти)
Только потом Вероника Тушнова окончательно сделала свой выбор в пользу литературы: литературный консультант, корреспондент газеты с бесконечными командировками и разъездами, переводы, стихи и не складывающаяся личная жизнь: новое неудачное замужество.
В 1944 году она написала стихотворение «Не отрекаются любя», ставшее знаменитым только тридцать три года спустя после исполнения одноименной песни Аллой Пугачевой. Да и сейчас немногие знают, что песня написана на стихи Вероники Тушновой и что связаны они с трагической историей ее отношений с первым мужем, который ушел, а она его ждала и молилась, чтобы он вернулся. Он вернулся, смертельно больной и она его выхаживала…
А в госпиталях, где она работала, Веронику Тушнову обожали - и больные, и коллеги. Она была потрясающе красивой женщиной, с огромными темными глазами и густыми черными волосами, и было в ней что-то от жгучей восточной красавицы. Когда она входила в палату, то в ней становилось теплее и краше.
Не отрекаются любя.
Ведь жизнь кончается не завтра.
Я перестану ждать тебя,
а ты придёшь совсем внезапно.
А ты придёшь, когда темно,
когда в стекло ударит вьюга,
когда припомнишь, как давно
не согревали мы друг друга.
И так захочешь теплоты,
не полюбившейся когда-то,
что переждать не сможешь ты
трёх человек у автомата.
И будет, как назло, ползти
трамвай, метро, не знаю что там.
И вьюга заметёт пути
на дальних подступах к воротам...
А в доме будет грусть и тишь,
хрип счётчика и шорох книжки,
когда ты в двери постучишь,
взбежав наверх без передышки.
За это можно
Это цитата сообщения Мальва2015 Оригинальное сообщение
Світ змучився
|
[показать]
Материалы по теме:
Истории российско-украинской войны
Все про:Антитеррористическая операция (16121) Ясинская Вика (154)
18.02.17 13:23
БОЄЦЬ БАТАЛЬЙОНУ "КРИВБАС" АНДРІЙ НОВОХАТЬКО: "СКРІЗЬ ЛЕЖАЛИ РОЗБИТІ МАШИНИ І ШМАТКИ ТІЛ. БУЛО СТРАШНО, АЛЕ НАМ В ГОЛОВУ ВДАРИВ АДРЕНАЛІН, І МИ ВСІ ЯК ОДИН ПІДНЯЛИ ГОЛОВУ, ВЗЯЛИ АВТОМАТИ І ПОЧАЛИ ВІДСТРІЛЮВАТИСЬ"
Під скаженим перехресним вогнем ми якимось дивом доїхали до того хутора. Наш ЗІЛ підбили. Щось прилетіло під кабіну і поранило всіх, хто там сидів – водія і двох пасажирів.
***
Мене мама виховувала як патріота. Скоро майже рік, як я принципово відмовився від російської мови. Зробив це, щоб взагалі не виникало до мене питань, чому ти весь з себе такий патріот, а спілкуєшся російською. Я працював у Кривому Розі в сфері торгівлі, але коли все на Сході закрутилося, на початку березня 2014 року пішов добровільно в військомат. Ліве око в мене на той час бачило відсотків на 40. Коли проходили медкомісію, мене забракував офтальмолог: сказала, що можеш не переживати, тебе не мобілізують. Я її попросив, щоб написала, що я придатний до служби.
Ми повинні були вирушати на Новомосковськ до військової частини,та нам зателефонував військовий комісар і сказав очікувати оповіщення в телефонному режимі. Про збір мені повідомили 16 травня. З середини травня і до початку червня формувався батальйон "Кривбас", в який я потрапив, а саме у другу роту охорони на посаду "гранатометник".
