[637x700]

[700x466]

В 1973 году в Дружковке Донецкой области во время работ в песчаном карьере были найдены окаменевшие деревья (араукарии) возрастом около 250 миллионов лет!

Диаметр поперечника окаменевших деревьев достигает 1 метра, общая площадь залежей составляет 1 гектар. Деревья росли в лесу карбонового геологического периода, но были снесены ураганом и попадали в реку. Находясь длительное время без контакта с воздухом, они не разложились. Со временем на месте леса образовалось море, и деревья оказались под слоем осадочных пород, где и консервировались в течение тысячелетий.

Внешне окаменевшие деревья выглядят, будто их недавно срубили, однако весят намного больше и не имеют аромата.

Интересно, что такой памятник природы является уникальным в Европе. Подобные окаменевшие деревья найдены также в пустыне штата Аризона в США, на греческом острове Лесбос, в Египте, Аргентине, а также Судане. Однако эти находки значительно моложе своих украинских собратьев.

Oleksiy Matsuka:

На этом месте будет стоять памятная табличка всем героям Донбасса, которые обороняли Донецк от российской агрессии. На этом месте русские оккупанты и их пособники убили Чернявского. И здесь обязательно будет установлен знак. А те кто на фото - наши герои навсегда, именно они вышли первыми, безоружные, беззащитные, с флагами Украины и одной песней "Ще не вмерла України..." Там не было чиновников, депутатов, губернаторов и прочего. Там были настоящие люди! Слава им, людям Донбасса!
 

- Эту песню я хочу посвятить людям опасной профессии - журналистам, особенно теле- и радиожурналистам. Ведь им, наверное, тяжело врать 24 часа в день, 7 дней в неделю, много лет подряд. Посмотрите, какой грех они берут на душу, каким чудовищным усилием им приходится оправдывать себя самих перед самими собой. Когда приходится изменять себе, придумывать, зачем они это делают, мы подумали, что грешно не воспеть их работу, - так представил Борис Борисович свою песню "Собачий вальс" на концерте, проходившем 13 марта в российском Воронеже.

[233x320]Я виростав на Донеччині в ті часи, коли «Донбас» – це звучало гордо. Втім, «Донбас» – завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була «Всесоюзна кочегарка», а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу, падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені – Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні – ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися «гегемони» та їхні сім’ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націоналізмові» – цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.

Сьогодні ми можемо скласти повніше й об’єктивніше уявлення про донецьку землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Деякі з них допоможе прочитати  книжка, упорядкована доцентом Донецького Національного університету В. Оліфіренком: „Уроки правди і добра”, – своєрідна хрестоматія творчості тих донецьких письменників, які в радянські часи були або викреслені з української літератури, або представлені в ній спотворено і про яких читачі взагалі, а школярі тим більше нічого не могли знати. Тобто, йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донеччині, – а це одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина – «русскоязычный регион», втрачений для української мови.

Насправді ж Донеччина не тільки віддавна привертала увагу українських письменників, – вона й сама як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дала багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі.

Замечательное релакс-видео - утренний лес, пение птиц, шелест листьев под приятную музыку...

- Не варто називати моє прізвище і фотографувати, - каже Марина, 34 роки. Вона струнка, середнього зросту, темно-русяве волосся заплетене в косу. Викладає українську мову й літературу в одній зі шкіл Донецька.

Із Мариною познайомилися у соцмережі. 2-го лютого запрошує до себе додому, пригощає чаєм. Розмовляємо українською.

- Вам доводиться приховувати свої погляди?

- Я від самого початку не бачила сенсу приховувати проукраїнську позицію. Спершу прибічники цих молодих республік не дуже активно себе проявляли, і можна було якось на них вплинути. Наприклад, фразою "Ви ж розумієте, чим усе це закінчиться?". Перемога в суперечці залишалася за мною. Та з часом це перестало діяти. Коли стало зрозуміло, що визволення буде не таке швидке, вони перестали боятися. Почався відвертий тиск, погрози. Навіть від дітей були нехороші зауваження в мій бік із цього приводу. Але згодом мені вдалося переломити ситуацію. Принаймні зараз у моїй присутності ніхто нічого поганого про Україну не каже.

- Ви наполягаєте, що живете в Україні.

- Для мене Донецьк - це Україна. Нещодавно проводила урок у п`ятому класі. Тема - написання листа з адресою. У підручнику - зразок, де написано: "Україна". Діти мене питають: "А що нам писати?" Відповідаю: "Місто Донецьк, Україна". Мене перепитали: "А як же ДНР?" Сказала, щоб вирішували самостійно. Домашнє завдання - написати листа. У класі 20 учнів. Лише один приніс лист із адресою "ДНР". Решта написали: "Донецьк, Україна".

- Що помінялося в поточному навчальному році?

- Навчальні плани. Протягом цього року їх змінюють уже ввосьме. Змінився сам освітній стандарт. Той, що зараз обговорюють тут і незабаром, можливо, приймуть, орієнтований на російський стандарт. Привезли російські підручники. Та вони не відповідають українським програмам, навіть вже переробленим під "ДНР". На практиці працюєш або за програмою, і тоді залучаєш матеріал з Інтернет або ще звідкись. Або працюєш за російським підручником. Але є окремі вчителі, що працюють за старими українськими підручниками.
Через усе це збільшилося загальне навантаження на учнів. У п`ятих класах, де я викладаю, чотири дні по сім уроків і один день шість. Це занадто. Втомлюваність дітей надзвичайно висока, матеріал сприймають гірше.

Свою работу луганские подпольщики – «Восток Вендетта» начали еще в середина лета 2015 года. О причинах, целях и методах борьбы рассказал лидер организации, скрывающий настоящее имя под псевдонимом – «V».
 

Луганск, январь 2016 года

09.03.2016. Оккупированный рашистами Донецк.

Дончане несут цветы к памятнику Шевченко возле ОДА. Под носом у российских наёмников. К сожалению, оккупанты в очередной раз продемонстрировали свою подлость и мерзость, убрав букеты.

[700x119]

И это я еще удалила часть

Не могу даже представить, чтобы я стала тратить время на московитов, обзывающих Донецк "новороссией" или "днр'ом" и говорящих плохо об Украине в целом. А этим-то убогим, поди, заняться совсем нечем )

[700x295]

Не-японская природа в анимации Миядзаки

Уверен, в Японии есть немало людей, считающих режиссёра Миядзаки Хаяо «певцом японской культуры» и всего того, что присуще именно японцам. Однако, если вдуматься, то в фильмах Миядзаки мы почти не находим того, что называют у нас «красотой Японии» (уцукусии нихон). Разве что пасторальные пейзажи японской глубинки из ленты «Мой сосед Тоторо» – и только. Кому-то это покажется довольно неожиданным открытием. Но давайте постараемся понять, какой видит «природу» Миядзаки в рамках своего мировоззрения?

Находя очарование в некоторых классических образцах мультипликации Уолта Диснея (он с восхищением отзывался о короткометражной «Старой мельнице» и полнометражной «Белоснежке»), Миядзаки неоднократно говорит о чувстве дискомфорта, которое вызывает у него «искусственность» и «фальшивость» диснеевской природы. В то же время, описывая состояние «избыточной экспрессии» и «потери движущего импульса», в которое впала послевоенная анимация в Японии, Миядзаки предупреждает: «Обе эти вещи – губительны для японской массовой анимации» (из книги «Точка разбега», глава «О японской анимации»).

Другими словами, ощущаемые им различия между мультипликацией Диснея и японской анимацией позволили Миядзаки «нащупать» те уникальные черты, без которых теперь немыслимо его творчество (разумеется, в реальности все сложнее, как показывают те непростые отношения, которые позднее возникли между студией «Гибли», диснеевской студией и студией Pixar).

Сам Миядзаки говорит о том, что наиболее значимая особенность студии Гибли – это манера описания природы. Такой природы, которая не подчиняется людям и другим существам. «Нам интересны отношения не только и не столько между людьми; мы всеми силами стремимся к тому, чтобы выразить в своем творчестве красоту всего мира в его целостности: взаимодействие пейзажа, климата, времени, солнечного света, растительности, воды, ветра – всех этих прекрасных вещей» (из книги «Точка разворота», глава «44 вопроса о Принцессе Мононокэ, заданные Миядзаки Хаяо иностранными журналистами»).

[485x364]

Сначала мастер пять лет вынашивал идею кортика в украинском стиле. Наконец, родился нож, выполненный в тонах флага — синий цвет стали плюс позолота, внутри лезвия — трезубец, на рукоятке — зубы кашалота. А уж потом родилась идея "Диамантовой Украины". Голубой мрамор символизирует воды Днепра, ножки, на которых стоит композиция — корни Украины, олицетворяющие независимость, а подставка для ножа в форме золотой казацкой чайки на корме с девушкой с распущенными косами — Украину", — говорит Александр.

[700x525]

Сегодня Александр Ткаленко - единственный мастер в Украине, кто разгадал старый секрет златоустовских оружейников. Лезвие его ножей, в отличие от других, синего цвета. Он поражает жюри выставок и конкурсов своими клинками, а коллекционеры и ценители готовы отдать несколько тысяч долларов за его синий нож.

Позивний: Вчитель
Вік: 20 років
Боєць другої сотні полку Азов

В Азов я прийшов 15 вересня 2014 року. Рішення далось не важко, оскільки я з Луганської області і не міг просто сидіти вдома. Тому, як справжній чоловік - взяв зброю до рук.

Тоді здавалось, що десь за пів року все має скінчитись, але згодом почалися всякі "мінські домовленості", які грають не на нашу користь. По факту війну можна було закінчити ще минулого літа.

Коли приїхав на фронт, то вразило, що молоді хлопці самі вчаться воювати, "з нуля". Перша думка: не хотів би, щоб мої діти колись побачили війну.