Спочатку на Сході ми стали в полях на кордоні з Ростовською областю. Перший справжній страх ми відчули, коли побачили сяйво від "Градів". Вони били з території Росії і обстріляли позиції 72 бригади. Хлопці стояли трохи далі від нас, але ще ближче до кордону. Тоді згоріло багато техніки, загинули бійці. Ворог попав у склад з БК, тому вогонь там стояв величезний. Ми зрозуміли, що зараз бити будуть по нас. Вийшли з автоматами, гранатометами, а техніки в нас взагалі не було на той час. Стали і дивилися на горизонт, чекаючи на обстріл. Зі штабу нам ніяких корективів не давали. Тобто інформації, що нам робити, якщо по нам зараз гепнуть в нас не було. Але по нам не влупили, і я думаю, цього не сталося, тому що в нас не було важкого озброєння. Нашим завданням на тій ділянці фронту була фільтрація доріг. Ми затримали немало сепаратистів. В Амвросіївському районі, де ми стояли, – багато населених пунктів, кордон недалеко, тому там був дуже жвавий рух.
Через пару місяців наш батальйон залучили до штурму Іловайська. В першому і другому штурмі я не брав участі. Але з нашої групи, яка туди поїхала, були втрати: хлопці отримали жорстку відсіч. Я потрапив туди, коли місто почали брати в оточення добробати і підрозділи ЗСУ. За наказом "Кривбасу" і частині механізованих бригад Іловайськ потрібно було взяти в кільце, щоб вороги не мали можливості маневрувати. Ми розставили опорні пункти – якісно укріпились. Усі підрозділи, які були задіяні в тій операції, мали взяти місто, дочекатись підкріплення і виконувати накази далі. Але ж сталося, як відомо, все зовсім по-іншому.
Ми тримали залізничну станцію "Іловайськ", але не пасажирську, а транспортну. Всього нас було близько 50 чоловік. Залізниця ділить місто навпіл. Саме на ній без підкріплення ми прорубались три тижні. Я вдячний нашому замкомбата Юрію Сіньковському, він зробив там досить серйозний укріпрайон. Хлопці понаставляли ДОТи (ДОТ - Довготривала оборонна точка, - ред.) І в принципі, справжні навички бойових дій ми отримали саме там. Ворог без кінця обстрілював і штурмував наші позиції, але ми постійно і досить непогано давали відсіч. Я вважаю, що всі колони забезпечення, які пробивались в наш бік - герої, бо фактично вони їхали в пекло. Мені дуже запам’яталася група, яка привезла нам БК, провізію і нагороди-хрести нашого батальйону. Зокрема я б хотів подякувати Андрію Трояну, позивний Гаррі. Окрім того в оточенні нас відвідав куратор батальйону Микола Колесник. Тепловізор і ПКМ, які він привіз, допомогли нам в обороні нашого укріпрайону.
Частина нашого батальйону була при штабі в Старобешевому, і коли їх сильно "причесали" артою, комбат вирішив, що штаб залишає місце дислокації і направляється в Кривий Ріг. А от частина, яка брала участь в операції під Іловайськом, там і залишились. Коли ми вже знали про оточення і що Росія ввела війська, зрозуміли, що якщо отримати поранення, то далі своєї позиції не сунутися, а значить - помирати на місці. І чесно кажучи, в останні дні під час потужних обстрілів я думав лише про одне: якщо в мене попадуть, то нехай одразу в голову. Проте своїй мамі я постійно казав, що в нас все добре - і ми встоїмо.
За три тижні багато хто навчився воювати і досить якісно. Танкісти 17-ки, які були з нами, давали прикурити ворогу, а розвідка нашої 40-ки - це просто відчайдухи
Початок від
Завантажено 22 трав. 2011 р.
Маруся
Розпрягайте, хлопцi, коней
Та й лягайте спочiвать,
А я вийду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.
Припев:
Маруся: раз, два, три! Калина!
Чорнявая дiвчина
В саду ягоду рвала.
Маруся: раз, два, три! Калина!
Чорнявая дiвчина
В саду ягоду рвала.
Копав, копав криниченьку
У вишневому саду,
Чи не вийдешь, дiвчинонько,
Рано в ранцi по воду.
Припев.
Вийшла, вийшла дiвчинонько
Рано в ранцi воду брать,
А за нею козаченько
Веде коня напувать.
Припев.
Знаю, знаю, дiвчинонько,
Чiм я тебе огорчив -
Що я вчора iз вечора
Краще тебе полюбив.
Припев.
Розпрягайте, хлопцi, коней
Та й лягайте спочiвать,
А я вийду в сад зелений
В сад криниченьку копать. * * *
Розпрягайте, хлопцi, коней,
Тай лягайте спочивать,
А я пiду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.
Маруся раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Копав, копав криниченьку
У зеленому саду,
Чи не вийде дiвчинонька
Рано вранцi по воду.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Вийшла, вийшла дiвчинонька
Рано вранцi воду брать,
А за нею козаченько
Выйде коня напувать.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Вона ростом невеличка,
Ще годами молода,
Руса коса до пояса,
В косi лента голуба.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Знаю, знаю, дiвчинонька,
Чим я тебе огорчив,
Що я вчора из вечора
Кращу дiвоньку любив.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Розпрягайте, хлопцi, коней,
Тай лягайте спочивать,
А я пiду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Маруся, раз, два, три, калина,
Чорнявая дiвчина
В саду ягоди рвала.
Это цитата сообщения Мальва2015 Оригинальное сообщение
Ви всі були лиш пішаки..
|
Ви всі були лиш пішаки,
Вас всіх згинали на коліна,
Якби ви зріли крізь часи, |
Улас Самчук
(1905 — 1987)
Улас Олексійович Самчук — український прозаїк. Народився 20 лютого 1905р. в селі Дермань на Рівненщині. Навчався в Бреславському (нині Вроцлавському) університеті. Пізніше переїхав до Чехо-Словаччини, де навчався в Українському вільному університеті в Празі. Перше оповідання У. Самчука "На старих стежках" видруковане у варшавському часописі "Наша бесіда" 1926 року, а з кінця 20-х років він вже активно співпрацює з українськими літературно-художніми часописами. Трагедія голодомору 1932 — 1933 pp. в Україні стала тематичною основою його роману "Марія" (1933). В 1932p. написаний також політично загострений роман "Кулак", в якому автор показує абсурдність насильницької колективізації. Одним з визначних досягнень української літератури стала тетралогія У. Самчука "Волинь" (1928 — 1937) — розлоге епічне полотно, яке зображує буття українського селянина в добу воєн та революцій. Головний персонаж твору, Володька Добенко, через усі життєві катаклізми проносить віру в незнищенність народу. Героїчна історія Закарпатської України відображена в патріотичному романі "Гори говорять" (1936). У роки німецької окупації письменник продовжує культурно-просвітницьку роботу на посаді редактора газети "Волинь". Проте вже 1943p. він був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання. В післявоєнний час письменник переїздить до Канади, де публікує перший том трилогії "Ост" — "Морозів хутір" (1948) (другий роман — "Темнота" побачив світ 1957 року, третій "Втеча від себе" — 1982р.). У. Самчук відомий також як автор спогадів: "На білому коні" (1955), "Чого не горить вогонь" (1959), "На коні вороному" (1975), "Плянета Ді-Пі" (1979).
Помер 9 липня 1987р. в Канаді.
Самчук Улас - життєвий та творчий шлях
Улас Самчук — визначний український письменник, який є однією з найпомітніших постатей української прози XX століття. Його називали літописцем свого часу і свого народу. Хоча з юнацьких літ він був відірваний від України, проте став однією з найяскравіших особистостей, людиною, яка зуміла втілити в собі найкращі риси української ментальності — ліризм, поетичність, гуманізм.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем — 7) лютого 1905 року в селі Дермань на Волині губернії (нині Рівненська область) у родині заможних селян.
Світогляд майбутнього визначного письменника формувався в оточенні родини, під впливом мальовничої місцевості, в якій він народився.
Тяжко та виснажливо працюючи біля землі, батьки майбутнього письменника передали своїм дітям любов до життя, праці, дали освіту.
У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту. Але з Дерманем зв'язки не втрачалися, у 1917-1920 рр. він навчався в чотирикласовій школі, що діяла при Дерманській учительській семінарії. У 1921-1925 роках — в Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії.