На фронті ти одразу починаєш розуміти ціну свого життя та життя свого побратима. Таке поняття, як "дружба" - можливе тільки в цивільному житті, коли погуляли і розійшлися. А тут тільки побратимство, ти готовий віддати життя за того, хто поряд.

На мою думку, якщо хтось хоче забрати твою землю, то не важливо: вмієш ти воювати чи ні - твій обов'язок взятися за зброю, а час покаже - твоє це чи не твоє. Воїнами не народжуються - воїнами стають.

Основне, чого я навчився в Азові - це військова справа та медицина. І, звичайно ж, головне - цінувати життя, як своє, так і побратимів.

Після війни хотілось би просто спокійного життя, створити родину та працювати на користь нашої країни. Дуже хочеться бути прикладом для своїх дітей. Саме батьки та вчителі повинні приділяти більше уваги патріотичному вихованню дітей, адже вони - майбутнє нашої Нації.

Наостанок скажу: любіть Україну, вона у нас одна!

Источник

Библиотека Жуанина (Biblioteca Joanina), Коимбра, Португалия

[показать]

Жуан V удивил ректора Университета Коимбры, сказав, что его просьба об устройстве библиотеки была слишком скромна. Роскошь библиотеки – результат ее финансирования из золотых ресурсов, которые недавно обнаружили в Бразилии.

Библиотека Лиюаня (The Liyuan Library), Пекин, Китай

[показать]

Библиотека в Лиюане находится в двух часах езды от Пекина. Фасад библиотеки создан из согнутых веток, втиснутых между ржавыми стальными рельсами. Книжные полки внутри здания используются в качестве пола, лестницы, сидений и столов.

[460x306]

Знаєте, скільки їй років? Коли я дізнався, що скоро їй виповниться 94, протер очі. А її історія життя - це готовий матеріал для екранізації. У 18 років її, як і багатьох інших молодих людей, які взяли в руки зброю і вступили до лав УПА, засудили на каторгу до Сибіру.

Вона втекла звідти і майже пішки повернулася назад в Україну, жила під іншим ім'ям, приходячи іноді на свою могилу (бо рідні її вже поховали).

Про її золоті руки знає весь світ, тому що пані Євгенія Геник - майстер на всі руки. Вона вишиває, робить прикраси. Одним словом, все, що ви зараз бачите на фотографіях - вона зробила сама.

  Слово "Россия" для наименования Московии порекомендовал Петру Первому украинец Феофан Прокопович (впоследствии вице-президент синода, головой которого был выходец из Украины Стефан Яворський, и далее - фактический глава Русской православной церкви).

Ведущий «бренд» русской культуры песня «Очи чёрные» написана украинцем Евгеном Гребинкой.

Русское богословие начато украинцами Стефаном Яворским и Феофаном Прокоповичем.

Русский первопечатник Иван Фёдоров вынужден был печатать книги ...в Украине (Львов), через 112 лет после украинского первопечатника Степана Дропана...

Русская литература начата украинцами Гоголем и Нарежным...

Русская поэзия начата украинцем Феофаном Прокоповичем, украинцами-курянами Сильвестром Медведевым и Карионом Истоминым, киевлянином Симеоном Полоцким…

Русская философия начата украинцем Григорием Сковородой…

Русская лингвистика начата украинцем Олександром Потебнёй и продолжена украинцем Львом Щербой...

[333x281]

"Я украинский выучил бы только за то, что им говорят без мата"
Александр Прилипко

Узнаю москалей по матерщине. Не стесняются ребята и девчата вываливать свои кучи высказываний на стенах. Не задумываются, что кому то их откровенности противны. Раньше таких воспитывали дворники, милиционеры и пенсионеры: брали за ухо и заставляли стирать и закрашивать гадливые перлы. Сейчас в цифровой реальности скамейки и заборы матом не повреждаются. Все чисто, кроме головы и духовной сферы. За них и переживаю. Ругань сильно засоряет социум.

Недавно иду в «Эпицентре» за гайками и слышу, как за спиной один строитель говорит другому про то, что рейки ему не нужны. Сто слов сказал и только три, что я написал – по существу. Остальные мат, причем, особый такой, присущий людям скромным внутри и распущенным снаружи. Оборачиваюсь поглядеть на эту парочку созидателей, и вижу мужа с женой. Оказывается, это он ей спич про рейки посвящал. С виду приличные люди, как говорят в Одессе, в нормальном прикиде, в свой приличный джипик запихивали потом дары «Эпицентра». Все пристойно, кроме недержания слов. Матерное цунами, захлестнувшее страну ( в семьях уже говорят матом, а в школах вот-вот начнут) не считается бедой. Слушаем на улице, читаем в сетях, получаем от начальников и обслуги, украшающей наш быт. Мат everywhere and forever. Будто злой волшебник вынул из мозгов клетки, отвечающие за словарный запас.

А мы тут спорим, на каком языке должен говорить украинец. Давайте сначала отучим его от монголо-мордовских выражений. Или ну его на… как скажут многие товарищи москальского андеграунда.

[403x604]

[604x453]