Перед самим закінченням гімназії Улас Самчук потрапив під призов до польського війська, але 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де наймитував у місті Бойтені в одного міщанина. З 1927 року Улас продовжив навчання у Бреславському університеті.
«Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що завдяки Герману Блюме він як вільнослухач відвідував лекції у Бреславському університеті. Мати Германа Блюме навчала його німецькій мові.
Удруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п'ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року.через місяць після ув'язнення, випустили письменника з Рівненської в'язниці. Герман Блюме у Рівному працював на посаді началь-, ника цивільної поліції райхскомісаріату «Україна».
З 1925 року почав друкувати оповідання у журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом у «Літератуно-науковому віснику» та інших журналах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). Свої перші новели він надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, там виникли задуми більших романів, у тому числі — «Волинь».
1929 року письменник переїжджає до Чехословаччини та навчається в Українському вільному університеті в Празі. Але жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без учителів, самотужки. Він бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.
У Чехословаччині Улас живе з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим Науковим та культурно-мистецьким життям. Серед безпосереднього оточення Уласа Самчука були Олександр
Уласові Самчукові
Не так уже й багато на Землі —
тих іскор Божих творчого горіння.
Сяйне одна чи дві на покоління
метеоритним спалахом в імлі...
Яке блаженство і який то біль —
людської пристрасті терпке причастя...
Але чи є, скажіть, великим щастям
творить щедроти у краю рабів?
Віншують нобелістів королі,
у троннім залі — урочисті речі,
та не тобі. У тебе — хрест предтечі
лауреатів вільної землі.
(Рибенко Лідія)
ПОГЛЯД З ВІДСТАНІ: «ВОНИ» І «МИ»
У спогадах багато роздумів про сутність українського національного характеру, про ментальність інших народів.
— А що ж таке «національний характер»? Який він в українців? І хто з письменників, на наш погляд, найвдаліше відтворив його?
Учні пригадують відоме їм з минулих уроків і послухають, що про це писав У.Самчук, що він найбільше цінував і що засуджував у національному характері.
«ВОНИ»
Точністю і влучністю відзначається Самчукова характеристика інших народів. «Чехи імпонували рівнем культури, розвиненим почуттям національної свідомости і дисципліни». На все життя запам'яталася їхня гордість походженням, бережне ставлення до своєї мови (навіть у третьому поколінні чехи, які осіли на волинських землях, розмовляли між собою виключно по-чеськи), культура, розум, такт, вміння господарювати. Саме з них радив брати приклад батько.
З болем говорить письменник про шовінізм поляків, який, окрім того, що був піднятий до рівня державної політики, ставав ознакою і польської ментальності. Він мав унікальні прикмети. Навіть у дні війни «вони вважали за смертельний гріх заговорити з нами нашою мовою». І все ж таки комплекс вищості, який був визначальним у ставленні поляків до українців, дуже відрізнявся від такого ж російського комплексу. Дві найголовніші причини цього називає письменник: одна з них корениться в ментальності росіян («месіянство і неконкретність», «засадничо містична вдача», при якій легше в щось вірити, аніж щось знайти»), друга — в орієнтації росіян не на Захід з його раціоналізмом, цінністю людини і всього, що їм належить, в т.ч. й приватної власності, а на Схід, де був один володар, один господар, який визначав уклад життя всього народу («...політика Москви наскрізь музейна, від неї на милю несе Іваном Грозним з ідеалами Чінгісхана»). Саме (і тільки!) на такому ґрунті міг прийнятися і зрости більшовизм.
«МИ»
Чому ж українці, маючи перед собою позитивний приклад народів Західної Європи, не скористалися ним? В українській душі, підкреслює письменник, домінує «ліризм серця і матерії» (і це знаходить вияв у всіх формах духовного життя, в т.ч. і в мистецтві). Водночас саме перевага почуттєвого над раціональним, брак вольового, «драматичного, динамічного, гострого... зачіпного і агресивного, брак темпераменту і гостріших дерзань» є перешкодою для сприйняття Заходом цього мистецтва, як і української людини загалом. Так само «кочубеївство», «махнівство». Називаючи українців «гордою козацькою расою», письменник наголошує на роздвоєності української душі «між хаосом і космосом», між Заходом і Сходом, «між молотом і ковадлом».
«МИ» - ВТРАТИ
Другою визначною причиною є віки соціального й духовного поневолення, коли знищувалися найініціативніші, найактивніші, з позитивним настановленням до життя представники нації, а століття боротьби за біологічне виживання виробили з тих, хто залишився, «не зовсім окреслену масу», для якої поняття ідеї, ідеалу були чимось далеким і незрозумілим.
І чи не найбільшим злом стали експерименти більшовизму. Позбавивши людину приватної власності, система підірвала в людині «потребу самостійної ініціативи, зводячи все до інтересів дрібного щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі». Почуття меншовартості, породжене матеріальною нуждою та соціальною безправністю, посилювалося широко пропагованою теорією про вторинність усього українського, активною денаціоналізацією. З гіркотою пише У.Самчук про позбавлену власної гідності, самоповаги, уваги до себе, своїх коренів, славних одноплемінників українську людину. «Ніяких дат, ніяких конкретних, інтимних зарисовок, нічого особистого. Цим ми відрізняємося від європейців... Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора «Слова о полку Ігоревім». ...На нашій мові це зветься особистою скромністю». Саме денаціоналізація,— підкреслює письменник,— «забрала не лишень рідну мову, але також живу душу, зруйнувавши характер, викрививши почуття і затьмаривши свідомість». Це «страшна виразка... Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лиш порожня форма, без змісту».
«Поспішно, на бігу», прагнучи «залишити документ доби, якої був свідком», нотує письменник побачене й почуте на Східній Україні. Одинокі, відокремлені від світу, «ні кола, ні загорожі, ні деревини, інколи з причепою, інколи без, але завжди старанно обідрані і зразково занедбані» оселі; неймовірно занедбане... Байкове кладовище із знищеними
Мета має бути високою, красивою, благородною. Тільки тоді вона поведе людину, допоможе сформувати себе. Недарма той же О.Довженко зазначав: «Тільки велика мета породжує великі характери».
Тому стати письменником У.Самчук мріяв не просто задля самореалізації. Він прагнув реалізувати себе в ім'я національної ідеї, «переборення і знищення» стану історично задавненої стагнації», у якій перебувала Волинь. Він потребував «світа, простору, досвіду, знання... А головне — свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити». Рабська покірність була чужою його натурі. Франкове «Лиш боротись — значить жить!» стало його кредом. «...Лишатися в глухій провінції, замученій поліційними обмеженнями, напівголодному раціоні покорму для душі і тіла для мене значило знищення. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя...»
Самчук Улас > Нарід чи чернь? — повний текст твору
При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось.
Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.
При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність.
Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.
Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка.
Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,—російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.
Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь,
Так, я не розумію написане російською і тому зробила переклад для себе і тих хто хоче в Україні бачити записи на державній мові.
Це цитата Наталі Івушки
Вогняний заклик до Архангела Михаїла, в порятунок України, народу України і всього Світу!
Боже, Батько небесний, направ нам Заступника Твого, Заступника престолу Царського, Архангела Михаїла.
О Великий Архістратег Михаїл, почуй наш вогняний заклик, братів і сестер твоїх, з серця Землі, що прийшли, з центрального великого сонця. Почуй благання наших сердець, в ім'я порятунку Душ наших, в ім'я порятунку усієї Землі.
Великий Провідник Світлих Сил, великого космосу і далеких Світів Бога, не дай нам доторкнутися до бесчинствія єхидни невсипущої, вбивающої і нещадної до народу твого. Прийди, великий Архістратег Михаїл, з легіонами синьої блискавки, з легіонами Бога-Защитників і умий наші тіла і душі, любов'ю своєю в порятунок людей від неусвідомлення і безчинства над своїми народами. Прийди, о Великий Брат усіх Святих і заступник усіх бідних і страждущих, усіх, що волають до Господа Бога в слізних благаннях.
Отче, не дай нам побачити обман, що несе хаос і розтління душі і плоті, від тих, хто за лицем гадів мерзенних, прикрив свої тіла шкурами овечими. Не дай нам канути в літо безмовності, куди канули ті, хто в муках душевних, не пізнав істину Господню. О Великий і Справедливий Архангеле Михаїл, прийди, потужністю і силою зло на Землі спопели. Уся наруга над плоттю Землі, усі зради проти Народу Твого, що прийшов з Центрального Великого Сонця. Не дай нам засумніватися в справах господніх. Не дай нам викладати думки безглузді і аморальні.
Архангеле Михаїл, прийди з легіонами Бога нашого, і побач частину Землі Української Домбас та Луганськ затьмарену і спопеленною. Побач матерів, що лежать і ридають на тілах холодних своїх синів. Побач обман замислений, проти Народу українського. Побач бій воюючого змія проти єхидни, що залучає до цього обману братів і сестер твоїх. Прийди, Великий Архістратег Михаїл, і світло в нашу Україну і Світ принеси. Ми благаємо Тебе і Господа Бога у престолу любові, і просимо вашого заступництва, в ім'я справедливості і свободи.
Небачений розмах в обмані дітей твоїх, охопила агонія ця, бездушних і не визнаючих Батька нашого. Бо залучають вони уми незрілі і молоді душі, боротися проти Світла, проти братів і сестер своїх. Не дозволь їм, Великий Архістратег Михаїл, в цьому останньому бою отримати перемогу. Не дозволь їм, обдурити уми і серця наші, своїми правими справами в ім'я світла і добра, НІБИТО. Виття і біль, чутні всюди, у всьому і скрізь.
Прийди, Великий Господь в обличчі Архангела Михаїла, прийди на Землю в град Київський, горить земля України, в пульсуюче горло Землі української - Донбас і Луганськ, і з'явися перед битвою Змія того, що біснується і посягающегося на безсмертя наших душ. Не дай спокуситися, не дай нам засумніватися в справах господніх, в справах світлих, на право називатися дітьми Бога, бо в цьому уся суть наших життів. Земля стогне, Земля болить від ран і вбивств, що порочать Ім'я господнє. Ми, люди усієї Землі Української, сподіваємося перед приходом Твоїм щоб уникнути тріумфу Єхидни, що порочить Ім'я Твоє.
Ми просимо про заступництво господнє, прийди з легіонами синьої блискавки, о Величний Архалгел Михаїл і зупини знущання над синами Господа. Зупини обман, що зіштовхує в цій агонії, братів і сестер Твоїх, щоб побачили вони Твою присутність, Твій промисел, щоб зупинити подібну безрозсудність. Відкрий очі нам, про Великий Архістратег Михаїл, утри сльози криваві, з осіб матерів і батьків, з осіб сестер і братів, хто вже ніколи не побачить синів своїх.
Прийди Архангел Михаїл з легіонами світлих сил, і зв'яжи тих, що порочать ім'я господнє, бездушних тварюк, що приховують свій рик, під голосом свободи і любові. Ми волаємо до тебе, Господи Боже через Архангела Михаїла, і просимо велику Мати Мира, Богородицю, накрити своєю мантією Україну, щоб прийшла любов і милосердя в серця обдурені і душі покинуті. Прийди, о Велика мати Мира - Богородиця, прийди в палаючу Україну, і звелич в серцях Бога єдиного, Бога прийдешнього, бо ми, брати і сестри, відбиваємося від тих що не відають, що творять. Закрий своїм Покровом Україну від беззаконня акупанта, який діє проти українського народу, проти братів і сестер їхніх тощо.
Бо тільки згуртованими серцями, ми не дамо химері, що біснується, опанувати душами нашими. Бо тільки так, ми постелимо килим нетлінний, до приходу сина господнього, Месії. Ми волаємо до усіх Світлих Сил, до усіх легіонів господніх, прийдіть на Землю нашу і захистите дітей наших. Не дайте нам напитися отрути спокушаємої і відволікаючої, дурманної і нібито, прояснюючої. Не дайте нам засумніватися в господній силі і любові. Немає вище за Релігію, ніж Істина, немає вище за Бога, ніж любов, бо в ній, наш день і наша ніч. У
Это цитата сообщения affinity4you Оригинальное сообщение
Художник Игор Ільїнський | Київ. Харків.
Художника Ігоря Ільїнского(Igor Iliynskiy) називають харківським або українським імпресіоністом. Його реалістичні сюжети немов випливають з інших епох, з якихось внутрішніх світів, занурюючи глядача в певну атмосферу. Головне в його картинах - це передача настрою. Будь то нудьга в дощову погоду, яку випробовує житель європейського містечка, або милостивий настрій під час вечірньої прогулянки по харківських вуличках.
Дивлячись на його ретро-сюжеты, почуття проникають в саму душу, перекидаючи, немов в машині часу, в позаминуле століття.
За останні пару десятків років картини Ігоря Ільїнського, на яких зображені люди, кафе, музиканти, міські пейзажі, належним чином оцінили на багатьох виставкових майданчиках в Україні, Франції, Німеччині, Росії, Естонії, Фінляндії. ©...
[показать]
Київ.Вечір
далее...
Улас Самчук — Нарід чи чернь? (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту
(Стаття надрукована у Києві 9 листопада 1941 року в газеті "Українське слово")
"На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язикових і безликих постатей?"
Що ж таке народ? Чому Улас Самчук не відповідає одразу на поставлені питання? Тому що вважає: не всяка людська маса заслуговує називатися народом. "Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і, з потрясаючим душу жалем, стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість". Що ж таке національна свідомість? Чи не можна обійтися без неї? Адже це "не мішок картоплі чи порвані чоботи", за словами автора статті. Існують же людські громади, які живуть споконвіку первісним життям, існує ж, наприклад, суспільність, що складається з рабської раси. "Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати
себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини—європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя". Здавалося б, більшовики так багато говорили про свідомість. Але йшлося про свідомість класову, а це далеко не те саме: "Основою життя є не клас, а людина... Неважно, до якого класу належить порядна творча людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині".
Дивіться також
Нарід чи чернь? (повний текст)
▲ читається за 5 хвилин
Нарід чи чернь? (дуже стисло)
▲ читається менше, ніж за хвилину
Біографія Уласа Самчука
Питання про національну свідомість видається для багатьох справою туманною. Це й не дивно: "Не торкати національної свідомості.., бути національною протоплазмою — ось ідеал національного несвідомого осібняка". Народ наш пережив процес денаціоналізації. "І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,— російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас". Диктували все, навіть, як нам вимовляти букви, як ставитися до того, що нам вороже. І в результаті — "величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це — безлика, без'язика юрба". Відчувати це принизливо для національної гордості, це принижує націю, особливо в очах чужинців. "Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно...
А коли все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна збірна історична сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена, без всяких ідеалів чернь".
Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение
Легко ли быть Богом?.. А ты попробуй ....
[740x]
Легко ли быть Богом? А Ты попробуй. Сначала полюби. Легко любить добрых, щедрых душой, умных, красивых, интересных и талантливых. Хотя бы близких по духу. А Ты полюби тех, кто плюёт в душу, кто плодит низость и бьёт в спину, полюби тех кто предаёт и лжёт.
Полюби, зная, что ничего не изменится, и эти люди не станут лучше благодаря твоей любви. Они сожгут, распнут, даже не добьют до конца, бросив мучиться. А Ты прости. Всё прости и продолжай любить. Искренне, не щадя себя, глубоко, как любят идеал, как матери любят сыновей, как женщина любит мужчину, как скрипач любит свою скрипку, как способен любить только Бог. Когда этого станет мало — распахни грудь. Пусть твоя душа станет проходным двором, для каждой боли, для каждой беды. Для любой судьбы, уже потерянной в бездне времён, или только грядущей.
Любишь? Чувствуешь себя героем? Уже видишь образ светлого мученика, страдающего в любви за всё пропащее человечество?
Выкинь такую любовь на помойку, мазохист, и полюби снова. Вне добра и зла, вне разделения мира на принципы человеческой морали хорошо и плохо, вне сытого счастья зверя и импульсной невралгии боли. В осознании вечной гармонии сущего, лишённого тех ошмёток чувств, которые таскает каждый человек и пытается приделать к каждому камню, каждой травинке и ко всем себе подобным. Выйди за рамки суждения по себе. Начни, пожалуй, с этого, потом возвращайся, расскажу, что делать дальше. И тогда уже Ты мне расскажешь, легко ли быть богом. И поверю я тебе только тогда, когда Ты улыбнёшься и скажешь: «Легко».
Аль Квотион «Слово, которого нет»
[60x]
[20x]
Вражає вислів Уласа: "Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Чому вагаємось відповісти? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід...
Я - спадкоємиця свободолюбивого народу Незалежної України! Пишаюся: дякую, Боже, за те що я - Українка!
Марія. Улас Самчук
www.ukrlib.com.ua/books/printit.php
Матерям,
що загинули голодною смертю
на Україні в роках 1932—1933
Дивіться також
Улас Самчук — Розбита богиня
Улас Самчук — Останній могикан
Улас Самчук — Шумлять жорна
Ще 25 творів →
Марія (скорочено)
Біографія Уласа Самчука
Это цитата сообщения Логово_Монстра Оригинальное сообщение
Буквальное восприятие
Как-то читал я своей дочери сказки замечательного болгарского писателя Ангела Каролийчева
Она слушала внимательно...
У меня вообще и дети, и внуки обожают, когда я им читаю сказки
Дело в том, что я не просто читаю, а любую сказку мы мгновенно превращаем в мини-спектакль, где и чтец и слушатель становятся актерами импровизированного представления
И очень часто наши игровые сказки имеют абсолютно другое окончание, нежели задуманное писателем
Потом уже у нас идет сравнение нашей сказки с оригиналом, и этот литературный разбор заканчивается полной вакханалией с лаяньями, мяуканьями, свистом и хождением на голове
Словом, нас разгоняют по разным углам...
И вот читаю я своей дочери Каролийчева, а она вдруг задумалась и говорит с уважением:
- Представляешь, каким он в детстве образцовым ребенком был?
Я приподнял бровь:
- С какого перепугу ты это взяла?
Дитя тыкнуло пальцем в обложку:
- Не каждого ребенка Ангелом назовут!!!!
Это цитата сообщения Наталья_Ивушка Оригинальное сообщение
Из Донецка ведут огонь из крупнокалиберной артиллерии.
Из Донецка ведут огонь из крупнокалиберной артиллерии. По городу объявлена боевая тревога – волонтер Кабакаев
Волонтер и координатор проекта "СтопТеррор" Семен Кабакаев сообщил, что в оккупированном Донецке зафиксировано активное передвижение гусеничной техники в сторону передовых позиций украинской армии.
Пророссийские боевики обстреливают украинские позиции из оккупированного Донецка с использованием 152-мм орудий, самоходных артиллерийских установок и танков. Об этом сообщил волонтер и координатор проекта "СтопТеррор" Семен Кабакаев на своей странице в Facebook.
"На протяжении часа из Донецка ведут огонь из крупнокалиберной артиллерии... Под огнем оказались позиции ВСУ и мирное население. По городу объявлена боевая тревога, некоторые подразделения выезжают на боевые. Также зафиксировано активное передвижение гусеничной техники ближе к передовым позициям", – написал он.
Это цитата сообщения Solovik Оригинальное сообщение
Вариант подоконника в интерьере маленькой кухни
В маленькой кухне бывают сложности с размещением стола или стойки. И как вариант выхода из этой ситуации подоконник в интерьере кухни может выглядеть вот таким образом:
